До поразки у першій україно-більшовицький війні 7 страница

Обговорили М. Шаповал та генерал Осецький й iдеологiчну базу свого руху — «соціалізм». Відповідь царського гвардійського — в недавньому минулому — генерала одному з політичних лідерів українського селянства та радикальному нацiонал-соцiалiсту була такою: «... я йду на велику справу во ім’я самостійної та соціалістичної України. Во ім’я іншої України я не пішов би. Хоч я і бувший гвардійський генерал, але передовсім я українець і громадянин».

Підсумком згаданих нарад, а також окремої зустрічі організаторів повстання з полковником Болбочаном, яка відбулася на квартирі В. Винниченка, стала констатація факту: «... наша військова організація склалась з Головного Штабу на чолі з генералом Осецьким, полковником В. Павленком, полковником Тютюником, полковником Хилобоченком і війська: Головна Команда (генерал Осецький), Лівобережний коман­дуючий — полковник Болбочан, Січові стрільці — полковник Коновалець, Чорноморці — полковник Пелещук»21.

Одне з чергових засідань організаторів збройної антигетьманської акції, за твердженням М. Шаповала, відбулося «після обіду» 12 листо­пада в редакції «Нової Ради». Участь у ньому взяли: А. Макаренко, С. Петлюра, інші «тільки що відпущени з тюрми», провідники УХДП Шемет та М. Міхновський, які, на відміну від решти присутніх, виступали за порозуміння «якесь» з Гетьманом, С. Єфремов, А. Ніковський, К. Мацієвич (від УПСФ), В. Винниченко, В. Садовський (від УСДРП), Ф. Швець (від ЦК Селоспілки) та сам М. Шаповал, який репрезентував УПСР22.

Спецiально наголосимо на надзвичайно важливiй обставинi, яку, зрештою, не мiг обiйти i сам автор цитованих споминiв. М Шаповал спецiально зазначив, що цi дiячi не мали офiцiйних повноважень вiд своїх партiй: «вони були персонально запрошенi Винниченко i мною».

Декiлька слiв про хiд зiбрання:

К. Мацiєвич у відповідь на промову Винниченка попереджав про «розвиток нечуваного бiльшовизму», наголошував на тому, що не треба руйнувати «ще слабкi форми державностi»;

В. Винниченко у вiдповiдь на це «з нетерпеливостi зауважив, що «ми волiємо лiвий народний большевизм, як правий помiщицький большевизм!(курсив наш. — Д.Я.)».

М. Шаповал доповiв присутнiм про наявнi сили заколотникiв: Сiчовi Стрiльцi — 1500; чорноморцi — 600 («мають озброєння ще на 5000»); три полки запасної дивiзiї — вiдповiдно 6000 (10 000); запасний полк — 1000(2000); залiзнична охорона — чисельнiсть невiдома, «але по мобiлiзацiї можна мати ще 60 полкiв».

Загалом, звiтував М. Шаповал, органiзатори повстання впевнено розраховували на 11 600 озброєних воякiв. Вони також вважали за можливе зiбрати пiд свої знамена «в перший — другий день мобілізації ще 13 500» вояків. «Загалом рахуємо, — стверджував промовець, — на 25 000 озброєного регулярного війська; не рахуючи до цього партизанських сил, які й тепер б’ються на Україні і що-хвилини прилучаться до нас».

«Ми рахуємо на революційність населення», — твердив присутнім Микита Юхимович. — Цей фактор «взагалі є передумовою всякої революції і творить її». Закінчив він свій виступ заявою про те, що, мовляв, у перспективі ближчих днів керівники повстання розраховують на 50–60 тис. озброєних людей.

С. Єфремов підтримав виступ К. Мацієвича: «повстання не треба робити, щоб не руйнувати апарату державного і не викликати больше­визму, яким тепер живуть», — сказав він.

А. Ніковський, за М. Шаповалом, «був разом за і проти повстання». Він говорив, що «повстання може мати успіх, але вони (тобто члени УПСФ. — Д.Я.) не бачуть в ньому виходу для української справи з теперішнього становища, не визнають його як методу боротьби».

В. Садовський висловився «проти повстання, аргументував тими самими міркуваннями — але квазі-марксистською фразеологією».

Останній виступаючий, Ф. Швець, сказав «кілька слів про потребу повстання».

Очевидно, що склад учасників зумовив і атмосферу засідання, і його результати: «На засіданні говорилось, кричалось, ніхто не знав, як реагувати». Засідання Г(оловної) Р(ади) УНС, — писав М. Шаповал, — «нічого не дало нікому». Після засідання Петлюра підійшов до Винни­ченка і сказав йому: «иншої дороги нема, як повстання». Винниченко відповів: «Все готове! Хочете з нами?» Відповідь не забарилася чекати на себе: «Петлюра погодився».

На тому «таємне» засідання УНС скінчилося23. «Далі ми пішли вдвох з Винниченком, обмірковуючи «першу поразку» в нашому великому ділі. Ми були через те дуже бадьорі і рішили тут же взяти всю справу виключно на себе самих...»24.

Увечері того ж дня, 12 листопада, о 20-й годині відбулася зустріч В. Винниченка з німецькими представниками. Генерал Гренер та фон Тіль попередили голову УНС про неприпустимість виступів проти Гетьмана та його режиму.

Заколотники призначили «засідання повної Президії Національного Союзу» на день 13 листопада25, бо, як вважав М. Шаповал, «можуть нас злапати на місцях всіх»26. На ньому «було доложено про підготовку повстання». Згідно з М. Шаповалом, за підтримку плану збройного виступу висловилися центральна течія УПСР, Селянська Спілка27, УСДРП, УПСС. УПСФ, у свою чергу, заявила, що вона «принципово проти, але не буде перешкоджати і перечити». Наслідком засідання, мабуть, під впливом розмови Винниченка з представниками німецької адміністрації, стала постанова: «попередити всіх членів Національного Союзу аби по можливості виїхали з Києва, бо в мент нашого виступу на них впадуть репресії»28.

О 20-й годині 13 листопада в приміщені Міністерства шляхів сполучення, в кабінеті Стокози — урядовця з особливих доручень при міністрі Бутенкові, відбулося вже «конспіративне» засідання Президії УНС «разом з військовими». За М. Шаповалом, крім нього та господаря кабінету були присутні також В. Винниченко, Янко, О. Макаренко, П. Андрієвський, А. Макаренко, Дідушок, М. Кушнір, генерал Осецький, полковник Є. Коновалець «та кілька стрільців»29.

Присутні представники УПСР та Селоспіки висловилися за ство­рення революційного уряду у формі Директорії (зауваження М.Ш.: «Про це у нас було постановлено раніш (курсив наш.— Д.Я.)»). Представник Селянської Спілки Янко запропонував обрати до складу Директорії «погоджені раніш» кандидатури Винниченка, Петлюри та Шаповала. А. Макаренко, у повній відповідності з досягнутими «раніш» закулiсними угодами, підтримав цю пропозицію і запропонував прийняти її без обговорення.

У цей самий момент М. Шаповал несподівано для всіх присутніх виступив проти своєї кандидатури. Його мотиви: «у мене не вистачить на це просто сили, волі, нервів»; «я зморився, треба людей сильніших, здорових» справили приголомшливе враження на присутніх.

«Я пішов, — читаємо далі у споминах, — і заявив Янкові на вухо: ви не маєте права настоювати на моїй кандидатурі, бо моя присутність в Директорії дасть їй марку більшовицької». Замість себе до складу Директоріїї М. Шаповал запропонував Янка, але той відмовився майже в тих самих висловах.

«Всі сиділи в здивуванні», — читаємо у М. Шаповала.

Тоді він узяв слово і запропонував до складу революційного уряду В. Винниченка, С. Петлюру та Ф. Швеця з наданням їм права кооптувати до складу Директорії по одному представнику від залізничників та УПСС. Сам же М. Шаповал і запропонував кандидатури А. Макаренка та П. Андрієвського30.

«Бідний Швець ! — з іронією писав Микита Юхимович. — Він попав ні з того, ні з сього в Директорію, як курка в борщ. Не знав ні підготовки, ні механізму всього «заговору», ні провідних його ідей»31.

«Чому я, власне, запропонував такий склад?» — запитував себе згодом ініціатор згаданої акції. І пояснював свої міркування та дії так: «Коли мали випустити з тюрми Петлюру і инших, чого ми добивалися в усіх переговорах з гетьманом і німцями, то ми взагалі не знали, що маємо робити з ним, Петлюрою. Для Винниченка тепер, а для мене завжди Петлюра був чужий чоловік. Я його просто не знав ніколи, хоч і був шапочно знайомий. Одначе, побачивши методи його роботи в Генеральному Комітеті і в Уряді Центральної Ради, я визнаю його за людину не високих здібностей. В Центральній Раді я рішучо виступав проти його методів восени і перед III Всеукраїнським Військовим З’їздом гостро критикував його за бездарність в військово-адміністративній справі. Можливо тому, що я сам, — писав Микита Шаповал, — яко кадровий офіцер (штабс-капітан), розумів способи військового керов­ництва инакше, ніж треба, але звичайне не розуміння людей вражає дуже. Петлюра окружав себе нездібними дітваками, які захоплювались його деклямаціями, але не розуміли діла, прислухував до їх славословія і панував, не виносючи критики, виїдаючи здібніших і самостійно думаючих. Військова його організація — це кустарна праця з військового погляду і «хитра компанія» — з приватно індивідуального. На III Військо­вім з’їзді фракція УПСР, майже 1300 душ одноголосно (на передз’їздовій нараді) постановила мене вибрати головою З’їзду. Агенти Петлюри працювали енергично, щоб мене компромітувати. Мені було донесено, що головна точка агітації — «авантюрист, який хоче захопити владу», — обурювався М. Шаповал. І продовжував: «Я навперекір бажанню фракції УПСР рішуче зрікся бути головою (УГВК. — Д.Я.). Коли в роботі З’їзду вияснилося, що робота Генерального Комітету підлягала жорстокій критиці, тоді УПСР фракція рішила знов призначити мене головою генерального Комітету, але я знов категорично зрікся. Критикував я Петлюру не через те, що хотів заняти його місце, а тому, що Петлюра нікуди не годиться. З військового боку, одначе люде, що працюють з низьких мотивів, ніколи не зрозуміють кращих мотивів иншої людини. «Шаповал хоче влади, йде до неї, здобуває популярність між військо­вими» і т.п. злісні наклепи розповсюджувала агентура Пет­люри», — бідкався Микита Юхимович. За цими наклепами йшли люди і УСДРП. «Ми взагалі тоді були між собою незнайомі, ніхто ні кого не знав, а вірили хіба тільки реклямованим раніш особам, — пояснював він. — Я належав до відомих в українстві, але дуже не популярних людей з «Хатянської опозиції» проти українофільства. На цьому базувалась і тепер агітація ес-ефів проти мене. Отже в кругах Центральної Ради, як не ес-еф, не ес-дек, а між ес-ерами взагалі мало хто кого знав, то я не мав своїх клевретів та клакерів, і ніколи не хочу мати. Легко очевидно вести агітацію проти людини, коли не знати її цілком, але разом з тим підсунути їй такі гріхи, які здаються найбільш тяжкими: «захват влади». Агітували проти захвату влади не знаючи, чи справді її хтось хоче захопити; це значить виявляти свою якість, а не чужу: хто кричить проти захвату влади, очевидно той боїться згубити її! Така дурна агітація велась проти мене не тому, що я хотів захопити її, а тому, що хтось боявся її згубити! Боявся? Так, а тому кожного, хто критикував його роботу, Петлюра і його компанія вважала за конкурента. Влада во імя влади! критикувати не сміє ніхто, а хто критикує, значить хоче захопити владу — так мудрує властолюбіє. Щоб забезпечити собі право громадянина, а не вівці з отари, я мусів відмовлюватися від всяких показних становищ», — читаємо у споминах.

«Як неприємно дорослій людині бути запідозреній у дитинячих сла­бостях до кукол, так неприємно мені бути запідозреному в славолюбстві і бажанні «влади». Я переріс інстинкт влади політично, бо за найвище в світі вважаю владу моральну. Такої влади я мав по горло при організації повстання, коли люде без нічого рискували своїм життям по одному моєму заклику. Винниченко і я мали дійсну владу до момента вибору Директорії (курсив М. Шаповала. — Д.Я.). Це визнавали всі, навіть вороги. Ну, і що-ж мені всяка влада, «портфель?».

«Я ввесь 1918 рік, — продовжував автор цитованих споминів, — ходив з важкою образою в житті, з думкою, що міщанство, міряючи мене своєю міркою не допускає навіть думки, що людина має вищі насолоди в громадській творчости, ніж переживання влади. І хотілось дати доказ, що я не міщанин. Я відмовився від вступу в Директорію, вірючи до останнього моменту в перемогу, успіх нашого діла. Хай собі Швець чи А. Макаренко покуштують влади і Петлюра разом з ними! Можливо, що в їхньому житті нема инших вищих переживань і радостей...

Приймати участь у великому ділі, багато робити, з нічого зробити щось — в цьому є насолода і справедлива гордість самим собою: я пережив це в повній мірі підчас небезпечної роботи по організації повстання. А тепер можна і назад стати, від близької справи не одходючи!

Це була головна причина моєї відмови вступити в члени Директорії. Другою причиною була та, яку я заявив голосно. Третою — та, про яку я нишком сказав Янкові», — такими словами завершив цю частину своїх споминів один з лідерів українських есерів Микита Шаповал.

«Петлюру з Винниченком, — читаємо його пояснення далі, — рішили закликати до Директорії тому, що помимо своїх хиб, які ми тоді розуміли, помимо того я [закреслено] ми найбільш критично поставились до його роботи восени 1917 року і зробили йому одставку — він мав де-що позитивне в стремлінні до громадської праці і непосидючість, а також хотіли стати вище всяких підозрінь, що ми з особистої нехіті відсуваємо його, якого міщанські кола вважають популярним «рубакою». Що він сидів у гетьмансько-німецькій тюрмі — це в наших очах піднімало його громадську вартість. Понеже Головним Отаманом війську у нас уже був призначений генерал Осецький, то ми Петлюрі ніякої ролі у війську не призначили, — наголошував М. Шаповал. — Як голова Земського Союзу він міг занятись близче організацією внутрішніх справ і громадського самоуправління. Але як Петлюра став іменно головним отаманом — я цього й досі не знаю. По нашій думці військове командування мусіло належати адміністративному воєнному органові, а не як членові Директорії. Думаю, що Винниченко на це погодився, як з доконаним фактом, щоб не викликувати кризи в Директорії в перші дні її тяжкої і відповідальної праці. Я тепер думаю, що це сталось недобре. Директорія, як верховна влада, по моїй думці не повинна втручатись до справи управління. Вся дальніша історія показала, що Директорія розбилась внутрішньо, морально не об’єдналась, справа управління викликали велику гру пристрасти і розбили ту єдність, яку я вважаю передумовою іменно для такого творення Директорії.

Петлюра не приймав ніякої участи в організації повстання, а був закликаний на готове діло. Деякі громадяне потім дозволяли і дозволяють собі жартувати з почуттям задоволення: Винниченко і Шаповал зорга­нізували «петлюринське» повстання! Щоб відомо було на потім, я заявляю: ми зорганізували дивовижну в історії України річ — всенародне повстання українського народу, а міщанство, яке ніколи за деревиною не бачить лісу, цього не зрозуміло: не бачило, що встала вся трудова Україна. Петлюра головний отаман, командує військами — цього досить, а не помічають того, хто командує історією українського трудового люду. Ми з Винниченком по своїй волі дали Петлюрі можливість стати народним героєм, а він вибрав для себе — стати польсько-шляхетським попиха­чем. Призначення нами Петлюри в склад Директорії було нашою помилкою — це треба признати», — з сумом констатував М. Шаповал. Приймаючи до уваги це мiркування, не можна заплющувати очi й на досьогоднi нез’ясованi обставини дiяльностi Симона Васильовича. Йдеться про його надзвичайно тiснi полiтичнi стосунки iз Січовими Стріль­цями та особисто Є. Коновальцем. Якщо й припустити, що Петлюру було включено до складу Директорiї випадково, то ця випадковiсть поясню­ється дуже просто — за ним фактично стояли сiчовi стрiльцi. Недарма на цю обставину звертали увагу й мемуаристи, й дослiдники. Деякi з них спецiально пiдкреслювали, що стрілецтво «рахує себе себе окремою полiтичною партiєю з певним полiтичним завданням». Наслiдок — «Стрiлецька Рада, маючи свого представника в Директорiї, стала не тiльки вiйськовим, а й полiтичним чинником». Бiльше того, «у добу Директорiї Євген Коновалець мав величезний вплив на головного отамана С. Петлюру i був одною з центральних фiгур тiєї полiтичної групи, яку ми називали вiйськовою... — писав П. Солуха. — Його впливи на українську полiтику погетьманського часу були дуже великi i, можна сказати, переважаючi... Директорiя ухвалювала «лише формальнi рiшення, всi ж актуальнi проблеми вирiшувались у тiсному i вибраному колi наших полководцiв у залях [готелю] Континенталь». Можна сказати, — пiдсумував дослiдник, — що полiтика Директорiї та її уряду, то була полiтика Коновальця. Фактично вiн був диктатором32.

«Швеця, — свідчив далі М. Шаповал, — я запропонував до Директорії просто через те, що не було другого кандидата. Янко відмовився через свою малу політичну освіту, він рішучо не підходив до цієї ролі. А Швець, хоч я його й не знав з особистого і політичного боку, опріч того, що він син селянина і член Селянської Спілки та нашої партії, але він був «професор». Иншого кандидата взагалі не було. Я був доброї думки про його особисті прикмети, як людини освіченої і коректної, товаришської, але й це потім стало під сумнівом».

Ще одного члена Директорії, А. Макаренка, М. Шаповал характери­зував так: «він приймав близьку участь в підготовці справи між залізнич­никами, це в моїх очах було цінним і я був певний, що його вибір буде корисний. Потім мені самому було жаль на безпринципність, запобіг­ливість його перед дрібними людьми во імя популярности і т.д. Видно що в житті йому доводилось переживати роль, хоч би фіктивну — «доброго чоловічка», що він занявся цим і (в) Директорії. Політичних здібностей не виявив».

«Не мав ніякого діла в підготовці повстання і Андрієвський, — признавався М. Шаповал. — Його ми всі і я в тім числі, знали дуже мало. На засідання перед виборами до мене кілька разів підходив О. Макаренко, голова самостійників-соціялістів і просив приняти до Директорії також і їхнього кандидата, називаючи при тім Андрієвського. Я О. Макаренка знав давно, вважав за соціяліста, патріота і порядну людину, то його рекомендація, як провідника партії, мала свою вартість. Оскільки я міг помітити потім, вибір Андрієвського був рішуче не вдалим.

Тут можна згадати приказку про добру господиню: вміла готувати, та не вміла подавати? Зорганізували велике діло, Національний Союз і повстання — і так потім помилитись в складанні Директорії? Це дійсно щось фатальне. Але я, хоч не в оправдання Винниченкові й мені, а в пояснення справи мушу відкрити тодішній наш настрій. Стверджую це принаймні за себе. Чого тут бути перебірливим та вередливим? Геть підозріння, особисті смаки, симпатії та антипатії! Аби справу було зроблено. Не однаково чи Швець, чи Винниченко, чи Андрієвський, чи п’ятий, десятий? Кожний українець — «харош чоловік». Наші успіхи і неуспіхи — все мусимо поділити по товаришському, не про себе-ж дбаємо. Кожний «Директор» буде, як був товаришем, разом діло робитимемо. Це не важно нарешті — хто буде в Директорії — Дирек­торія — тимчасовий повстанський політичний орган: заберемо Київ, скли­четься народне представництво, Директорія дасть звіт і піде собі в одставку. Ніхто з чесних українців, обдарований довіррям не буде зловживати, бо всі українці чесні, милі, гарні люде...», — пояснював сам собі і нащадкам М. Шаповал. І вів далі: «Я й досі дивуюсь тим своїм настроям — сантиментального довірря до всіх страждущих, а за таких я вважав всіх українців. Чому? Не знаю...

Я так ненавидів весь час міщанство, пошлость, рабство українофілів, так вишукував скрізь і картав, а тут якась дивна добрість і довірря!

Петлюра, Швець, А. Макаренко і Андрієвський попали в Ди­ректорію несподівано навіть для їх самих. До самого моменту виборів ніхто про це навіть і в голови не покладав. Тільки про Петлюру ми на передодні чи що якось поговорили з Винниченком, ночуючи останню ніч разом в нашій добрій схованці у В. Петрушевського. Але така вже судьба їх: «без драки попасть в большіє забіяки». Андрієвський потім зкомпро­мітував себе заговорщицтвом проти Директорії, пияцтвом та безла­бурним поведенням. Швець і Макаренко дали себе вивезти за кордон, щоб стати «директорами» в готелі. Маленькі, хоч по свєму і чесні може люди...

Так було вибрано Директорію...

Де-які людці через місяць, коли справу було виграно, гадючили про мене, що я «злякався піти в Директорію». Совість моя винесе суд за те, що я не пішов, але напевне не винесла того, коли-б я пішов. Я не хочу бути «кращим», але не маю рації здаватися гіршим, ніж я є... Тепер я можу більш-менш спокійно животіти, не обкиданий з головою багнюкою.

Можливо, що будучи з Винниченком і Петлюрою в Директорії, я цим допоміг-би щирій і тісній праці з довіррям, але хто його зна? З Винни­ченком працювати можна. Щира, отверта людина. Але, з Петлюрою з його нещирістю і хитруванням!

Вічне його пильнування за своїми позами «героя прапорщика» мені були не смачні завжди. Він настільки актьор, щоб уміти грати роль «героя» — випинає і скрізь грає самого себе, з гримировкою головного отамана.

Коли Директорію було вибрано, ми цивільні почали прощатися, щоб Директорія з військовими людьми розробили план близчих, негайних заходів. Винниченко сказав мені: — Глядіть-же Микита Юхимович, помагайте справі й далі — ми будемо працювати, як і працювали разом. — Я підтвердив свою заяву і погодився прийняти, як що мені щось доручать. Рішили завтра виїздити до Білої Церкви. Винниченко обіцяв повідомити про виїзд і про чергову роботу. Я пішов ночувати на Гоголівську, до доброї своєї приятельки — письменниці Галини Ж-би. Там мене уже чекала моя дружина. Я їй сказав двоє слів: «вибрали Директорію. Я вільний»33.

Надамо слово й іншому провідному учаснику події, першому голові Директорії В. Винниченкові34.

«І отут треба відзначити одну (не приціпіяльну, а так би мовити технічну) помилку організаторів повстання, проти якої особливо настійно застерігав Микита Шаповал: проти допущення до акції Петлюри. М. Шапо­вал доводив, що через свою хоробливу честолюбність, через згагу «слави» С. Петлюра є здатний стати на послугу всякої реакції, що він здатний навіть до гетьмана підійти й за пост якогось міністра продати йому всіх нас. На доказ цього він нагадував нам усім відомий факт, як С. Петлюра підчас боротьби з російським «Временним Правительством» Центральної Ради, коли ми всі готували свої сили до проголошення автономії, до видання Першого Універсалу, як він чиплявся до М. Грушев­ського і до мене, щоб Центральна Рада домаглася у Временного Прави­тельства призначення його С. Петлюри «товаришом міністра» військових справ Росії, товаришом руского міністра Керенського, свідомого запеклого ворога національного визволення України, М. Шаповал нагадував нам, — твердив В. Винниченко, — що самі соціял-демократи відкликали С. Пет­люру з уряду за його нездатність, бездіяльність, за його маніякальну любов до парадів та самореклями. Шаповал доводив, що користи трудно ждати від цієї людини, але шкода може бути дуже велика».

«Ми, — твердив голова Директорії, — визнаючи рацію доказів М. Шаповала, все ж таки вагались, бо деякі військові елементи (надто дрібні отамани на провінції) пропонували закликати й Петлюру. Не хотяче нехтувати ні найменчою поміччю справі, було постановлено С. Петлюру все ж таки закликати в останній момент, щоб він не мав часу «побігти до гетьмана»35, а крім того мати його під доглядом колектива, щоб він «не дуже гарцював на білому коні». І це була велика помилка, за яку ми заплатили досить дорого. Застереження М. Шаповала, на жаль, справдились іще в більшій мірі ніж він думав».

«С. Петлюрі, — читаємо далі, — дійсно, тільки в останній момент, було запропоновано прилучитися до акції, і подано конспіративну адресу та годину останнього засідання Національного Союзу. На цьому засіданні мали бути вироблені основні директиви повстання, обрано Директорію і призна­чено точну дату загального, одночасного початку руху по всій Україні.

І всі наші організаційні заходи, вся робота, все повстання трохи-трохи не були знищені С. Петлюрою. Він певної відповіди на пропозицію не дав і на засідання Національного Союзу не з’явився. Одні гадали, що він злякався (бо гетьманській владі було вже відомо про засідання і броневики з руськими офіцерами ганяли по всьому Києві, розшукуючи нас). Інши думали, що він уже «побіг до гетьмана». Але Петлюра ні до гетьмана не побіг, ні підставляти себе під розстріл руських офіцерів не схотів, — викривав підступність свого спільника В. Винниченко. — Поки Національ­ний Союз підставляв себе під розстріл і засідав, цей нещасний чоловік тихцем помчав у Білу Церкву до Січових Стрільців, і немов би присланий Національним Союзом, видав від свого імені відозву до українського народу з закликом до повстання. Не маючи директив од Національного Союзу, емісари його по всій Україні ще чекали. Повстання, підняте тільке біля Білої Церкви, могло бути зразу здушеним гетьманським військом, і весь рух було б убито в самому початку.

Та більше: на рух зразу було накладено тавро одної людини. Це виходило не повстання свідомої робітничо-селянської демократії проти соціяльної, політичної та національної реакції, монархії й окупантів, а бунт «якогось Петлюри», якогось «отамана» проти «гетьмана», на зразок тих бунтів, яких населення вже багато бачило. Коли б Директо­рія36 не похопилась видати свій Універсал і не поширити серед населення, повстання рискувало не вдатися, бо ні селянство, ні тим паче мійське робітництво на заклик «отамана Петлюри» не хапалося збігатися. Тільки як стало відомо серед широких мас, що керують повстанням політичні партії й соціялісти, а не якісь отамани (на зразок батька Махна, та інших), коли по інших кутках України розпочався нашими емісарами рух, тільки тоді біля нашого ядра, полка Січових Стрільців, почався справжній рух революції. (Не зважаючи на це, деяке зафарблення «отаманщиною», «петлюрівщиною» залишилося надовго, та ще й тепер має його в «петлюрівській» літературі)», — такими словами завершив свої пояснення В. Винниченко.

Якщо вірити М. Шаповалу, то В. Винниченко не мав підстав нарікати — адже основним лобістом С. Петлюри був він сам. «Підготов­ляючи повстання і обговорюючи склад провідного органу, ми — (цеб-то Винниченко і я), — стверджував Шаповал, — намітили Петлюру до цього органу, якому дали назву Директорії... Винниченко вдруге провів Петлюру на відповідальну роль»37.

Наведені вище документи, добре відомі М. Стахіву, дозволили йому зробити обгрунтований висновок про те, що «склад Директорії був дуже слабий». Дослідник також справедливо зупинив увагу і на надзвичайнiй неприязнi амбітного М. Шаповала до М. Грушевського — «найпопу­лярнішої та найбільш досвідченої в державних справах особи» та його найближчого оточення, наголосив на тому, що «для правної безпре­ривности та легитимности» до складу Директорії необхідно було б включити бодай одного із членів останнього уряду УНР (до речі, проти цього рішуче заперечував М. Шаповал. — Д.Я.), підкреслив очевидно невдалий вибір Андрієвського і Макаренка, висловивши припущення, що якби С. Петлюра був особисто присутній на засіданні, то він, а не Винниченко, був би обраний Головою Директорії38. Але, врештi-решт, справа була не тiльки в персонах. Надзвичайно важливим було те, що, по-перше, не iснувало жодного документа, який визначав би її внутрiш­ню органiзацiю як органа влади. По-друге, свою керiвну роль Директорiя здобула без жодного правового акта39, тобто розглядалася i населенням України, i учасниками переможної коалiцiї I Свiтової війни як орган самочинний, нелегитимний, створений неправовим шляхом.

М. Стахів подав відомості і про інший склад гуртка заколотників. Посилаючись на спомини того ж таки М. Шаповала, він відзначив, що після зустрічі П. Скоропадського та генерала П. Краснова40 «став поширюватися ініціятивний гурт евентуального повстання», до якого було «приєднано» полковника В. Павленка, представників Стрілецької Ради Є. Коновальця та А. Мельника, полковника П. Болбочана; політичними справами опікувався консул Білецький, закордонними А. Галіп, а також П. Дідушок як секретар «керівного гурту»41.

Враховуючи обставини місця і часу, годі було й сподіватися, що інформацію про підготовку повстання вдасться утримати в таємниці. Власне, це добре розуміли його організатори. Сам Микита Шаповал вважав, що чутки про підготовку повстання розповсюджувалися в Києві через В. Садовського і М. Кушніра (останньому про підготовку до антигетьманського виступу розповіли А. Ніковський та С. Єфремов). Члени УПСФ «спромоглися» скликати офіційне засідання Головної Ради УНС. На ньому «Винниченко красномовно і офіціозно, як Голова Національного Союзу заявив, що він не знає ні про які подібного роду авантюристичні заходи в Національному Союзі і може одверто і з повною рішучістю спростувати всякі провокаційні чутки. Навпаки, — говорив В. Винниченко, — Національний Союз і т.д. і т.п.».

«Я, — писав М. Шаповал, — вніс відповідну резолюцію», в якій, зокрема, зазначалося: Головна Рада УН Союзу «прохає все громадянство прийняти до уваги лише постанови Українського Національного Союзу, відкидаючи всякі чутки, котрі ширяться з метою знервувати громадянство і внести дезорганізацію, яку використовують на користь української справі» (так у тексті. — Д.Я.).

«О ти, політична мораль...»— такими словами завершив свої спогади про підготовку повстання головний його організатор42.

Тимчасом наступило 9 листопада, «яке я завжди вважав останнім днем мого режиму», — записав у мемуарах П. Скоропадський. Того дня український посол в Берліні барон Ф. Штейнгель поінформував голову держави про революційні події в Німеччині та про усунення від влади імператора Вільгельма II. Українські соціалістичні діячі, зі свого боку, подали Гетьманові декларацію УН Союзу, з’їзд якого вони планували скликати 17 листопада. П. Скоропадський, за його пізнішим визнанням, ясно зрозумів, що справа йде до усунення його від влади43.

Разом з тим, він чiтко усвідомлював, що, з огляду на реальну потугу опозиційного йому українського національно-соціалістичного табору, відсутнiсть армії та реальний стан німецького експедиційного корпусу, перед ним відкривалося, власне, лише дві можливості. Перша — «самому стати на чолі українського руху», для чого скликати Конгрес, провівши до його складу своїх прихильників... Я особисто мало вірив в успіх при цьому рішенні,— признавався Гетьман, — оскільки ще вранці отримав повідомлення, що було розкрито весь заколот повстання при арешті начальника частини моєї охорони, полковника Аркаса. З його повідомлення з’ясувалося, що конгрес конгресом, а повстання все одно спалахне...». Інша можливість, яка відкривалася перед П. Скоро­падським — закрити Конгрес, спершись при цьому на офіцерські формування, які діяли в Україні, — адже «в одному Києві у нас було до 15 тисяч офіцерів»44. На роздуми пішло чотири дорогоцінних дні.