До поразки у першій україно-більшовицький війні 8 страница

Лише 13 листопада уряд, обговоривши питання про форум УН Союзу, «вісьмома голосами проти семи допущення Конгресу в даний час було вирішено негативно. Я погодився з цим рішенням, — пригадував П. Скоропадський, — але оскільки ясно було, що при недопущенні Конгресу негайно ж ліві українські партії вживуть агресивних заходів, мені необхідно було створити більш рішучий кабінет і більш підходящі для цього військові сили, на які я вирішив спертися, на російський офіцерський склад та на свою Сердюцьку дивізію, на котру я за всіх умов розраховував. Для офіцерства російського складу, — міркував він, — я повинен був негайно оголосити федерацію, бо мені вуха прогудiли, що якщо це буде зроблено, то весь офіцерський склад стане горою, заради Росії, за гетьманську Україну». 13 листопада Гетьман відправив у відставку уряд і одночасно оголосив: «твердо стоючи на грунті політичного, культурного і економічного розвитку України, віднині ми повинні працювати для майбутньої федерації з Росією»45.

Але стабілізувати ситуацію це не допомогло. 15 листопада в отелі «Палац» П. Скоропадський підписав документ такого змісту: «Я, гетьман всієї України, впродовж семи з половиною місяців всі свої сили клав на те, щоб вивести край із того тяжкого становища, в котрому він був. Бог не дав мені сили виконати цю задачу. Тепер з огляду на нинішні обставини, керуючись виключно благом України я зрікаюся влади. Павло Скоропадський»46.

«На мене вплинула кулеметна трiскотнява, що лунала десь удалинi, — пригадував він, — і я подумав... мабуть, є чесні люди, якi б’ються доти, доки не отримають відомості, що вони звільнені від своїх обов’язків і від присяги, і написав тутже на місці своє зречення від влади. А потім наказав начальникові штабу здати його полковникові Удовиченку. Офіцер повіз ці два папери в штаб Долгорукова. Це приблизно було близько другої дня...»47.

Влада перейшла до гетьманського уряду, який, у свою чергу, ухвалив такий документ: «Засудивши вимогу Директорії, Рада Міністрів ухвалила скласти з себе повноваження та передати владу Директорії». Підписи під цим актом поставили голова Ради Міністрів С. Гербель, міністр торгівлі та промисловості С. Меринг, міністр внутрішніх справ І. Кістяківський, міністр фінансів А. Ржепецький, міністр народної освіти В. Науменко, державний контролер С. Петров, міністр праці В. Косин­ський48. Директорія, в свою чергу, оголосила колишнього Гетьмана «поза законом», а майно його «сконфіскованим».

Кидається в очі, що цей військово-політичний орган фактично вийшов за межі поняття «права» як такого, оскільки, по-перше, незаконно перебрав на себе права судової влади. По-друге, Гетьман був оголо­шений злочинцем поза нехай формальним, але, все ж таки, судовим процесом. Цитуємо: «На засіданні 17 грудня 1918 року, Директорія Української Народної Республіки, розглянувши справу про зраду бувшого гетьмана Павла Скоропадського Українській Народній Республіці та про його злочинство відносно Українського Народу і, приймаючи на увагу, що відносно виновности Скоропадського, як у державній зраді Українській Народній Республіці, так і в злочинствах щодо Українського Народу немає сумніву, постановила: бувшого гетьмана Павла Скоро­падського за вищезгадану зраду і злочинства об’явити поза охороною закону, а його майно – рухоме й нерухоме, яке є не території Української Народної Республіки, сконфіскувати. Підписи»49.

Пiзнiше це все подеколи кваліфікується не інакше, як «однiєю з вищих точок розвитку Української революцiї, одним iз переломних її рубежiв», який крiм всього iншого «надзвичайно високо оцiнюється в iсторiографiї»50, або «прихід до влади в Україні збройним шляхом…був об’єктивно зумовлений революційними суспільно-політичними процесами 1917–1920 років в країні, а також кардинальними змінами у світі після закінчення Першої світової війні»51. Ба більше: «Повстанням проти «гетьмана», боротьбою проти «гетьманського уряду» було врятовано» не більш не менш як «чистоту української державної ідеї»5252 

Хіба що не найбільш адекватну оцінку тому, що сталося в країні наприкінці 1918 р. дав бойовий генерал, майбутній провідник української армії М. Омелянович-Павленко: «історія слідуючих днів показала, — писав він, — що політики доброї волі були ще у нас рідким явищем. Зусилля їх розбилися об наші смертельні штріхи: заздрість, персональну амбітність, …зловживання друкованим словом, — гріх може найбільший при низькій політичній освіченості мас, — нерозуміння лідерами того, що давати складні завдання масам, які щойно починають жити політично, рівнозначно навмисному розбиттю сил» тощо. Але головним уславлений воєначальник вважав «невиправиме фантазування і будування справ на підставі знаменитого прислів’я: «якось то буде», що мені особисто доводилось чути від найвідповідальніших наших політиків»53.

Як показали подальші події, слів на вітер українськи політики дарма не кидали.

1 Див. напр.: Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть. — С. 322.

2 Солдатенко В. Еволюція суспільно-політичних поглядів В.К. Винниченка — С. 13, 16.

3 Вiдкритим залишається питання, звiдки про це дiзналася дружина майбутнього члена i керiвника Директорiї.

4 Солдатенко В. Українська революцiя. Iсторичний нарис. — С. 548.

5 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 67, 68, 70.

6 Прохода В. Уваги до працi д-ра Матвiя Стахова. — С. 97.

7Твердження на кшталт «реальною була й небезпека передчасного розтаємни­чення змови i арешту її керiвникiв»; або «гетьманськi шпигуни вже довiдались про заходи з пiдготовки повстання, i Нацiональний Союз опинився перед загрозою розгрому» тощо (Солдатенко В. Українська революцiя. Iсторичний нарис.— С. 549.) перебувають, на нашу думку, поза межами наукового аналiзу.

8 Проаналізувавши спомини М. Шаповала, М. Стахів дійшов висновку, що ця розмова не могла відбутися раніше 5 годин пополуднi 26 жовтня. Див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 60–64. Згідно з версією о. І. Нагаєвського, «першим піддав думку зробити повстання проти гетьмана» А. Макаренко. Майбут­ній член Директорії схилив до цього генерала Осецького, за яким стояв полк полковника Павленка та полк полковника Хилобоченка. Перші наради цієї групи заколотників відбувалися в помешканні А. Макаренка на Прорізній, 19. В них брали участь Винниченко, Осецький, полковник гетьманського генерального штабу Тютюник, полковники Коновалець та Мельник (Нагаєвський І. Історія Української держави в ХХ ст. — С. 158). В. Солдатенко висунув цілком довільну версію про те, що В. Винни­ченко «довгий час практично один дотримувався курсу на підготовку повстання проти антинародного режиму (з ним солідаризувався лише М. Шапо­вал)». Див.: Солдатенко В. Еволюція суспільно-політичних поглядів В.К. Винни­ченка в добу української революції // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 24.

9 Начерк про Андрiя Гавриловича Макаренка див.: Вiдродження. — 1918. — 19 (6) грудня 1918 р. — № 214.

10 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. (Спогади). Упорядкував інж. Сава Зеркаль.— New-York Public Library, QGA 73–3803.

11 Так в тексті. — Д.Я.

12 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.30.

13 На думку М. Стахіва, зустріч Винниченка, Шаповала, Макаренка, Осецького й Різниченка та прийняття їх спільного рішення про початок підготовки повстання не могли статися раніше 27 жовтня, «або іншими словами всього за два з половиною тижні перед самою датою повстання». Отже, робить висновок автор,— «не самі здібності організаторів підготовки повстання, але загальна ситуація причинилася головно до того, що ідея повстання в конкретній формі прийнялася зразу у всіх українських національних колах». Див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 60–64. Натомiсць iнший сучасник твердив, що провiд УНС і особисто М. Грушевський були проти повстання. «Шаповал, Винниченко та Осецький, — писав вiн, — пiдбурюючи полiтично незрiлих УСС, всiляко пiдштовхували повстання. Цi «отамани вiд полiтики» замiсть вiдновлення УНР створили за французським зразком Директорiю iз законодавчими правами, пiдтримуюючи при цьому руйну­вання держапарату створеного за доби УНР». Див.: Прохода В. Уваги до працi д-ра Матвiя Стахова... — С. 97.

14 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 32–33.

15 Селян Уманського повіту Київської губернії. Там само. С.37.

16 М. Шаповал стверджував, що військові і закордонні справи з Винниченком вони вели спільно, але Винниченко «більш вів зовнішньорепрезентаційну працю», «я наполягав більш на внутрішню, організаційно-військову і громадсько-політичну працю». В кожному разі, писав М. Шаповал, — «за всі плюси і мінуси нашої праці ми несемо обидва повну відповідальність в однаковій мірі». Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.47.

17 Там само. С.36.

18 Там само. С.42.

19 Див.: Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть.— С. 302–304. За свiдченням М. Шаповала, органiзатори повстання доставили до Ясс також «список членiв уряду та остаточнi умови», але текстiв обох документiв не навiв. Див. також: Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 155, 158, 159.

20 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 160.

21 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С. 37, 38, 40.

22 Розкол УПСР, який стався в травні 1918 р. на IV з’їзді партії, з одного боку, продемонстрував наростання більшовицьких методів діяльності серед українських соціалістичних партій. З другого боку, він призвів до утворення двох партій під однією назвою, що справило значний негативний вплив на всі подальші події навколо створення «другої» УНР. Наприклад, якщо УПСР «центральної течії» (М. Грушевський, Н. Григоріїв, І. Лизанівський, Янко та Петренко) обстоювали ідею створення націо­нально-демократичного фронту українських партій, то УПСР «боротьбісти» (П. Люб­ченко, М. Полоз, О. Шумський і Ко) виступали за негайне порозуміння з більшовиками та самостійне проведення повстанської антигеть­манської акції. Про перебіг подій на з’їзді див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С.119–122. Ми вважаємо за потрібне також спеціально наголосити на специфічних стосунках М. Шаповала із партійними товаришами. Він сам писав, що лише «по деякому часі» поінформував про свою діяльність ЦК УПСР та ЦК Село­спілки, які, за його словами, «постановили одноголосно приняти справу пов­стання». Впадає в очі й те, що різні течії в УСДРП зреагували на повідомлення Шаповала про підготовку повстання по-різному: група Еланського в ЦК УСДРП (так зване «болото») висловилася проти; прихильники Винниченка, якi творили біль­шість у ЦК, також виступили проти, бо не хотіли «йти на авантюру». Лише згодом, за словами М. Шаповала, лідери УСДРП «змінили гнів на милiсть і постановили таки приєднатись до повстання». Заколотники також «зробили кроки, щоби приєднати до повстання» УПСФ. Про результати цих «кроків» Шаповал нічого не каже, однак вони і так відомі (див.: Шаповал М. Гетьман­щина і Директорія. — С.47). М. Стахів, у свою чергу, стверджував, що з числа провідників УСДРП ідею повстання підтримував, крім В. Винниченка, лише М. Авді­євський, більшість ЦК, натомість, обстоювала курс на порозуміння з гетьманом (див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С. 51).

23 Опис засідання див. також: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 52 і далі.

24 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.49–50.

25 За В. Винниченком, цього дня й було обрано Директорію Критику цієї версії див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 74–76, 235, прим. 34А.

26 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія... — С.58.

27 Тобто сам М. Шаповал.

28 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.59.

29 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.59. Список присутніх дозволяє висловити припущення, що С. Петлюри на цих зборах не було.— Д.Я.

30 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.60.

31 Там само. С. 61.

32 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 62, 78–79, 193.Про полiтичну програму січових стрільців див.: там же. — С. 71.

33 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія.— С. 61–66.

34 Тут і далі цитується за споминами М. Шаповала (С. 98–99), який, в свою чергу, очевидно, цитує працю В. Винниченка «Перед новим етапом. (Наші позиції).— Торонто, 1938. — С. 26–31.

35 Треба зауважити, що влiтку 1918 р. С. Петлюра був заарештований на залiз­ничному вокзалi Державною вартою, оскiльки нiбито «хотiв у поїздi росiйської дипломатичної мiсiї проїхати до Москви з напханими до портфелю документами». У в’язницi вiн перебував принаймнi до 15 листопада, оскiльки 14 числа нiмцi прямо заявили Гетьману, що, якщо С. Петлюру буде заарештовано, «вони силою звiльнять його з в’язницi» За iншим джерелом, нiмецька влада дала наказ звiльнити Петлюру з тюрми тому, що «переконувалася, що гетьман обманював її всякими урочистими приреченнями збереження української суверенности, а в дiйсностi робив i робить конкретнi кроки для її злiквiдовання» (див.: Могилянский Н. Трагедия Украины.— С. 131; Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 43, 117).

36 Тобто сам Винниченко.

37 Шаповал М. Ляхоманія. Машинопис.— Прага, 1931. — NYPL.— Український архівний фонд імені Микити Шаповала. Дар інж. Сави Зеркаля. — QGA. — 73. — 3949. — С. 2.

38 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1. — С. 67–74.

39 Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України. — С. 115.

40 «Тим то ця подія, яка стала зразу відомою в усіх політичних колах в Києві, сталася поворотним пунктом у підготовці евентуального повстання українського національного табору» (Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С. 49–50).

41 Там само. С. 51. «Технічно в нашій праці допомагав наш секретар з Національного Союзу Петро Дідушок, котрий, загалом беручи, був нашим зв’язковим товаришом в зносинах з січовиками і иншими». (див.: Шаповал М. Гетьманщина і Директорія.— С.47). Відкритим залишається питання, до якої з двох (?) груп заколотників належав генерал О. Греков, одним з можливих мотивів участі якого Д. Дорошенко вважав те, що Гетьман П. Скоропадський двічі відмовився призначити його військовим мініст­ром. Докл. див.: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле.— С. 258.

42 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія.— С.50–51.

43 Психологiчну атмосферу тих днiв Д. Донцов передав двома реченнями: «8-го (листопада) був в палацi у Гетьмана. Це лише його тiнь». (цит. за: Ковалiв П. Д-р Донцов про Гетьмана Павла Скоропадського // Визвольний шлях.— 1966, № 4.— С. 498).

44 Скоропадський П. Спогади.— С. 303.

45 Там само. 305.

46 Відродження.— 1918.— 15 (2) листопада.

47 Скоропадський П. Спогади.— С. 324.

48 Костів К. Конституційні акти... — С. 136.

49 Доленга С. Скоропадщина.— Варшава, 1934.— С. 141.

50 Солдатенко В. Українська революцiя. Iсторичний нарис.— С. 559.

51 Яцюк М. Військово-політична діяльність Директорії УНР (1918–1920 рр.). Автореф. дис…канд. іст. Наук.— Харків, 2000.— С. 15.

52 Доленга С. Скоропадщина.— Варшава, 1934.— С. 107.

53 Омелянович-Павленко М. На Україні 1917–1918. Спомини.— Прага, 1935.— С. 114–115.

§ 4. Революційні зміни соціальних орієнтирів та політичних підвалин української державности

Немає потреби спеціально зупинятися на тому, що пізніші дослідники насправді дотримувалися діаметрально протилежних поглядів на політико-правові наслідки останніх політичних актів Гетьманату. Наприклад, М. Стахів доводив, що «цими актами гетьман і його уряд визнали повну правність влади Директорії УНР»1. Сам режим він кваліфікував як «типову одноособову самозвану диктатуру, яка виникла шляхом державного перевороту», який «з погляду кон­ституційного права був вповні безправний. Гетьман... ніколи не старався хоча б «ex post» і хоча б позірно легалізувати свій переворот додатковою згодою українського народу, суверенність якого щодо встановлення тривалого державно-конституційного ладу України він формально визнав у своїх основних державних актах»2.

«Під владою Скоропадського український нарід пережив су­спільну реакцію і національне поневолення, прикрите назвою «Україн­ська Держава»3, — стверджував інший противник Гетьманату. «Вiн не вiрив, що українська самостiйна i незалежна держава зможе на довший час устоятися з причини браку творчих сил i малої нацiональної свiдомостi широких народних мас, — читаємо висловлювання на пiдтримку попередньої точки зору, — i тому не хотiв зв’язуватися з українським визвольним рухом. Крiм того, Павло Скоропадський нiбито «...вважав весь час свого гетьманування, що український нарiд — це темна маса, негiдна нiяких полiтичних прав», отож з iсторичної точку зору його «поява на полiтичнiй аренi для України була запiзнена»4.

В літературі можна зустріти і більш помірковані оцінки. Так, К. Костів, який розділив увесь період існування гетьманського режиму «з політично-правного боку» на 2 фази, вважав, що від 30 квітня до 13 листопада «існував тільки новий державний режим у межах наявного устрою УНР», який змінив сутність лише в другій фазі свого існування, тобто в період з 14 листопада до зречення Гетьмана5. Активний діяч режиму, Д. Дорошенко, в свою чергу, наголошував на тому, що навіть імена «гетьмана Скоропадського й Василенка вже самі собою свідчать, що ідеться не про «кінець української державности», а щонайбільше — про зміну її форми»6.

Виважену позицію, з нашої точки зору, зайняв О. Лупандін. Німецько-австрійська окупація для Української Держави, писав він, крім негативних наслідків, мала і позитивні риси, оскільки окупаційні війська були підпорою встановленого в Україні державного ладу, певною перешкодою здійс­ненню великодержавницьких планів більшовиків щодо України і в цьому розумінні виконували роль стабілізуючого чинника. «Для РСФРР, її уряду, — пише дослідник, — німецько-австрійська окупація України була стримуючим фактором у проведенні російської політики щодо України, що в рамках здійснення політичної програми більшовиків зумовлював необхідність пошуку нових напрямів і форм її реалізації»7. На iншому позитивному наслідку перебування німецької армії в Україні наголосив А. Марголін. «Справедливість вимагає визнати, що протягом всієї німецької окупації України в містах та містечках спостерігався зразковий порядок, життя та майно знаходилися в повній безпеці»8.

Нема де правди діти. Чи то стан спокою, чи то інші фактори, а, може, і всі вони разом узятi, зумовили те, що всі політичні суб’єкти в Українській Державі «проспали» такий фундаментальний факт, як капітуляцію німецько-австрійських спільників — Болгарії та Туреччини. «Для кожного політич­ного обсерватора, — визнавав М. Стахів, — мусіло тоди бути ясно, що в цій ситуації війна Німеччини на Заході вже програна. Тимчасом і урядові і опозиційні кола в Україні чекали ще довго, бо майже місяць, заки взагалі подумали про те, що в світі настав рішучий зворот в користь перемоги антанти»9.

Фактичний військово-політичний крах імперії Гогенцоллернiв, і, отже, неминуча евакуація її військових частин на батьківщину відкрили можливість розпочати новий раунд боротьби за владу над Україною. Треба визнати справедливість слів Б. Мартоса, який якось зауважив, що «якби Директорія не проголосила повстання, то це зробили б боротьбісти або більшовики»10. Останні, треба віддати їм належне, зробили черговий, надзвичайно ефективний крок. У повній відповідності із філософією та практикою своєї партії загрібати жар чужими руками там і тоді, де і коли це було можливо, ленінські делегати Х. Раковський і Д. Мануїльський під час зустрічі з В. Винниченком 3 листопада на квартирі В. Мазуренка наказали почати повстання 14 листопада11. Це означало неминучий стратегічний програш його організаторів. На цю обставину свого часу звернув увагу П. Солуха, зауваживши, що «з хвилиною проголошення з Бiлої Церкви повстання проти Гетьмана, Ленiновi непотрiбнi стали нi Винниченко, нi Шаповал, нi Сiчовi Стрiльцi, нi договор з Мануїльським, нi перемир’я. Прапор повстання, пiднятий Директорiєю, — писав вiн, — перейшов до рук Ленiна. Тепер Москва сама, без Директорiї робитиме повстання за українську радянську владу»12.

На думку В. Барладяну-Бирладника, саме та обставина примусила Гетьмана оприлюднити відому грамоту про федерацію з Росією, що країни Антанти офіційно повідомили гетьманських дипломатів про брак своєї підтримки ідеї самостійного державного існування України. Ба бiльше. Означену заяву можливо i необхiдно трактувати у той спосiб, що Україну Гетьмана П. Скоропадського країни Згоди продовжували трактувати як об’єкт та суб’єкт мiжнародного права. Навiть якщо 22 листопада 1918 р. країни Антанти й видали двi декларацiї з українського питання, якi взаємно виключали одна одну — адже перша оголошувала про пiдтримку гетьманського режиму, а друга пiдтримувала «вiдбудову Росiї, як єдиної держави, почату росiйськими патрiотами», то вони свiдчили вони саме про пiдтримку iнтеграцiйних зусиль П. Скоропадського, а не про вiдмову вiд надання його режимовi небхiдної полiтичної, економiчної й вiйськової пiдтримки. Натомiсть Директорiя «в очах Антанти репрезентувала не державу, а бунтарiв, ворохобникiв», i «якраз цього «герої» Директорiї не могли зрозумiти»13.

Проаналізувавши політичну ситуацію, яка склалася в регіоні Центральної і Східної Європи в останні місяці 1918 р., В. Барладяну-Бирладник справедливо зауважив, що Україна була єдиною з новоутво­рених на теренах колишньої Російської імперії держав, яка підписала мирну угоду з Центральними державами. Підписавши Брестську угоду, вона тим самим визнала себе «воюючою і переможеною країною» з усіма наслідками, які з цього випливали. Друга теза, яку сформулював дослідник, зводилася до того, що, виконуючи умови Берестейської угоди, Гетьман П. Скоропадський «рятував Україну від приєднання до Німеч­чини». Отже, — стверджував автор цитованої розвідки, — «виступ проти Гетьмана був результатом антидержавної змови В. Винниченка та інших провідників Директорії з німецькими окупантами і большевицькою Москвою»14. Автор iншого дослiдження цiлком справедливо наголосив на полiтичних можливостях, якi вiдкривалися проголошеннням федерацiї: це i блокування виступу Директорiї та зусиль бiльшовицької Москви роздмухати «пожежу свiтової революцiї» на територiї України, i розкол табору «росiйських неділимцiв», якi в цiй ситуацiї не знали б що робити — пiдтримати Гетьмана та його режим, чи «валити його», i початок перего­ворного процесу з Антантою, i утримання столицi, i збереження Гетьманом статусу єдиного представника України в очах мiжнародної спiльноти15. В. Панейко, чільний діяч ЗУНР, керівник її зовнішньополітичного відомства, згодом керівник делегації «об’єднаної» УНР на Паризькій мировій конференції, висловився ще категоричніше: «Єдиною позитивною концепцією української політики може бути тільки концепція здійснення самостійности української держави в спілці з самостійною державою московською, спілці так побудованій на новітніх засадах національної суверенности, щоб вона могла стати ядром, довкруги якого могли-б угрупуватись всі инші, менші народи і держави Східної Європи й північної Азії – на просторі між Карпатами й східними границями етнографічної Польщі аж до Тихого океану»16.

Для українських же «нацiонал-соцiалiстiв» справа була лише за тим, хто встигне першим: залишилося сповістити громадськість про початок повстання. Але й в цьому, здавалося би, простому питанні повної ясності немає17. Такий прискiпливий дослідник, як М. Стахів, наприклад, в одному місці твердив, що відому відозву, що починалася словами «Громадяни! Останнім зрадницьким актом генерала — гетьмана П. Скоропадського...» і яка в ніч на 16 листопада була розклеєна на київських мурах (див. додаток 1.15), написав особисто Винниченко 15 листопада18. В іншому місці тієї самої праці М. Стахів не менш впевнено переконував: текст відозви був написаний О. Назаруком в Білій Церкві в присутності членів Директорії та керівного складу загону Січових Стрільців19.

Питання про роль i мiсце командування Січових Стрільців у пiдготовцi повалення гетьманського режиму — так само як i питання про участь у полiтичному життi Надднiпрянської України в 1917–1929 рр. — досьогоднi залишається одним з найбiльш «темних» мiсць української iсторiї початку ХХ ст. Не ставлячи собi за мету зупинятися на цiй проблемi скiльки-небудь докладно, зауважимо таке.

За переконанням деяких дослiдникiв, Січові Стрільці вiдiгравали найактивнiшу роль в українському полiтичному життi вiд початку 1918 р. Вони являли собою чи не єдину органiзовану збройну частину, яка до останнiх хвилин пiдтримувала соцiалiстичне керiвництво Центральної Ради. Полiтичне кредо органiзацiї висловив її легендарний командир Є. Коновалець: «Ми маємо певнi межi направо, але не маємо їх налiво. Коли б ми знали, що большевизм опанує цiлу Європу, то негайно приєднались би до большевикiв. Але ми переконанi, що большевизм — явище тимчасове. Зокрема його не буде в Галичинi»20.

Пiсля 29 квiтня сiчовi стрiльцi та їх батьки-командири опинилися у глухiй, але виразнiй опозицiї до нового режиму, пiдтримували щiльнi — але завжди конспiративнi — вiдносини з соцiалiстичними лiдерами антигетьманської опозицiї. Iсторiя цих зносин досьогоднi оповита густим туманом. Очевидно одне: загін Січових Стрільців, який завжди вважав себе вiдмiнною вiд iнших українських сил полiтичною одиницею «з певним полiтичним завданням», пiзньої осенi 1918 р. значно посилив свої позицiї, легалiзувавши їх в щойностворенiй Директорiї. Сучасники абсолютно ясно розумiли, що з перших днiв її iснування полковник Коновалець «мав величезний вплив на головного отамана С. Петлюру i був одною з центральних фiгур тiєї полiтичної групи, яку ми називали вiйськовою...» Його, Коновальця, «впливи на українську полiтику погетьманського часу були дуже великi i, можна сказати, перева­жаючi...,— писав М. Ковалевський. За його словами, Директорiя ухвалювала «лише формальнi рiшення, всi ж актуальнi проблеми вирiшувались у тiсному i вибраному колi наших полководцiв у залях [готелю] Континенталь»21. Про широко відомі слова першого голови Директорiї, сказані на VI конгресi УСДРП: «Воля осадного корпусу для мене найвищий i найсвятiший закон», — годі й говорити.

Отож, диктатором якщо не всiєї України, то, принаймнi, деякої частини соцiалiстичної Української Народної Республiки вже за кiлька днiв став громадянин «двоєдиної» Австро-Угорської iмперiї, який впродовж попередніх чотирьох рокiв iз зброєю в руках обстоював її державнi iнтереси. Для встановлення такої диктатури фактично вистачило невеликої i не дуже добре вишколеної та озброєної вiйськової формацiї, а також невеличкого клаптику паперу з надрукованим великими лiтерами словом «Декларацiя».

Тон її, на думку А. Марголіна, «був переконливий, а головне — вони були написані простою, зрозумілою для народу мовою і дихали теплотою та відвертістю. Безперечно, у Директорії були найблагiшi наміри не лише вiдвернути згубнi для повстання та його цілей анархію й погроми, але всіляко забезпечити мирне та дружне співжиття всіх народів на засадах повної рівності»22.

15 листопада у Білій Церкві від імені Директорії, але без її згоди, було оголошено інший Універсал. Документ цей починався словами «По наказу Директорії Української Республіки, я, яко верховний головнокоман­дуючий, закликаю всіх українських солдат і козаків боротися за державну самостійність України...» і мав підпис «Головний Отаман Петлюра»23.

Але в будь-якому разі М. Стахів вважав, що «активний збройний, чи пасивний опір українського народу проти... безправно накинутого режиму був би отже вповні правним актом»24. Необхідність повстання він також обгрунтовував антиселянською політикою Гетьмана та невідворотністю зради режиму з боку «місцевих московських військових організацій» на користь Денікіна25. Натомість о. І. Нагаєвський підкреслював, що «проти­гетьманське повстання спричинило вибух громадянської війни, під час якої дві українські дивізії покинули північну границю і тим прискорили наїзд 75-тисячної більшовицької армії на Україну»26. Як би там не було, очевидним залишається одне: «суворi формулювання» Унiверсалу С. Пет­люри «вiдкривали шлях беззаконню й сваволi»27.

«За тиждень перед цим28 ,— пригадував М. Шаповал,— я одправив полковника Пелещука в Бердичів з інструкціями і наказом підготовитись до мобілізації, яка буде оповіщена приблизно через тиждень. Балбачан виїхав днів за 19 раніше з наказом — ждать гасла. Коновалець був у Києві (курсив наш.— Д.Я.). Отже наша організація стояла на варті момента в повній бойовій підготовці»29.

Таким «моментом» була визнана згадана зустріч Гетьмана з генералом П. Красновим, але, передовсім, чутки про листопадову революцію в Німеччині і усунення кайзера від влади. Добре розуміючи, що іншого шансу може не бути, керівники повстання реалізували принципової ваги крок: з представниками німецького командування було укладено «джентльменську» угоду про взаємний нейтралітет. Демора­лізовані німецькі полки діставали змогу безперешкодно виїхати на батьківщину, їхнi партнери — з’ясовувати стосунки з ненависним Геть­маном.

Треба було поспішати — на п’яти наступали більшовики. Опові­даючи про перші дні повстання, А. Марголін, який в той час перебував на Київщині, вказував: «Назрiвало розкладання, анархія, починались самочинні дії, влада вислизала з рук тих, хто стояв на чолі, хто був натхненниками та керівниками повстання»30. Нiчого дивного в цьому не було. Адже «Унiверсал з Бiлої Церкви розв’язав руки всiм авантюр­никам, агентурам, полiтикам, аматорам революцiї, анархiї, охотникам чужого добра. В цьому i полягає природа повстання, де кожний може, не питаючи дозволу, не пiдлягаючи нiкому, брати зброю i йти воювати проти кого хоче i за що хоче; встановлювати свою владу в залежностi вiд своєї сили i спроможности»31.