До поразки у першій україно-більшовицький війні 5 страница

Сьогодні немає сумніву, що «переорієнтація на створення українсько-російської федерації» та викликана цим «несподівана зміна складу гетьманського кабінету, яка рівнялася прямо державному замахові», врешті-решт стали одними з безпосередніх причин падіння режиму, що, в свою чергу, «спричинило одну з найбільших трагедій України, значення якої «ні в чому не зменшує навіть така в своїй суті радісна подія, як проголошення торжественого акту злуки Галичини з Великою Україною»83. Суть трагедiї — на нашу думку — початок першої україно-української вiйни, тобто вiйни власне в українському таборi, збiг у часi i просторi принаймнi двох громадянських воєн: бiльшовицько-української, з одного боку, україно-української — з другого.

Очевидно, угода двох генералiв була надзвичайно вороже зустрінута політичними опонентами Гетьмана. Для українських соціалістів ця декларація була абсолютно неприйнятною принаймні з двох принципових міркувань. По-перше, її реалізація призвела б до створення потужного, впливового, підтриманого Антантою антибільшовицького фронту без їхньої участі. По-друге, вона мала би своїм наслідком усунення українського національно-політичного табору із політичного життя і України, i Росії — адже реалізувати свої амбіції українським соціалістам було б неможливо хоча б з огляду на брак реальних ресурсів, необхідних для ведення політичної боротьби. За 10 днів Рада Міністрів ухвалила постанову про заснування представництв при Добровольчій, Донській та Південній арміях для погодження їх дій із українськими збройними силами в боротьбі проти більшовиків84. 14 листопада П. Скоропадський оприлюднив вiдповiдний нормативний акт (див. додаток 1.14).

Українські історики соціалістичного напрямку, очевидно, вкрай негативно характеризували значення цих документiв. К. Костів, наприклад, кваліфікував його не інакше як «новий диктаторський жест гетьмана», або стверджував, що «з формально-правного погляду то були акти державного перевороту згори проти суверенности Української держави»85. М. Стахів, у свою чергу, намагався переконати в тому, що угода Скоропадського — Краснова і відповідна грамота Гетьмана є нічим іншим, як «зовнішним проявом державного замаху згори, який виконав сам гетьман проти суверенности і національного характеру Української Держави» у змові з недiлімськими діячами з-поміж московської меншини в Україні та з білим московським рухом ген. Денікіна. «Це був просто удар по українській державній ідеї... Павло Скоропадський тією заявою перейшов у табір неділімців», — писав дослідник86. М. Шкiльник стверджував: «Це одинокий акт у нашiй iсторiї, може i всесвiтнiй, що суверен самостiйної, незалежної держави добровiльно, без нiякого морального i фiзичного примусу, непри­волений, анi внутрiшнiми, анi зовнiшнiми обставинами, кинув держав­ний прапор пiд ноги вiдвiчного ворога українського народу87.

У літературі можна зустріти й інші погляди. Примiром, Іван Кедрин, хоча й характеризував цей акт, як вияв «українського політичного русо­фільства»88, разом з тим критикував думку, що грамота Павла Скоропад­ського від 14 листопада не дозволила б зберегти українську державність: «Може Гетьманат, що був у добрих стосунках з анти­больше­вицькими білими генералами, — вказував він, — створив би проти червоної Москви сильніший фронт, як зумів створити Уряд УНР, — може гетьманська українська Держава могла б дольше втриматися проти воєнного походу червоної Москви, як вдержалась Українська Народня Республіка»89. Неупереджено поставився до цього факту і такий дослідник, як о. І. Нагаєвський: грамота 14 листопада «мала на цілі рятувати існування Української Гетьманської Держави та захоронити її перед заливом большевизму»90.

«Я не приховую, що я хочу лише широко децентралізовану Росію, я бажаю, щоб жила Україна і українська національність, я бажаю, щоби в цьому найтіснішому союзі областей і держав Україна обіймала достойне місце і щоби всі ці області і держави злилися б в одному потужному організмі, названому Велика Росія, як рівні з рівним»91, — в таких словах пояснив нащадкам свою позицію сам П. Скоропадський.

1 Цит. за: Строков А. Вооруженные силы и военное искусство в Первой мировой войне. — М., 1974. — С. 514.

2 Цит. за: Там само. С. 513.

3 Див. зокрема: Несук М. Драма вибору. — С. 150.

4 Див.: Клаузевиц К. О войне. — М., 1999. — С. 413, 415, 420.

5 Цит. за: Несук М. Драма вибору. — С. 162, 171.

6 Там само. С. 163.

7 Удовиченко О. Україна у війні за державність. — С. 48; Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть. — С. 193, 194, 195.

8 Заруда Т. Становлення та основні напрямки зовнішньої політики Української Держави. — С. 70–71.

9 Там само. С. 148. Повний текст угоди див.: Несук М. Драма вибору. — С. 175.

10 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 267, 280.

11 А також деяких політичних російських груп (наприклад, П. Мілюкова).Див.: Моги­лянский Н. Трагедия Украины // Революция на Украине по мемуарам белых. — С. 126; Лукомский А. Противосоветские организации на Украине — Там само. С. 209–211.

12 Див.:Лукомский А. Противосоветские организации на Украине. — С. 202–204.

13 Скоропадський П. Спогади. — С. 139.

14 Цит. за: Ковалiв П. Д-р Донцов про Гетьмана Павла Скоропадського // Визвольний шлях. — № 4, 1966. — С. 495–496.

15 Згодом П. Скоропадський характеризував О. Палтова в таких висловах: «Це видатний за своїм розумом чоловік, за своєю широкою всебічною освіченістю, ...він вражаюче працезданий, врівноважений, завжди на місці і ... відданий справі, якій служив... Він дійсно працював над створенням України не за страх, а за совість». (Скоропадський П. Спогади. — С. 150). Дослiдники підкреслюють, що О. Палтов користувався «великою довiрою» П. Скоропадського. Див.: Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть. — С. 121–122, 200.

16 Там само. С. 149, 154.

17 Конституційні акти України. — С. 17–18.

18 Скоропадський П. Спогади. — С. 160.

19 Костів К. Конституційні акти... — С. 128.

20 У зв’язку з цим А. Марголін зауважив, що Гетьман скасував дію закону про національно-персональну автономію. Хоча УПСФ активно лобіювала відновлення дії цього закону, але Гетьман не встиг це зробити внаслідок повстання (Марголин А. Украина и политика Антанты. — С.68).

21 Костів К. Конституційні акти... — С. 121.

22 Шаповал М. Демонічна справа (До історії повалення нової гетьманщини на Україні). — New York Public Library (NYPL). — QGA 73–3956. Український архівний фонд ім. М. Шаповала. Дар інженера Сави Зеркаля. — С. 6.

23 Шаповал М. Демонічна справа. — С. 7.

24 Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал. — № 6, 1995. — С. 77.

25 Несук М. Драма вибору. — С. 163.

26 Скоропадський П. Спогади. — С. 144–146.

27 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 340–344.

28 Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава i право України. — С.90.

29 Омелянович-Павленко М. На Україні 1917–1918. Спомини. — Прага, 1935. — С. 75–76.

30 Скоропадський П. Спогади. — 157.

31 За переконанням М. Шаповала, він стався 29 квітня тому, щоб не допустити Українських Установчих Зборів, скликання яких було призначено на травень місяць. Див.: Шаповал М. Демонічна справа. — С. 7. Існує й точка зору, згідно з якою  переворот було призначено саме на 29 квітня тому, що німці прагнули уникнути проголошення ко­рон­ного краю Галичини і Буковини у складі Австро-Угорської імперії. Див.: Мартос Б.Чому Цент­ральна Рада і Директорія УНР не змогли вибороти самостійності України? // Виз­вольний здвиг України. — Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто. — 1989. — Т. 61. — С. 170.

32 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.3.

33 М. Шаповал писав ці рядки влітку 1919 року.

34 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.10–11.

35 Про юридичнi аспекти рiшення з’їзду хлiборобiв, див., зокрема: Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть. — С. 203–204.

36 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.5.

37 Там само. С.3.

38 Мартос Б.Чому Центральна Рада і Директорія УНР не змогли вибороти само­стійності України? — С. 171.

39 Капустянський М. Похід українських армій на Київ—Одесу в 1919 році. (Короткий воєнно-історичний огляд). В 2 кн. — 2 вид. — Мюнхен. — 1946. — Кн. 1. — С. 10.

40 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 252.

41 Першим на цю обставину звернув увагу Т. Гунчак. На жаль, виявити текст документу досьогоднi не вдалося. 4 травня Гренер соцiал-федералiстам у пiдтримцi вiдмовив. Див.: Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ столiття. — С. 145.

42 Горникевич Т. Події в Україні 1914–1922 років у світлі історичних документів. — С. 114. Версiя цiєї зустрiчi, викладена М. Шкiльником, видається нам недостатньо обгрунтованою. : Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть. — С. 241, 284–285.

43 Виявити його текст нам не пощастило. Див.: Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть... — С. 218.

44 Скоропадський П. Спогади. — С. 138.

45 Там само. 174.

46 Марголин А. Украина и политика Антанты. — С.66.

47 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 346.

48 Скоропадський П. Спогади. — С. 185.

49 Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України. — С.92, 94, 107.

50 Христюк П. Замітки і матеріали... — Т. 2. — С. 7 (примітка).

51 Скоропадський П. Спогади.— С. 272.

52 Там само. С. 273.

53 Мироненко О. Витоки українського державного конституціоналізму в 1917–1920 рр. — С. 142–148.

54 Власне, на цю обставину першим звернув увагу відомий київський юрист О. Гольденвейзер. — Див.: Конституційні акти України. — С. 17–18. У зв’язку з цим, ми вважаємо недостатньо обгрунтованим твердженняВ. Трембiцького про те, що авторство гетьманської конституції належить міністру юстиції А. Вязлову, якому асистували інші члени гетьманського кабінету: М. Василенко, Д. Дорошенко, В. Зінь­ківський, О. Ейхельман (якого чомусь названо «політологом».), І. Кістяків­ський, Ф. Лизогуб та генерал О. Рогоза. Див.: Трембіцький В. Дванадцять українсь­ких Консти­туцій. — С. 55. В. Солдатенко в даному випадку некоректно поси­лається на архiвний документ, iгноруючи свiдчення О. Гольденвейзера. Див.: Солдатенко В. Українська революцiя. — С. 518, посилання 13.

55 Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України. — С. 90.

56 Проданюк Ф. До питання про внутрішню політику держави Павла Скоро­падського. — С. 57.

57 За висновками самого Гетьмана, селянству можна було передати лише 4 — 4,5 млн десятин землі, при тому, що воно вже напередодні війни фактично володіло 29,4 млн десятин; ще 14,2 млн десятин перебували у власності поміщицькій, купецькій, удільній, церковній і монастирській. — Скоропадський П. Спогади. — С. 284–285.

58 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 336.

59 Хмель И.В. Аграрные преобразования на Украине 1917–1920 гг. — К., 1990. — С. 119.

60 Політичні аспекти історії громадянської війни в Україні // Український історичний журнал. — 1990. — № 12. — С.42.

61 Скоропадський П. Спогади. — С. 249.

62 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 187.

63 Могилянский Н. Трагедия Украины //Революция на Украине по мемуарам белых. — С. 129.

64 Гурко В. Политическое положение на Украине // Революция на Украине по мему­арам белых. — С. 202–204.

65 Скоропадський П. Спогади. — С. 254.

66 Там само. С. 264, 265.

67 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 214.

68 Скоропадський П. Спогади. — С. 179, 267.

69 Див.:Строков А. Вооруженные силы и военное искусство в Первой мировой войне. — С. 516, 517, 523, 538, 541, 546, 547–550, 554–558, 566–567.

70 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 280.

71 Про взаємини ЗУНР та УД в листопаді — грудні 1918 р. див.: Стахів М. Західня Україна. — Т. 3. — С. 91–95.

72 Докл. див.: Заклинський М. Роля Дмитра Вiтовського в листопадовому чинi // Визвольний шлях. — 1966, № 12. — С. 1351.

73 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. — С. 178.

74 За В. Барладяну-Бирладником, в Галичині про підготовку повстання стало відомо близько 10 вересня, в зв’язку з чим Є. Петрушевич направив Л. Це­гельського та професора О. Колессу до Києва. Завданням львівських делегатів було не допустити участі Січових Стрільців в повстанні та «здержати українських соціалістів від будь-якого активного виступу». Див.: Барладяну-Бирладник В. Повстання проти П. Скоропадського: причини і наслідки. — С. 107–112.

75 Карпенко О. Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західно­українських землях // Український історичний журнал. — 1993. — № 1. — С. 25.

76 Цит. за: Верига В. Визвольнi змагання в Українi. — Т. 1. — С. 293.

77 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 233.

78 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. — С. 189–190.

79 Горникевич Т. Події в Україні 1914–1922 років... — С. 118.

80 Прохода В. Уваги до працi д-ра Матвiя Стахова...— С. 95.

81 Верига В. Визвольнi змагання в Українi. — Т. 1. — С. 375, 389.

82 Бондаренко К. До питання про «московську орієнтацію» Гетьмана П. Скоро­падського. — С. 66–81. Див. також: Скоропадський П. Спогади. — С. 306–307.

83 Там само. С. 117.

84 Лупандін О.І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. — С. 34–35.

85 Костів К. Конституційні акти... — С. 134–135.

86 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С.27–28, 55. М. Стахів кваліфікував цей акт не інакше, як «холодний державний переворот зго­ри», підтриманий більшістю кабінету, яка «постановила явно виступити з вимогою ліквідації зовнішньої суверенности українського народу». «Переворот проти суверенності держави. Всякий опір народу проти такого безправного замаху, — писав він, — є безсумнівним правним актом». Див.: Там же. С.21, 36.

87 Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть. — С. 313.

88 Кедрин І. Рік 1918 в історії української політичної думки // Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Бібліотека українознавства.— Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торон­то. — 1986. — Т. 53. — С. 203.

89 Кедрин І. У горнилі революції // Там само. — С. 141.

90 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. — С. 166.

91 Скоропадський П. Спогади. — С. 267.

§ 2. Український Національно-Державний Союз —

Український Національний Союз.

(21 травня — 14 листопада 1918 р.).

По трьох тижнях після того, як єпископ Никодим помазав на гетьманство П. Скоропадського, 21 травня в Києві виник опозиційний новому режимові Український Національно-Державний Союз (УНДС) з програмою понов­лення української національно-соціалістичної держави. Історія УНДС, власне, досьогодні залишалася однією з найменш досліджених в історич­ній науці. Достеменно відомий хіба що склад його учасників — УПСС, УПСФ, партії трудова та хліборобів-демократів, а також об’єднана Рада залізниць України та Головна рада Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки. 21 травня вони оприлюднили “Меморіял“, в якому заявили: “сучасний Кабінет Міністрів врятувати державу від анархії й безладдя, установити тверду владу оперту на довір’ю народу, та зміцнити самостійну Українську Державу не зможе” і тому висловили йому “недовір’я”… Добрий державний лад, — вважали затяті опозиціонери, — може завести тільки національний демократичний діловий кабінет, складений в більшості з відо­мих українських діячів, взагалі з осіб української орієнтації, які мали б повне довір’є широких українських мас“. 30 травня УНДС ухвалив ще один документ, цього разу — звернення “Український Національно-Держав­ний Союз до німецького народу“ ради­кально антиросійського, антиполь­ського та антиєврейського спрямування. У ньому вся вина за негаразди в Україні покладалася саме на ці національні групи населення країни1.

Перед тим, як звернутися до діяльності цього Союзу та його наступника — Українського Національного Союзу (УНС), необхідно, з нашої точки зору, зупинитися ще на одній проблемі, яка дотепер, наскільки нам відомо, в історичній науці не висвітлювалася. Йдеться про спробу деяких діячів УЦР скликати в Києві — вже після перевороту 29 квітня — Українські Установчі Збори.

Сьогодні в нашому розпорядженні є, власне, поодинокі джерела — спогади М. Шаповала та згадка в творі М. Стахіва. Остання, при цьому, спирається головним чином на відомості, викладені М. Шаповалом вже на еміграції: «Ми, пригадував він, — заініціювали нараду членів Установчих Зборів, щоб на ній прийти до певних рішень. Ця нарада відбулась на Пушкінськiй вулиці в помешканні комітету по справах палива, в якому якусь ролю грав професор Ф. Швець і він же технічно влаштував помешкання для наради»2. «Злагодивши дома «проєкт «П’ятого Універ­салу», засадничими пуктами якого були тези: «українська влада повалена, але вона має бути»; утворення нелегального органу влади, який би і репрезентував «революційну народну Україну»; оповіщення влади Установчих Зборів; «вибори Виконного (так в тексті. — Д.Я.) Комітету Установчих Зборів, який єдино може репрезентувати народню волю, а головним завданням має зформувати уряд, і йому доручити «ведення боротьби проти гетьманщини». У проекті документа, підготовленому М. Шаповалом, також стверджувалося: «ми з демократичних загальних виборів, а тому ми законна влада»; «європейська психіка вже звикла рахувати лише те, що виходить з виборів»; «це створило б нову ситуацію в Україні і навколо неї». «Організацією уряду, — стверджував М. Шапо­вал, — універсалом, одним фактом що другий уряд є законний, ми помішали б всі карти гетьманщини і німецької реакції»3.

«Зійшлося членів Установчих Зборів менше, — писав автор цитованих споминів, — ніж ми сподівалися — всього 50–604 . Я пригадую: Швеця, Шрага, Пшеничного, Ксендзюка (с.-ра), Янка, Щадилова, Б. Мартоса. Майже всі були с.-ри, з с. д. — Б. Мартос. Здається дехто був з комітетів і не членів Установчих Зборів».

З промови М. Шаповала на зборах: «Мало членів? Це правда, але все одно в Установчих Зборах більшість с.-ри, то хоч би й не всі члени Установчих Зборів були, все одно вони відбивають політичне обличчя більшости. Всякий розуміє, що скликати всіх неможливо — нема технічного апарату, але й присутніх досить, на мою думку, щоброзпочатиакцію ... Конкретно? Нарада членів Установчих Зборів обирає Уряд УНР і доручає йому організацію боротьби за відновлення Республіки. Зрозуміло, що діяльність цього Уряду була б нелегальною, а члени його законспіровані, хоч акти, які він видаватиме, мусіли б бути підписувані дійсними прізвищами, щоб населення знало хто і куди кличе. Инші члени Установчих Зборів мусіли б також перейти на нелегальне становище: бути фактичними керівниками акції на місцях.

На цій боротьбі розвинеться і скріпиться свідомість і в нашому народі, скріпиться національна ідея, похитнута останніми часами, а головне підірвана буде шкідлива думка ніби німців привела Україна».

М. Шаповал пригадував, що його план захищало 12 — 15 людей, головним чином депутати-селяни, а також персонально Швець і Янко»5. Більшість присутніх, у тому числі Б. Мартос, який виступив від імені УСДРП, а особливо — київські есери та діячі УЦР, речником яких був І. Шраг, була категорично проти. «Вислухавши його аргументи, — зауважив автор, — я в нестямі обурення укинув Шрагові: вся Ваша аргументація є аргументацією політичної трусости!»6. Збори було зірвано: члени У[становчих] З[борів] роз’їхалися по домівках, «бо ними ніхто не цікавився». Інших нарад членів УУЗ, за М. Шаповалом, не було7.

«Хоч в душі визнав, що моя фраза є образливою, — зізнався М. Шаповал, — але я вважав її єдино правильною характеристикою». Очевидно, що вихватка Шаповала, за його власним визнанням, зруйнувала нараду і «покінчено було на тім, що треба скликати другу таку нараду»...

Сьогодні, з відстані восьми десятиріч, добре видно, що невдалі збори — вже вкотре — стали черговим трагічним переломом в українській історії. Обурений М. Шаповал йшов по вулиці з Янком, Шидловим «і ще кимось». Впродовж бесіди «тихої зоряної ночі» він, за власним визнанням, дійшов таких висновків: «взагалі такі справи треба робити, а не говорити про їх і ні з ким не радитися»; опоненти — «не представники народу і не революціонери»; ми закладаємо «воєнно-революційний комітет з трьох осіб, який візьме на себе завдання провадити революційну акцію... я — головою комітету... «членів мені порекомендує він, Янко, який в зв’язку з подібною організацією, але вона складається з молодих людей і тому добре буде, коли вони дістануть фахове керовництво з мого боку як освіченого офіцера, а до того ще й соціяліста-політика»... «До дому, — констатував М. Шаповал, — я прийшов пізно вночі головою всеукраїнського ревкома».

Зауважимо, що в іншій своїй праці М. Шаповал згадував цю прогулянку дещо по iншому: «Рішило (так у тексті. — Д.Я.) зорганізувати бойовий комітет повстання. Я — представник від «бюро» Установчих Зборів, яке на всякий випадок було зорганізованно шляхом представ­ництва від кожної губернії по одному депутатові. «Бюро» кілька разів сходилося на збори, але єднання не було, не було планів і віри»8.

Дещо іншу точку зору на згадану подію висловив М. Стахів. «Власне ідею скликання Установчих Зборів України і фундування УНСоюзу, як тимчасового громадсько-репрезентативного органу, — писав він, — висунено пляново організаторами повстання (майбутнього.— Д.Я.) для того, щоби не скликувати знову Української Центральної Ради. ... Організаторам, — доводив далі дослідник, — зокрема Винниченкові і Шаповалові, йшлося про те, щоб усунути від полiтичного впливу не тільки самого голову УЦРади М. Грушевського, але й цілий гурт діячів, що його очолював Грушевський..., який у самім УНСоюзі в часі гетьманщини не брав участи та не підтримував ідеї повстання в тій формі, яку створила Директорія. Таку саму позицію, — додає М. Стахів, — займали всі діячі Української Партії Соціялістів-Федералістів...»9.

Сам М. Шаповал, перебуваючи на еміграції, дав такі пояснення в цій справі: «Довгими ночами перед повстанням ми з Винниченком обговорювали політичну програму нової влади на випадок успіху і стояли на юридичній позиції, що влада (має належати. — Д.Я) Установчим Зборам... Виписувалась і нова концепція — Трудового Конгресу. З Винниці Директорія і представники с-рів та с-деків схихились до думки про Трудовий Конгрес. Але нікого не було за ЦРаду, — писав він. І додавав, що «не зручно було висувати ЦРаду ще й з політичних мотивів», оскільки ЦРада закликала німців..., не винесла протесту проти німецько-гетьманського перевороту...»10.

Весною 1918 року, — читаємо далі спомини М. Шаповала, — «соціялісти-самостійники затіяли об’єднання — Український Національно-Державний Союз, до якого увійшло чимало груп опріч с.-д. і с.-рів. Пригадую, що Олександр Макаренко, лісничий, лідер колишньої УНП, що перетворилась в самостійників-соціалістів, доволі енергічно і різко вів цей Союз, рішуче виступав проти гетьманщини». За свідченням М.Шаповала, Національно-Державний Союз склали 4 партії: УПСФ, УПСС, УПХД, УТП. «Провід, — згадував він, — «давали головно» О. Макаренко, доктор Луценко; УПСФ представляли М. Кушнір і М. Кор­чинський, трудовиків — О. Грушевський, В. Скрипник, М. Міхновський і брати Шемети (УПХД)11.

«Одначе нам, соціялістам-революціонерам, — вважав автор споминів, — було ніяк не по шляху з цим Союзом, ми в його не вступили і він трохи згодом розпався». Щодо УПСР та УСДРП, писав він, — то обидві партії в Національно-Державний Союз не входили, бо його соціяльна ідеологія нам чужа і ворожа»12.

Натомість, політики, які з різних міркувань відмовилися увійти до складу УНДС, вирішили утворити Український Національний Союз, установче зібрання якого відбулося в «помешканнi» нової редакції «Самостійника» по вул. Мала Підвальна13. Почалося, як водиться, з непорозумінь: присутні представники УСДРП В. Садовський і Б. Мартос «трошки постояли мовчки і пішли собі з усмішкою превосходства і жалю до зібрання». Ті, хто залишився, вирішили створити всеукраїнський центр (курсив наш. — Д.Я.). Мабуть саме тоді й ухвалені були «Політичні засади Українського Національного Союзу». Документ визначав головне: «§ 1. Мета Союза: а) утворення міцної самостійної української держави; б) боротьба за законну владу на Україні, відповідальну перед парля­ментом; в) боротьба за демократичний виборчий закон в усі установи (по 5-ти член. формулі); г) оборона прав українського народу і української держави в міжнародній сфері». Задля реалізації цих завдань УНС вирішив, що саме він «організує українську громадсько-політичну волю і… вживає всіх відповідних заходів для її виявлення і реалізації, як в межах України, так і поза її межами». Очолити цю діяльність всесвітньо-історичного значення повинна була Рада Союзу, керівництво якою, в свою чергу, покладалося на президію. До складу останньої мали увійти по одному представникові від кожної політичної партії і по два представники «від усіх інших організацій, які входять в склад Союза»14.

М. Шаповал докладно зупинився на питанні про наявність течій всередині новоствореного союзу. Перша, до якої належала передовсім УПСФ, обстоювала «тактику переговорів і переговорів аж до того, що німці переконаються, що гетьманський уряд треба змінити на національно-буржуазно-ліберальний». Натомість Селянська Спілка та УПСР «вели внутрішню політику організації сил, що коли прийде якийсь «слушний час», то фактична сила в Національному Союзі буде в інших руках»15. М. Шапо­вал також стверджував, що кооперативи не ввійшли до УНС, а союз земств (тобто С. Петлюра. — Д.Я.) фактично не працював16.

За М. Шаповалом, В. Винниченко замінив провідного діяча УПСФ А. Ніковського на посаді голови Союзу 18 вересня. Останній відійшов, позаяк на засіданнях УНС «почали висувати соціалістичні питання» та добилися деяких організаційних змін в його структурі, які засвідчили, що принаймні деяка частина членів УНС дивиться на цю організацію значно ширше, ніж просто як на культурно-просвітницький дискусійний осередок. З ініціативи Селянської Спілки було утворено комісії: військову (голова — В. Винниченко), закордонних справ на чолі з М. Шаповалом17, а також земельну, культурно-просвітну, церковну, економічно-фінансову та інші. Цікаво, що Головна Рада (Президія) УНС іменувала тільки голову комісії, членів закликав сам її голова. «Цим було забезпечено цільність складу, добірність і конспiративність її праці та намірів»18. Треба звернути увагу ще на одну важливу обставину — вузьконацiональний характер Союзу як «суцiльно чисту нацiональну репрезентацiю без чужих елементiв (курсив наш. — Д.Я.)»19.

Сучасники вважали за потрiбне наголосити й на такiй важливiй особливостi дiяльностi УНС, як «повна конспіративнiсть». Навіть члени центральних комітетів політичних партій не завжди знали, що обговорюва­лося, і які рішення приймалися. І коли Національний Союз «обрав Директорію і проголосив повстання, це з’явилося для багатьох несподі­ванкою»20.

Друге зібрання новоствореного Союзу відбулося «в помешканні Українського клубу, в затишній кімнатці «Просвіти». Саме там і було схвалено його Статут, головними тезами якого були: «самостійність, демократія і т.д.». До Президії обрали А. Ніковського (УПСФ), Ф. Швеця (Селянська Спілка), М. Шаповала (УПСР, центральна течія), О. Макаренка (УПСС), Д. Левицького (галицько-буковинська рада) «та ще когось»21.

Діяльність УНСоюзу, який врешті-решт ставив собі за мету повалення неприпустимо «пронімецького», «проросійського» та абсолютно «буржуаз­ного» режиму Гетьмана П. Скоропадського, почалася досить оригінально. «Спеціяльно», щоб «легалізувати себе, але не датись до знищення», Рада УНС вислала делегацію до німецького посла барона Мумма, аби заявити про непричетність до вбивства російським есером Донським головно­коман­дувача німецьких військ в Україні генерала Ейхгорна. Прийняв деле­гацію генеральний консул фон Тіль. «Пан фон Тіль був людиною пере­довою, — вважав М. Шаповал, — не вільною від вольтер’янства. По його очах було видно, що він дивиться на нас, як на африканських негрів, типовий колоніяльно-буржуазно-вільгельмівський барбос! Ми товкли йому, що в Національний Союз входять всі українські партії, що це — політичний центр українства, а він нам — що гетьман хороший чоловік, щирий українець, все налагодиться і треба всіма силами підтримувати уряд. Мені було гидко і я в душі рішив ніколи не говорити з окупантами. Про розмову з фон Тілем було дано звістку до газет. Титус (так у тексті.— Д.Я.) Національ­ного Союзу пішов в словесний оборот»22.

Ми вже ніколи не дізнаємося, як довго М. Шаповал переживав відчуття отієї огиди. Але причина такої його та В. Винниченка політичної поведінки більш-менш відома. М. Стахів в адекватний спосіб пояснив її тим, що УПСФ, УХДП та більшість УСДРП «не думали, що німці залишать Україну і не буде кому ефективно її боронити перед інвазією. Виходу німців з України і після революції, — прямо писав М. Стахів, — не дуже то сподівалися навіть організатори повстання, але рахувалися з можливістю, що німецькі війська будуть триматися міцно і довго в Україні і навіть будуть мститися на українськім народі. Вони також переоцінювали силу білих московських генералів»23.

Один безпосередній позитивний для Союзу наслідок від згаданої зустрічі з німцями для УНСоюзу все ж таки був. Його керівники без будь-яких перешкод створили його організації аж до повітового рівня включно, дістали можливість приймати в своїй штаб-квартирі численні делегації з місць, висвітлювати діяльність Союзу в газетах тощо23.

Одночасно УНСоюз вступив у контакт з представниками Антанти. Микита Шаповал згадував, що вони, тобто організатори повстання проти Гетьмана, уповноважили Білецького — консула Української Держави у Галаці, вступити від імені Українського Національного Союзу конфiденційно у контакт з представниками країн Згоди. Намір організаторів цих переговорів — запропонувати дипломатам союзних країн умови співпраці з Україною. Заколотники висунули вісім таких умов. До них, зокрема, відносились: визнання Антантою повної незалежності України в етногра­фічних межах «з відібранням від Австрії Галичини, Буковини і Закар­патської Руси»; встановлення торговельних взаємин; сприяння організації постання проти німців; «усунення германофільського уряду гетьмана»; визнання країнами Антанти майбутнього українського уряду; надання країнами Антанти «потрібної допомоги» організаторам повстання, дозволу останнім, на випадок поразки, відступити на територію Румунії.