До поразки у першій україно-більшовицький війні 9 страница

Лише упродовж двох тижнів армія Директорії формально сягнула нiбито чи не 130 тис. багнетів та шабель. До неї приєдналися Запорізька дивізія, Чорноморський Кіш, а також прибула з Австро-Угорщини Сірожупанна дивізія, два кадрованих корпуси, розташовані в Одесі й Вінниці; згодом перейшли Сердюцька дивізія та Лубенський кінний сердюцький полк32. І все це при тому, що сам Винниченко «цілком припускав і навіть майже певен був, що нас розіб’ють, розженуть, розтрощать. Діло було зовсім не в тому, — твердив світоч українського відродження, — а в тому, що цим виступом ми реабілітуємо ідею національного українського руху серед нашого народу, де політики Ц. Ради, німці й гетьманщина так запаскудили її, так спровокували й огидили, що маси без ворожости не можуть чути слова «Україна»33. Для такої обачливостi були й iншi, цiлком прозаїчнi причини. Не секрет, що для переведення в життя проголошеної загальної мобiлiзацiї Директорiя просто не мала необхiдного адмiнiстративного апарату. Не було також «достатньої кiлькостi старшин i пiдстаршин, озброєння та обмундирування... i коли в перших днях оголошення мобiлiзацiї почали напливати маси народу, їх не могла опанувати жодна з частин». «Нечуванi репресивнi заходи щодо провiдних українських вiйськових полiтичних та громадських дiячiв» породили державний, правовий колапс, покликали до життя «небувалий рiвень жорстокостi» — пiд час цiєї першої, з нашого погляду зору, україно-української вiйни «нiхто нiкого» в полон не брав34.

Вчитуючись сьогодні в рядки, написанi В. Винниченком, не можна позбутися відчуття, що автор їх жив у якомусь ілюзорному світі, керувався передовсім фантомами, міфами, які сам для себе створив, залишаючи осторонь факти реального життя. Адже за найоптимiс­тичнiшими підрахунками всі українські політичні партії на листопад 1918 р. формально налiчували в своїх лавах не більше 10 тис. реєстрованих членів, у т.ч. УПСР — до 5 тис., а УСДРП — до 3,5 тисяч. Їх характер­ними рисами були: низький ступінь організованості, відсутність власне партійного апарату, плинний характер впливу на ті самі маси, про інтереси яких так піклувалися В. Винниченко та його товариші. Всі інші партії «фактично мало були поширені дисципліно­ваним членством поза інтелегентські гурти»35.

12–14 грудня 1918 р. їх представники разом iз членами Директорії зібралися у Вінниці на засідання, яке згодом було гордо йменовано Державною нарадою. Головне питання порядку денного — визначення форми майбутнього державного устрою нової, післягетьманської України. Розглядалися три варіанти. За парламентську республіку та скликання Установчих Збрів висловилися представники більшості УСДРП, УПСФ, УХДП, Української Трудової Партії, Поалей-Ціон, а також Селянської Спілки (тобто М. Шаповал. — Д.Я.), яка невдовзі приєдналася до опонентів цієї пропозиції.

Представники боротьбістів та центральної течії УПСР, а також Селоспілки рішуче висловилися за запровадження в Україні радянської влади на засадах «трудового принципу», тобто за надання рівних прав робітництву, селянству та т.зв. трудовій інтелігенції за позбавлення політичних прав усіх інших громадян України. За третій варіант нового державного устрою — радянську владу у формі диктатури пролетаріату — агітували представники «незалежної» фракції УСДРП та «лівої» УПСР. Голоси членів Директорії розподілилися так: Винниченко, Макаренко, Швець — за «трудову демократію», Петлюра та Андрієвський — за скликання Установчих Зборів і створення парламентського режиму на основі загального виборчого права. Результатом палких дискусій став документ «Декларація Української Директорії, що зробила Директорія» в якій повідомлялося, що цей керівний революційний орган погоджується передати «свої права та повноваження лиш трудовому народові самостійної Української Народної Республіки». Для цього «трудовому селянству, що перше одгукнулось на поклик Директорії і встало зі зброєю в руках до бою з панством» було запропоновано» «з’їхатись в губернії і вибрати своїх делегатів на конгрес трудового народу України». Аналогічні вибори пропонувалося, хоча і з певними застереженнями, здійснити і «міському робітництву» (див. додаток 1.16).

За свiдченням В. Винниченка, саме тут, у Вiнницi, було створено перший орган виконавчої влади новопосталої УНР — так звану Тимчасову Раду завiдуючих державними справами «без виразних конституцiйних прав та обов’язкiв»; це був примiтивний дорадчий орган Директорiї в усiх справах державно-адмiнiстрацiйного життя». Пiсля вiд’їзду Директорiї з Вiнницi, замiсть цiєї Ради — аж до призначення уряду В. Чехiвського — «адмiнiстративна влада» перейшла до Революцiйного комiтету у складi 14 комiсарiв. За В. Винниченком, до першого його складу увiйшли головним чином чiльнi дiячi «незалежної» течiї УСДРП, зокрема М. Авдiєнко, В. Висоцький, М. Галаган, Н. Загороднiй, М. Марченко, А. Пiсоцький, В. Чехiвський. Проiснував ревком недовго: «з моментом вступу» до української столицi повстанської армiї «вся повнота адмiнiстрацiйної та вiйськової влади перейшла до отамана Осадного корпусу Коновальця»36.

Аналізуючи рішення нового українського керівництва в цей період, М. Стахів сформулював пародоксальний i, з нашого погляду, абсолютно необгрунтований висновок про те, що, мовляв, «Директорія, не зважаючи на свою боротьбу проти гетьманського режиму, стояла на грунті правної сукцесії Української Держави по цьому режимі та заступала теорію правної держави»37. При цьому сам дослідник особливо наголосив: «вимоги колишніх членів УЦРади із табору УПСР на чолі з головою УЦРади Михайлом Грушевським, щоб відновити діяльність самої УЦРади і привернути в силу всі ухвалені нею закони, не знайшли собі послуху ні серед більшости політичних кіл біля Директорії, ні самої Директорії»38. Інший дослідник, К. Костів, натомість, зауважив, що вже в першій половині грудня 1918 р. Директорія «змінила свою політичну канву, накреслену в своїй першій повстанській декларації. Вона відкинула концепцію парляментарної всенародної демократії, а прийняла в основу організації державної влади в Україні так званий трудовий принцип»39.

На нашу думку, така еволюція не в останню чергу була обумовлена становим характером попереднього — гетьманського — режиму. Водночас спроба лідерів Директорії, цієї «тимчасової правної (? — Д.Я.) колегіальної диктатури з повнотою найвищої центральної влади»40 радикально розширити групу своєї соціальної підтримки за рахунок найширших «трудових» (читай: селянських. — Д.Я.) верств, на практицi призвела до цілком протилежних наслідків. Верхівку українського фінансово-політичного істеблішменту, організовану, наприклад, в Товариства заводчиків і фабрикантів, яка мала величезний і не оцінений досьогодні вплив на перебіг подій як всередині країни, так і за її межами, було свідомо відкинуто у ворожий Директорії табір.

Адже організатори та лідери Директорії мали на меті не створення демократичного устрою нової української держави, а виключно лише перебрання влади однією з груп національної політичної еліти, яка протягом попередніх 9 місяців або перебувала на других ролях, або була усунута з політичної авансцени. Інакше кажучи, у боротьбі за владу вони застосували більшовицьку тактику: користуючись максимальним знесиленням Батьківщини у боротьбі з внутрішніми і зовнішнiми ворогами, захопити владу шляхом заколоту і ціною роздмухування громадянської війни, не зважаючи на ціну, яку треба буде неодмінно заплатити за таку авантюру.

Більшістю голосів учасники першої Державної наради ухвалили т.зв. «трудовий принцип» організації нового режиму: громадські, повітові, губерніальні ради утворюють вищий центральний орган центральної державної влади — Трудовий Конгрес України. Виборче право надавалося не всім громадянам, а лише тим, «що живуть із власної праці і без нетрудового доходу»41.

15 грудня Січові Стрільці урочисто увійшли до Києва, «конкретну мету повстання було досягнуто, гетьмана скинуто, Київ взято. Кращі елементи повстанської армії почали розходитися по домівках... За бортом державного корабля залишилися майже всі розумові сили України. Директорія залишилася на самоті з невеликою купкою людей, здатних до державної роботи з числа «трьох партій, які взяли участь у повстанні»42.

15 грудня 1919 р., через рік після цих подій, М. Шаповал записав у «Щоденнику»: «Роковини вступу в Київ. Торік це була неділя. Парад наших військ. Ми були приїхали поїздом з Ворзеля. В хаті холодно, а на вулиці добре. У-вечорі в українській клубі метушня. Здавалось, все буде гаразд і ціла Україна під нашим зарадом, самосвідомість неймовірно велика, одностайність»43.

Автор цих рядків помилився хіба що в одному: Директорія прибула до столиці 19 грудня і відразу потрапила «з корабля на бал»: виконувач обов’язків голови УНСоюзу М. Шаповал влаштував в Українському Клубі урочистий прийом з цієї нагоди. Цей банкет відкрив черговий акт трагічної драми революції, національно-визвольного руху, національної держави. Про людей, їх невід’ємні права, демократичні інститути згадувати у цьому вирі не доводилося. Власне, цього ніхто і не збирався робити. «Невдовзі (після зайняття Києва. — Д.Я.) став визначатися основний тон політики Директорії. Винниченко йшов швидкими нестримними кроками вліво. В цьому його посилено підтримував Чехівський, який з часів виборів до 1-ї Державної Думи зберіг ще свіжість молодої віри перебудови світу на соціалістичних началах, — викладав свої спостереження А. Марголін. — З’явилися відозви Директорії з випадами проти буржуазії, — вів далі український дипломат. — Таким чином Директорія і уряд вирішили різко відмежуватися від буржуазії і будувати державу лише силами соціаліс­тичних партій та пролетаріату. Але це було майже тією ж програмою-максимумом, що і програма більшовиків. Втiм, Винниченко до цього і прагнув, але він хотів провести межу між московським більшовизмом і своєю програмою на грунті питання про самостійне і незалежне існування України. Крім того, він вірив ще тодi, що Директорії вдасться зберегти всю повноту влади і не допустити тих безчинств і того жаху, в які вже тоді вилився радянський режим.

То було зачароване коло, — підкреслив А. Марголін. — Неможливо було водночас і протиставляти себе більшовизму, і сприймати майже цілком його програму. Треба було зупинитися на одному з двох: або будувати Україну за образом та подобою вже існуючих у Західній Європі та Америці демократичних держав, або оголосити себе прихильником радянської системи, відмовитися від спілкування з буржуазною Західною Європою і домовитися з Москвою про розподіл сфер влади»44.

Перші дні практичної діяльності нового уряду на чолі з В. Чехівським, сформованого 26 грудня (див. додаток 2.36), і в царині зовнішньополітичній, продемонстрували ціковиту безглуздість політики Директорії. Спроба реалізувати курс нейтралітету «означала не що інше, як хитання, при чім Директорія позбавляла себе перспективи підтримки Антанти у випадку війни Совєтської Росії. Взаємини, які нав’язувала Директорія з Антантою... були половинні і непослідовні»45.

26 грудня засадничі принципи нового режиму були оприлюдненi в Декларації Директорії, ухваленої ще у Вiнницi, та увійшли згодом до тимчасової Конституції «другої» УНР. «Хто підписав цей документ, той — коли він моральна людина, мусить до кінця життя залишатись йому вірним, бо цей документ є зобов’язання перед пролитою кровію поневоленого народу нашого, який пішов боротись за Трудову Респуб­ліку на наш поклик. Цей документ і є максима української національної етики»46, — в таких словах оцінював значення цього документа М. Шаповал. Сучаснi дослiдники схильнi оцiнювати Декларацiю бiльш помiрковано: «за змiстом вона була сурогатом радянства, свого роду нацiональним большевизмом47.

На підставі непрямих визнань В. Винниченка, К. Костів, М. Стахів висловили припущення, що автором цього документа був перший голова Директорії, члени якої вносили до тексту хіба що деякі правки. Згадані дослідники характеризували Декларацію як «тимчасову конституцію доби Директорії Української Народньої Республіки», яка проголосила трудовий принцип обмеженої демократії, відкинула концепцію всенародної парламентської демократії, тобто порушила принцип рівності громадянських прав незалежно від релігії, статі, майнового стану тощо48. Ніде правди дiти: «загальний курс на соцiалiстичну революцiю залишався стрижнем Української революцiї навiть тодi, коли з тактичних мiркувань доводилось уникати чiтких характеристик руху»49.

М. Стахів вважав, що цей документ встановив «деяку форму Тимчасової Конституції УНР». На його думку, затримка з оприлюдненням цього документа майже на два тижні під впливом «непевних політичних настроїв в Україні» та вісток про розколи «в робітничих партіях на Заході Європи, зокрема в Німеччині», мала зрештою «фатальні наслідки». Причина — «провідники на місцях і самі політично зацікавлені маси були таким відкладанням дезорієнтовані, отже не знали, якої лінії трима­тися...»50. Дослідник виділив 5 основних принципів цієї, за його словами, «грудневої тимчасової конституції УНР»51:

- запровадження принципу «трудової демократії», а це практично означало, що право на «участь у правлінні і адміністрації держави мають тільки трудові кляси без огляду на свою національність»;

- Директорія є «тимчасовою верховною владою» до скликання Конгресу Трудового Народу; до сфери її компетенції входять представ­ництво України за кордоном, затвердження законів, ухвалених РНМ, помилування, верховне керівництво збройними силами;

- вищим виконавчим органом, відповідальним перед Директорією, є Рада Народних Міністрів;

- основний напрямок діяльності вищих органів державної влади — «переведення засадничих соціяльних реформ, які зміряють до усунення приватного капіталістичного ладу за зразком тодішнього західно-європейського реформаційного соціялістичного руху»;

- місцева адміністрація мала обиратися за принципами трудової демократії, але тимчасово органи самоврядування відновилися на основі загального виборчого права.

Фактично, підсумував свої міркування М. Стахів, Директорія «мала не лише репрезентаційні функції, але вона виконувала також безпосередні функції законодавчі, судові і адміністраційні»52.

Сучаснi дослiдники дотримуються бiльш виваженої точки зору. Вибiр, який стояв перед Директорiєю, зазначають М. та О. Копиленки, полягав або в утвердженнi європейскiй моделi розвитку, тобто принципу верховенства права, розподiлу влад, розвитку парламентаризму тощо, або в утвердженнi iдеї диктатури пролетарiату i республiки Рад. Визначили ж компромiсний «третiй шлях», який тимчасом задовольнив усiх учасників процесу: проголосили створення «вертикалi» трудових Рад на мiсцях.., а в центрi — Конгресу трудового народу»53.

З цим висновком можна було би погодитися, якби не одна суттєва обставина. Вибiр, який нiбито постав перед Директорiєю, був абсолютно умоглядним, лежав, якщо можна так сказати, виключно в теоретичнiй площинi. Адже полiтико-правовi реалiї часу i мiсця подiй, конкретнi обставини виникнення самої Директорiї, врештi-решт полiтичне поход­ження та полiтичнi ж уподобання її членiв тощо кінець-кінцем запрогра­мували її лiвосоцiалiстичну орiєнтацiю, яка, власне, i знайшла своє вiдображення в декларацiї 26 грудня.

1 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С.36.

2 Там само. С.14–15.

3 Феденко П. Влада Павла Скоропадського (п’ятдесяті роковини перевороту в Україні). — Лондон; Мюнхен, 1968. — С. 24.

4 Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть .. .— С. 184, 185, 333.

5 Костів К. Конституційні акти... — С. 121.

6 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 245.

7 Лупандін О. Українсько-російські мирні переговори 1918 р.— С. 6,7.

8 Марголин А. Украина и политика Антанты.— С. 97.

9 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Т.4.— Директорія і Антанта.— С. 98.

10 Мартос Б.Чому Центральна Рада і Директорія УНР не змогли вибороти самостійності України? // Визвольний здвиг України.— Ню-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1989.— С. 173.

11 Барладяну-Бирладник В. Повстання проти П. Скоропадського: причини і наслідки // Останній Гетьман.— С. 110.

12 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 48. Див. також С. 132–144.

13 Там само. С. 150, 301. Тексти згаданих документiв нам виявити не вдалося.

14 Барладяну-Бирладник В. Повстання проти П. Скоропадського: причини і наслідки.— С. 107–108.

15 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 95,96, 102.

16 Панейко В. Зєдинені держави Східної Європи. Галичина й Україна супроти Польщі й Росії.— Відень, 1922.— С. 36.

17 Сенс антигетьманського постання намагалися з’ясувати ще його сучасники. Якщо вірити М. Шаповалу, то 9 листопада 1919 р. з ним зустрічалася група провідників та активістів УПСР на чолі з М. Грушевським. Під час зустрічі колишній голова УЦР нібито прямо сказав Шаповалові:«повстання проти гетьмана — саме темне місце в українській революції. Я, пригадував організатор Директорії,— відповів спокійно... Коли говорив, що повстання мусило ліквідувати те, що створила своєю політикою Центральна Рада — Грушевський спинив «а ви, пане, не були в Центральній Раді?» — кинув мені. Був,— відповів Шаповал,— але політики не робив» (Шаповал М. Ляхоманія.— С. 44).

В лiтературi можна знайти досьогоднi непiдтвердженi документально вiдомостi про те, що росiйськi кола, незадоволенi полiтикою П. Скоропадського, нiбито «заплянували на день 1 листопада 1918 р. державний переворот для повалення гетьмана i українiзованого правительства i почалася вже пiдготовка до повстання’, яке не вiдбулося, мовляв, з тих причин, що «нiмецьке командування в Києвi не погодилось на переворот, а росiйськi вiйськовi одиницi були заслабi i трусливi, щоб рiшитися на переворот проти волi нiмецького командування» (Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть.— С. 294, 319). Додаткової аргументацiї потребує і твердження М. Шкільника по те, що нiмцi передали повстанцям зброю, якою було озброєно «не менше 200 тисяч людей», тому що «з прихильною невтральнiстю» ставилися до антигетьманського повстання (Там само. С. 325).

18 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С. 76.

19 Там само. С. 236. Думку про авторство О. Назарука поділяв також І. Кедрин (див.: Кедрин І. Рік 1918 в історії української політичної думки // Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Бібліотека українознавства.— Нью-Йорк; Париж; Сидней;Торонто, 1986.— Т. 53.— С. 198). На думку В. Солдатенка, обидва документи за змiстом майже не вiдрiзнялися (див.: Солдатенко В. Українська революцiя.— С. 557).

20 Цит. за: Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 81. І. Мазепа наводить ці слова Є. Коновальця, сказані ним під час наради політичного керівництва повстанням з військовим керівництвом січових стрільців у Казятині, в такій редакції: « Дехто обвинувачує нас в контрреволюційності. Це неправда. Ми залашалася такими, якими були. Нам нема чого змінятися. Ми маємо певні межі направо, але не маємо їх наліво. Коли б ми знали, що большевизм опанує цілу Європу, то негайно приєдналися би до большевиків. Але ми переконані, що большевизм — явище тимчасове. ... Тому з большевиками нам не по дорозі»(Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921.— Частина I.— С. 109).

21 Ковалевський М. При джерелах боротьби.Спомини, враження, рефлексiї.— Iнсбрук, 1960.— С. 327–329, 339–343.

22 Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.87.

23 Петлюра С. Статті...— Т.2.— С. 351–352. Укладачі збірника подали текст документа за варіантом, наведеним в третьому томі праці П. Христюка «Замітки і матеріали...». Сам Христюк подав уривки документа за виданням «Известия Центрального Исполнительного Комитета».— 1918.— 23 листопада.— Ч. 256 (520). За даними П. Христюка, С. Петлюра оголосив універсал у Білій Церкві, майже одночасно із відозвою Директорії, але без згоди інших членів Директорії.— Там само. С. 351.

24 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С. 16, 76.

25 Там само. С. 59.

26 Нагаєвський І. Історія Української держави.— С. 297.

27 Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України.— С.112.

28 Тобто 7 листопада. — Д.Я.

29 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.67.

30 Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.93. Про деякi цiкавi подробицi про повстання поза Києвом див.: Верига В. Визвольнi змагання в Українi.— Т. 1.— С. 384–387.

31 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 46.

32 Удовиченко О.І. Україна у війні за державність.— С. 47.

33 Винниченко В. Відроження нації.— Київ; Відень.— 1920.— Ч. 3.— С. 95.

34 Див.: Верига В. Визвольнi змагання в Українi.— Т. 1.— С. 383, 389–391.

35 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1. — С. 115. Свого часу М. Соснов­ський справедливо відзначив, що з усіх національних організацій соціал-демокра­тичної партії в дореволюційній Росії українська соціал-демократична партія мала чи не найменше значення. Ленін ніколи не цікавився УСДРП як політичною потугою, передовсім тому, що вона такою не була (див.: Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. — С. 111).

36 Винниченко В. Вiдродження нацiї.— Т. 3.— С. 193–194. Див також. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921.— Частина I. С. 97–98.

37 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1. — С. 84.

38 Там само. С. 84 — 86.

39 Костів К. Конституційні акти..— С. 141.

40 Там cамо.

41 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1. — С. 109–110.

42 Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.101–102.

43 Шаповал М. Ляхоманія.— С. 42.

44 Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.100.

45 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Т. 1. Власними силами.— С. 112.

46 Шаповал М. Ляхоманія.— С. 3.

47 Верига В. Визвольнi змагання в Українi.— Т. 2.— С. 6.

48 Костів К. Конституційні акти...— С. 152.

49 Солдатенко В. Українська революцiя.— С. 641.

50 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С. 114, 129 та ін.

51 Водночас М. Стахів вказав на деякі принципові суперечності, які містить цей документ (див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С. 246, прим. 85, 86, 87 та ін.).

52 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С.144, 145, 146.

53 Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України.— С.118–119.

§ 5. Захiдно-Українська Народня Республіка: боротьба за національне визволення та парламентську демократiю

(1 листопада1918 р. — 16 липня 1919 р.).

Політико-правові обставини, які визначали специфіку конституційного процесу творення незалежної української держави на етнічних укра­їнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, по-перше, досить жорстко детермінувалися столітньою специфікою розвитку цих земель у складі монархії Габсбургів. По-друге, визначальний вплив на перебіг подій кінця 1917–1918 рр. справив національний та конфе­сійний склад населення Галичини.

Нагадаємо, що напередодні подій, про які йтиметься нижче, землі, що увійшли до складу Західно-Української Народної Республіки, нараховували не менш ніж 70 тис. кв. км (тобто дорівнювали двом Бельгіям або Голландіям). Тут проживало принаймні 6 250 тис. чол., тобто стільки ж як у Бельгії чи Греції, або більше, ніж у Швеції, Норвегії, Голландії чи Фінляндії. Національний склад — 71% українців, 14% поляків, близько 13% євреїв, менше 2% німців; релігійний — 62% греко-католиків, 18% католиків латинського обряду, 6% православних, біля 13% іудеїв1. Iншими словами, національний склад населення та розподіл його за конфесійною ознакою, на відміну від Наддніпрянської України, збiгалися: поняття «українець» означало водночас «греко-католик», «поляк» — «римо-католик», «єврей» — «іудей», «німець» — «протестант».

На думку автора даного дослідження, третій фактор, який справив визначальний вплив на формування державності на захiдноукраїнських землях — Українська Католицька Церква та її предстоятель Митрополит Андрей Шептицький2. Відзначимо, що Ватикан був не стільки стороннім спостерігачем, скільки активно діючим політичним суб’єктом, який мав принципово важливі інтереси в регіоні, більше того, вважав ці інтереси загрожуваними. Офіційна позиція двох ключових відомств Апо­стольскої Столиці — Державного Секретаріату (тобто «міністерства закордонних справ») та Конгрегації для Східних Церков (своєрідного «міністерства» в справах Східних Католицьких Церков) була сформу­льована так: «Відлучення цієї землі від Польщі і дефінітивна віддача Українській Народній Республіці було б не тільки політичною помилкою, але це дало б передусім смертельний удар католикам, що становлять там велику більшість. Український уряд, не знаючи ніякої міри в лібералізмі зле зрозумілому і постепенно сповняючи свою програму, без сумніву незабаром відхилить всяке поняття релігії в прилюднім життю і соціяльнім, творячи в той спосіб пригожий терен для масонства і всіх інших розкладових ідей, якщо його урядування не скінчиться поворотом царату і схизматицької реакції. Католицька Церква, — читаємо в документі, — має пріготовитись до суворого переслідування в Українській Республіці, яка, хоч формально противна большевизмові, в дійсності йде за його доктринами, або принаймні апробує, дозволяючи конфіскату приватної власности — в тому випадку Поляків-Католиків — і в такий спосіб викорінюючи католицькі елементи, яких виключними представниками є Поляки»3. Визначена позиція Ватикану справила якщо не ключовий, то, принаймні, визначний вплив на розвиток подій у чотирикутнику Варшава — Львів — Київ — Версаль в період 1918–1920 рр., хоча в різні роки ця роль була різною. Можна висловити припущення, що в 1917 р. провід Української Католицької Церкви якщо прямо не втручався, то, як мінімум, досить близько сприймав позицію Української Парляментарної Репрезентації (далі — УПР) в справі розбудови єдиної незалежної української держави.

19 грудня 1917 р. голова Української Парламентарної Репрезентацiї Євген Петрушевич озвучив таку позицiю у віденському парламентi: Галичина, яка «творить ... в цiлостi неподiльну та непозбутну спадщину української нацiї, «галицькі землі — інтегральна частина Української Київської Держави IХ—ХIV ст.», а «галицький нарід і досі має сильне відчуття спільности і єдности з усім українським народом», i тому Східна Галичина «в цілості» повинна перебувати або в складі Австро-Угорської монархії як окремий коронний край, або приєднатися до Української Народної Республіки. «Це останє, — йшлося в заяві, — відповідає найвищому ідеалові української нації»4. В заяві також говорилося, що в 1866 році галицькі землі «проти виразної волі населення» були приєднані Австро-Угорською монархією до «князів­ства Кракова, Освєнціма і Заторії». Документ містив виразний протест проти будь-яких подальших планів поєднати ці землі в будь-який спосіб з Польщею, оскiльки «як буде віддана яка небудь частина української землі полякам», то мир на сході Європи «буде загрожений». Є. Петру­шевич також заявив, що українці ніколи не зречуться свого права на самовизначення, та висунув домагання створення з українських земель — Галичини, Буковини та інших — окремого коронного краю у складі «двоєдиної» монархії.

Така позиція Є. Петрушевича була якщо не угодовською, то, принаймні, більш ніж обережною. Проблема нібито знайшла своє розв’язання пiд час Брестських перемовин. За таємним «галицьким» протоколом Австро-Угорщина зобов’язалася до 20 липня 1918 р. пiдготувати пакет законопроектiв, за якими тi її землi, на яких українцi утворювали бiльшiсть, повиннi були утворити окремий коронний край. Голова української делегацiї О. Севрюк таємницю зберегти не змiг — поляки та угорцi, довiдавшись про змiст протоколу, вдалися до вiдповiдних блокуючих дiй. Уряд Чернiна впав; уряд Бурiяна, що прийшов йому на змiну, вiдмовився вiд зобов’язань по протоколу, мотивуючи це тим, що українська сторона першою порушила його умови, не надавши обумовлену кiлькiсть збiжжя5.

Тим часом 24 березня 1918 р. УПР за участю депутатів регіональ­ного галицького сейму обговорила на таємній нараді питання «Про організацію національної оборони». 25 березня міжпартійна нарада представників західноукраїнських політичних партій поставила питання руба: «про конституювання українського державного організму в Австрії» та про «організацію національних сил». Через деякий час — у серпні — провідні західноукраїнські політичні діячі зійшлися для вирішення проблеми організації необхідних адміністративних та військових інституцій, які були б здатні перебрати владу від австрій­ського уряду, катастрофічно близьке майбутнє якого вже майже не викликало сумнівів.

Восени 1918 р., напередодні державницького краху Габсбурзької імперії, близько 500 представників українських політичних партій під проводом найстаршого українського парламентарiя, віце-президента австрійського парламенту Юліяна Романчука ухвалили резолюцію з вимогами якнайшвидшої ратифікації Брестського миру, відокремлення українських земель від польських, забезпечення їх національної автономії та політичного рівноправ’я, передачі до складу Наддніп­рянської України Холмщини і Підляшшя6.

На думку о. І. Нагаєвського, такі вимоги були реакцією української громади на прагнення віденського уряду забезпечити прихильність поляків у напруженій внутрішньополітичній боротьбі за збереження державної цілісності монархії в обмін на обіцянку прилучення Галичини і Холмщини до майбутньої Польщі, яка мала стати складовою частиною федерації з Австрією. Президія Української Парляментарної Репрезен­тації під проводом члена Палати Панів Митрополита Андрея виступила з різким протестом проти цього плану. Власне, така заява стала чи не першим публічним виступом першоієрарха УГКЦ у царині державного будівництва7.