До поразки у першій україно-більшовицький війні 10 страница

9 жовтня 1918 р. Українська Парляментарна Репрезентація ухвалила заяву, головною думкою якої було: «наша дорога веде до Києва, а не до Варшави». Віденський уряд, хоча і декларував свою прихильність до відомої програми президента США В. Вілсона, все ж таки уникав прямої відповіді на українські домагання, сподіваючись хіба що на чудо. 10 жовтня (за іншими даними — 12 жовтня) УПР, аби поставити уряд перед доконаним фактом, ухвалила рішення про скликання 18 жовтня широкого представницького зібрання, т. зв. «з’їзду мужів довір’я», на якому планувалося поставити питання про подальшу долю краю. Надзвичайну вагу цьому рішенню надала та обставина, що Митрополит Андрей, був особисто присутній на цій нараді та підписав це рішення8.

Увечорі 18 жовтня в Ставропігійському будинку члени УПР, гофрат О. Барвінський, депутати двох західноукраїнських сеймів — галицького та буковинського, єпископи Української католицької церкви на чолi з Митрополитом А. Шептицьким, а також члени політичних партій, що діяли в краї — християнсько-суспільної, національно-демократичної радикальної та соціал-демократичної — створили «конституанту українських земель Австро-Угорщини» — Українську Національну Раду. Склад УН Ради нараховував 56 осіб, в т.ч. 32 посли від Галичини й Буковини до Державної Ради у Відні, 20 послів до галицького і буко­винського сеймів, 4 члени Палати Панів, 2 кооптованих від політичних партій. Очолив Раду Євген Петрушевич9, його заступником став д-р Макух, місце третього члена Ради було надано соціал-демократам. Секретарями львівської філії УН Ради були д-р Володимир Бачинський та д-р Осип Назарук, скарбником — д-р Іван Курівець, контролером — д-р Олександр Барвінський. Рішенням згаданого зібрання було утворено три так званих делегатури: Галицьку (керівник К. Левицький, осідок м. Львів), Буковинську (О. Попович, м. Чернівці), Віденську (Є. Петрушевич, м. Відень). Завдання останньої делегатури полягало в тому, щоби «стати не делегацією У.Н. Ради, але таки українським соймом і від перших днів, коли ми тут переняли владу, підняти законодатну працю», добитися формальної передачі влади від уряду, опікуватися встановленням стосунків з іншими державами та керувати діяльністю Галицької і Буковинської делегатур10.

Оприлюднена програмна декларація УН Ради містила «основні правові і соціально-економічні засади молодої держави». Серед них проголошувалися політична та економічна рівність всіх громадян, рівність їх перед законом без огляду на національність, мову, конфесійну приналежність, рід, стан або стать. Декларувалося запровадження демократичного ладу на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорціонального виборчого права, а також право представництва нацменшин в уряді11. Документ містив обіцянки проведення «справедливої земельної реформи», проведення виборів до крайового парламенту тощо (див. додаток 1.17).

Деякі драматичні обставини ухвалення Декларації описав очевидець — чільний діяч УСДП Антін Чернецький. Він, зокрема, розповів про ключову роль, яку відіграв в процесі підготовки та ухвалення документа його «однопартієць», лідер наддніпрянських соціал-демократів Володимир Винниченко. За словами А. Чернецького, учасники зустрічі гарячково обговорювали засадничі ідеї декларації, яку наступного дня повинна була ухвалити УН Рада, впродовж всієї ночі. Всупереч позиції соціал-демократів більшість присутніх обстоювала ідею проголошення західноукраїнських земель коронним краєм в складі Австро-Угорщини. «Рішення УН Ради від 18 жовтня було формальне, тимчасом до певної міри легалізоване маніфестом цісаря Карла з 16 жовтня, який перетворював Австрію на федерацію й закликав утворити з послів до державної ради національну раду кожної нації, яка в порозумінні з центральним урядом мала уладити дальші відносини в Австрії»12,— пояснив інший безпосередній учасник події, відомий галицький політик, радикал-демократ Іван Макух.

Саме цю ідею наступного дня – 19 жовтня — Є. Петрушевич та представник УНДП С. Баран запропонували учасникам вищезгаданих представницьких зборів всієї Галичини, які зібралися в «Народному домі». Натомість представник УСДР М. Ганкевич запропонував принципово інший варіант — злуку з Наддніпрянською Україною, але не з режимом П. Скоропадського (курсив наш.— Д.Я.). «Те, що говорив Микола Ганкевич,— зауважив І. Макух,— на зборах…про негайне проголошення об’єднання, не мало ніякої ясної програми дії, без якої така справа, як державне будівництво, взагалі неможливе»13.

Тимчасом «счинився в залі крик і протести,— пригадував А. Чернецький. — Я прискочив до д-ра Петрушевича і скинув його з трибуни. Проти нас була більшість, яка нас просто закричала. Ми демонстративно вийшли зі зборів, а з нами й січові стрільці...». Інсургенти зібрали окремі збори, які на підставі доповіді професора В. Старосольського, вирішили заснувати Комітет злуки західноукраїнських земель з УНР (яка на цей час не існувла в природі.— Д.Я.). «Згодом,— пише мемуарист,— Степан Баран виправдував своє і Петрушевича негативне ставлення до справи негайної злуки українських західних земель з Наддніпрянщиною тим, що в жовтні 1918 року існував ще режим Скоропадського... та сам Винниченко порадив не проголошувати тоді злуки». За А. Чернецьким, В. Винниченко «за декілька днів перед своєю смертю» 1951 р. письмово підтвердив, що саме він «дав галичинам вказівки проголосити злуку з УНР». Фактичне її проголошення відбулося 10 листопада, «а її оформлено і уточнено двобічними умовами й деклараціями» лише 22 січня наступного року14.

Історичні ухвали конституанти були підтримані ієрархією УГКЦ: Митрополитом Андреєм, єпископом Перемишльським Йосафатом (Коциловським), єпископом Станіславівським Григорієм (Хомишиним). 20 жовтня, після урочистої Служби Божої у Катедрі Св. Юра було проголошено створення Української Держави на галицько-буковинських землях15.

Треба зазначити, що успіху західно-українського керівництва сприяли не лише «загальнонаціональний» консенсус щодо доцільності й необхідності створення демократичної республіки. Другим сприятливим фактором стало закінчення світової війни та виникнення принципово нової геополітичної ситуації, яка була вміло використана політичним проводом ЗУНР. Йдеться, зокрема, про те, що держсекретар США Лансінг сповістив Відень, що президент В. Вілсон визнав самостійність Чехії, Словаччини та Югославії, і тому віднині Австро-Угорщина не може трактуватися як державна цілість. Таке рішення дозволяло вирішувати питання державоутворення на «національних окраїнах» Габсбурзької імперії легальними методами та мирним шляхом, хоча на перешкоді стояла польська політична візія, згідно з якою Західна Україна не могла існувати поза межами самостійної Речі Посполитої. Вже 28 жовтня у Кракові була утворена польська ліквідаційна Комісія, яка висунула претензії на володіння Галичиною. Про ці наміри 1 листопада був поінформований вищий австрійський керівник у Львові генерал Ламезан. Перебрати владу в місті мав князь Вітольд Чарторийський, який був призначений генеральним комісаром Галичини.

Дізнавшись про це, українські діячі увечері 31 жовтня провели термінову нараду УН Ради та Військового Комітету. Цього ж дня Л. Цегельський повернувся з Відня без очікуваного рішення центрального уряду про передачу влади УНРаді. Нарада ухвалила рішення про висилку делегації у складі К. Левицького, Л. Цегельського, С. Голубовича, С. Барана та о. Стефановича до намісника Галичини графа Гуйна. Делегація була прийнята намісником в офіційній резиденції. Оскільки граф Гуйн не мав формального рішення про передачу влади УН Раді з Відня (нібито воно було перехоплено поляками у Кракові), він віддав наказ про запровадження надзвичайного стану на території краю. Українці, очевидно, були готові до такого перебігу подій: майже одночасно з рішенням графа Гуйна керівник Військового комітету УН Ради Д. Вітовський підписав наказ про перебрання влади на місцях власними силами та наказ підрозділам УСС, які дислокувалися в Чернівцях, виступити до Львова.

За деякими даними, згодом на допомогу виступила Директорія УНР, яка передала в розпорядження львів’ян «батарею гавбиць з амуніцією і обслугою, кілька тисяч рушниць і сотні тисяч набоїв; кілька тисяч добрих кожухів, шапок, чобіт, тепле білля, панчохи: кілька вагонів муки і цукру та 10 млн австрійських крон». За згодою Директорії до Львова виїхав генерал М. Омелянович-Павленко (іменований началь­ним вождем УГА) і полковник Є. Мишковський (начальник генерального штабу) — обидва «з переконання гетьманці, яких Директорія хотіла позбутися»16.

Але основним чинником військової «перемоги» у Галичині став австрійський комендант військового округу, який, отримав, нарешті, наказ про демобілізацію всіх інших, крім українських, національних частин. Останні негайно оголосили про свій нейтралітет17. Кровопролиття пощастило уникнути. 1 листопада пополудні формальний протокол про передачу влади від австрійців до українців було таки підписано. Граф Гуйн передав її своєму заступникові В. Дашкевичу, який, у свою чергу, керуючись положеннями цісарського Маніфесту від 16 жовтня, передав її УН Раді.

Першим конституцiйним законом, схваленим Українською Національ­ною Радою, став Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-угорської монархії (див. дода­ток 1.19), який визначив форму державного та політичного устрою Західно-Української Народної Республіки, і який К. Костів небезпідставно кваліфі­кував як «малу конституцію Західно-Української Народньої Республіки»18. Необхідно спеціально наголосити, що конституція ЗУНР грунтувалася на принципі рівності прав усіх громадян, проголошеному у Декларації УН Ради, ухваленій 5 листопада (див. додаток 1.18), і який було відкинуто в Декларації Директорії УНР. З нашого погляду, це стало не лише чинником внутрішніх сварок і непорозумінь всредині «об’єднаної УНР», але й одним з найважливіших факторів її нежиттєздатності.

Питання про автора (чи авторів) цієї Конституції, наскільки нам відомо, остаточно не з’ясовано. Наприклад, В. Трімбицький твердив, що п’ять її статей було написано «важливими тоді членами УН Ради та Загальної Української Ради» (заснованої невідомо де і ким. — Д.Я.) (див. додаток 2.37)19. І. Нагаєвський, у свою чергу, на підставі аналізу документів ЗУНР, які зберігаються в Українському католицькому університеті ім. Папи Климента VIII в Римі, зробив висновок, що автором проекту конституції ЗУНР був ієромонах ЧСВВ, визначний богослов, науковець та громадський діяч, один з найближчих співробітників Митрополита Андрея о. Плятонід Філяс20. В розмові з автором цієї роботи в Римі у вересні 1996 р. ректор Українського Католицького Універсітету ім. Св. Климента Папи, Кир Іван (Хома) повідомив, що проект Конституції ЗУНР було написано Митрополитом Андреєм, єпископами І. Коци­ловським, Г. Хомишиним та о. д-ром П. Філясом, які перебували тоді в Перемишлі.

Як встановив І. Усенко, в ці самі дні (орієнтовно між 19 і 31 жовтня) визначний юрист та соціолог, активний діяч народно-демократичної партії, посол до австрійського парламенту з 12-ти річним стажем Станислав Дністрянський підготував ще один конституційний проект, який з невідомих досьогодні причин підтримки у політичного проводу ЗУНР не знайшов. Перший параграф документа стверджував самостійний державний статус Галичини: «Галицька Держава обіймає усі злучені землі, поселені споконвіку українським народом у межах дотеперішньої австро-угорської монархії» (див. додаток 1.20).

9 листопада було створено вищий орган виконавчої влади ЗУНР — Тимчасовий Державний Секретаріат (згодом — Рада Державних Секре­тарів Західно-Української Народної Республіки) під головуванням К. Левиць­кого (див. додаток 2.38)21. «Перебрання влади Державним секретаріатом було імпровізоване, як імпровізоване було й перебрання влади в краю,— зауважив в зв’язку з цим І. Макух.— Ми не мали, як це зробили чехи, наперед визначених мужів до відповідних ділянок нашого державного життя. Лише великий запал і жертвенність населення спричинилися до до того, що перебрання влади нам цілком удалося». Жоден з наших провідних політиків,— вів він далі,— не виїздив на довші політичні студії поза Львів, щоб навчитись, як провадити політику. Ми не мали між нами ні Масариків, ні Бенешів, ні їм подібних політиків»22.

За відсутності останніх, законодавча та контрольна функції зали­шились у компетенції УН Ради, із складу якої її ж рішенням ще 26 жовтня було обрано Президію з 9 осіб на чолі з Є. Петрушевичем23. 10 листопада Секретаріат одержав своє перше завдання — «виробити потрібні заходи для з’єднання всіх українських земель в одну державу»24.

Незважаючи на складні внутрішні та зовнішні політичні обставини, УН Рада взяла курс на активну розбудову державних інститутів на західноукраїнських землях. 16 листопада 1918 року було ухвалено конституційний закон ЗУНР «про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки», який запровадив її новий адміністративний поділ на 49 повітів. На чолі повіту стояв повітовий державний комісар, якого призначав держсекретар внутрішніх справ. Таким чином, владу УН Ради та Держсекретаріату було поширено на територію на схід від р. Сян, загальною площею близько 40 тис. кв. км., на якій проживало близько 4 млн людей25.

4 січня 1919 р. було прийнято ще два принципово важливi конститу­ційнi документи. Перший закон — «Про Виділ Української Національної Ради» (див. документ 1.21) — став прикладом «цікавої комбінації колегіального принципу голови держави із принципом одноособового шефа держави»26. Закон передбачав, що Рада виконуватиме «функції, що звичайно входять в обсяг уповноважень президента держави»27. До першого складу Виділу увійшли: д-р Євген Петрушевич (президент), д-р Лев Бачинський, Семен Вітик, д-р Антін Горбачевський, Гриць Дувірняк, д-р Михайло Новаковський, Теофіль Окуневський, Омелян Попович, Андрій Шмігелський, о. д-р Степан Юрик, секретарі: д-р С. Вітвицький, С. Сілецький, О. Устимович28. Другий закон, про внесення змін до Статуту УНРади, покладав поточну роботу Виділу на Президію УН Ради у складі президента Є. Петрушевича, чотирьох його заступників, двох секретарів та заступника секретаря. Одночасно було ухвалено і закон про недотор­канність членів УН Ради29. Сформовано було i новий склад Держсекре­тарiату (див. додаток 2.39).

Воєнно-політичні обставини, в яких довелося працювати керівництву ЗУНР, не дозволяли практично реалізувати чи не найфундаментальніший принцип — провести відкриті демократичні вибори до Сойму. Він мав обиратися за пропорційною системою всіма громадянами, які досягли 20-річного віку. З цією метою ЗУНР була розділена на 23 виборчих округи (див. додаток 2.40). Призначені вибори мали бути переведені між 22 та 26 листопада, однак «евакуація правительства та злучений з сим заколот закінчив сесію У.Н. Ради у Львові, одначе унеможливив переведення вибору делєгатів в назначенім часі». Саме тому УНРада була вимушена ухвалити закон про доповнення свого складу представниками всіх політичних партій, а також делегатами повітів і міст. Кожний з останніх мав надіслати до Ради по 1 представникові; Львів дістав 4 місця, Чернівці і Станіславів — по 2.

У доповненому складі УН Рада зібралася на свою II сесію у Станіс­лавові. Найчисленнішою в її складі виявилася фракція національно-демократичної (пізніше — трудової) групи під проводом А. Горбачевського. Радикали Л. Бачинського посідали друге місце; на третьому йшли соціал-демократи Семена Вітика; найменшу фракцію мала «хлопсько-радикальна партія» Кирила Трильовського. Цікаво, що делегати УН Ради соціаліс­тичної орієнтації представляли головно Станіславів та нафтовий район Дрогобича — Борислава, радикальні делегати походили головним чином з Покуття, націонал-демократи представляли решту Галичини30.

Наслідком компромісу, досягнутого цими політичними силами, стало переобрання проводу УНРади. Є. Петрушевичу вдалося зберегти за собою місце голови, його заступниками обрали Льва Бачинського, Омеляна Поповича, Семена Вітика та Андрія Шмігельського. Секрета­рями Ради та начальниками канцелярії стали Осип Устіянович та Степан Сілецький. Було утворено також цілий ряд комісій — закордонних справ, фінансову, шкільну, земельної реформи тощо. На думку деяких дослідників, це свідчило, що УН Рада була побудована за англійським парламентським зразком: крім адміністративних, вона виконувала також адміністративно-виконавчі функції, формуючи уряд, який відповідав перед нею31.

Головною справою керівництва ЗУНР в той час було державне об’єднання з Наддніпрянщиною. Вже 1 грудня 1918 р. делегації Директорії та УНРади уклали у Фастові «Передвступний договір» про злуку двох частин України в «одне державне тіло» (див. додаток 1.22). Вперше його зміст було оприлюднено наприкінці грудня на з’їзді селянських спілок Київщини. Голова Директорії В.Винниченко, маючи відповідні повноваження, повідомив, що ЗУНР та УНР заявили про свої наміри: перша — «увійти з усією своєю територією і населенням, як складова частина державної цілості в Українську Народню Республіку»; УНР, зі свого боку, — «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки, як складову частину державної цілости в Українську Народню Республіку». Обидва уряди взяли на себе зобов’язання здійснити «державну злуку можливо в найкоротшім часі, щоби... обі держави утворили справді неподільну державну одиницю». При цьому ЗУНР, — пояснював В. Винниченко, — зберігала права «територіальної автономії, котрої межі означить в хвилі реалізації злуки обох республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними правительственними державними органами обох Республік. Тоді, — зазначив голова Директорії,— «також установлені будуть условини злуки обох держав»32.

3 січня 1919 р. конституційний закон про об’єднання ЗУНР та УНР, автором якого був адвокат, лідер Української Радикальної партії, віце-президент УН Ради Лев Бачинський33 був схвалений УН Радою34 (див. додаток 1.23). Державний секретар Д. Вітовський повідомив київське керівництво: «До головного Отамана Українського республіканського війська С. Петлюри. Київ. Із Станіславова. 3/1. Українська Національна Рада Західно-Української Народньої Республіки на засіданні дня 3-го січня одноголосно ухвалила й торжественно проголосила прилучення своєї території до Української Народньої Республіки в одну одноцільну Українську Народню Республіку. Хай злука, — писав Д. Вітовський, — спаяна спільною пролитою кров’ю обох бувших республік, довершить мрію і щастя робочого українського народу»35. 16 січня відповідний офіційний лист до київської Директорії направили Президія УН Ради і Рада Державних секретарів Західно-Української Народньої Республіки (див. додаток 1.24).

21 січня 420 делегатів від українців Закарпаття, які зібралися у Хусті, проголосили з’єднання Угорської України із Україною Соборною (див. документ 1.25). Однак і цьому рішенню не судилося бути втіленим в життя. На підставі відповідних статей Версальської та Сен-Жерменської мирної угод, які передбачали передачу цих західноукраїнських земель на засадах автономії тим національним державам, які утворилися на терені Австро-Угорської імперії, чеські та румунські війська окупували територію Закарпаття36. Пригадаємо, що на цих самих підставах, але двома місяцями раніше, така сама доля спіткала українське населення Буковини, яке ще 3 листопада 1918 р. на масовій 10-ти тисячній маніфестації в Чернівцях передали всю повноту влади в краї до рук УН Ради37.

22 січня злуку УНР та ЗУНР було урочисто проголошено на Софійській площі в Києві (див. додаток 1.26). По двох місяцях — 30 березня — відбулася нотифікація об’єднання офіційною делегацєю соборної УНР послам усіх держав, акредитованих у Відні.

Оцінюючи значення цієї події, слід, на нашу думку, підкреслити, що злука не означала, що нова УНР стала унітарною або федеративною державою. Це було конфедеративне об’єднання, принаймні до остаточ­ного вирішення питання загальноукраїнськими Установчими зборами. ЗУНР зберегла свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу та обсяг їх компетенції. Влада київського уряду і надалі обмежувалася землями на схід від Збруча. Певним чином координувалася лише військова діяльність обох частин новопроголошеної держави.

На черговій сесії УНРади, яка тривала 25 березня — 15 квітня, було ухвалено закон про утворення повноцінного легiтимного законодавчого органу для ЗУНР — Сойму, який мав замінити УНРаду після виборів, призначених на червень. До новообраного парламенту мали увійти 226 осіб, в т. ч. 160 українців (70,8%), 33 поляки (14,6%), 27 євреїв (11,9%), 6 німців (2,7%), — відповідно до національного складу населення Галичини. Вибори до Сойму мали відбутися на засадах загального, рівного, безпосереднього, таємного та пропорційного виборчого права, що надавалось: активне — з 20-річного, пасивне — з 28-річного віку. Національні громади мали 23 національних виборчих округи виключно для громадян даної національності38.

Через 6 днів — 20 квітня – УН Радою було ухвалено черговий конституційний закон — закон про громадянство ЗОУНР, який визнавав всіх громадян ЗОУНР громадянами УНР, всіх громадян УНР — громадянами ЗОУНР. Всі особи, які на день видання цього закону «мають право приналежности в одній з громад Західної Области, — йшлося в законі, — стають тим самим горожанами УНР, хиба що найдальше до дня 20 мая зложать заяву, що почуваються горожанами іншої держави». § 2 закону спеціально визначав: «Особи, які мають право громадянства на основі законів, виданих Центральною Радою, є одночасно громадянами цілої Української Народної Республіки і громадянські права і обов’язки в Західній Області УНР виконують на рівні з усіми громадянами, коли одна з громад цеї Области прийме їх у свій зв’язок відповідно до обов’язуючих у тій области постанов про надання громадської приналежности»39.

Відзначаючи неабиякі досягнення проводу ЗУНР/ЗОУНР у царині юридичного оформлення новопосталої української держави, не можна оминути увагою того беззаперечного факту, що реаліії життя були досить далекі від майже ідилічних юридичних норм, покликаних життя цієї держави регламентувати. Нормою життя ЗУНР стали корупція, домінування локальних питань над загальнодержавними, катастрофічна нестача кадрів, ігнорування розпоряджень Державного Секретаріату, втручання військових у справи, які належали до компетенції цивільної влади, зловживання революційною та національною риторикою40. Традиційні українські хвороби, немов рак, роз’їдали державне тіло.

Тим часом, 19 березня польська армія почала наступ на Львів. 30 квітня місто впало. 24 травня новий наступ поляків підтримали з території Буковини румунські війська. За цих умов 24 травня Виділ УНРади та Рада Державних Секретарів схвалили закон за № 1526/19 про передачу всієї повноти влади в ЗОУНР державним секретарям О.Бурачинському, М. Мартинцеві, а також, «в разі потреби» А. Артимо­вичу, М. Казаневичу, В. Паненкові, М. Лозинському. Цим особам надавалося право «заступати правительство Західної Області Укра­їнської Народньої Республіки, ділати від імені цього правительства і справляти урядові правні акти»41.

Чи не головне завдання, яке мало вирішити нове керівництво ЗОУНР, формулювалося гранично просто: чи капітулювати перед Польщею і перейти на територію Румунії, чи ж податися на землі, що досі лишилися під владою Директорії. 9 червня у Заліщиках, за умов воєнної поразки та державного розвалу Західної Області, Президія Виділу УН Ради та Держсекретаріат ухвалили рішення — «надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі на основі конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат, уповновлас­неному Диктаторові Євгену Петрушевичу». «Заломані духовно» держсекретарі,— пояснив І. Макух,— «одного дня вирішили скласти свої повноваження» Є. Петрушевичеві, якому «сподобався такий жест і він дуже радо погодився» на таке призначення. Він перебрав владу 9 червня в Заліщиках «в дуже разюче неформальний спосіб»42. Ступінь «неформальности» у викладі І. Мазепи звучить так: Є. Петрушевича було проголошено Диктатором власне не на засіданні Виділу УН Ради, «а лише самим Петрушевичем за президію Виділу і С. Голубовичем, І. Макухом і І. Мироном за раду державних секретарів. Цей факт, що з членів Виділу Національної Ради ніхто не брав участи в проголошенні диктатури Петрушевича, крім його самого, пригадую, викликав серед членів нашого уряду й Директорії велике здивування й навіть обурення». Офіціоз наддніпрянського уряду «Вісті Української Народної Респуб­ліки»,— писав майбутній прем’єр УНР,— взагалі трактували цю подію як «державний переворот в Галичині». За словами І. Мазепи, пан Диктатор при цьому «казав, що не вірить у справу відновлення державности на Наддніпрянській Україні, тому хоче мати вільну руку перед «великими державами» Антанти для відстоювання державної самостійности Галичини»43.

Негайно після обрання, в критичний для подальшої долі новопрого­лошеної держави момент, Диктатор не знайшов нічого кращого як... податися до Відня — «офіційно повідомити про утворення Західно-Української Народної Республіки всім державним урядам та ув’язати контакт зі світом, зокрема з антантськими державами». Повернувся на Україну він «лише за два місяці», коли провід ЗУНР вимушено обрав місцем свого осідку Станіславів44.

Для втiлення в життя покладених на нього функцій Диктатор ЗОУНР утворив інститут уповноважених, які у практичній роботі керувалися виключно його вказівками45. До цього складу було призначено С. Голубовича (внутрішні справи), С. Витвицького (закордонні справи), генерала В. Курмановича (оборона держави), І. Мирона (транспортні справи); генерал О. Греков став начальним вождем УГА46.

Треба підкреслити, що лідер Директорії УНР С. Петлюра не визнавав диктаторських повноважень Є. Петрушевича, мотивуючи це тим, що, мовляв, Конституція ЗУНР не передбачала такої посади47. За деякими даними, 9 червня Є. Петрушевич навіть формально вийшов із складу Директорії і надалі брав участь у засіданнях не як її член, а як Диктатор ЗОУНР. При цьому сама Директорія, якщо вірити В. Яблонському, не визнавала такого статусу Є. Петрушевича з вищезазначених формально-правових міркувань. «Щоправда,— стверджує дослідник,— щодо Є. Петру­шевича ніхто спеціального рішення не ухвалював, однак і Директорія, і уряд, і він сам вважали, що його вихід із складу Директорії стався 9 червня»48.

4 липня Головний Отаман оголосив про створення спеціального міністерства у справах ЗОУНР49, що викликало гнівне обурення галичан. Більшовицький наступ примусив Петлюру дати «задній хід» — піти на формальне примирення з Петрушевичем, запросивши його представ­ників до складу Ради Міністрів УНР. Однак усе це не могло притлумити антагоністичні суперечності між спільниками, які представляли антаго­ністичні політичні орієнтації. Абсолютно ясно це стало після переходу керівництва ЗУНР на територію Наддніпрянщини. «Наші внутрішні відно­сини дуже ускладнилися,— писав в зв’язку з цим І. Мазепа.— Зійшлося два уряди, що саме в цей час знаходилися в особливо ненормальних взаємовідносинах і поборювали один одного. Політично і соціяльно це були протилежності. Галицький уряд був представником правої частини галицького суспільства. Ліва частина цього суспільства, що об’єднувала коло галицьких соціяль-демократів та т. зв. Селянсько-Робітничого Союзу, стояла в гострій опозиції до цього уряду. Наддніпрянський уряд навпаки складався із соціялістів, а всі правіші угруповання ставилися до нього опозиційно»50. На рівні практичної політики, ситуація мала такий вигляд: керівництво ЗУНР вважало першочерговим завданням активі­зацію воєнної боротьби з Польщею, не заперечуючи і можливості укладання відповідної угоди з Денікіним. Петлюра ж наполягав на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками — навіть за рахунок Галичини; можливість досягнення в зв’язку з цим угоди з Денікіним рішуче відкидалася51. Отже, попервах Є. Петрушевич взяв курс на організацію спільного фронту з румунами проти большевиків. Коли Бухарест відмовився, Диктатор ЗУНР почав обстоювати необхід­ність спільної боротьби з большевиками проти поляків. «З великими труднощями вдалося уговорити Петрушевича, замісць спілки з большевиками, піти разом з нашою армією проти них»,— констатував І. Мазепа. І додав: «Петрушевич вважав нас усіх за політичних фантастів та неуків, а ми були переконані, що він не здатен зрозуміти революційної ситуації в Україні і тому не може знайти правильного шляху в боротьбі за національне визволення»52.

16 липня 1919 р. залишки УГА перейшли Збруч і з’єдналися з військами Директорії УНР. ЗУНР припинила своє існування de-facto53. Член Директорії УНР та Диктатор ЗОУНР Є. Петрушевич у супроводі найближчого оточення подався на територію Румунії, звідки виїхав до Відня54. Тут він «зорганізував новий закордонний центр уже знову Західно-Української Народної Республіки, відкинувши назву «Західна Область Української Народної Республіки» 55.

Відомі події 30–31 серпня у Києві, коли місто одночасно було зайняте денікінськими та петлюрівськими частинами, між якими негайно розпо­чалися збройні дії, втеча республіканського війська із столиці України, наступні його поразки протягом вересня, — ці й деякі інші обставини, хоча й покликали до життя ефектну, але абсолютно неефективну спільну заяву урядів ЗУНР та УНР про необхідність боротьби проти Денікіна, на практиці призвели до укладення перемир’я між Дієвою армією та поляками, з одного боку, та до капітуляції Української Галицької Армії перед російською армією, з другого. В свою чергу С. Петлюра, опинившись перед загрозою окупації тогочасної столиці УНР — м. Кам’янця-Поділь­ського російськими військами, запросив до міста польські загони. Залишки державного апарату та армії (близько 2 тис. вояків) було евакуйовано до Любара.

Через багато років після цих вікопомних подій лише один їх учасник — І.Макух — зробив чесну спробу проаналізувати та систематизувати чинники, що призвели до ганебної поразки. Тут були і «невідповідна політична підготовка нашого політичного проводу до здійснення самостій­ницького ідалу», і політична неадекватність проводу «панівної тоді» Націонал-демократичної партії, і «величезний брак урядовців у спеціальних ділянках адміністрації, як залізничні шляхи, фінанси і т.п., і«цілковитий брак» професійних офіцерів, дефіцит зброї, військової амуніції, гідних для військової служби чоловіків, і відсутність зовнішніх союзників, і такі відомі чесноти, як хабарництво та корупція, особливо в сфері нафтової промисло­вості, і багато чого іншого56.