До поразки у першій україно-більшовицький війні 11 страница

15 Карпенко О. Цит. праця.— С. 19. Див. також: Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 178.

16 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 206.

17 Там само.— С. 180, 181, 182, 183.

18 Костів К. Конституційні акти...— С. 162. В. Солдатенко, в свою чергу, акцентує увагу на «юридичних i логiчних недосконалостях документа». Див.: Солдатенко В.— С. 599.

19 Трімбицький В. Дванадцять українських Конституцій.— С. 58–59.

20 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 395.

21 «При всім його політичнім досвіді ,— писав І. Макух,— він не мав ширших горизонтів, потрібних прем’єрові в такий переломний час нашого народу та цілого світу. Його доброю стороною був все-таки досвід і знанння польського політичного життя та невсипуща працьовитість. Скинула його нагло верхівка власної партії, рішивши відкликати з уряду». – Див.: Макух І. На народній службі.— С. 191.

22 Макух І. На народній службі.— С. 197, 200. Після призначення К. Левицького головою уряду, його посаду голови УН Ради перебрав д-р Левко Ганкевич. Див.: Чернецький А. Спомини мого життя.— С. 59.

23 Карпенко О. Цит. праця.— С. 20.

24 Докл. див.: Чубатий М. Державний лад.— Ч. 3.— С. 20. Лозинський М. Га­ли­чина в рр. 1918–1920.— Прага, 1922.— С. 75.

25 Костів К. Конституційні акти...— С. 164 — 165; Стахів М. Західня Україна.— Т. 3.— С. 54–55.

26 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 2.— С. 33.

27 Костів К. Конституційні акти...— С. 165.

28 Чубатий М. Державний лад.— Ч. 3.— С. 9–10. Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 208.

29 Стахів М. Західня Україна.— Т. 4.— С. 70.

30 Чубатий М. Державний лад...— С. 12–13.

31 Костів К. Конституційні акти...— С. 164.

32 Відродження.— 1918.— 28 (15) грудня, № 221.

33 Енциклопедія Українознавства.— Т. 1.— С. 102.

34 Вісник державних законів і розпорядків ЗОУНР.— 1919.— № 1.

35 Нова Рада. — 1919, 5 січня (23 грудня). Див. також: Там само. 1919, 17 (4) січня.

36 Докл. див.: История дипломатии: В 5-ти т.— М., 1945.— Т. 3.— С. 50–54.

37 Нова Рада.— 1918, 28 (15) листопада.

38 Див.: Лозинський М. Галичина в рр. 1918 — 1920.— С. 89–91. Див. також: Стахів М. Західня Україна.— Т. 4.— С. 73–74.

39 Стахів М. Західня Україна.— Т. 4.— С. 74–75; Чубатий М. Державний лад...— С. 9. На жаль, це положення назавжди залишилось на папері, оскільки не було встановлено порядку «прийняття у зв’язок» того чи іншого громаданина УНР тією чи іншою національною громадою ЗОУНР.

40 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 204.

41 Цит. за: Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920.— С. 106. Див. також: Феденко П. Повстання нації // З історії української революції (Відбиток зі збірника пам’яті Симона Петлюри).— Прага, 1930.— С. 72–83. 

42 Макух І. На народній службі.— С. 200–201.

43 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції.1917–1921. Т. 2. Камянецька доба-Зимовий похід.— Прага, 1942.— С. 8, 15–16, 18.

44 Макух І. На народній службі.— С. 233, 237.

45 Лозинський М. Галичина в рр.1918–1920.— С. 107 –108; Див. також: Мазепа І. Україна в огні і бурі революції.— Т. 2. — С. 16.

46 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 215.

47 Назарук О. Рік на Великій Україні.— Відень, 1920.— С. 208–209.

48 Яблонський В. Від влади п’ятьох до диктатури одного. — С. 41. На жаль, посилання на відповідні документи відсутні, отже цей висновок справляє враження умоглядного.

49 Вісник.— 1919.— Вип. 28.

50 Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року) // Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879–1926).— Прага, 1930.— С. 35.

51 Див. зокрема: Лотоцький О. Симон Петлюра.— Варшава, 1936.— С. 20–50.

52 Мазепа І. Творена держава.— С. 36.

53 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 219 — 220.

54 Докл. див.: Денник Начальної Команди Української Галицької Армії.— Нью-Йорк, 1974.— С. 41–42, 47, 53, 56, 59, 64–65, 96, 102–103, 111, 114–115, 117–119 та ін.

55 Кедрин І. У межах зацікавлення.— Нью-Йорк; Париж— Сидней; Торонто, 1986.— С. 118.— Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Бібліотека українознавства. Т. 53.

56 Докл. див.: Макух І. На народній службі.— С. 198–206, 221, 224 та ін.

Глава 4.

 «СОБОРНА» УНР:

КАТАСТРОФА НАЦIОНАЛЬНОГО СОЦIАЛIЗМУ

(16 листопада 1918 р. — сiчень 1920 р.).

§ 1. Закладення підвалин катастрофи: полiтичнi та збройнi сили українського нацiонального соцiалiзму (грудень 1918 р.).

Воєнно-політична ситуація, що склалася в Україні на кінець 1918 — початок 1919 рр., була надзвичайно складною. На півночі країни по лінії Клинці — Новгород-Сіверський — Суджа діяли дві більшовицькі армії: 8-а зі штабом у Воронежі, у складі 5 піхотних дивізій загальною кількістю до 75 тис. багнетів, 1400 шабель, 170 гармат, понад 400 кулеметів, 15 літаків, 8 бронепотягів, а також окреме оперативне з’єднання чисельністю до 10 тис. вояків. Червоні завдали удару по трьох головних напрямках: на Харків, на Бахмач — Конотоп, на Овруч — Коростень — Житомир.

У Західній Україні точилися запеклі бої УГА з польськими збройними силами за Львів1. Поляки провадили організовані військові операції з метою захоплення Східної Галичини, Поділля та Волині. На південному заході по укріпленому ними правому берегу Дністра стояли румунські збройні сили, які окупували Північну Буковину. На півдні України висадився експедиційний корпус Антанти у складі французьких та грецьких дивізій, активно формувалися загони Добровольчої армії. Вони формувалися й у прикордонних з Україною районах Кубані2. В запіллі армія Директорії мала значні — до 5–10 тис. — повстанські селянські загони, які час від часу вступали у відкриті бої з нею.

Враховуючи ці обставини, новопосталий український провід був змушений розділити свою Дієву армію на чотири «зовнішні» і один «внутрішній» фронти. Лівобережний — під командуванням полковника Болбочана3, у складі Запорізького корпусу, Корпусу Січових Стрільців, Сірої дивізії та деяких інших частин кількістю до 30 тис. багнетів, 2 тис. шабель при 50–55 гарматах, мав завданням утримувати фронт довжиною 600 км по лінії Старобільськ — Харків — Конотоп — Чернігів. Право­бережний фронт чисельністю до 15 тис. вояків було сформовано по лінії Прип’ять — м. Лучинець — Ковель — Володимир-Волинський — Сокаль. Він також повинен був розв’язати надзвичайно складне завдання: не допустити виходу Червоної Армії за лінію Прип’яті, стримувати польські частини по лінії Ковель — Сокаль, забезпечуючи праве крило УГА. Дністровський фронт під командуванням М. Омеляновича-Павленка у складі УГА загальною чисельністю до 20 тис. багнетів вів бойові дії незалежно від основних сил, але в оперативному контакті з Дієвою армією. Саме на нього було покладено завдання звільнити Галичину від польських військ. По Дністру аж до Тирасполя було розміщено залогу чисельністю до 2 тис. багнетів. Південний фронт під командуванням О. Грекова у складі до одного піхотного і одного кінного полкiв стояв по Дністру до ст. Роздільна і далі на схід. Він виконував спостережницьку місію: слідкував за діями експедиційного корпусу Антанти, румунських збройних сил та процесом формування Добрармії. Місцеві гарнізони вели боротьбу проти повстан­ських загонів4.

Українська армія налiчувала в своїх лавах, за різними даними, від 150 тис.5 до 300 тис.6 вояків, однак, за висловом генерала Удовиченка, «це була мало збита, наспіх сформована сила, що не мала солідних організаційних форм та досвідченого командного складу»7. Її утримання було фізично неможливе, тому на початку січня в лавах було залишено до 50 тис. вояків у складі Запорізького корпусу, Корпусу Січових Стрільців (КСС), «Синьожупанної» дивізії, Чорноморського кошу, двох юнацьких шкіл та «багатьох дрібних частин, для закінчення формування яких треба було ще немало часу», а також 140–150 гармат. Технічних та авіаційних частин в Дієвій армії майже не було, чисельність кінноти не перевищувала 1500 шабель. І це при тому, що лише головний фронт проти Радянської Росії перевищував 1000 км.8.

Виходячи із згаданих обставин, оперативний відділ генерального штабу Дієвої армії надіслав 30 грудня 1918 р. доповідь Головному Отаманові С. Петлюрi про те, що «справитися з усіми супротивниками Україна не може ні з огляду на кількість війська, що є до її розпорядимості, ні з огляду на характер настроїв його і на недостачу забезпечення, обмундирування, артилерії та вогнепального припасу»9. Автор доповіді, М. Капустянський, зробив такий загальний висновок: «Отже битися власними силами одночасно з усіми цими супротивниками безумовно Україна не може. Думати інакше — це жити мріями, а недійсністю». Вихід з цієї ситуації полягав у необхідності вирішення альтернативи: «або з большевиками проти Антанти, або з Антантою проти большевиків... Іншого виходу немає»,— писав М. Капустянський, пропонуючи рішуче відкинути першу можливість10.

На цьому тлі на 16 січня в Києві в генерал-губернаторському палаці, в якому ще за декілька тижнів перед тим жив Гетьман П. Скоропадський, а тепер оселився голова Директорії В. Винниченко, було скликано другу Державну нараду. Участь у її роботі взяли, крім членів Директорії та Ради Народних Міністрів, лідери УСДРП, УПСР (центральної течії), УПСС, УПСФ, Селянської Спілки, Спілки залізничників, Спілки поштовиків. На нараду були також запрошені представники Стрілецької Ради Корпусу Січових Стрільців11. Атмосферу засідання один із його учасників, І. Мазепа, охарактеризував так: «Панували хаос поглядів і повна безна­дійність. Директорія і Уряд не мали ясного погляду на ситуацію»12.Головне питання, яке мало бути розв’язане на цьому форумі, — вироблення форми державного устрою УНР після підписання перед­вступ­ного договору про об’єднання із ЗУНР. На думку В. Винниченка, який відкрив засідання вступною промовою, існувало лише три політичні можливості: або провадити попередній курс Директорії, або проголосити встановлення диктатури пролетаріату, або запровадити військову диктатуру. Як пригадував І. Мазепа, представники Січових Стрільців О. Назарук та Ю. Чайковський запропонували зупинитися на останньому варіанті та передати владу від Директорії до «трійки» у складі Є. Коно­вальця, А. Мельника та С. Петлюри. Тимчасом М. Шаповал та О. Янко вислови­лися на користь негайного встановлення радянської влади. УСДРП, в свою чергу, виступила як проти військової, так і пролетарської диктатури. Представники УСДРП (М. Порш, І. Мазепа та ін.), УПСР (М. Шаповал та ін.), Селянської Спілки (О. Янко) виступили проти проекту Стрілецької Ради Корпусу Січових Стрільців. «Коли після всіх цих промов представники Січових Стрільців взяли свій внесок назад, нарада нічого іншого не могла придумати, як те, що, мовляв, нехай залишається все так, як було»13.

Власне, це засідання гранично ясно зафіксувало фундаментальний політичний висновок: колегіальний орган, який поєднував функції виконавчої та представницької влади, виявив свою абсолютну неефек­тивність, неспроможність ухвалювати рішення з принципових питань державного життя. З цим висновком не могли не погодитися навіть такі адепти революційної Директорії, як М. Стахів. «Така форма організації центральної влади і до того з диктаторськими повноваженнями, — писав дослідник, — хочби навіть на короткий час, була непрактичним помислом... До тої засадничої хиби Директорії УНР, як форми організації найвищої центральної державної влади, долучається ще друга важка хиба — брак усталення її організаційного статуту і розподілу компетенції між окремих її членів з одного боку і пленумом колегії з другого»14.

Теоретично таку ситуацію можна було розв’язати. М. Стахів справедливо зауважив, що можна було скликати Малу Раду УЦР і передати їй законодавчі і контрольні функції до часу скликання Установчих Українських Зборів. Але, — підкреслив він, — «цього не бажали собі самі творці Директорії і її провідні члени, зокрема Винниченко, який не любив М. Грушевського, як голову УЦРади». В цій ситуації, за М. Стахівим, був можливий і другий шлях, а саме: «покликати інший представницький тимчасовий орган у формі Української Національної Ради» — за прикладом ЗУНР. Нарешті, не був виключений і третій варіант: УНСоюз міг кооптувати до свого складу представників тих політичних і громадських організацій, які до проголошення повстання не входили до складу УН Союзу15.

На нашу думку, останній варіант був навіть теоретично нездійсненним тому, що названі політичні партії та громадські організації не входили до УНСоюзу саме тому, що вбачали в ньому революційний орган і саме тому ж не бажали за власний рахунок надавати йому додаткової політичної ваги в очах як українських громадян, так і зовнішнього світу. Існували хиби і «другого», так би мовити, рівня — рівня організації органів державної влади та управління. Формально «коаліційний» перший кабінет Директорії був сформований всупереч вже усталеній в Україні процедурі, коли прем’єр представляє програму лідерам політичних партій і в порозумінні з ними формує персональний склад уряду; кандидатури членів Ради Народних Міністрів, як і кандидатура полум’яного соцiалiста прем’єра В. Чехівського, були визначені В. Винниченком та М. Шаповалом (можливо, за участю й інших членів Директорії). Давалася взнаки і відсутність чіткого розмежу­вання функцій між власне Директорією та Радою Народних Міністрів. «Дехто формулював цей стан так, — писав у зв’язку з цим М. Стахів, — що властиво були два урядові кабінети: одни з п’ятьох членів — Директорія під проводом В. Винниченка, а другий із 19 членів-міністрів — під проводом Чехівського»16. Впадали в око й інші вади: відсутність порозуміння з принципових політичних питань між членами Директорії, «провід Директорії і кабінет засадничо не шукали повної консолідації з усім українським суспільно-політичним світом (курсив наш. — Д.Я.), а, навпаки, ставилися дуже холодно до так званих «правих партій» і суспільних кіл, які в істоті речі були тільки поміркованими демократами, а не «правими»17.

К. Костів у зв’язку з цим якось зауважив, що «погляди членів Директорії УНР й передових діячів українських політичних партій на державне будівництво не були твердо устійнені». На думку дослідника, серед названих груп існувало, принаймні, дві течії: прихильників парламентської демократії та прихильників «трудового принципу» (В. Винниченко, М. Шаповал).

Очевидно, що політичні уподобання конкретних членів Директорії в кінцевому пiдсумку відбивали міфологеми, якими керувалися ті чи інші політичні сили, які стояли за ними. Так, наприклад, УПСР (центральна течія), її центральний орган «Трудова Републіка», що стояли за такими провідниками нового режиму, як Ф. Швець, М. Шаповал, П. Христюк, «проповідували своєрідну «радянську систему», яка мала вміститися в самостійній Українській Державі і без диктатури пролетаріяту в більшовицьким смислі»18. Разом з тим, — підкреслював М. Стахів, — «компактна більшість УПСР (центральної течії) обстоювала або загальну демократію (в парляментарній формі) або існуючу тоді «трудову демократію», сперту на Тимчасовій Конституції з 26 грудня»19.

Більш строкатою була ситуація всередині УСДРП, провідні члени якої — В. Винниченко, С. Петлюра, В. Чехівський, Д. Антонович, Б. Мартос обіймали ключові посади в Директорії, Раді Народних Міністрів та війську. «Розділ у партії йшов по лінії двох проблем: проблеми повної демократії парляментарного типу з одного боку і «диктатури пролє­таріату» чи пак «радянської системи» з другого боку»20. Відповідно до цього УСДРП фактично поділилася на чотири течії: окремі члени партії пішли на відкрите співробітництво з большевиками (В. Шахрай, В. Мазлах, Неронович); «радянський» принцип народоправства активно пропагувала та підтримувала ліва течія на чолі з М. Авдієнком, М. Ткаченком, Ю. Мазуренком, А. Пісоцьким; проміжну позицію між цими двома групами займала група В. Винниченка21, В. Чехівського та М. Порша; нарешті, група С. Петлюри, активно підтримана катерино­славською організацією під проводом І. Мазепи, П. Феденка та ін., обстоювала політичну лінію проти капітуляції перед більшовицькою Росією та на створення в Україні парламентської республіки22.

VI з’їзд УСДРП, який відбувся наприкінці січня 1919 р., виразно засвідчив відсутність єдності всередині партії з фундаментальних політичних проблем, передовсім проблем державного устрою. Виступ одного з лідерів партії, прем’єра В. Чехівського, засвідчив наявність принципових розбіжностей в поглядах на принципові питання державного устрою новоповсталої УНР серед її вищого керівництва. Так, голова уряду «висловився за утворення совітської влади на України. В гарячій промові він доводив, що є совіти й совіти й що сама по собі совітська система й большевизм — це зовсім різні речі. ... Чехівський,— пригадував його опонент І. Мазепа,— із запалом говорив, що революційні часи нам не треба парламентів на основі загального виборчого права, які, мовляв, бувають на руку буржуазії, а треба совітів в їх «чистому неопоганеному виді, совітів «без терору й насильства»23.У принциповій резолюції «Про побудову влади», врешті-решт ухваленій після гарячих дискусій під впливом «катеринославської» групи,читаємо: «...Конгрес висловлюється за скликання в найближчому часі органу всенародного представництва: парляменту, обраного на основі загального і т.д. виборчого права. Приймаючи ж на увагу важкий переходовий момент, — йшлося в резолюції з’їзду, — а також зважаючи на негайну потребу для уряду опиратися в своїй діяльності на організовану базу з представників революційної демократії — Конгрес висловлюється за негайне скликання Всеукраїнського Трудового Конгресу з представників робітництва і селянства як тимчасового законодавчого органу. До скликання Трудового Конгресу, — відзначалося в резолюції «Про побудову влади», — вся влада належить Директорії, робота якої повинна бути направлена на закріплення здобутків революції і на негайне переведення реформ в напрямку початкової соціялістичної перебудови»24. Соціал-демокра­тичний форум висловився також і за необхідність рішучої боротьби з «імперіалістичними зазіханнями» як Антанти, так і більшовицької Росії.Ці та інші принципові настанови було покладено в основу рішень майбутнього Трудового Конгресу25.

При цьому «нi соцiялiстична Директорiя, нi її соцiялiстичний уряд на чолi з В. М. Чехiвським, нi Трудовий Конгрес, нi iсторик М. Гру­шевський, ...не вияснювали, що УНР на засадах «трудових рад» нiщо iнше, як соцiялiстична республiка», — писав П. Солуха. I додав: «На горе України та її народовi провiд українським нацiональним рухом та визвольними змаганнями попав не до рук тверезих полiтикiв, людей державної практики i не тих, що почувають вiдповiдальнiсть за свою працю та її наслiдки, а до рук наших горе-республiканцiв, заслiплених iдеєю всесвiтньої федерацiї» через призму якої вони, власне, i розглядали самостiйнiсть України26.

Лідер УСДРП, голова Директорії тими днями — як завжди в таких випадках з надзвичайною любов’ю та співчуттям до себе — записав у своєму щоденнику: « 24.01. Я роблю всі заходи щоби вийти з складу правительства. Занадто трудно мені бути подвоєнним, занадто трудно віддавати в жертву найдорожче своє. Топтати його, знущатися з нього з таким виглядом, ніби я тільки цього і хотів. Реальна дійсна політика після Вінниці, — доводив собі В. Винниченко, — була в руках військових, і виразником і оборонцем її був С. Петлюра. Розгром робітничих з’їздів, розгроми профспілок, примусова зміна вивісок, потурання реакційним силам та процесії з попами — це тільки ті вчинки, які були однією з причин большевицького наступу на нас. Єврейські погроми також явились результатом цеї політики, проти волі військових, але як неминуче явище. Я мушу приймати весь тягар цих помилок на себе, мушу удавати, що це й з мого погляду необхідне»27.

Ще одна політична партія, УПСФ, була представлена в уряді такими діячами, як, наприклад, П. Холодний, С. Шелухін, згодом К. Мацієвич, О. Шульгин та ін., котрi керувалися настановами останнього з’їзду партії, що відбувся iще в травні 1918 року. Розглядаючи проблему державного устрою та політичного режиму України, з’їзд українських соціалістів-феде­ралістів висловився в підтримку самостійного існування Української Дер­жави. Розглядаючи «федералізм» як противагу «імперіалізму», з’їзд УПСФ тим не менш «виключив всяку можливість федеративного зв’язку з Велико­росією», підтримавши разом з тим «єднання з іншими сусідами, які утворю­ють нині свою державність» як «можливе і бажане для інтересів України»28.

Впливова сила — УПСС, а до неї належали П. Андрієвський, військові керівники О.Греків та О.Осецький, члени уряду І. Липа, М. Білинський, Д. Симонів та ін., в принципі відкидала будь-яку можливість порозуміння з будь-яким режимом у Москві. В цьому сенсі політичні позиції УПСФ і УПСС збігалися.

Не менш принципові розбіжності серед нового українського керівництва існували і в сфері зовнішньополітичній. Так, С. Петлюра та О. Назарук орієнтувалися на Антанту; натомість група В. Винниченка — В. Чехівського обстоювала утопічну ідею цілковитого нейтралітету України29. «Дивлячись збоку, справді не можна було не прийти до висновку, що новий лад довго не вдержиться. Влада не мала автори­тету, — підсумував Д. Дорошенко.— Не знаю, чи здавали собі справу ті, що починали повстання, — що звалити уряд Гетьмана може й легко, але що наладити якийсь інший лад — дуже важко вже через одне те, що при кожному рухові, який ставить собі метою щось скинути, щось зруйнувати, набирають великої сили всякі деструктивні стремління взагалі. Отже й Директорія, викликавши цього духа деструкції, не могла вже дати собі з цим ради»30. Підсумок підбив ад’ютант С. Петлюри О. Доценко: «Годі було знайти спільну мову, годі було примирити ворожі табори. Інтриги, підкопи, підюжування, запідозрювання, недовірря, партійна боротьба – розбрат, ось що було на порядку дня. Здавалося, що не тільки вороги ніщили українську республіку, а що й свої одповідальні громадські та урядові чинники також усі стали на шлях руйнування своєї держави, аби лише догодити партйіно-особистим інтересам»31.

Навіть побіжне знайомство з переліком законів, виданих Дирек­торією з кінця листопада 1918 р. до початку січня 1919 р., справляє дивне враження. З одного боку, в ньому присутні такі акти, як закон про відновлення закону УЦР щодо утворення Генерального Суду УНР, закон та інструкція про вибори до ТКНУ, закон про державний статус української мови, закон про автокефалію Української Православної Церкви та ін. З другого боку, цей перелік містить акти, необхідність видання яких важко пояснити обставинами часу або політичною доцільністю. Це стосується передовсім закону про скасування закону гетьманського уряду «Про заснування державного симфонічного оркестру», постанови про закриття на період 9–15 січня доступу до сейфів у приватних банках та товариствах взаємного кредиту, з метою переведення контролі над цінностями в сейфах» тощо. «Найважливішою хибою законодавчої діяльности Дирек­торії цього періоду і Ради Народних Міністрів, — писав М. Стахів, — треба уважати той факт, що вони не виробили ні одного законопроекту у засадничих справах, щоб предложити до ухвалення Конгресові Трудового Народу України. Зокрема, не зроблено при­готування проекту Конституції». Пояснюючи цей факт, М. Стахів цілком справедливо вказав, що «...ні в Раді Народних Міністрів, ні в Директорії не було певного напрямку щодо дальшої лінії державного будівництва». Для всього перiоду «другої» УНР,— стверджують сучаснi дослiдники,— були характернi i «проблема колiзiй з цими та попереднiми й пара­лельними системами законодавства», i «часткове скасування одних i вiдновлення чинностi iнших законiв залежно вiд своїх полiтичних iнтересiв» тощо. В цiлому ж все законодавство Дирек­торiї — це «законодавство перехiдного перiоду, коли закони приймалися лише за необхiдностi «швидкого реагування» на конкретнi обставини»32.

Передовсім це стосувалося організації місцевої державної влади. Директорія призначала уповноважених комісарів для керівництва губернськими, міськими та повітовими адміністраціями. Поруч з ними формально існували і органи місцевого самоврядування — «гро­мадсько-сільське, міське у першій інстанції, волосне у другій, а потім губерніяльне земство. Це останнє фактично не було відновлене за той короткий час». Державні адміністрації, керувати якими був покликаний «тимчасовий орган, який став прообразом майбутньої Ради Народних Міністрів — «Рада Завідуючих Державними Справами», але не від власного імені, а від імені Директорії», фактично діяли «тільки по залізничних лініях, де стояли військові залоги і діяла державна поліція. По волостях і селах, які лежали далі від залізниць, фактично панувала дуже широка автономія...»33, або, просто кажучи, анархія.

Повну безпорадність і неорганізованість демонстрували й вищі державні інституції «в той самий час, як мільйони народних грошей викидались на опорядження величезних місій (ніхто не завдавав собі питання: чи ж потрібні вони? Чи приймуть їх ті держави, куди їх висилали?), на формування отаманських загонів, які далі штабів не йшли, на всякі більше або менше екстравагантні затії, — як вирядження за державний кошт закордон спеціяльної «Республіканської капелі», яка своїм співом мала зворушити серця європейської буржуазії...»34.

Лише за перші три тижні свого перебування в Києві Директорія, на загальне переконання, продемонструвала свою абсолютну орга­нізаційну безпорадність та політичну короткозорість. Думки політичних прихиль­ників та опонентів режиму щодо цього повнiстю збiгалися. Наприклад, один з провідних дипломатів доби «другої» УНР, відомий український громад­ський та політичний діяч єврейського походження А. Марголін писав, зокрема, таке: «Почали друкуватися та роз­повсюджуватися нібито від штабу якоїсь військової організації прокламації, в яких загальне поняття буржуазії вже доповнювалося поясненням, що до її складу входять головним чином національні меншини — великороси, євреї та поляки. Це було вже прямим розпалюванням не тільки класової, але й національної ворожнечі», — констатував А. Марголін.— «Потім почалося насильницьке пере­фарбування вивісок... Невдовзі почалися обшуки сейфів, виїмки золота і коштовностей, ці перші фінансові експерименти молодої соціаліс­тичної держави. Весь цей максималізм, швидкість та натиск відштовхнули від Директорії буржуазні верстви населення, а такі становили більшість населення Києва... Селянство ж, — підсумував Марголін, — дуже мало цікавилося походом київського міністра фінансів по ювелірах і чекало розв’язання земельного питання»35. Колишній глава української держави, в свою чергу, констатував: «...за ці три тижні зникло всіляке поняття про державність України. Все було зруйновано на пнi. Більшовики вже застали tabula rasa; дії Директорії нічим не відрізнялися від дій більшовиків, — писав він. — Конфіскації майна, як, наприклад, конфіскація всіх ювелірних крамниць, те саме безправ’я громадян, та сама неповага до людей знань, те саме легковажне бродіння в народі невиконуваних обіцянок, на кшталт віддачі землі народу, не пояснюючи як тощо... Вони всіх в один день перехрещують на українців,— вів далі П. Скоропадський. — В результаті, замість залучення до України неукра­їнських мас, вони виховують в них ненависть навіть серед людей, які доти часу були радше прихильниками цієї ідеї та вважали теорії ство­рення України дійсно справедливими і такими, що мають життєві підстави»36.

1 Про перебіг подій на «західному» фронті взимку 1918 р.— навесні 1919 р. див.: Омелянович-Павленко М. Україно-польська війна 1918–1919.— Прага, 1929.— С. 7–71.

2 Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 52–55.

3 Про вiйськову дiяльнiсть П. Болбочана див.: Мороз В., Вацеба О. Петро Болбочан — герой нацiонально-визвольних змагань 1918–1919 рр. Полтавська Петлюрiана. Ч. 2.— Полтава, 1996.— С. 50–58.