До поразки у першій україно-більшовицький війні 6 страница

У процесі переговорів представник Антанти, у свою чергу, висунув такi вимоги до можливої угоди: антигетьманське повстання повинно розпочатися до вступу флоту союзників у Чорне море; «Антанта стоїть за самовизначення всіх народів, за відбудування Росії, нічого не має проти принципу української державности»; Антанта «жадає організації укра­їнської армії», а доки остання не зорганізована, «охорону кордонів України від анархії доручити Добро­вільній армії»; брак офіцерського корпусу в українській армії подолати за рахунок офіцерів Добровільної армії; «негайно подати список майбутнього (українського) уряду (представникам Антанти)».

Очевидно, що талановиті українські дипломати були здивованi, з одного боку, визнанням Антантою незалежності України, а з другого — її вимогою «фактичної окупації» України Добровільною армією. Наступний раунд переговорів мав очолити Г. Сидоренко. Він прибув до Ясс вже після початку антигетьманського повстання, — як пригадував М. Шаповал, — «доставивши наші остаточні умови і список кабінету».

Вступивши в переговори з представниками Антанти, українські талейрани одночасно вступили в контакт з «українофілом», фінляндським послом доктором Гуммерусом. Метою цього контакту було, по-перше, поінформувати німецького представника в Києві фон Тіля про бажання УНС вступити в контакт з німецькими політичними колами. Фон Тіль відповів у тому дусі, що він вважає поїздку представників УНСоюзу до Нiмеччини «рішуче невчасною», тому «нізащо» до Берліна її не пропустить. Вищий німецький воєначальник в Україні генерал Гренер, в свою чергу, «поводив себе так, наче ніщо в Німеччині не змінилось».

Позиція німців українців не зупинила. В листопаді вони уповноважили «в загальній формі» начальника консульського відділу МЗС Миколу Шаповала25 та журналіста Петра Бензя вступити у зносини з новим міністром закордонних справ Давідом. Пан міністр прийняв українців «дуже прихильно і заявив категорично, що він негайно дає німецькій обер-команді приказ на Україні не втручатись в боротьбу нашу з гетьманом і триматися строгого нейтралітету»26. Одночасно творці нового зовнішньо­політичного курсу України вислали М. Левицького і якогось «т. Сердюка» на Кубань і Чорноморщину з відповідальним завданням — нейтралізувати діяльність генералів Денiкіна і Краснова, «в військах яких було чимало кубанських козаків — українців і чорноморців»27.

У повній відповідності із доктринальними політичними установками своїх організаторів і керівників, УНС ініціативно вступив і в прямі контакти з більшовиками. Досліджуючи це питання, О. Лупандін висловив припущення, не погодитися з яким досить важко, що дії цих кіл «могли бути корисні большевикам лише в плані загальних антигетьманських сил»28. Слід також підкреслити, що лідери УНС вступили в переговори з большевиками з метою отримати допомогу в боротьбі проти Гетьмана в той самий час, коли вони за посередництва Д. Дорошенка вели переговори про вступ їх представників до уряду Ф. Лизогуба29. Можна сказати більше: вступивши в переговори з большевиками, українські національно-демократичні кола не лише вчинили акт прямої державної зради, а й активно сприяли розвитку передумов наступної поразки національно-визвольних змагань народу, інтереси якого на словах вони прагнули висловлювати та захищати.

Переговори з членом більшовицької мирової делегації Д. Ману­їльським вiв особисто Володимир Винниченко30, що навiть утаємниченим особам зрозумiти було важко — адже «головою комiсiї закордонних справ було обрано М. Шаповала». Так само незрозумiло, чому головою вiйськової комiсiї було обрано не сякого-такого вiйськового фахiвця, нехай у ранзi штабс-капiтана, М. Шаповала, а В. Винниченка, «який вiйська ненавидiв ... Все робилося якось навпаки»31. Відбувалися переговори, зокрема, в будинку заступника міністра фінансів В. Мазуренка, який брав у них активну участь. Мета переговорів, за словами М. Шаповала, полягала в тому, щоби «добитися нейтралітету більшовиків в нашій війні проти німців». Більшовики йшли на взаємне визнання, пропонували 3 млн рублів за умов підписання «оборонного союзу проти Антанти». «Через загальний принцип нашої політики...— нейтралітет за всяку ціну — такого договору писаного ми не хотіли заключати, лишились при чесному слові обох сторін не шкодити взаїмно. І не взявши від їх ніякої грошової допомоги»32.

Згодом, у січні 1919 р., В. Винниченко, виступаючи з промовою на пленарному засіданні Трудового Конгресу Народів України, повідомив, що в ході переговорів українських діячів із Х. Раковським та Д. Ману­їльським було досягнуто угоди з 5 пунктів, які передбачали визнання Радянською Росією самостійності, нейтралітету та демократичного уст­рою УНР, встановлення торгових відносин між двома державами, а також дозвіл на діяльність українських комуністів за умов, «що цій партії не вільно захоплювати владу збройною рукою»33. Змiст угод детально про­аналiзував П. Солуха. По-перше, на його думку, В. Винниченко вiв пере­говори одноособово, нiкого при цьому фактично не iнформуюючи. По-друге, П. Солуха показав, що iснують принаймнi двi версiї щодо угод, пiдписаних сторонами34. За версiєю Винниченка, це — посилення розвi­дувальної дiяльностi на фронтi, визнання нового режиму єдиною укра­їнською владою, невтручання у внутрiшнi справи України, легалiзацiї ком­партiї в Українi. За М. Шаповалом: визнання України самостiйною держа­вою, устрiй якої буде встановлено конституантою, невтручання у внутрiшнi справи України, «строгий нейтралiтет до всiх держав». При цьому бiльшо­вики обiцяли 3 млн карбованців на органiзацiю повстання i «допомогу людьми», «вимагаючи щоб Винниченко пiдписав «оборонно-зачiпний» союз України з больше­вицькою Росiєю проти Антанти», на який Винни­ченко не погоджувався35. З правової точки зору, — пiдкреслив П. Солу­ха, — це була угода мiж представниками росiйської радянської держави та приватною особою; адже Винниченко вiв їх не як державний дiяч, а як український соцiал-демократ, не маючи при цьому офiцiйного уповно­важення партiї, тобто одноособово. Логiчна суперечність, за П. Солухою, полягає також у тому, що питання встановлення конкретної форми полiтичного режиму в тiй чи iншiй країнi є виключною i абсолютною прерогативою її громадян, а не предметом угоди приватних осiб. До того ж, — пiдкреслював вiн, — громадяни УНР нiде i нiколи не вимагали легалiзацiї створеної невiдомо ким у Москвi української комунiстичної партiї, про iснування якої вони чи навряд тодi взагалi здога­дувалися. Все це, писав П. Солуха, свiдчило «про цiлковитий моральний розклад наших соцiялiстичних партiй, нашої демократiї, наших провiдникiв».

Саме ця угода лягла в основу угоди мiж московським радянським урядом та делегацiєю УНР на чолi з С. Мазуренком. До неї було додано принциповий пункт про спiльнi дiї проти Денiкiна, Краснова, Антанти та Польщi, що вiдкривало для України принаймнi два нових воєнних фрон­ти — на пiвднi та на заходi. Необхiдно наголосити на тiй обставинi, що полiтика Москви та бiлоцеркiвських заколотникiв координувалася: з одного боку, про це свiдчить тактика, якої дотримувався Є. Коновалець пiд час повстання36, з другого, — створення вже 20 листопада тимчасового робiтничо-селян­ського уряду України.

Тими днями гетьманські спецслужби перехопили большевицького кур’єра з трьома мільйонами рублів. Слідство встановило, що большевики нібито вже видали УНСоюзові 50 млн на агітаційну кампанію проти Гетьмана. До в’язниці потрапив навіть радянський консул в Одесі Михайло Бек, зокрема тому, що підтримував щільні зв’язки із збройними більшо­вицькими загонами37.

Сам гетьманський уряд також активно розігрував «російську карту» але, на відміну від «демократичних кіл», з антибільшовицьким забарв­ленням. За його дозволом на території України було відкрито опорні пункти для поповнення Південної армії А. Денікіна. вони діяли у Києві, Одесі, Харкові, Житомирі та інших містах. На Кубань — у місця форму­вання збройних загонів під проводом майбутніх «білих» — було направ­лено щонайменше 9700 гвинтівок, 5 млн набоїв, 50 тис. снарядів. Німці, зі свого боку, переправили у розпорядження Добровольчої армії не менше 11,5 тис. гвинтівок, майже 100 кулеметів, 46 гармат, 10 тис. снарядів, іншу зброю38. Очевидно, що вся ця та інша зброя, у кiнцевому пiдсумку, була викорис­тана проти українських республіканських військ.

УНСоюз активно шукав контактів і з П. Скоропадським особисто, і з керівниками його уряду. В. Винниченко сам передав до рук Гетьмана власноручно написану заяву Союзу. В ній стверджувалося і що уряд Скоропадського не є повноправним і законним, і що він чужий укра­їнському народові національно і ворожий йому політично, і що вся діяль­ність Кабінету веде край до руїни, і що законним може бути тільки уряд, який спира­тиметься на «широкі демократичні маси українського народу» (ігноруючи ту очевидну обставину, що існували в Україні і маси народу неукраїнського, і маси, несвідомі демократичних принципів у версії УНСоюзу).

Чи не головий пафос заяви — вимога згуртувати «в один державний український організм усіх заселених Українцями земель» (Східна Галичина, Буковина, Угорська Україна, Холмщина, Підляшшя, частина Бессарабії з українським населенням, частини етнографічно-української Донщини, Чорноморії і Кубані)39. Крім того, заява пропонувала Гетьманові створити «коаліційний» кабінет за участю діячів соціалістичної оірєнтації, що входили до складу УНС.

Якщо відкинути вербальне лушпиння документа, то можна дійти висновку, що керівники УНС фактично запропонували Гетьманові політичний союз. Його умови: УНС, за яким реально стояло декілька десятків політичних авантюристів, готовий заплющити очі на «нелегі­тимність» гетьманського режиму. Гетьман висуває територіальні претензії до сусідніх держав або регіональних урядів de facto. Це фактично означало б початок війни проти країн Антанти, які мали свій погляд на проблеми повоєнного устрою в Європі, розподілу територій Нiмецької та Австро-Угорської імперій, що мало бути зафіксовано в рішеннях Мирової конференції. Практично це також означало б початок найближчим часом війни з Польщею, Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною, регіональ­ними урядами, які утворилися на великоросійських землях, та тими російськими силами, які виступали з централістських позицій (наприклад, з військовими частинами Деникіна, Юденича тощо).

М. Стахів кваліфікував цей документ як «останню платформу угоди і компромісу» між УНС та П. Скоропадським. Посилаючись на М. Шапо­вала, дослідник зауважив, що В. Винниченко «аж до останніх днів перед самим рішенням про переводження повстання в практиці ще вагався, чи взагалі реально йти до повстання, чи пробувати нових способів компромісу з гетьманом...». За декілька днів до 14 листопада Винниченко «вислов­лював пропозицію, щоб погодитися з гетьманом за таку політичну ціну: гетьман покличе до влади чисто український кабінет, якій зобов’яжеться, що після переведення загальних виборів в Україні українська демократія підтримає його кандидатуру на президента держави»40. «Одним сло­вом, — підсумував М. Шаповал, — Український Національний Союз став трансформатором революційної енергії в Україні, а роль машинистів взяли на себе Винниченко і я»41.

Згодом мемуаристи та дослідники зробили дещо інші висновки. «Український Національний Союз як авторитетне представництво органі­зованої української демократії й як єдиний речник політичної волі України, мав повне конституційне право й обов’язок рішати справи, що були необхідні для рятування суверенности Української Держави в часі, коли не можна було скликати Коституанти України»42.

Ще один приклад. «Серед Національного союзу були справжні більшовики-українці, і від них першим був український письменник, тала­новитий та запального темпераменту агітатор В. К. Винниченко. С. В. Пет­люра, хоча і не був більшовиком, але робота його агентів по підготовці повстання проти германської влади була рівносильна віддачі України во владу більшовиків, що і підтвердили блискуче події найближ­чих місяців»43.

Траплялись і висновки такого гатунку: «Український Національний Союз шукав компромісу і угоди з режимом, сальвуючи тільки суверен­ність Української Держави та суверенність народу в ній». Водночас М. Стахів фактично визнавав, по-перше, вузьконаціональний характер УНС, а, по-друге, що він не був репрезентантом волі всього українства, оскільки Союз був лише «виразником волі політично-організованого українського громадянства»44. На вiдверто сегрегацiйний характер дiяльностi Союзу звернув увагу й М. Мандрика. В конкретних обставинах мiсця i часу,— вказував вiн,— гасло чергової «соцiяльної революцiї», яке висувалося лiдерами УНС, практично «означало повну українiзацiю», як охарактеризував це покiйний Микита Шаповал в такiй дефiнiцiї: «Українi­зацiя це значить: українська держава, українська в нiй влада, українська земля належить українцям, український хлiб, сало, залiзо, нафта, вугiлля, цукор, рiки й моря — все, що є на українськiй землi, належить українцям i їх владi»45. Простiше кажучи, «лiдери УНС готовили Українi не сильну державну владу, а соцiялiстичну руїну, яка почалася з моментом захитання гетьманської влади»46.

Але повернiмося до споминів М. Шаповала. Впродовж наступних днів і тижнів він зустрічався з тими, кого рекомендував йому Янко. Прізвище одного було Пушкарь, — згадував Микита Юхимович, — і був він поштово-телеграфним урядовцем. «Разів мабуть ще 3 я бачився з ними, але переконався, що це були зовсім невинні в політиці люди. Хоч і с.-ри, але політичні діти. Зв’язків з провінцією у них було мало. Радитися з ними не було підстав». Так за якийсь місяць я «розпустив» фактично «ревком» і обдумував далі плани боротьби»47.

«Отже, — згадував М. Шаповал, — мене більше цікавив «Комітет повстання»48. До його було делеговано представників від «Селянської Спілки» — Пушкарь і Дяченко, від залізничників і ще хтось... Після деяких спроб наладити роботу цього «Комітету» я переконався, що праці з його не буде»49. Здавалося, справа зайшла в глухий кут...

1 Тисяча років української сусільно-політичної думки. У 9 т. Т. 6. 90-ті роки XIX — 20-ті роки XX cт. — К., 2001.— С. 363, 363–367.

2 Шаповал М. Демонічна справа. — С. 9.

3 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.6.

4 В іншому місці цих споминів М. Шаповал зазначає, що присутніх депутатів УУЗ було приблизно 160. За його даними, В. Винниченко на цих зборах був відсутній.

5 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.7.

6 Шаповал М. Демонічна справа. — С. 9.

7 Там само. С. 10.

8 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія... — С.7.

9 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 238, прим. 40А.

10 Вільна спілка: Неперіодичний орган Української партії соціялістів-революціо­нерів.— Прага; Львів, 1927–1929. — Збірник 3. — С. 109.

11 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.8.

12 Шаповал М. Демонічна справа. — С. 11.

13 Дату цього зібрання встановити не вдалося.

 14Докл. див.: Тисяча років української сусільно-політичної думки. Т. 6.

— С. 369–370

15 Наявність двох течій в УНС відзначав і А. Марголін. Пояснюючи позицію центристських партій, він писав: «...соціал-федералісти і трудовики і праве крило руху утримались від участі в повстанні. У цих груп не було впевненості в успіху повстання. З другого боку, центр та праві мали побоювання пов’язаних з ним наслідків у вигляді розвитку большевизму і всяких інших форм анархії і потрясінь. ...Побоювання відносно наслідків повстання виправдалися повністю». Див.: Марголин А. Украина и политика Антанты. — С.75.

16 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.13.

17 Він одночасно обіймав посади секретаря УНС та члена її Головної Ради (Президії).

18 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.13.

19 Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть. — С. 240.

20 Марголин А. Украина и политика Антанты. — С.74–75.

21 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.9.

22 Там само. С.9.

23 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 57–58. Автор ніяк не вияснив це очевидне протиріччя: водночас недооцінку і переоцінку «сили білих генералів» організаторами антигетьманського повстання.

24 Там само. С.10–12.

25 Брат Микити Шаповала.

26 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.43–44.

27 Пояснюючи міркування організаторів повстання, в першу чергу М. Шаповала, М. Стахів зазначає, що, на їхню думку, ті білі сили, які базувалися в Дону та на Кубані, були ще занадто слабкі для того, щоби становити реальну загрозу незалежності України. Вони також не бачили (або не хотіли бачити), — писав М. Стахів, — «безпо­середню загрозу воєнної агресії Совєтської Росії у випадку німецької революції і повстання в Україні»

28 Лупандін О.І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. — С. 31, 32.

29 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 318–332.

30 За словами члена ЦК УСДРП І. Мазепи, «переговори з Мануїльським та Раков­ським Винниченко провадив на власну руку», оскільки ЦК партії «після першої розмови своїх представників ... з Мануїльським та Раковським відмовився від дальших переговорів з ними» (Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. — Частина I. — 1950. — С. 89).

31 Шляхтиченко М. До iсторiї Директорiї Української Народної Республіки // Укра­їнський iсторик. — 1965. — №№ 1–2 (5–6). — С. 58. Автор — полковий ад’ютант 12-го Брацлавського полку з 28 серпня 1918 р. по 13 вересня 1919 р.

32 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.45–46.

33 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 3. — С. 27.

34 Нам не вдалося виявити текст згаданого договору. — Д.Я.

35 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 38, 45, 58, 59, 109.

36 Див.: Там само. С. 54, 55, 86–87, 102. Див. також: Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть. — С. 295–296, 319.

37 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. — С. 162–163. Ці дані потребують додаткового дослідження. — Д.Я.

38 Лупандін О.І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. — С. 33.

39 Цит. за: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С.22–23.

40 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С.24, 33, 54.

41 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.56.

42 Костів К. Конституційні акти... — С. 140.

43 Могилянский Н. Трагедия Украины... — С. 131.

44 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С.21, 22.

45 Мандрика М. Дещо за роки 1917–1918 // Український iсторик. — 1977. — № 1–2 (53–54). — С. 86. В 1917–1918 рр. автор — повiтовий комiсар Радомисльського повiту, член УЦР вiд Київського губернського з’їзду, член Всеросiйських Установчих Зборiв.

46 Шляхтиченко М. До iсторiї Директорiї Української Народної Республiки. — С. 58.

47 Шаповал М. Демонічна справа. — С. 10.

48 М. Шаповал розглядав його як противагу Бюро Українських Установчих Зборів.

49 Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — C. 7.

§ 3. Створення Директорії та нацiонально-соцiалiстичне

 повстання (кiнець жовтня-початок листопада 1918 р.)

Одне з ключових питань історії громадянської війни в Україні — питання про створення Директорії УНР — належить, на нашу думку, до найбільш «темних» її місць.

Наприклад, В. Солдатенко в однiй iз численних дуже непослідовних та часто-густо слабко обгрунтованих розвідок твердить, що саме Винниченко скликав засідання УНС, на якому доводив, що «повстання назріло і організаційно-технічно забезпечене», запропонував «обрати Директорію і від імені всіх партій українства передати їй повноту влади». Інший приклад міркувань такого гатунку: «13 листопада (за iншими даними — в нiч з 14 на 151 — Д.Я.) в приміщенні міністерства шляхів на Бібіковському бульварі відбулося таємне засідання українських партій, на якому було обрано Директорію, а В. Винниченка — її Головою»2. В iншiй працi В. Солдатенко стверджує: «з початку листопада М. Шаповал i В. Винниченко перейшли на нелегальний стан, довiдавшись через дружину С. Петлюри3 про те, що iснує розпорядження про їхнiй арешт. `Переховуючись вночi,— пишедосліжник,— вони обмiрковували всi деталi розпочатої справи»... Саме «так з’явилася iдея про утворення на час боротьби за владу, до скликання Установчих зборiв спецiального керiвного органу, — колегiї з 3–5 осiб — Директорiї», яку «мав сфор­мувати Український Нацiональний Союз»4. М. Стахів, у свою чергу, вважав, що, по-перше, Директорiя таки була обрана Українським Національним Союзом, до якого увійшли всі українські політичні партії (крім УХДП) та професійні спілки. За ними, твердив він,— стояло 80% виборців України. Друга теза, введена в науковий обіг М. Стахівим, полягала в тому, що Директорiя «не була самочинним органом», що «креаційне тіло, яке своїм вибором покликало Директорію УНР, було вповнi компетентне в цих надзвичайних обставинах представляти політичну волю українського народу аж до найближчого нового фор­мального голосування при нових загальних виборах». Спираючись на свідчення М. Шаповала та П. Хрис­тюка, М. Стахів стверджував, що участь у виборах взяли «представники національних політичних партій УН Союзу, професійних організацій і війська», а С. Петлюра на вимогу Січових Стрільців був «відразу» обраний на Головного Отамана»5. Прискiпливий читач М. Стахiва, в свою чергу, був цілковито переконаний в тому, що Директорiя була само­званним органом: УНС в час її органiзацiї не проводив анi з’їзду, анi конгресу. «Особи, що мали смiливiсть висловлювати волю всiх членiв полiтичних партiй, професiйних та суспiльних органiзацiй та об’єднань не були волею українського народу, який був розгублений при револю­цiйнiй анархiї, остаточним зруйну­ванням i так недосконалого апарату»,— писав вiн6.

Документи, які нам пощастило виявити у фонді Микити Шаповала, що у Слов’яно-Балтійському відділі Нью-Йоркської публічної бібліотеки, малюють іншу картину. Перед тим, як звернутися до них, нагадаємо, що 22 жовтня М. Шаповал, разом з іншими політичними, громадськими та державними діячами, перебував на урочистостях, присвячених відкриттю Кам’янець-Подільського університету — другого українського університету, заснованого режимом Павла Скоропадського7.

Після повернення до Києва, як пригадував М. Шаповал, дослівно «через декілька днів» він рано-вранці вийшов у Чехівський провулок з будинку № 6, в якому мешкав. Тут сталася його випадкова зустріч з А. Макаренком8. На розі Чехівського провулка та вул. Столипiнської вони зупинилися. А. Макаренко нарікав на «хижацтво» гетьманщини і розповідав про саботаж вивезення українського майна на Дон. Він сказав Шаповалові, що Міністерство шляхів сполучення, в якому він, Макаренко, працював, організувало «окрему сторожу» на чолі з генералом Осецьким; помічниками останнього були полковники Віктор Павленко (Лівобережна залога) та Хилобоченко (Правобережна залога), «обидва, — за словами Микити Шаповала, — люди для України вірні». Далі між А. Макаренком9 та М. Шаповалом відбулася така «випадкова» розмова:

Андрій Макаренко:

- Організація сторожі полягає в тому, що тепер генерал Осецький зложив по всіх станціях штаби, управи, дібрав де-що службового штату,

- Вже принято і козаків. Організовано з їх резервовий полк у Києві (залізничний полк). До полку приймаються лише свідомі українці,

- Проблема полягає в тому, що військове міністерство хоче пребрати «під свою руку».

М. Шаповал:

- Чи можете в певний час зупинити рух залізниці?

- Можу! Наша головна рада залізничників скаже і буде зроблено, — вiдповiв Андрій Макаренко.

М. Шаповал: «Для мене було поки що досить. Думки миготіли і вихрували. Далі ми говорили про безнадійність і безцільність всяких пертрактацій з Скоропадським і з німцями, що українську справу можна зрушити з місця тільки боротьбою активною...

— А що як-би повстання? — питаю.

— Це єдине, що треба робити! — відповідає (А. Макаренко. — Д.Я.)

Далі ми навперебій заговорили про озброєне повстання проти гетьмана і німців»10.

Вияснивши, що у випадку повстання його організатори можуть реально розраховувати на підтримку запасного полку (Болбочан)11, полку Січових Стрільців (Коновалець), Чорноморського коша (Пелещук) та залізничного полку, М. Шаповал і А. Макаренко розпочали обговорення «політичного» боку цієї справи. У відповідь на запитання: «Хто мав дати політичний провід, взяти відповідальність на себе, риск?» Макаренко висловився категорично за Національний Союз.

«Я одверто сказав, — читаємо далі спомини М. Шаповала, — що Національний Союз абсолютно нічого не думає про озброєну боротьбу», що «в Національному Союзі про цю справу ні з ким не можна говорити, опріч Винниченка». А. Макаренко відповів: як Винниченко і Шаповал не візьмуться «за цю справу, то нічого і затівати». Разом з тим, А. Мака­ренко повідомив свого співрозмовника про існування «свого, більш тіснішого гуртка», до складу якого, за його словами, входили Строкоза, Тулюга, Різниченко та генерал Осецький»12.

Вже «наступного дня об 11 годині» в кабінеті Макаренка у Мініс­терстві шляхів сполучення відбулася зустріч, до участі в якій було запро­шено В. Винниченка і генерала Осецького13. Останній «без передмов... виклав свої міркування і план «глибокого охвату Києва. Це був безумовно правильний план, як виявилося потім... Словом, — підсу­мував М. Шаповал, — розглянувши ситуацію, ми переконалися, що справа наша не безнадійна». Учасники зустрічі доручили А. Мака­ренку вислати емісарів до Болбочана (Новгород-Сіверський), Пелещука (Бердичів), і Коновальця (Біла Церква). Підготовку повстання у Київський губернії очолив Петро Косенко14.

«Я почав лихорадочно працювати, — пригадував М. Шаповал. — Громадяни бачили мене щодня в надзвичайному руху але навіть ніхто не здогадувався, яку тайну я носив в грудях. Знав Винниченко, Андрій Макаренко, Осецький, Петро Антонович (Косенко) і делегація, прізвища членів якої я забув»15.

Практична підготовка до повстання зосередилася у військовій комісії Українського Національного Союзу, яка складалася з М. Шаповала та В. Винниченка16. Вони умовились вважати за членів комісії генерала Осецького, А. Макаренка і тих, «хто з ними в спільній праці брали участь».

Нове зібрання заколотників відбулося через тиждень після зустрічі в кабінеті А. Макаренка. Цього разу місцем його проведення став кабінет М. Шаповала в помешканні сільськогосподарського «Централу» по вул. Прорізній, 19. Участь у ньому взяли господар, В. Винниченко, генерал Осецький, начальник оперативного відділу генерального штабу полков­ник Тютюнник, полковник Коновалець, начальник штабу Січових Стрільців полковник А. Мельник. Учасники наради дійшли виснову, що кістяк збройних сил, на які вони могли розраховувати, становить приблизно 12 тисяч багнетів. «Швидко могло б бути змобілізовано 60 полків залізничної охорони», — говорили вони, — для якої, однак, не було зброї. Зброю «військова інтендатура гетьманська чомусь не давала, зволікаючи день на день». Командири корпусу Січових Стріль­ців, зі свого боку, поінформували про «наявність 1500 людей», в т.ч. «900 вивчених», а також запаси зброї ще для 5000 вояків.

«Для розвитку організаційної праці генерала Осецького ми мали здобути кошти, — читаємо у спогадах М. Шаповала, — і остаточно сповістити політичний план, бо досі ми «ситуацію» ще не аналізували остаточно. Військовий план було ухвалено по проєкту генерала Осецького: повстання починається на периферіях, близче до Галичини, а відтіль наступає на Київ. Взагалі вся акція далі від Києва, щоб його повільно охватувати концентричними кругами, йти вперед, організуючи політично і адміністративно тил. На сильний виступ в Києві не можна було опиратись, бо в Києві було 30 000 німців і велика гетьманська організація — Сердюцька дивізія і інші формування. Питання про гроші, і політичний план відсунули на кілька день». Учасники наради також вирішили, що Селянська Спілка дасть «кількох людей, які поїдуть закладати «штаби» чи «трійки» в повітах».

Четверта нарада організаторів антигетьманського повстання, — якщо вірити спогадам М. Шаповала, — відбулася в кабінеті генерала Осецького «на Золотоворотській площі». Цього разу його учасники — хазяїн кабінету, а також полковник Павленко та М. Шаповал — обговорювали політичні аспекти повстання. «Треба признатися, — пригадував останній, — що з Винниченком ми його не обмірковували разом, бо й часу не було... Винниченко більш про технічні справи запитував, інформувався, а від обмірковування політичної будуччини ухилявся чи що».

«Я (М. Шаповал. — Д.Я.) виклав генералу Осецькому загальну мету так: відновлення Сувереної Української Народної соціалістичної Республіки з Установчими Зборами на чолі. Тимчасова влада належатиме якомусь органові з невеликого числа душ — Директорії чи щоб-то. Директорія організує правительство. Командування всіма військами має бути доручено одному чоловікові, очевидно тому, хто стоїть на чолі всієї військової підготовки повстання».

Зовнішньополітична програма учасників заколоту, за М. Шаповалом, мала бути такою: «З Росією — мир. З Центральними Державами — мир. Німцям ставимо лише одне домагання — вибратись з України геть. Взагалі — політика нейтралітету»17. Реалiзовувалася така полiтика в досить дивний спосiб. За свiдченням того ж М. Шаповала, органiзатори повстання уповноважили українського дипломата С. Бiлецького вступити вiд iменi УНС в конфеденцiйний контакт з дипломатами країн Антанти, якi перебували тодi в Яссах, i представити їм таку зовнiшньополiтичну програму майбутнього українського нацiонально-соцiалiстичного режиму. Перше. «Признання повної незалежности України в етнографiчних межах з вiдiбранням вiд Австрiї Галичини, Буковини й Закарпатської Руси». Друге. «Торговельнi взаємини». Третє. «Деякi концесiї (шлюзування Днiпра)». Четверте. «Повстання проти нiмцiв». П’яте. «Усунення германофiльського уряду Гетьмана i т.п». «Ми ждали, — свiдчив М. Шаповал, — признання будуччого «Демократичного» уряду, потрiбної допомоги»18. Вiдповiдь Антанти була лапiдарною: повстання повинно розпочатися зi вступу вiйськово-морських сил країн Згоди у Чорне море, союзники пiдтримують принцип самовизначення народiв, «вiдбудування Росiї», але при цьому «нiчого не мають проти принципу української державности», вимагають створення регулярної української армiї, офiцерський корпус якої, за браком нацiональних кадрiв, необхiдно сформувати за рахунок росiйських добровольцiв. Крiм того союзники зажадали вiд української сторони «негайного подання» списку майбут­нього уряду та звiльнення фран­цузьких дипломатiв та вiйськових, за­арештованих свого часу нiмцями19. «Їм, — написав в зв’язку з цим П. Солуха, — не вдалося продати (ленiнське) повстання Антантi. То не їхнє повстання, вони ним не розпоряджалися»20.