До поразки у першій україно-більшовицький війні 13 страница

Таким чином, з полiтико-правової точки зору, Трудовий Конгрес став «фiнальним акордом молодого українського парламентаризму, який починає свiй шлях вiд Центральної Ради й уривається, не встигнувши розвинутися», «найяскравiшим проявом» його «демократичних тен­ден­цiй». Врештi-решт він мав бiльш пiдстав вважатися передпарламентом, нiж навiть сама Центральна Рада, тому що «формувався на пiдставi хай неповноцiнного, але територiального представництва»42.

1 Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний.— С. 49.

2 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С.155–156.

3 Верига В. Визвольнi змагання в Українi.— Т. 2.— С. 34.

4 Принаймнi деякі сучасники вважали С. Вiтика агентом австрiйського впливу в українському русi, який «пiрнув у Вiднi й виринув в Києвi» в день вiдкриття ТКНУ, на якому вiн «головував як заступник голови Конгресу». Його «було обрано до президiї Конгресу, як представника фракцiї українських соцiал-демократiв» передовсiм тому, що «Селянська Спiлка до кiнця конгресу не спромоглася дати свого представ­ника до президiї на голову конгресу з-за внутрiшньої незгоди, розколу, Вiтик залишився фактичним головою Конгресу». Див.: Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 177–186, 188 та iн; Енциклопедiя україно­знавства. Перевидання в Українi.— Львiв, 1993.— Том 1.— С. 216.

5 Костів К. Конституційні акти.— С. 174. Див. також: Феденко П. Повстання нації // Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879–1926).— Прага, 1930.— С. 83–84.

6 28 січня фракція М. Грушевського, яка також перебрала назву «центральна течія УПСР», провела свою конференцію, на якій виступила за перехід влади «до рук клясових органів, себто Рад Селянських і Робітничих Депутатів», а також обрала окремий Центральний Комітет партії. Див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 3.— С. 152–158. Красномовним було й рішення соцiал-демократичного форуму. VI з’їзд УСДРП (кінець січня 1919 р.) в резолюції «В справі програми міжнародньої політики» зафіксував позицію партії в сфері державного будівництва: «...Конгрес ухвалює піддержувати стремління українського народу до повного самоозначення і боротися з усякими замахами на незалежність України як з боку Совєтської Російської Республіки, так і з боку якої іншої держави (курсив наш.— Д.Я.). …Шостий Конгрес визнає,— читаємо в документі,— що держави антанти переслідують на Україні тільки імперіалістичні цілі і що окупація України Антантою була б початком відновлення монархії і реакції на Україні». В заключному пункті згаданої резолюції зафіксовано фундаментальну політичну максиму УСДРП: «Українське робітництво всі сили свої покладе щоб урятувати основу свого нормального розвитку — Українську Народню Республіку від усяких імперіялістів, якими б гарними словами вони не прикрашували свої зажерливі замахи на самостійність українського народу і українського пролєтаріату».— Цит. за: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С. 190, 191; Про перебіг подій на конгресі див.: Доценко О. Літопис української революції.— Т. 2. Кн.— 4. Київ; Львів, 1923.— С. 43–64, 73–76.

7 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 3.— С. 18.

8 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 280.

9 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 3.— С. 15, 19.

10 Там само.— Т. 1.— С. 175.

11 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921.— Частина I. -С. 93.

12 Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року) // Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879–1926).— Прага, 1930.— С. 19.

13 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 3.— С. 38 -41.

14 Цит. за: Там само — С. 63. Див. також: Мазепа І. Творена держава.— С. 17.

15 Там само.— С. 46 — 47.

16 Цит. за: Там само. — С. 50–51.

17 Цит. за: Там само.— С. 61.

18 Цит. за: Там само.— С. 20.

19 Там само.— С. 25.

20 Там само.— С. 33.

21 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921.— Частина I.— С. 94.

22 Там само.— С.68, 69.

23 Характерно, що в ці самі дні Голова Директорії вмістив в своєму щоденнику такий запис: «28.1. Трудовий Конгрес другий день уже топчеться на пустому місці, не можучи розжувати питання про верховну владу. Одні хочуть, щоб ця влада належала Директорії, а другі — Малому Конгресові. Особливо на останньому настоює «Чор­номор», як називають в кулуарах М.С. Грушевського. Він має надію стати головою Малого Конгресу і вернуть собі незабутні часи Малої Ради. Цей заздрісний, нечесний дідок грає свою гру. Я нетерпляче чекаю його перемоги. Тоді я, нарешті, увільнюся від конфлікту з самим собою. Тоді я поїду до сонця, до зеленуватих хвиль, до тужної солодкої самоти. Тоді я буду жити серед не­реальних, але більш дійсних людей, ніж ті, яких я бачу тепер». (Винниченко В. Щоденник. — Т.1.— С. 316).

24 За М. Стахівим, причинами воєнних поразок першої половини 1919 р. були: відхід з лінії фронту без наказу великої кількості дрібних військових частин, сформованих з числа місцевих жителів, які не бажали воювати поза межами «своєї» території, бунти Дніпровських дивізій під проводом отаманів Данченка, Хименка і Д. Зеленого, оголення внаслідок цього лінії фронту між Кременчуком і Києвом.«Вирішальним моментом» дослідник вважав бунт отамана Григоріїва. Докл. див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 3.— С. 137–150.

25 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921.— Частина I.— С. 82–83.

26 Горникевич. Т. Події в Україні 1914–1922 років у світлі історичних доку­ментів.— С. 119.

27 В. Солдатенко висловив парадоксальну, з нашої точки зору, думку: мовляв тимчасова Конституцiя ТКНУ «свiдчить, що дальшого розвитку платформи (програми) Української революцiї, всупереч сподiванням (чиїм ?— Д.Я.) не сталося». (Солдатенко В. Українська революцiя.— С. 667).

28 Костів К. Конституційні акти... — С. 177 — 178.

29 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 3.— С. 74. Автор наголошував, що високу оцінку результатам діяльності Конгресу дали в пізніших споминах його безпосередні учасники та провідники — Л. Бачинський, О. Мицюк, І. Мазепа, П. Феденко, Є. Коновалець, О. Назарук, професор М. Чубатий. (Там само.— С. 91).

30 Там само. С. 75.

31 Докл. див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 3.— С. 79–97; Т. 6. Криза на всіх фронтах.— С. 183–185.

32 Там само.— С. 76. 77. 78, 79.

33 Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України.— С.126–127, 128, 129.

34 Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний.— С. 51.

35 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 3.— С. 99.

36 Термін М. Стахіва.

37 Див.: Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин.— Нью-Йорк, 1956.— С. 279.

38 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 7. Вихід із кризи.— С. 127.

39 Там само.— С. 61.

40 Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України.— С. 130–131. За iншими даними, закон датується 14 лютого. Див.: Рубльов О., Реєнт О. Українськi виз­вольнi змагання 1917–1920 рр.— С. 157.

41 Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава i право України.— С.143, 144.

42 Там само.— С. 121, 123, 128, 131.

§ 3. Катастрофа: зовнішньополітичні чинники

(11 листопада 1918 р. — березень 1919 р.)

Перемога країн Згоди у Першій світовій війні висунула на порядок денний нові фундаментальні проблеми. Головна з них — післявоєнний устрій Європи. В основу його лягли iдеї вченого-геополiтика iз свiтовим iм’ям сера Гелфорда Джона Маккiндера (1861–1947), який, власне, i був батьком Версальського договору. Директор Лондонської школи еконо­мiки (1904–1908 рр.), член Палати громад парламенту Великої Британiї (1909–1922 рр.) вiдiграв i вирiшальну роль в справi ставлення захiдних альянтiв щодо України. В 1919–1920 рр. сер Гелфорд обiймав посаду Верховного комiссара в пiдконтрольнiй Антантi частинi України та британського радника-проконсула в штабi Верховного правителя Пiвдня Росiї генерала А. Денікiна, вважаючи «бiлий рух» одинокою проатлан­тистськи орiєнтованою збройною та полiтичною силою в тогочаснiй Росiї, яка здатна протистояти пронiмецьки орiєнтованим силам — передовсiм більшовикам та їх сателiтам. Сер Гелфорд сформулював i нарiжний принцип Версальського свiтового устрою. З одного боку, договiр закрiпив за Захiдною Європою характер берегової бази для таласократичних (морських) держав. З iншого — створював низку т.зв. лiмітрофних держав (Фiнляндiя, Естонiя, Латвiя, Литва, Польща, Чехословаччина, Румунiя), основним геополiтичним завданням яких було не допустити створення континентального альянсу телурократичних (сухопутних) нацiй та держав, тобто слов’ян та нiмцiв, спрямованого проти Великої Британiї та її спiльникiв1. Iснування самостiйної, незалежної, а тим бiльше Соборної України ця схема нi в якому разi не передбачала i передбачати не могла2.

Поза тим не можна не помiтити, що політичні лідери країн-переможниць займали у питанні повоєнного європейського устрою позиції якщо не антагоністичні, то цілком протилежні. Ця протилежність обумовлювалася, очевидно, кількома чинниками, головними з яких були їх географічне положення, фактичний внесок у перемогу над ворогом та історичні традиції.

Лідери Франції, передовсім прем’єр-міністр Жорж Клемансо та маршал Фердінанд Фош, мали своєю головною метою створення такого повоєного європейського устрою, який унеможливлював би у майбутн­ьому нову німецьку агресію проти Франції. Рішення бачили в тому, щоби створити на сході континенту державне утворення, яке, перебуваючи в сфері домінуючого впливу союзників, могло б за необхідності утворити другий антинімецький фронт. Виконати таку роль об’єктивно могла б лише федеративна демократична Росія, складовою частиною якої мала б бути Україна. Але конкретні політичні обставини, пов’язані iз наслідками більшовицького перевороту і початком громадянської війни на теренах колишньої романовської імперії, спонукали архітекторів нового євро­пейского порядку шукати інших рішень. «Те, що відбувалося під час нещадної боротьби між червоними та білими в Сибіру, в Південній Росії та на Україні, — пояснював прем’єр-міністр Великобританії Д. Ллойд-Джордж, — надто жахливо, щоб це було варто зберігати в людській пам’яті. Боляче розпо­відати про тi страхiття, які відбувалися під час цих оргій ненависті. Духи пекла були випущені на волю, і вони не витрачали часу даремно. Але ці маленькі війни в Європі, — пояснював позицію союзників британський лідер, — стосувалися нас більше, ніж Росія. Щойно звільнені народи Південної Європи були готові перегризти один одному горлянку в гонитвi за кращими шматками спадку померлих імперій... Поляки та українці, — писав Ллойд-Джордж, — напали на Галичину... В прикордонних областях, де проживало змішане населення, гарчання було оглушливим. Конференція не могла продовжувати роботу внаслідок цього буйства»3.

Про деякі риси цього шаленства польського війська в Галичині українці розповіли учасникам Мирової Конференції. Провідники Української Католицької Церкви повідомляли, зокрема, про «руйнацію наших храмів», «вбивства без пояснення мирного населення», в т.ч. священників, «масові арешти безвинних», ув’язнення понад двохсот священників, «нелюдське трактування військових полоненних і політичних в’язнів у концтаборах і в’язницях», «закриття майже всіх українських культурно-освітніх та економічних і комерційних товариств», «заборону всіх українських видань», «зрівнення великої кількості наших сіл» тощо. «На кожному кроці, — писали Митрополит Андрей Шептицький, єпископи Григорій Хомишин та Йосафат Коциловський, — приналежність до греко-като­лицького обряду та до української національности уважаються достатніми причинами, щоби позбавляти людей з їхніх громадянських прав. На кожному кроці і безконечним крутійством обмежується свобідне вживання української мови»4.

В таких обставинах французи обрали курс на об’єднання новоутво­рених малих держав, передовсім Польщі, Румунії, Чехословаччини. Союз цих країн між собою, з одного боку, всіх їх із Францією — з другого, на думку французького лідера Ж. Клемансо, мав би виключити можливість початку нової світової війни в Європі5. Ця ідея не була таємницею для активних участників і спостерігачів тих подій. Пригадуючи зустріч членів української делегації6 з французським прем’єром, А. Марголін писав: «Але все ж таки ми знаходилися тоді в кабінеті головного прихильника створення величезної польської держави за рахунок земель сусідніх народів, батька французької ідеї про велику Польщу»7. Український дипломат роз’яс­нював, що ця ідея, власне, не була точкою зору одного Клемансо. А. Марголін вказував, що в 1919 р. існувало дві орієнтації всередині французьких політичних еліт, які, однак, не лише ніколи не боролися між собою на рівні публічної політики, а й доповнювали, «страхували» одна другу: проросійська та пропольська. Орієнтація остання полягала в «проекті створення, на противагу Німеччині, великої Польщі8, за рахунок сусідніх німецьких, білоруських, литовських і особливо значної частини українських земель. Проект створення такої великої Польщі користувався особливо великими симпатіями військових кіл Франції і самого Клемансо. Останні готові були, в тайниках своєї душі, визнати на папері незалежність маленької України, фактично підпорядкованої Польщі і такої, яка б iшла у неї на буксирі, в якості гарматного м’яса проти Німеччини. Завершенням такої коаліції Великої Польщі і Маленької України на Сході був план залучення до неї Румунії, а якщо вдасться, то і Чехословаччини... Общипана із заходу на користь Польщі, Румунії і Чехословаччини Україна малювалася в уяві авторів цього проекту лише в кордонах до Дніпра, ліва ж частина Придніпров’я була визначена для заспокоєння зазіхань Великоросії... Надії, які покладалися керівниками української політики на Францію, не виправдалися»9, — підбив невтішні підсумки український дипломат.

Інше очевидне міркування стратегічного порядку для країн Згоди полягало в тому, що після поразки Австро-Угорщини і Німеччини та в часі кривавої громадянської міжусобиці в Росії Франція опинилася в ролі домінуючої європейської країни. Вирішуючи питання повоєнного устрою, Франція прагнула передовсім керуватися своїми національними інтересами та інтересами своїх союзників, а не тих держав, які підписували мирові угоди з ворогами Антанти в критичні для її долі дні.

Провідники країн-переможниць ще не встигли забути, що в листопаді 1917 р. Україна фактично спричинилася до державного розвалу Російської республіки — союзника Антанти. Її провідники ще не встигли забути, що Українська республіка, проголосивши свою державну самостійність, негайно підписала мирову угоду в Бресті, що дозволило Німеччині зосередитись на військових операціях лише на одному — Західному фронті. Провідники країн-переможниць ще не встигли забути, що лідери антигетьманського повстання зруйнували хистку можливість відтворення українсько-російської федеративної демократичної республіки, яка могла б при нагоді відіграти роль противаги Німеччині на сході Європи.

Існування такої концепції об’єктивно створювало сприятливий грунт для тиску на Антанту з боку Польщі та «єдинонєдєлімських» російських кіл. Польська дипломатія не забарилася скористатися з цієї ситуацієї, стверджуючи: Галичина є інтегральною частиною Речі Посполитої, від неї поляки ніколи не вiдречуться й т. ін10. Натомість апеляції української сторони до вищих ідеалів справедливості, права націй на самовиз­начення, а також звертання до Сполучених Штатів, особисто президента В. Вілсона та інших осіб, інституцій і держав врешті-решт не мали жодних практичних наслідків. Союзники ні за яку ціну не стали б псувати відносини між собою через Галичину. 24 січня 1919 р. учасники Мирової конференції схвально відгукнулися на пропозицію американського президента, ухваливши заяву про свою стурбованість «повідомленнями про численнi випадки застосування в Європі та на Сході збройної сили з метою оволодiння територією, хоча тільки мирова конференція повинна встановити, кому вона буде належати по праву»11.

На цьому тлі дипломатична стратегія політичних противників України полягала в тому, щоби, по-перше, постійно нагадувати країнам-переможницям про Брестський мир УНР з Німеччиною, який об’єктивно надзвичайно ускладнив позицію Антанти в останній фазі Першої світової війни. По-друге, ці дипломати, активно роздмухуючи серед країн Згоди антибільшовицькi настрої, слушно звинувачували в них лідерів УНР12. Останні, зі свого боку, давали для цього багато підстав.

Республіканський національно-соціалістичний режим, що прийшов на зміну режиму П. Скоропадського, «спізнився в справі нав’язання зовнішних взаємин ще більше, ніж гетьманський режим»13. Перші неофіційні контакти представників повстанських кіл з представниками союзників відбулися лише в останніх числах жовтня 1918р. Першого офіційного листа В. Винниченка від імені Президії УНСоюзу було направлено до них лише на початку листопада. «Від половини листопада аж до появи антантських частин в Одесі14 зовнішня політика Директорії спочивала»15, — зауважив з цього приводу М. Стахів. Пробудившись від сну, керманичі української зовнішньої політики направили 19 листопада першу дипломатичну ноту. Ії адресатами були держави Згоди. В документі, зокрема, йшлося: «Україна не потребує помочі Держав Антанти, про яку благав гетьман усі держави. Директорія ввічливо прохає Держави Антанти мати на увазі згадану ситуацію: згідно з тим зробити рішення щодо приявности антантівських військ на український території». Нота, підписана всіма членами Директорії, містила також вимогу виведення військ союзників з території України16. Незважаючи на цей демарш, 24 листопада французський експедиційний корпус висадився в Севастополi, а за два днi — в Одесі17.

Вже 21 листопада Директорія була змушена фактично дезавуювати вищезгадану ноту. 10 січня 1919 р. Голова Директорії В. Винниченко уповноважив Олександра Грекова, командуючого військами УНР на Півдні України, вступити в переговори з представниками союзників в Одесі18. Очевидна причина такого рішення полягала в тому, що в новій ситуації треба було «рішатися на зміну політики невтралітету, а прийняти лінію політичного і мілітарного союзу України з антантою». Керівникам Директорії «вже в половині січня було ясно, що без допомоги Антанти Україна не зможе втриматися проти переважаючих сил Совєтської Росії»19.

6 лютого на станції Бірзула Олександр Греков та Сергій Остапенко представили українські вимоги французам. Документ містив вимоги визнання: суверенности Директорії, суверенности України, її «народно­правного» політичного устрою, соціальних реформ, допущення її на Мирову конференцію, повернення Чорноморської флоти, реквізованої французами для своїх потреб, визнання автономності Дієвої армії, тощо20.

Напередоднi представникам союзників в Одесі було надіслано іншого документа. Він став наслідком переговорів, які провадили члени іншої української делегації з представниками урядів незалежних держав, що утворилися на південно-західних теренах колишньої Російської імперії21. Спільна декларація містила узгоджені позиції щодо форм державного устрою цих держав та щодо шляхів і методів «придушення анархії та большевизму, у всіх тих державах та частинах, на які розпалася Росія». Декларацію, крім А. Марголіна, підписали: від уряду України Галіп, Бич від Кубані, генерал Баханович від Білорусі, від Дону — генерал Черячукін. Головна думка документа була сформульована так: «...Ми, представники України, Білорусії, Дону та Кубані дійшли до глибокого переконання, що питання державного устрою цих чотирьох одиниць може дістати швидке та належне вирішення лише шляхом окремого існування початків державності і порядку в кожній з них». Автори документа закликали держави Антанти «надати посильну допомогу національним прагненням наших народів до зміцнення вже створених окремих утворень». Повноважні представники новостворених держав також заявили, що питання про форму майбутнього державного устрою буде вирішуватися лише після «придушення більшовизму та анархії». В зв’язку з цим повноважні представники чотирьох державних утворень закликали країни Антанти до використання в цій боротьбі «місцевого населення, як джерела живої сили» та надання останньому всіх можливих видів збройної та матеріальної допомоги22.

Немає потреби говорити, що висунення зазначених вимог не мало і не могло мати для української сторони жодних позитивних політичних наслідків. Такий результат об’єктивно був визначений наперед трьома головними обставинами. Перша була пов’язана із тяжкими поразками Дієвої армії. Друга полягала в тому, що французькі політичні кола дедалі більше орієнтувалися на російські «білі» сили23. Третя з важливих причин перебувала в площині тієї політичної філософії, яку сповідували вищі українські державні та політичні чинники. Ці причини, а також їх практичні наслідки, наприклад, евакуація проводу УНР із Києва, бойові дії отамана Григоріїва проти французького експедиційного корпусу тощо24, виробили у французького керівництва і, передовсім, у Ж. Кле­мансо, який щойно пережив замах на своє життя25, стійку алергію на словосполучення «соціалістична Україна»26. Недалекозорі, сумбурні дії української сторони давали французькому прем’єрові, лідерам інших союзних країн додаткові аргументи для того, щоб послiдовно обсто­ювати антиукраїнську позицію.

Ситуацію загострили результати місії Семена Мазуренка в Москві. Делегація УНР під його керівництвом проводила переговори з урядовими колами Радянської Росії з 17 січня 1919 р. 10 лютого переговори були перервані за ініціативою українського уряду. Причина — «Мазуренко погодився тоді на фактичну капітуляцію Директорії перед совєтським ляльковим урядом у Харкові «для припинення громадянської війни»27.

Загравання республіканського уряду з більшовицьким режимом28 мали в цілому негативні наслідки для української сторони. По-перше, вони сприяли дипломатичним іграм московського режиму навколо легалізації як ленінського раднаркому, так і маріонеткового харківського уряду29. По-друге, вони відштовхували від України тих впливових у світі діячів, які за інших обставин могли би підтримати українські домагання. Наприклад, під час обговорення українських проблем 16 січня 1919 р. Найвищою Радою (Радою П’яти)30 Д. Ллойд-Джордж, який до того часу «мав прямий, симпатичний підхід до емансипаційних змагань українського народу», сказав: «Щодо України, де ми сподівалися, був установлений сильний уряд, що тепер якийсь авантюрист з кількома тисячами людей скинув його без великого труду. Повстання мало більшовицький характер і його успіх довів однозначно, що Україна не є заборолом проти большевизму, як це ми собі уявляли. Отож такий самий режим починається в Україні, який довершився в Росії»31.

Другим ближчим наслідком двозначного ставлення Директорії до московських комуністів стало посилення розколу в українських політичних колах. «Державники-соціялісти», до яких належали всі члени Директорії, отримали додатковий стимул до порозуміння з Антантою. «Боротьбісти», «незалежні» соціал-демократи та частина діячів УПСФ «стала шукати співіснування з совєтсько-московською інвазією в Україні»32.

Політичні інтереси УНР знову увішли в суперечність з політичними інтересами провідної сили в таборі союзників — Францїї. Саме тому підтвердження Директорією свого «позаблокового», нейтрального статусу, яке містилося в Декларації 26 грудня, не могло викликати в стані країн-переможниць нічого, крім роздратування. На цьому тлі рішення ТКНУ про нормалізацію стосунків з Антантою не могло вже відіграти ніякого позитивного політичного значення. Це виразно засвідчили результати візиту до Одеси нової української делегації, цього разу під проводом Осипа Назарука та Сергія Остапенка33.

Країни Згоди на переговорах з ними представляв начальник штабу експедиційного корпусу союзників полковник Анрі Фрайденберг. У принизливій та брутальній формі він поставив українським делегатам вимогу негайної демісії В. Винниченка та прем»єра В. Чехівського, а також тимчасової відставки С. Петлюри. Україна мала взяти на себе зобов’язання створити протягом 3-х місяців та виставити під командування Франції 300-тисячну армію для антибільшовицької боротьби. Антанта вимагала також припинення війни проти Польщі, встановлення контролю над залізницями, винагороди власників при проведенні аграрної реформи, здійснення впливу на господарську політику українського кабінету, офіційного прохання останнього до паризького уряду про прийняття України під протекторат Франції, згоду України на вирішення її долі та долі т.зв. Угорської України Мировою Конференцією, відмову від проведення будь-яких соціальних реформ під час війни з більшовиками, підтвердження українським державним керівництвом прихильності до принципу приватної власності. Зі свого боку, Франція повина була визнати Директорію як уряд України de facto аж до вирішення Мировою Конференцією питання про суверенітет України, надати українським республіканським військам матеріальну та технічну допомогу, а також надіслати військових інструкторів34.

Французький ультиматум офіційно обговорювався на найвищому рівні на Державній Нараді у Вінниці 7–8 лютого35. Дискусія відбувалася в атмосфері, сформованій і наслідками безперервних військових поразок на більшовицькому фронті, і ультиматумом французького військового командування, який вимагав від українського керівництва прийняти відомі умови протягом 24 годин. Ось рядки із щоденника Голови Директорії, які передають певні пануючі настрої: «7.02. Одною з перших вимог, вимогою ультимативною, є мій вихід з уряду. Мало того: мене і Чехівського треба вигнати «як собак»... 10.02. Ця формула не задовольнила наші партійні поля. Вони гадають, що це є нахабство і образа нашої суверености... Отже, становище таке, — підсумовував В. Винниченко,— підемо з Антантою — загинемо через реакцію, що прийде з Антантою, через недовір’я народу, і попадемо в обійми єдиної-неделимої, яка вже соромливо стоїть за спиною... союзників і жде слушного часу. Підемо з большевиками — загинемо через анархію, а потім через ту саму реакцію, за спиною якої стоїть все та сама єдина-неделима. Підемо самі — ні з большевиками, ні з Антантою — загинемо через своє безсиля, втому, брак засобів, зброї, одежі»36.

Виходячи з такого розуміння обставин, що склалися, ЦК УСДРП та ЦК УПСР ухвалили постанови про відкликання своїх представників як зi складу Директорії, так i зi складу Ради Народних Міністрів. Керуючись тими ж міркуваннями, 11 лютого подав у відставку В. Винниченко37. С. Петлюра, зі свого боку, надіслав попередньо узгоджений із членами партійного керівництва офіційний лист «До Центрального Комітету української соціал-демократичної партії». Він писав: «Виходячи з того, що сучасна ситуація в Україні надзвичайно тяжка і складна, я вважаю, що в даний момент всі сили творчі нашого краю повинні взяти участь в державній праці, не вважаю для себе можливим ухилитись од виконання своїх обов’язків, яко сина свого народу, перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати на державній праці. З огляду на це я тимчасово виходжу із складу членів Української Соціал-Демократичної партії. Вінниця, 11 лютого 1919 року. Симон Петлюра»38.

«Петлюра упивається медом слави через брак конкуренції, — не без задоволення коментував ситуацію М. Шаповал. — В народних масах глухе, іноді открите незадоволення режимом. Стара хвороба — корупція (хабарництво) — повзе як лишай»39. Лави соціал-демократичної партії залишив й інший член Директорії — професор Ф. Швець40. Голова Директорії залишив того дня у щоденнику такий запис: «Я вийшов з Директорії. Вчора це було... У мене почуваннє таке, ніби я вийшов з тюрми»41. В той же день Директорія офіційно повідомила французську сторону про згоду з вимогами союзників «в принципі».

14 лютого Директорія і Рада Народних Міністрів отримали підготов­лений французами проект документа, який українській стороні належало підписати та оприлюднити від власного імені. Документ містив визнання Директорією своїх помилок, прохання у держав Антанти «протекції» для України, передачу французькому військовому командуванню права призначати членів Директорії, а також керівництва економічними, політичними, військовими, фінансовими, адміністративними, юридичними та зовнішньополітичними справами УНР «до кінця боротьби з больше­визмом». Директорію примушували також погодитися з тим, що країни Згоди «при закінченні боротьби з большевизмом поможуть урегулювати питання національні і справу границь» України. 17 лютого ці вимоги були прийняті Директорією та урядом УНР42. Для остаточного погодження умов капітуляції до Одеси було направлено спеціальну комісію під керівництвом міністра закордонних справ К. Мацієвича. В ході переговорів цієї комісії (а до неї також долучилися члени делегації під проводом А. Марголіна, а згодом і новий прем’єр-міністр С. Остапенко) із представниками фран­цузького командування останні відмовилися визнавати державний суверенітет УНР, а також висунули низку додаткових вимог. Головними з них були: усунення із складу Директорії С. Петлюри та П. Андрієвського, призначення нових її членів тільки за згодою французького військового проводу, а також передачі всіх українських військ під командування експедиційного корпусу. Командування військ Антанти брало на себе зобов’язання докласти зусиль, «щоб припинити стан війни між Польщею і військами Директорії», встановити «умови перемир’я», вирішити «питання про Львів», подбати про встановлення «добросусідських взаємин з Румунією»43.

Позиції української сторони на переговорах надзвичайно послаб­лювали безперестанні військові поразки44. В кінці січня було втрачено Катеринослав, 5 лютого українські війська залишили Київ. Безпосередня загроза нависла над Миколаєвом та Одесою. В перших числах березня було евакуйовано Вінницю, яка виконувала функції тимчасової столиці. 7 березня червоні війська здобули Бердичів. 10 березня впав Херсон. 18 березня республіканські війська (власне те, що від них залишилося) втратили контроль над тимчасовим осідком державного проводу — Проскуровом, а 19-го — над Жмеринкою. Під контролем залишався лише вузький клаптик території між Бугом і Збручем. При цьому деякі члени Директорії опинилися в Рівному (С. Петлюра і А. Макаренко), деякі — в Станіславові (Є. Петрушевич та П. Андрієвський)45; частина урядових установ та керівні органи політичних партій осіли в Кам’янцю-Поділь­ському46.