До поразки у першій україно-більшовицький війні 14 страница

5 березня французькі вимоги обговорювалися на черговій Державній Нараді у Вінниці. Участь у ній взяли всі члени Директорії (крім Є. Петруше­вича), члени Ради Народних Міністрів, комісій ТКНУ та представ­ники політичних партій. Державна Нарада вирішила оповістити союзників про відмову прийняти їх вимоги щодо відставки П. Андрієвського та С. Петлюри і провадити зміни у складі Директорії за бажаннням будь-яких іноземних чинників. Прем’єр С. Остапенко та військовий міністр О. Греков виїхали до Одеси з метою поінформувати про ухвалені рішення членів спеціальної місії Директорії47. Повернувшись, С. Остапенко доповів про результати візиту учасникам Державної Наради, які зібралися 14 березня в Проскурові. І цього разу Державна Нарада не спомоглася виробити принципового рішення з принципового питання: продовжувати чи пере­рвати переговори як з Антантою, так і з Радянською Росією48. В цих умовах українські делегати та представники французького військового команду­вання все ж таки спромоглися виробити прелімінарні умови військового антибольшевицького союзу. Однак «цілком раптово і несподівано, в останніх числах березня представники французького командування заявили, що переговори про угоду, згідно з телеграфним розпорядженням з Парижа, перериваються...»49.

Проаналiзувавши обставини виникнення й пiдписання документа, Н. Городня показала дискусiйнiсть справжнього змiсту та автентичностi тексту угоди. На думку дослiдницi, iснували два варiанти цього документу. Перший, датований 15 сiчня, був сфабрикований бiльшовицькими спецслужбами з метою дискредитувати Директорiю перед Трудовим Конгресом. Другий, який в рiзних джерелах датується 21, 24, 26 числами лютого або 1 чи 8 березня, є «достовiрним». Але, за будь-яких обставин, пiдписання такого документу формально виходило за межi компетенцiї французського вiйськового командування. — отож офiцiйний Париж i дезавуював цю угоду50.

Долю української громадянської вiйни взагалi, української нацiонально-соцiалiстичної державностi зокрема, було вирiшено.

1 Докл. див.: Тихонравов Ю. Геополитика.— М., 1998.— С. 113–128; Encarta 98. Encyclopedia. The Ultimate Learning Resourse; World Book. Macintosh Edition. 1999. Див. також: З. Бжезинський «Великая шахматная доска».— М., 1999.— С. 108–148.

2 Докл. див.: Держалюк М. Мiжнародне становище України...— С. 163–225.

3 Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах. В 2-х т.— М., 1957.— Т.1.— С. 266.

4 Кравчук А. Конференції Архиєреїв УГКЦ. 1902–1937 // Логос.— Vol. 35, 1994.— № 1 — 4.— P. 481. Цитоване звернення з датою 27 серпня 1919 р.до «трибуналу мирової конференції»передав черезграфа Тишкевича о. Л. Сембратович.Аналогічне за змістом повідомлення було надіслано 28 серпня до нунція у Варшаві. (Там само. С. 483). Додаткові факти знущань над українським населенням Східної Галичини викладені в листах від 23 вересня 1919 р. (Там само. С. 486–487). Про звірства польської вояччини на західній Україні див.: Крівава книга. Матеріали до польської інвазії на українській землі Східної Галичини 1918–1919 року. Ч. 1.— Відень, 1919.

5 Це пояснює, зокрема, логіку таємної тоді угоди про розподіл території колишньої Російської імперії на зони впливу між Великобританією та Францією. Одним з безпосередніх політичних наслідків угоди було те, що Франція дістала від своїх союзників карт-бланш на проведення політики щодо України.

6 Про діяльність української делегації в Парижі докл. див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.4.— С. 249 — 272; Т.5.— С. 11–33, 210–224.

7 Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.149. «Створення великої Польщі було одним з основних прагнень французької воєнної стратегії»,— зауважив свого часу один з головних архiтекторів повоєнного устрою в Європі (Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах.— Т.1.— С. 270).

8 Підкреслення А.Марголіна.

9 Марголин А. Украина и политика Антанты.— С. 151–152,154.

10 Доречно зауважити, що до ескалації напруженості навколо питання щодо приналежностi Галичини приклав руку і Тимчасовий уряд. Як пригадував Д. Доро­шенко, коли він навеснi 1917 р. отримав призначення на посаду комісара Тимчасового уряду в Галичині і Буковині, міністр закордонних справ П. Мілюков повідомив його про те, що поляки подали до Тимчасового уряду проект «нової управи» в Галичині, мотивуючи це тим, що цей край «одвіку польський» (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле.— С. 101).

11 Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах.— Т.1.— С. 267–268.

12 Див., зокрема: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 3.— С. 195–196.

13 Див. зокрема: Там само. Т.4.— С. 99–103.

14 Про висадку військ союзників в Одесі та події навколо цього див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.4.— С. 120–130 та ін.

15 Там само. С. 111.

16 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.

17 Гражданская война и военная интервенция в СССР. Энциклопедия.— М., 1983.— С. 233. Українські чинники були схильні трактувати цю акцію як початок війни Антанти проти УНР. Див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.4.— С. 47 та ін.

18 Про попередні контакти О. Грекова з французьким командуванням див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.4.— С. 49–52. Про хід переговорів див.: Там само. С. 54–69; Удовиченко О.І. Україна у війні за державність.— С. 55.

19 Ні перша, ні друга місія О. Грекова, однак, не мали ніякого успіху. Див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 3.— С. 188, 189 та ін.

20 Там само. С. 202–203; Т. 5.— С. 124–126.

21 Про діяльність цієї делегації докл. див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.5.— С. 108–120.

22 Цит. за: Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.114 — 118. Докладно про хід переговорів див.:Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.5.— С. 126–138.

23 Щодо проблеми Росії на Мировій Конференції див.: Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах.— Т.1.— С. 274–330.

24 Докл. див.: Удовиченко О.І. Україна у війні за державність.— С. 57–61.

25 10 лютого 1919 р. французький анархіст Котен важко поранив прем’єра біля будинку міністерства закордонних справ.

26 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 282–283.

27 Докл. див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 3.— С. 159–185.

28 Йдеться, зокрема, про зустрічі уповноважених представників В. Антонова-Овсеєнка — В. Затонського та Шумського — в червні 1919 р. у Підволочиську з Є. Петрушевичем. Більшовицькі делегати домагалися дозволу на вільний прохід до Угорщини з метою допомоги Белі Куну. Натомість вони пропонували лідеру ЗОУНР військову підтримку на випадок бойових дій проти військ С. Петлюри. Відомо також про контакти довіреної особи В. Леніна — Ф. Платтена — із керівництвом УНР щодо укладання спільної з РРФСР угоди про збройну боротьбу з Денiкіним. Для проведення відповідних переговорів уряд УНР навіть призначив спеціальну делегацію у складі Гладкого, Красовського та Неїла, «але вона ніколи не поїхала до Москви» (Див.: Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ сто­ліття.— С. 219, 321).Заради історичної справедливості треба зазначити, що західні демократії аж до 1919 р. не могли виробити послідовної політичної лінії щодо ленінського режиму. Див. зокрема: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.4.— С. 178–191.

29 Див.:Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.4.— С. 265–267.

30 Про хід обговорення українського питання цього дня, а також 21 січня докл. див.:Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.4.— С. 204–248.

31 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 227.

32 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 3.— С. 188, 189.

33 Про цю делегацію докл. див.: Там само.— Т.5.— С. 70 – 92; С. 114–120.

34 Докл. див.: Там само.— Т. 3.— С. 188–199; Там само.— Т.5.— С. 82–83, 120–121 та ін. Див. також: Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України.— С.129.

35 Про роботу наради див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.6.— С. 107–113, 141–146.

36 Винниченко В. Щоденник.— Т.1.— С. 322.

37 Згодом В. Винниченко стверджував, що ніколи не зрікався членства в Директорії. Це твердження проаналізував М. Стахів (Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 6.— С. 185–193). Про обставини першої еміграції В. Винниченка див.: Там само.— С. 116–119. В. Солдатенко, в свою чергу, безпідставно твердив, що В. Винниченко зняв «тимчасово» з себе повноваження Голови Директорії 10 лютого (Солдатенко В.Ф. Еволюція суспільно-політичних поглядів В.К. Винниченка в добу української революції // Український історичний журнал.— 1994.— № 6.— С. 16).

38 Петлюра С. Статті, листи, документи. В 2-х т.— Нью-Йорк, 1956.— Т.1.— С. 228. За деякими даними, союзники запропонували Петлюрi просто «зникнути», бо вiн, мовляв, «не виправдив свого антантофiльства i не виконав обiцянки й наказу свого шефа масонської ложи Моркотуна не брати участi у повстаннi проти Гетьмана» (Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 175). Текст листа Моркотуна до Петлюри див.: Там само. С. 304–306. Докл. див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.5.— С. 138–144.

39 Шаповал М. Щоденник від 22 лютого 1919 р. до 31 грудня 1924 р. Ч. 1. Упор. С. Зеркаль.— Новий Йорк, 1958.— Машинопис.— С. 1. Нью-Йоркська публічна бібліотека. Тут цитується запис за 28 лютого.

40 Стахів М.Україна в добі Директорії УНР.— Т.5.— С. 144.

41 Винниченко В. Щоденник.— Т.1.— С. 322.

42 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.5.— С. 155, 156–158.

43 Там само. С. 172; пор: С. 145–148.

44 Аналізуючи причини безнастанних тяжких поразок українських республі­канських військ, генерал М. Капустянський називав десять найважливiших: «1. Полі­тика поставила своїй стратегії непосильне завдання,— писав він,— одночасно вести боротьбу з двома ворогами, з яких кожний зокрема сильніший за українську армію. Большевики — величезний соціяльний чинник світового значення, базувались на велику територію з безмірним запасом людського матеріалу. З ними ледве боровся антибольшевицький блок, підтримуваний могутньою Антантою. Такого ворога й одного було досить для молодої Української армії. Другий противник — Польща. Зрозуміло, ціла Українська Армія могла боротися один на один з Польщею в повній надії на успіх, за Польщею стояла Антанта, озброєна своєю економічною міццю та багатством техніки… 2. Політика не спромоглась відшукати жадного друга серед невтральних держав»… 3. Безупинна боротьба (українських) політичних партій за владу і хитання в зовнішній політиці... 4. Відсутність повної аналогії між стремліннями наддніпрянців і наддністрянців... 5. Боротьба між кадровим і молодим демократично настроєним революційним українським старшинством... 6. Брак належної дісципліни і принесення політики в армію... 7. Великий брак огнеприпасу, амуніції та обмундиро­вання і цілковита неналагодженість що до всілякого роду постачання... 8. Незадовіль­на робота залізниць… 9. Симпатії частини селянства та робітників до большевиків... 10. Короткозорість політики Антанти ( Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році.— С. 39–41).

45 Про атмосферу тих днів див: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле.— С. 444.

46 Докл. див.: Удовиченко О.І. Україна у війні за державність.— С. 55–57. Про деякi обставини діяльності Директорії доби Кам’янецького періоду див.: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле.— С. 429–434.

47 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.5.— С. 173–175.

48 Там само. Т. 6.— С. 150–152.

49 Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.124. Вже після евакуації Одеси А. Марголін мав нагоду дізнатися, що це відбулося, зокрема, під впливом Ено, «який зображував всіх українців більшовиками і вихваляв добровільну армію. Це і надало поштовх первісній політиці французів в Одесі» (Там само. С. 132. Див. також: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Т. 7. Вихід із кризи.— С. 132–136).

50 Городня Н. Полiтика країн Антанти та США щодо державностi України...— С. 200.

§ 4. Катастрофа: внутрішньополітичні чинники

(березень — квiтень 1919 р.)

Тим часом провідники українських соціалістичних партій, які з тих чи інших причин не входили до складу уряду, займалися улюбленою справою — організацією перманентних інтриг і заколотів проти держав­ного керівництва. В 20-х числах березня М. Грушевський1, В. Чехівський, В. Голубович, А. Степаненко, І. Мазепа, М. Ткаченко та інші відомі з часів УЦР діячі нашвидкоруч сколотили «Комітет Охорони Революції». Від імені цього органу вони звернулися до членів Директорії з вимогою негайної зміни політичного курсу та передачі влади до неутвореної ще Ради Республіки у складі 9 осіб. Відповідна декларація соціал-демократичних і соціал-революційних інсургентів містила цілком фантастичні вимоги негайного припинення переговорів в Одесі, початку переговорiв з радянським урядом України, виведення російських військ з України, розпуску Ради Народних Міністрів та формування нового уряду на II Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, а також перетворення УНР на УСРР2.

Спостерігаючи з-за лаштунків за відчайдушною боротьбою колишніх політичних поплічників, натхненник та організатор Директорії писав у щоденнику: «6 березня. Дебата над основними питаннями земельної реформи. Становище справи безнадійне. Люде самоосліплюються і повторюють наші помилки. Більшість промовців за викуп. Платити поміщикам, цеб-то полякам і жидам. 13 березня. Уряд (Західно-Української Народньої Республіки. — Прим. упорядника) завів бюрократично-поліцейський режим. Людність голодає і ненавидить уряд... Ведеться сепаратистична робота. Приглянувшись до Галичини можна заключити, що об’єднання — це довга річ. 21 березня. На фронті справи не гаразд. Взяли війська Оскілка Коростень, Овруч (ніби й Малин), але більшовики вже взяли Вінницю, Жмеринку, Житомир, Херсон, Миколаїв. Йдуть на Вапнярку. Був Коновалець. Сказав, що стрільці постановили, щоб заключити угоду з большевиками, бо «воювати з українським народом вони не можуть». Коли цю пропозицію не буде прийнято — підуть на Холмський фронт. Стрільці вимагали, — повідомляв нащадкам Микита Юхимович, — щоб негайно було зложено Соціялістичний Кабінет, котрий перевів би угоду з большевиками». 25 березня Шаповал залишив у щоденнику такий запис: «Розповідають сьогодні таку новину: з Кам’янця позавчора виїхала Директорія і міністерства в Гусятин. Через пів-години після виїзду «владу» взяла група на чолі з Голубовичем і Чехівським. Жуковський, Христюк, Ткаченко і инши оповістили Директорію скинутою і запропонували міністерствам вернутись... Кажуть, що цим керує нишком Грушевський. Мають ніби розпочати переговори з большевиками, котрі вже зайняли Проскурів». «Боже, який розклад, — писав він 28 березня. -... Один одного висилає, один одного підозріває, нішпорить, а Україна гине. Через наше історичне безладдя і поголовний авантюризм, непорядність, хабарництво, егоїзм. Як тяжко бути свідком морального упадку нашого суспільства»3.

Розуміючи повну неспроможність кам’янецьких заколотників реалізу­вати цей план, усвідомлюючи водночас необхідність адміністративної реорганізації вищого керівництва, С. Петлюра зробив зустрічний крок. 1 квітня під час зустрічі з представниками УСДРП він заявив, що «Дирек­торія — мертвий труп». Оживити небіжчика, на думку Головного Отамана, мав би захід, за характером своїм цілком антиконституційний — переве­дення особових змін у складі Директорії поза рішенням Трудового Конг­ресу. Місця П. Андрієвського та Ф. Швеця повинні були б у цьому випадку заступити партійні креатури — Б. Мартос (УСДРП) та М. Кова­левський (УПСР). Ще одним членом вищого державного органу, на пропозицію Головного Отамана, повинен був стати самостійник-соціаліст Олександр Макаренко4. Амбіції лідерів обох соціалістичних українських партій — вони принципово відкидали можливість співробітництва із самостійниками та есефами, — та міжпартійні чвари, як завжди, стали на перешкоді реалізації цього плану. 5 квітня партійна нарада УСДРП та частини УПСР ухвалила спільну платформу обох партій5, яка повторювала головні положення славної декларації «Комітету Охорони Революції» (див. документ 1.28). Двопартійна угода, зорієнтована на укладення миру з Радянською Росією за будь-яку ціну, відкидала можливість співробіт­ництва з Антантою. Перші два розділи її формулювали засадничі принципи партійної диктатури есдеків та есерів, яка була покликана замінити собою державний лад, проголошений тимчасовою конституцією УНР 28 січня 1919 р.

Натомість інша частина УПСР та «незалежники» з лав УСДРП «утворили «Всеукраїнський революційний комітет», а потім «Головний повстанський штаб»…, які ставили собі за мету збройну боротьбу як проти більшовиків, так і проти «внутрішньої реакції», під котрою вони розуміли Директорію». Провідні діячі цього угрупування – М. Любинський, Д. Одрина, Н. Петренко, І. Часник та ін. були «давніми противниками Директорії і загального виборчого права». Саме вони запропонували запровадження Української Трудової Республіки, заміни Директорії на т. зв. «Раду Республіки»6 (див. додаток 1.29). Цими своїми діями українські національно-соціалістичні партії зірвали досягнутий за декілька тижнів перед тим у Проскурові міжпартійний компроміс, який передбачав передачу всієї повноти законодавчої влади Директорії (Раді Республіки) у складі 9 осіб – по три від есерів, есдеків та есдеків «незалежних», а військової – Головній Військовій Раді з «правами верховного головно­комадування»(див. додаток 1.30).

До слова, саме у Проскурові 18 березня «відбулося перше й останнє засідання Директорії в її повному пятичленному складі. Саме в той час,— згадував І. Мазепа,— Петрушевич увійшов до складу Директорії, як представник від Галичини. Потім Директорія вже ніколи не відбувала своїх засідань у повному складі,— стверджував він. Частина членів Директорії на чолі з Петлюрою опинилася в Рівному, друга частина, Петрушевич і Андрієвський, майже цілком «урядували» в Станіславі». Так само на кілька частин розбився уряд Остапенка»7. Власне кажучи, Раду Міністрів і урядом назвати було важко. «В кінці березня…кабінет Остапенка фактично майже перестав існувати,— констатував І. Мазепа,— або існував у такому вигляді, що напр., ролю міністра внутрішніх справ виконували аж чотири особи заразом. Члени Директорії також не були вкупі й кожний на свою руч шукав виходу з цього прикрого положення». Красномовний приклад. 1 квітня А. Макаренко надсилає до А. Лівицького листа наступного змісту: «№ 626. Рівне. А.М. Лівицькому. З одержанням цього наказую негайно вступить до виконання обов’язків міністра внутрішніх справ під страхом карної відповідальности за невиконання розпорядження верховної влади. За Директорію УНР, член Директорії А. Макаренко»8.

Поза тим, самостійники-соціалісти та їхнi політичні союзники — соціалісти-федералісти та народно-республіканська партія, в свою чергу, висунули варіант запровадження диктатури. Головні пункти їх програмових вимог — засадничо позитивне ставлення до парламентського устрою та ставка на союз із Заходом у протибільшовицькій боротьбі. Очевидно, ці партії були рішучими противниками «трудової демократії», «радянської системи» та союзу з більшовицькою Росією в будь-якій формі. Найбільш радикально всередині цього табору була налаштована УПСС, яка мала помітний вплив в офіцерському корпусі. Більшість її керівництва — передовсім морський міністр Михайло Білинський, голова партії Олек­сандр Макаренко та державний секретар Дмитро Симонів — обстоювала необхідність проголошення на час війни диктатури Директорії під проводом С. Петлюри. План партійної «трійки» передбачав також створення при Головному Отаманові «Військової Ради», до якої мали увійти крім нього по 2 представники від наддніпрянської армії та УГА. М. Стахів зазначає, що чи не головним лобістом цього плану був командувач Північним фронтом В. Оскілко, який сподівався, що «у випадку прийняття його пляну, по короткім часі він усуне Петлюру і сам буде диктатором». Представник УПСС в Директорії П. Андрієвський та його політичний союзник Є. Петру­шевич були в опозиції до цих теоретичних конструкцій. Останній, наприклад, прямо говорив про те, що «Антанта Петлюрі не вірить, бо вважає його за большевика, і тому не дасть допомоги Україні, доки на чолі армії буде стояти Петлюра. Українська справа,— казав він,— загибає від командування Петлюри. Армія йому зовсім не вірить, бо він не є військова людина»9. Представники «інших правих партій» пропонували розв’язання існуючих проблем у конституційний спосіб. А саме: призначити Головою Директорії Є. Петрушевича, Головним Отаманом — В. Оскілка; С. Петлюра мав залишитися лише одним з членів Директорії10.

Антагоністичні суперечності, які існували та активно розвивалися в партійному середовищі і які, власне, відбивали принципово різні політичні інтенції українського життя, спробували були розв’язати на черговій Державній Нараді11. Цього разу вона відбулася за участю П. Андрі­євського, А. Макаренка, С. Петлюри, представників партій та комісій ТКНУ (для останнiх цi збори взагалi стали останнiми, в яких вони взяли участь12) в Рівному 6 квітня13. «Нарада закінчилася тим, чим зачалася: ствердженням факту, що є криза на верху і на долах, — меланхолічно зауважив М. Стахів, — але не знайдено способу її полагодження в згоді всіх політичних чинників»14. Очевидно, що зміна кабінету С. Остапенка15 (див. додаток 2.42) на новий уряд під проводом Б. Мартоса (див. додаток 2.43), яка сталася 9 квітня, на перший погляд, була навіть не паліативом, а рефлекторним рухом — без мети, без сенсу, без урахування можливих наслідків. Здавалося, що керівництво республіки вживало тих чи інших заходiв тільки для того, щоб хоч би щось зробити.

Якщо ж придивитись до цієї події уважнiше, то стає очевидним, що заміна кабінету С. Остапенка на уряд Б. Мартоса зафіксувала фундамен­тальне зрушення в політичному бутті Української Народної Республіки. Можна стверджувати, що від 9 квітня 1919 р. всі діючі політичні сили відмовилися від того, щоби дотримуватись загальноприйнятих правил гри, зафіксованих у тимчасовій конституції 28 січня. При номінації кабінету Б. Мартоса було допущено перше відкрите порушення фунда­ментального принципу проголошеного державного устрою — принципу верховного колективного керівництва членів Директорії. Уряд був фактично покликаний до життя постановою Стрілецької Ради КСС. Нема потреби підкреслювати, що така ухвала, хоч і була наслідком політичних реалій часу, разом з тим створила надзвичайно небезпечний прецедент — військові дістали право ухвалювати політичні рішення. Державне керів­ництво мусило погоджуватися з ними поза своїм бажанням. Можна стверджувати, що від початку квітня 1919 р. легальні партійнi сили втратили вплив на принципові політичні рішення — прерогатива їх вироблення перейшла до штабу КСС та штабу Головного Отамана. Говорячи іншими словами, від квітня 1919 р. формально цивільний та республіканський устрій УНР став пустою оболонкою. Всередині її відчайдушну боротьбу за примару влади над клаптиком української землі вели командири військових частин. Перемогу в ній отримав той, хто мав за собою більш організовану та численну збройну силу. Від 9 квітня 1919 р. УНР пішла незворотнім шляхом до одноосібної військової диктатури.

Поза тим номінація уряду Б. Мартоса містила і неприховані формальні порушення тимчасової конституції. Перше з них полягало в тому, що декларацію про призначення уряду підписали від імені УНР лише двоє з наявних тоді de jure членів Директорії. По-друге, С. Петлюра не мав ніяких підстав іменувати себе в цьому документі «Головою Директорії», як і А. Макаренко — «членом-секретарем». Лише в другій половині квітня вдалося дістати мовчазну згоду Ф. Швеця; П. Андрієвський, зі свого боку, так ніколи і не погодився із фактом призначення кабінету під проводом Б. Мартоса та програмовими принципами його діяльності16. Більше того, вже перебуваючи в Станіславові, «він гуртував навколо себе колишніх членів уряду Остапенка» та «взагалі незадоволених новим прави­тельством»17.

Зміна Ради Народних Міністрів, таким чином, зафіксувала радикальний переозподіл прав та обов’язків всередині вищого цивіль­ного та військового керівництва республіки. Якщо першим видимим поштовхом для цього була позиція країн Згоди в особі керівників французького експедиційного корпусу, то другим — тотальний хаос у сфері військового та цивільного управління. Реорганізація Директорії, яка провадилася поза встановленим ТКНУ квазі-правовим полем, під приводом «військової доцільності» та методами цілком революційними, дозволила врештi-решт навести такий-сякий організаційний лад лише в царині верховного командування діями українських республіканських військ. С. Петлюра залишив за собою титул Головного Отамана Дієвої Армії УНР. Реальну пiдготовку військових операцій та керівництво ними зосередив у своїх руках Наказний Отаман О. Греков. За С. Петлюрою, таким чином, залишалася політична відповідальність за стратегічні військові рішення щодо укладання військових союзів, напрямків наступу, переходу до оборони й т. ін.

Кадровий військовий, генерал О. Греков цілком ясно розумів фізичну неможливість проведення скільки-небудь активних військових дій. Стратегічна ініціатива належала Червоній армії, яка захопила всю Лівобережну Україну, Київ, найважливіші транспортні та промислові центри на правому березі Дніпра тощо. Перемога антигетьманського повстання, наближення весняних польових робіт, прагнення селянства негайно скористатися наслідками аграрної реформи, військовий та пропагандистський тиск більшовиків тощо спонукали численнi селянські загони, що брали активну участь у повстанні, залишати фронт. Анархія, подібно до ракової пухлини, роз’їла українську армію за лічені тижні. Дієву армію добили бунти Херсонської дивізії під командуванням отамана Григор’єва, 1-ї та 2-ї Дніпровських дивізій, інших регулярних частин. Ці події увійшли в історію країни під назвою «отаманщини».

Характерний приклад. Командувач одного з найбільш боєздатних з’єднань — Запорізького корпусу, отаман Омелян Волох раптово відмовився виконувати накази Головного штабу Дієвої армії і розпочав переговори про укладання миру з більшовиками. Потрапивши під нищiвний збройний удар партнерів по переговорах, О. Волох з рештками корпусу 4 квітня був змушений відійти на територію Румунії. Тут українські вояки були обеззброєні: в них було вилучено 15 тис. гвинтівок, 7 млн набоїв, них, 80 гармат різного калібру, 34 тис. снарядів, 700 кулеметів, 2500 гранат, величезну кількість різноманітного спорядження, що містилося в 40 ешелонах18. Після цієї процедури, румунська адміністрація перевезла корпус геть — у Галичину.

В основі інтриги, пов’язаної з іншою сумнозвісною подією — заколотом члена ЦК УПСС, командувача фронтом на півночі Волині Володимира Оскілка — лежали декілька обставин. Перша — соціалісти-федералісти, самостійники-соціалісти та народні республіканці, які перебували в хронічній конфронтації з усіх питань із соціал-демократами і соціал-революціонерами, прагнули усунути Наказного Отамана О. Гре­кова, а в перспективі й самого С. Петлюру. Друга — сам В. Оскілко, амбітний воєначальник, з кар’єрних міркувань був особисто зацікавлений використати негаразди серед членів Директорії, розіграти в своїх особистих інтересах карту суперечностей між ними19. На третю обставину звернули увагу П. Христюк та В. Яблонський. На їх думку, за повстаннями В. Оскілка та П. Болбочана стояв Є. Петрушевич, який, за підтримки О. Андрієвського прагнув «стати якщо не диктатором всієї України, то хоч привести до влади на Наддніпрянщині свого союзника»20.

Сюжет розгортався таким чином. 24 квітня попередню згоду на переворот дала нарада членів ЦК УПСС. 26 та 28 квітня В. Оскілко двічі порушив наказ Головного Отамана виїхати з Рівного на фронт для керівництва воєнними операціями. Увечері 28 квітня С. Петлюра підписав наказ про увільнення Оскілка. Увечері ж наступного дня путч санкці­онувала нарада ЦК УПСС, в якiй взяло участь, рахуючи самого Оскілка, від 3 до 5 осіб. В ніч на 30 квітня, під час засідання в особистому вагоні С. Петлюри, заколотниками були заарештовані члени уряду на чолі з прем’єром. «29 квітня Оскілко і Агапіїв (начальник штабу) арештували кабінет Мартоса і хотіли арештувати Петлюру, — коментував у «Щоден­нику» М. Шаповал, — але військо на це не пішло. Петлюру вони були оповістили за божевільного. В результаті Оскілко і Агапіїв втекли до Болбочана. За словами Ковенка, «найбільш популярні тепер на Україні Оскілко і Болбочан»21. В. Оскілко розвинув бурхливу пропагандистську діяльність. Ним була підготовлена, надрукована та розповсюджена низка летючок із закликами до «всіх, всіх, всіх», «українського республі­канського війська», «всіх урядовців», «до населення» із закликом підтримати акцію, яка проходила під гаслом: «сталося те, що мусило статися». Провідник Волинсько-Холмської групи22 не обминув увагою і адміністративно-державницький аспект своєї акції. Вчений-агроном Є. Архипенко був іменований В. Оскілком Комісаром Цивільних Справ «при мені по всіх справах цивільного урядування» аж «до призначення Директорією нового кабінета». Військова ж акція проти штабу С. Пет­люри, який перебував у Здолбунові, закінчилася так, як мала закінчитися. Блискавичним ударом підрозділ КСС під командуванням полковника Миколи Бісика, який діяв за відповідним наказом Є. Коновальця, без єдиного пострілу розтрощив штаб повстанців. Іншi частини КСС роззброїли повстанців у Рівному. Провідник інсургентів подався до тітки, яка проживала в Польщі23.

Проаналізувавши своєрідне українське явище «отаманщини», точки зору на цей політично-військовий феномен В. Винниченка, І. Мазепи, полковника Є. Коновальця, генерала М. Капустянського та інших діячів, М. Стахів зробив такi висновки про його коріння: «Малосвідоме селянство, а, значить, також малосвідоме вояцтво, мусіло стати жертвою отаманщини. Але, деякі командири сотень, куренів, полків і загонів ставали «отаманами» без своєї волі і бажання. Змобілізована в нові частини маса, перемучена попередньою довгою війною і розхитана в духовній рівновазі дворічною революцією і чужими окупаціями, взагалі у своїй більшості не хотіла воювати чи взагалі бути дисциплінованим військом. Тільки незвичайно спосібні старшини могли духовно опанувати таку масу і виділити з неї певні, лояльні і здісципліновані військові одиниці»24. «Грунтом, на якім росте загальне явище отаманщини, — писав дослідник, — без огляду на країну й історичний період, є загальна політична й суспільна революція, якщо вона триває релятивно довший час»25. Загальний висновок М. Стахіва був поданий в таких словах: «Має повне значення тільки мала свідомість і політична національна невиробленість більшості українського селянства при кінці 1918 і на початку 1919 років. Все інше не витримує глибшої критики»26.