До поразки у першій україно-більшовицький війні 4 страница

 Близько 2 години ночі, діючи за наказом П. Скоропадського, його прихильники захопили ключовий район міста (Липки), де розташовувалися військове міністерство, міністерство внутрішніх справ та державний банк. Гетьман переїхав з Хрещатика (квартира Безаків) до будинку на Інститутській вулиці, який і став його офіційною резиденцією. «Я їхав в автомобілі, забезпечений ковдрою та подушкою (мої речі десь загуби­лися). — писав у «Споминах» П. Скоропадський. — В той же автомобіль насіла маса народу. Ми сміялися, знаходячи, що урочистий в’їзд нового уряду не є величним видовищем»30.

«В день перевороту31 всі десь позникали, — не без сарказму писав М. Шаповал. — А коли хто й блукав перед очима, то удавав, що всі події його рішуче не стосуються, «не обходять». Зустрінеш якогось «голову», «члена президії», «члена це-ка», просто члена, а він ні гу-гу: питається, чому ніхто не робить «заходів», не дає «вказівок», а сам не хоче догадатись, що то він повинен робити заходи і давати вказівки»32. «Мені було дивно, — зауважував він, — чому президія Центральної Ради так пасивно ставиться до справи. Я й досі33 не знаю дійсної причини цієї пасивності, але дозволяю собі думати, що причина одна скрізь — покинутість. Ані М.С. Грушевський, ні С. Веселовський і М. Шраг, ні Єреміїв, Чечель, Постоловський, Левченко не могли зорієнту­ватися в ситуації і не мали опори ні-де. Організації не було взагалі. Індивідуалізм, самотність, апатія, змореність...»34. Факт залишається фактом: в той час як з’їзд хліборобів-власників35, який було похапцем зібрано за два тижнi до призначеної дати відкриття Українських Уста­новчих Зборів, активно обирав собі на Гетьмана всієї України П. Скоропадського — а відбу­валося це в трьох кварталах від резиденції УЦР, «Мала Рада не сказала навіть одного слова з приводу подій, влада пішла собі мовчки, без протесту, ображено, але мабуть з зітханням полегкости: «Слава Богу», мовляв — нарешті скінчився полон на громадськiй службі»36. На сторінках споминів М. Шаповала можна знайти і повну трагічного сарказму згадку про прем’єра В. Голубовича, який шукав людину, яка могла б передати січовим стрільцям наказ заарештувати П. Скоро­падського і розігнати його з’їзд37. Інший мемуарист, Б. Мартос, розпові­дав, що міністр внутрішніх справ М. Ткаченко на його, Мартоса, запи­тання: «що ви думаєте робити із з’їздом хліборобів-власників?», відповів: «Нічого! Хай з’їздяться»38. Один з найбільш проникливих описувачiв епохи, генерал Капус­тян­ський, звернув увагу і на таку обставину індиферентності проводу УЦР: «...соціялістичний уряд підписав умови з німцями, привів їх на Україну і дав їм векселі на смачний український хлібець, а платити по цих векселях взялися Гетьман Скоропадський та «іже з ним», себто бур­жуазія і хлібороби. Для соціалістичного уряду з Голубовичем на чолі, при даній ситуації, це був найкращий вихід. Вони ж одійшли спо­кій­несенько на бік і навіть самі прибрали бойову підставу опозиції. Мовляв, кашу заварили ми, але їстимете її ви, панове»39.

Дії генерала П. Скоропадського були надзвичайно вороже зустрінуті всіма без винятку українськими політичними партіями. Навіть прагматична і поміркована УПСФ на своєму з’їзді, який щойно закінчився, ухвалила резолюцію про «рішуче» негативне ставлення до гетьманської грамоти, яко державної конституції, вважаючи її за «абсолютистичну й антидемо­кратичну». При цьому, в кращих традиціях української політики, УПСФ настирливо рекомендувала своєму провідному членові Д. Дорошенку вступити до новоутвореного Кабінету на посаду міністра закордонних справ40, а на зустрiчi з генералом Гренером 2 травня передала останньому вироблений та пiдписаний провiдними партiйцями С. Єфремо­вим та О. Шульгиним проект нової Конституцiї України, публiчно наголошуючи при цьому на необхiдностi введення в дiю конституцiї УНР 29 квiтня!41

Згадана резолюція зафіксувала одну сторону політики українських партій щодо нового режиму, політики, так би мовити, офіційної, для публічного вжитку. Одночасно мав місце й інший підхід, який, на відміну від першого, не афішувався. Як пригадував сам П. Скоропадський, через декілька днів після проголошення гетьманства до нього на прийом з’явилася представницька делегація «об’єднаних українських партій», яка заявила, що «готова підтримувати нового керівника держави за умови, по-перше, що він «ясно висловить» своє ставлення до інституту гетьманства, тобто дасть відповідь на запитання, що собою являє персона Гетьмана — «президента республіки або щось більше». По-друге, перед П. Скоропадським було висунуто вимогу точно визначити термін скликання Сойму як Установчих зборів. Видатний український історик о. Т. Горникевич, який ретельно опрацював документи, котрi зберігаються в німецьких архівах, спеціально зазначив у зв’язку з цим, що українські соціалісти, серед яких були практично відсутні фахівці в будь-якій ділянці державного управління, виставили Гетьманові такі умови входження до його уряду: ухвалення Конституції, розробленої УЦР, надання більшості місць в новому уряді представникам українських соціалістичних політичних партій, передачу портфелів прем’єра, міністра закордонних справ, землеробства, освіти соціалістам42. Красномовною є й iнша обставина: за декiлька днiв до згаданого вiзиту представницька делегацiя українських соцiалiстичних партiй вiдвiдала нiмецького головнокомандувача в Українi. Мета зустрiчi — обговорення можливостi i умов входження їх представникiв до уряду Лизогуба. Вимоги було викладено у формi меморiалу, до якого, нiбито, долучений був проєкт державної конституцiї»43. Можливо, саме цей проект, наскільки нам відомо, вперше оприлюднив О.Мироненко, ніяк при цьому не пояснивши його походження та без посилання на першоджерело (див. додаток 1.11).

Відповідь була лаконічною: Гетьман заявив, що цілком стоїть на платформі своєї Грамоти, «в якій все оголошено», і що він ніколи добро­вільно від неї не відійде. «Для кожного було ясно, — пояснив він свою позицію, — що це були б за Установчі збори, в такий короткий термін обрані, і наскільки, при тогочасних умовах, це зібрання відбивало б справжнi думки народонаселення. Разом з тим, — підкреслив П. Скоро­падський, — одна назва Установчих зборів, так чи інакше, імпонувала би масам і надала б рішенням цієї скороспілої установи вигляду законності, освяченого в очах профанів буцім-то свідомою волею народу»44. «Погодитися на роль президента, — сказав також П. Скоропадський, — я вважаю згубним для всієї країни, краще було не починати всієї справи. Країна, — вів далі Гетьман, — може бути врятована тільки диктаторською владою, тільки волею однієї особи можна повернути у нас порядок, вирішити аграрне питання і провести ті демократичні реформи, які так необхідні країні»45.

Мудрий А. Марголін, коментуючи таке ставлення до нового режиму, писав: «Позиція бойкоту, що її зайняли всі українські політичні партії по відношенню до доконаного факту, уявлялась мені помилковою. Пряма відмова лівих українських партій від участі в уряді та хитання середніх груп (соціал-федералістiв) призвели до того, що і Скоропадський, і нiмецьке верховне командування почали шукати опертя серед російських політичних партій»46.

Незважаючи на позицію бойкоту, а швидше, завдяки їй, нова українська влада розвинула надзвичайну активність в царині законотвор­чості. За перші три місяці було ухвалено понад 250 законів, в т.ч. про громадянство, вибори до міських і сільських громад, про сенат, низку законів щодо адміністративних проблем тощо47. У зв’язку з цим сам Гетьман пригадував, що спеціальною комісією при Міністерстві внутрішніх справ восени 1918 р. було підготовлено і новий закон по виборах до Сойму, який грунтувався на засаді загального виборчого права. Вибори плану­валося провести 15 лютого 1919 р., у зв’язку з чим було підготовлено проект поділу країни на 251 виборчий округ48. Нарешті, було підготовлено й видано ще один надзвичайно важливий конституційний документ — «Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби та перебування поза межами держави Ясновельможного Пана Гетьмана всієї України» (див. додаток 1.12), який є зайвим свiдченням того, що «законодавча дiяльнiсть гетьманської адмiнiстрацiї розпочалася з того, до чого Центральна Рада пiдiйшла лише в останнi тижнi свого iснування — з визначення правових основ самого процесу законотворчостi»49.

Сучасники вважали, що безпосередніми причинами видання цього документа були вбивство есером Донцовим командувача окупаційною армією фельдмаршала Айхгорна та запланований на вересень візит Скоропадського до Берліна. Зазначений документ, твердили вони, так само як і Закон про тимчасовий державний устрій — «були написані німецьким військовим командуванням і перекладені на українську мову російськими добровольцями»50. Сам Гетьман лише частково підтвердив ці припущення. В зв’язку з поїздкою до Німеччини та після вбивства Айхгорна, — читаємо в «Споминах» П. Скоропадського, — «мене поліція неодноразово попереджала, що необхідно тепер очікувати, що відбу­деться замах на мене. Не бажаючи, щоби з моєю смертю загинула справа, заради якої я стільки пережив, я запропонував Раді Міністрів об­говорити тимчасову форму управління Україною на випадок моєї смерті, серйозної хвороби або тимчасового від’їзду за межі України аж до обрання нового гетьмана. Справа ця була доручена, — розповідав П. Скоро­падський, — сенатору Завадському, він виробив особливий закон, який потім пройшов усі інстанції і був мною затверджений»51.

’Я, — писав Гетьман, — урочисто в перших числах серпня влаштував передачу цих конвертів, запросивши Митрополита, Сенат та Раду Міністрів до себе. Попередньо я звернувся до тих, хто зібрався, з промовою, в якiй вказав на ідею, котру я хочу цим провести. Стара історія України, — доводив П. Скоропадський, — вся наповнена усiлякими ускладненнями власне через те, що зі смертю гетьмана влади не було і починалися партійні чвари через вибори нового гетьмана, вибори якого зазвичай доводили до анархії». 2 вересня, в день від’їзду до Берліна, П. Скоро­падський повідомив на засіданні Ради Міністрів (див. додатки 2.33 – 2.35), що він особисто призначає Верховним Правителем Ф. Лизогуба. Гетьман звернувся до уряду з проханням «призначити від себе осіб» до Верховної Колегії. Верховними Правителями були обрані військовий міністр Рогоза (від уряду) та Носенко (від Сенату)52.

Забув Гетьман хіба що пригадати про ще один вельми цікавий конституційний проект. Нібито власноручно виправлений ним текст одного з варіантів Основних законів Російської імперії ввів до наукового обігу О. Мироненко53, ніяк при цьому не пояснивши його походження та без посилання на першоджерело (див. додаток 1.13). Проект передбачав запровадження інституту спадкової монархії на чолі з Королем. На думку Ф. Проданюка, цей проект підготував О. Палтов, поклавши в його основув основу «Проект Основного закону Російської Імперії 1905 р.»54. Цей конституційний акт справедливо вважається «втiленням iдеї сильної влади заради полiтичних i соцiальних реформ». Кидається в очi, що порiвняно з добою Центральної Ради «система центральних органiв Української Держави не зазнала iстотних змiн»; натомiсть «система мiсцевої влади поступово наближалася до колишньої росiйської моделi»55. У другому розділі «Проекту» «Дер­жавний лад і голова держави» Російська держава була замінена на Українську, а замість імператора з’явився король. «Таким чином, — констатував дослідник, — Українську Державу передбачалося прого­лосити спадковою конститу­ційною монархією на чолі з королем Павлом Скоропадським. Однак Павло Петрович не підтримав названий проект і вніс до нього ряд суттєвих змін. По-перше, він виступив проти проголошення України конституційною монархією. Питання державного устрою повинен був визначити Сойм (парламент) України. По-друге, Скоропадський прого­лосив себе гетьманом, а не королем, що вказу­вало на зберігання українських традицій. По-третє, Гетьман брав усю повноту влади в Україні тимчасово»56.

Отже, впродовж чотирьох місяців правні підвалини функціонування режиму було загалом сформовано. Але практично ситуація в країні все більше виходила з-під контролю і уряду України, і військового керівництва австро-німецької армії. Не перебільшуючи, можна констатувати, що влада вищих органів державного управління нагадувала шагреневу шкіру: практично вона поширювалася хіба що на Київ та на деякі великі міста. Причини утворення вакууму навколо режиму загальновідомі. Перша — військово-політична катастрофа, яка спіткала країни Четверного союзу. Друга — неможливість відновити в Україні відносини власності в основному секторі економіки — аграр­ному, який був зруйнований соціалістичним законодавством УЦР57. Українське селянство загалом надзвичайно вороже поставилося до декларації про відновлення приватної власності на землю, яка містилася в гетьманській Грамоті58. Ще одна причина зоологічного несприйняття режиму з боку абсолютної більшості населення — реквізиції продо­вольства та збіжжя, які здійс­нювала адміністрація П. Скоропадського за прямої участі німецьких та авст­рійських військ. Наслідок не забарився: вже влітку на території України діяло понад 1 тис. озброєних селянських загонів та груп59, а також щонайменше 174 партизанськi з’єднання та загони60. Власне, цю обставину ясно бачив і сам П. Скоропадський: «...почалося спочатку бродіння, дрібні заворушення, а потім з’явилися вже банди, непогано озброєні, деякі мали навіть гармати, і все це починало з того, що знищувало вогнем і мечем усяку скiльки-небудь велику власність, не тільки поміщицьку, але й хліборо­бів-власників... Звірство цих зграй було неймовірне»61. Протидіяти цьому режим не міг. Використання власних збройних сил було неможливе, по-перше, тому, що армія перебувала в стадії організації, а, по-друге, тому, що її використання означало би початок грома­дянської війни, якої, власне, сам Гетьман прагнув уникнути за будь-яку ціну.

Наступнi причина наростаючого хаосу на всіх рівнях державного керівництва — неможливість реально налагодити діяльність владних інститутів впродовж такого короткого проміжку часу. З одного боку, Брестська мирна угода замовчувала таку фундаментальну проблему, як взаємовiдносини мiж урядом УНР та головним командуванням авст­рiйських i нiмецьких вiйськ в Українi, а «ненормованiсть тих вiдносин перейшла у спадщину Гетьмановi України»62. З другого боку, «Рада міністрів гетьмана являла собою... картину повної непрацездатності. Голоси в Раді незмінно ділилися рівно навпіл: було очевидно, що дві половини Ради розходяться між собою в основних пунктах і принципах. Становище було катастрофічне»63. Провідні діячі уряду принципово розходилися між собою щодо головного політичного питання часу — питання про державний статус України. Голова уряду С. Гербель, міністр внутрішніх справ І. Кістяківський та деякі інші «були, без сумніву, російські люди, які дивились на Україну як на тимчасове політичне утворення і допускали лише надання їй деяких автономних прав»64.

П. Скоропадський, зі свого боку, акцентував увагу на ката­стро­фічності умов, на стихійних лихах, більшовизмі в Росії, вибухах, страйках, раптовій втечі і на грабунках австрійців», на «швидко прогресуючому розкладі німців», на «перериваннi зв’язків наших представників в інших країнах з нами», на «вимогах німців хліба за умовами мирної угоди Ради з Центральними Державами», на «від­сутності людей, сили, на яку можна було спертися» тощо. «Україна, — пояснював він, — була державою з усіма установами, які правильно функціонували, з певними планами дій, з фінансовим бюджетом, з визначеною програмою створення армії, яка до весни 1919 року повинна була бути організована, з промисловістю, яка віднов­лювалася, з визначеними міжнародними відносинами»65.

З іншого боку, — зазначав він, — «ми відчували, на якому сипучому піску зводилася наша будiвля, позаяк чудово розуміли, що про будь-який серйозний успіх можна буде говорити тоді, коли те, чого вдалося досягти, буде визнано державами Згоди, тобто в залежності від закінчення світової війни і відносин, які будуть встановлені між нами і представниками Антанти. Але тоді здавалося, що все, нами творене, робилося для досягнення порядку, А порядок цей і нашу майбутню боротьбу з більшовиками може тільки вітати Франція та її союзники». Політичний розрахунок Гетьмана, за його власним визнанням, полягав у тому, що Антанта потребувала уряду, з яким вона могла б розмовляти. «Антанті потрібно переконання, — вважав П. Скоропадський, — що ми творили і досягли порядку, якого немає в іншій Росії. Нарешті, — вів він далі, — Антанті потрібно переконання, що наша політика не є політика Німеччини, а наша особиста [політика] задля блага країни. Нарешті, Антанті необхідно мати переконання, що ми зможемо надати їй комерційні вигоди та сплатити наші борги. Ми цим вимогам відповідаємо, — вважав Павло Петрович, — і тому я не маю сумніву ні на хвилину, що Антанта визнає справу, яку ми зробили і вона не пропаде»66. «Країни Антанти, — зi свого боку, — вважав керівник його зовнішньополітичного відомства, — вже махнули рукою на збольшевичену Росію і перенесли свої погляди на молоду Україну, сподіваючись, що вона, коли не продовжуватиме зачіпної боротьби з центральними державами, то принаймні держатиме фронт і цим в’язатиме значну частину австро-нiмецьких військ»67.

Політичний розрахунок Гетьмана грунтувався на тому, що Україна була чи не єдиним прикладом сякої-такої стабільності на теренах колишньої Російської імперії. В цій ситуації, — вважав він, — Антанта, якби тривав режим Гетьманства, підтримала би його, — адже занадто багато було зроблено. «Ми підводились уже на власні ноги і стали би міцно, дотягни ми тільки до весни, коли у нас була б готова армія... Я відчував, що німці не можуть бути переможцями, що вони можуть бути розбиті. Я вважав, що в цьому випадку всі інтереси Антанти підтримати нас, і це відновить рівновагу до того часу, як я буду здатен сам ходити на власних ногах. Ця неправильна думка лягла в основу всіх наших заходів»68.

Можна твердити, що після відвідин Берліна і зустрічей з кайзером такий непересічний воєначальник, як Гетьман, остаточно утвердився в переконанні неминучості військової поразки країн Четверного союзу. Як професійний військовий, він був свідомий того, що наступ, який німецькі війська розпочали на Західному фронті 27 травня на р. Ен, захлинувся. «Тільки військовий успіх, — писав у ті дні фельдмаршал Гінденбург, — міг би дати вихід з цього тяжкого становища. Я не лише напевно бажав за його допомогою досягти щасливого кінця, а й мав надію на це». Масований німецький наступ на Марні (15 — 17 липня) мав на меті остаточно реалізувати задум нiмецьких полководців. Але 18 липня 10-та і 6-та французькі армії завдали контрудару. Саме в цих боях стратегічна ініціатива остаточно перейшла до країн Згоди. Нiмеччина була змушена перейти до стратегiчної оборони.

8 серпня союзники завдали ще одного потужного удару поблизу м. Ам’єн. Цей день став, за словами Людендорфа, «найчорнiшим днем нiмецької армії в історії світової війни... Надія на перемогу остаточно впа- ла ... Треба було кінчати війну». 14 серпня, через тиждень після «найчор­нiшого, — за висловом Людендорфа, — дня нiмецької армії» бер­лінський уряд прийняв рішення добиватися укладання мирової угоди. 26 вересня розпочався загальний наступ Антанти. Союзники прорвали страте­гічну лінію оборони — лінію Зігфріда, відкинули нiмецькi війська на лінію Антверпен-Маас. 29 вересня перемир’я з Антантою була змушена укласти Болгарія, 30 жовтня — Туреччина, 3 листопада капітулювала Австро-Угорщина. 8 листопада на ст. Ротонда в Комп’єнському лісі маршал Фош продиктував німцям умови перемир’я. 11 листопада Перша світова війна, яка продовжувалася 51 місяць і 2 тижні, офіційно закінчилася69.

Під тиском зазначених обставин восени 1918 р. в Україні почав реалізовуватися принципово новий зовнішньополітичний курс. «Головним завданням зовнішньої української політики, — писав міністр закордонних справ, — уявлялося мені і в цьому напрямку я старався працювати — визволення з-під опіки наших союзників, німців та австро-угорців, а покищо — використовувати їх вплив і оружну допомогу для об’єднання всієї української території. Щодо першого завдання, то його при тодішних обставинах можна було досягти лиш скріпленням внутрішньої організації нашої держави і зформуванням власної військової сили»70.

Не вдалося реалізувати і друге завдання. 27 жовтня 1918 р. організована румунами в Чернівцях т.зв. «національна рада» ухвалила «об’єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу». Протидіяти цьому Українська Держава не могла. 11 листопада румунська армія вступила в Північну Буковину.

За два дні перед тим у Львові було оголошено про утворення Державного Секретаріату ЗУНР. Його рішення про злуку з Україною Великою було визначене наперед тяглістю та гостротою неподоланних етно­культурних, релігійних, політичних, економічних протиріч із Австрією, Німеччиною, Угорщиною, Румунією, Польщею. Державна злука з останньою в будь-якій формі, на думку тогочасних українських провідників, мала б катастрофічні наслідки для західноукраїнських земель. Українці Галичини і Буковини, яких налічувалося від 2 до 3 млн, були б неодмінно асимільованi поляками, чисельність яких досягала 22 мiльйонiв.

Одним з перших документів, ухвалених УНРадою, стала постанова (і відповідне доручення Держсекретаріатові) про необхідність «поробити потрібні заходи для об’єднання всіх українських земель в одну державу». З відповідною місією до Києва було направлено посла — професора Григорія Микитея, який мав вручити вірчі грамоти Гетьманові71. Одночасно 1 листопада Д. Вiтовський, голова Вiйськового Комiтету та керiвник збройного повстання у Львовi, надiслав до Києва вiтальну телеграму: «Зайнятий українськими вiйськами Львiв посилає поклiн Києву — столицi Соборної України». Адресат — УНСоюз, а не Гетьман, який формально ще перебував при владi72. Однак на цьому етапі реалізувати інтеграційні плани не вдалося. В справу втрутився київський УНСоюз, який сповістив Львів, що злучення ЗУНР з Українською Державою «небажане» з огляду на можливе піднесення престижу режиму Гетьмана та його зміцнення73.

Але політичні реалії все ж таки брали гору над умоглядними ідеологічними міркуваннями. Необхідність протистояти польській експансії покликала до життя і «об’єднавчу» місію Л. Цегельського та Д. Левицького до П. Скоропадського. Головним пунктом на переговорах було питання про надання військової допомоги галичанам та буковинцям74.

Після падіння Королівства Угорщини, 8 листопада 1918 р. ... закар­патські українці утворили у Пряшеві «Руську Народну Раду», яка 19 листопада висунула домагання: національного самовизначення, участі її представників на майбутній мировій конференції, недопущення розчлену­вання української «національної території» сусідніми країнами. Будапешт погодився на існування автономного «Руського Краю» із власним законо­творчим органом — «Руською Радою» та з кандидатурою призначеного губернатором краю Августина Штефана.

1–2 листопада цісарську владу було повалено в Ужгороді і Мукачеві, однак, у кінцевому підсумку, територія Закарпаття була окупована «іноземними державами». 3 листопада на масовій 10-тисячній українській маніфестації в Чернівцях уся повнота влади у краї була передана до УНРади. 6 листопада на заклик її Крайового комітету озброєні загони солдатів, робітників і молоді оволоділи адміністративними установами, вокзалами, поштою і телеграфом у містах Чернівці, Сучава, Сторожинець і Кімполунг, багатьох селах. Президентом краю став О. Попович75. Але вже 11 листопада румунські війська окупували всю Північну Буковину, яку було негайно включено до складу Румунії.

Теоретично надати військову допомогу українським інсургентам міг би загін Січового Стрілецтва Є. Коновальця, який формально нiбито повинен був підпорядковуватися Гетьманові. Практично ж, ще з травня керiвництво Січових Стрільців роздiлилося на двi групи: одна вважала спiвпрацю з Гетьманом можливою, друга — виступила категорично проти. Пiд тиcком М. Грушевського, який за свiдченням очевидця, «гостро заатакував Скоропадського як росiйського генерала й особисто як новопокликаного Гетьмана — з позицiй крайнього соцiялiзму, як партiйний агiтатор»76, та всупереч позицiї свого командира Є. Коновальця, Стрiлецька Рада остаточно вiдмовилася пiдтримувати П. Скоропадського. Навiть якби П. Скоропадський i мав би можливiсть віддавати накази Січовим Стрільцям, вiн нiколи того не зробив би. По-перше, тому, що це означало б необхідність виступити проти тогочасних союзників — Нiмеччини та Австро-Угорщини. По-друге, наказ виступити до Галичини означав би початок відкритого військового зіткнення із Польщею, яку Антанта вже визнала як незалежну державу. Прагнучи відповідати зовнішньополі­тичним вимогам, які заперечували одна одну — виступити в ролі «збирача» всіх українських земель, з одного боку, і бути лояльним союзником до країн Четверного союзу, які привели його до влади, — з другого, — П. Скоропадський погодився «направити» Січових Стрільців на кордон із Галичиною. Звідти стрільці нiбито «самочинно» мали вирушити до Львова. Гетьман також пообіцяв делегації УНРади в особі О. Назарука та В. Шухевича надати матеріальну і технічну допомогу: 10 млн крон, 2 млн доларiв, два літаки, декілька панцерників, гаубичну батарею, велику кількість військового спорядження.

Все це викликало неабияке занепокоєння Українського Національного Союзу. Він відчайдушно противився від’їзду Січових Стрільців, оскільки це була фактично єдина надійна опора у боротьбі з Гетьманом. «Військова філософія» УНС, а фактично — В. Винниченка та М. Шаповала, полягала в тому, що Є. Коновалець не зможе втримати Львова, повстанці ж не здобудуть Києва. Активна лобістська кампанія далася взнаки: рішення Ради Січових Стрільців в Білій Церкві (до речі, підтримане провідним галицьким діячем О. Назаруком!) — «Київ важніший за Львів», отже, вiдмова надати допомогу повсталому Львову77, визначило перебіг подальших подій. «Дуже часто буває,— справедливо зазначив у зв’язку з цим о. І. Нагаєвський, — що від однієї малозначної події дорогою невмолимого закону причинованости йде довгий ланцюг трагічних подій. Такою подією можна вважати відмову СС-ів їхати під Львів»78.

Теоретично можливе інше рішення Ради Січових Стрільців — підтримати збройно галичан і буковинців, — в умовах підготовки більшовиками чергового наступу на Україну могло б відкрити політичну можливість порозуміння між гетьманом та керівництвом УНС. Могло б, але не сталося. Причина полягала в тому, що М. Шаповал і В. Винниченко вважали Гетьмана П. Скоропадського більшим ворогом України, ніж В. Леніна та Л. Троцького. Врешті-решт, справа закінчилася евакуацією Львова. Три дні в місті лютував єврейський погром, зорганізований польськими екстремістами як помста євреям за нейтралітет у конфлікті поляків з українською владою та створення єврейської самооборони чисельністю в 200 осіб. Трагедії сприяла і амбіційна некомпетентність українського військового провідника полковника Стефаніва, який всупереч здоровому глуздові та всім порадам не спромігся створити органи керівництва українськими вояками.

У цій ситуації Гетьман круто повернув кермо у відносинах і з тими, хто міг розглядатися як потенційний господар великоросійських територій. «Не маючи власної армії й опущений Українським Націо­нальним Союзом, — зауважив у зв’язку з цим Т. Горникевич, — Гетьман був поставлений перед альтернативою вибору між двома лихами: загрозою хаосу з причини відходу австро-німецьких військ з України в половині листопада того року і співпрацею з Добровольчею армією Денікіна, який тепер користувався допомогою Антанти». Гетьман обрав другий шлях, — писав дослідник, — вважаючи при цьому що «ідея української самостійності на цьому потер­пить, є жалюгідним, але в цих обставинах це менше лихо (так в текстi. — Д.Я.)»79.

3 листопада на залізничній станції Скороходово, розташованій між Харковом та Полтавою, він зустрівся з керівником Дону П. Красновим. Генерали підписали фактично союзницьку угоду, яка юридично зафіксу­вала прагнення сторін «виступити в справі утворення Всеросійської Федерації, якої конечною метою буде утворення Великої Росії(курсив наш. — Д.Я.)». Пiдписання такого документу, з нашої точки зору, чи не найкращий приклад дипломатичної та полiтичної мудростi тодiшнього українського лiдера. Адже пiсля революцiї в Нiмеччинi єдиною силою, яка могла би теоретично врятувати українську незалежнiсть, була Антанта, яка державної незалежностi України не визнавала ab ovo. Iншими словами, для української сторони це означало спробу зберегти бодай частину суверенітету в умовах, коли головні дійовi особи — Нiмеччина, з одного боку, Антанта — з другого, не мали фундаментального політичного інтересу зберігати чи, тим більше, захищати суверенітет української держави. Саме тому цей акт Гетьмана був «максимумом того, що тодi можна було вiд Антанти домагатись»80. Приклад iншої адекватної оцiнки: цей акт «за тих трагiчних обставин виглядав як єдиний порятунок». «Iшими словами, — пiдкреслив В. Верига, — Гетьман не зробив нiчого нового, а пiшов уста­леною дорожкою Центральної Ради». З iншого боку, грамота про федера­цiю не була i бути не могла причиною нацiонально-соцiалiстичного повстан­ня, «а лише iнструментом, який соцiялiсти використали, мобiлi­зуючи проти­гетьманське повстання»81, оскількя ясно зрозуміли, що така політична комбінація усуває їх на маргінес політичного життя. Річ навіть не в тім, що українські соціалісти з пропагандистських міркувань тлумачили цю зустріч як спробу відновити «єдинонеділиму». З нашої точки зору, практична реалізація угоди Скоропадського—Краснова дозволила б, по-перше, політичне існування автономної Української держави у складі федеративної Росії, відновила би нормальні стосунки з країнами-переможцями в Першiй світовій війні, по-друге, і, нарешті, значно обме­жила б вплив українських національних соціалістів на подальші події.Як показав К. Бондаренко, підписання Акта про федеративні стосунки з Ро­сією було «єдино можли­вим кроком в ситуації, що склалася». Дослідник цілком слушно зауважив, що фактично Гетьман не мав з ким підписувати такий документ, хоча б тому, Верховний Уряд Росії було формально проголошено лише через 4 дні після оприлюднення Акта — 18 листопада82.