До поразки у першій україно-більшовицький війні 3 страница

— «Теперішній уряд, як це загально відомо, складається з ряду молодих недосвідчених людей, яких до часу революції ніхто не знав, без потрібного образування і тому зовсім нездібних правити державою. ... Уряд стоїть на хитких основах і не має ні в якому напрямку прихильників, — ані у великому капіталі, ні в буржуазії, ні в робітників, ні в селян. Він може триматися тільки силою німецьких багнетів»28.

— «...Ні сама Центральна Рада, ані її генеральні секретарі не стояли на належній висоті, щоб їм взагалі можна було довірити якусь поважну справу ... Знаю певно, що більша половина з соціялістів — членів Центральної Ради взагалі не знали навіть, що значить саме слово соціялізм. ... Ріжниця між московськими більшовиками й українськими соціялістами з Центральної Ради полягає в тім, що перші, грабуючи на експорт взагалі не мають чого тратити, тому й дозволяють своїм прихильникам грабувати на Україні безоглядно без ніяких обмежень і перепон. В тім полягає їх сила супроти Центральної Ради — вони мають за собою «широкі маси»... Другі — українські соціялісти, грабуючи для внутрішнього вжитку, хотять внести порядок і систему в самий грабіж. В тім полягає їх слабість супроти московських большевиків — вони не мають за собою широких мас, бо їхня система покривається большевицькою не тільки цілком, але ще з надвишком... Всі оті половинчасті соціялізаторські експерименти Центральної Ради цілком не задовольняли ні бідніших, ані багатших його (українського суспільства.— Д.Я.) елементів29».

«Вже в березні прийшли німецькі військові чинники, як теж і я, до переконання, що той уряд, який намагався гарними словами і фантазіями увести нас у заблуд запевненнями про організаційну потужність і працездатність свого державного апарату, після виявився до нічого не спосібним і показував таки прямо злу волю, не може служити ані інтересам країни, ані нам»30. Говорячи просто, в «понiмецький» перiод дiяльностi УЦР, «вся «полiтика» велась десь за кулiсами, парлямент став ширмою для прикриття особистої полiтики. Через те менше всього про дiйсний стан речей знала Центральна Рада...»31.

Ще одна проблема режиму — негайна революційна українізація всього на світі. Проведення її, наприклад, в державних установах, практично означало розгін кваліфікованих кадрів, заміщення їх випадковими людьми, що, в свою чергу, призвело до паралічу державного апарату32.

Перший наслідок: «В Центральній Раді готувалася змова — «висадити її з середини». До цієї змови пристали, крім большевиків ще ліві ес-ери, ес-деки «незалежники» — Полозов, Любченко, Єланський, Михайличенко, Шумський, С. Бачинський і Сєверцов-Одоєвський33. Але шансів заколотники не мали. Адже в ситуації, що склалася, військова та цивільна влада Центральних Держав дійшла висновку про доцільність «піддержувати і тримати при владі теперишній уряд, не зважаючи на його хиби незначної екзекутивної влади, ніж силою усунути той уряд і тим створити в Україні хаотичні відносини»34.

Тим часом, як це не дивно, тривала робота над конституційним проектом, оприлюдненим газетами ще в другій декаді грудня 1917 р. (див. додаток 1.7). «Одного разу, — пригадував вже на еміграції Б. Мартос, — я випадково попав на засідання комісії, де виробляли проєкт Конституції для України як самостійної держави. Я був здивований, коли побачив там і Михайла Грушевського, а ще більше, коли почув, як він, хоч і неправник, а поучував наших правників, членів Комісії, що свого часу студіювали державне право, але «русскоє», себто монархічне; а він, як історик, знав які зміни (в) державний лад має внести революція...»35.

Сьогодні неможливо бодай в загальних рисах відтворити перебіг подій, які відбувалися під час засідань Конституційної комісії. Ми змушені лише констатувати, що на розгляд Малої Ради було винесено інший документ. 27 квітня заступник голови УЦР, член ЦК УПСР та Селоспілки А. Степаненко повідомив учасників засідання Малої Ради про те, що в конституційній «комісії закінчується розгляд проекту Конституції Української Народної Республіки», і «висловив побажання, щоб законопроект якнайскорше обговорили в Раді». Учасники засідання погодилися з пропозицією голови УЦР призначити в зв’язку з цим «екстрене засідання в понеділок, в 11 1/2 год. ранку»36.

Ми не можемо ні підтвердити, ні спростувати це чи не єдине відоме свідчення про роботу Конституційної комісії, наведене Б. Мартосом. Матерiалiв її засiдань досьогоднi виявити не вдалося. Хiба що поодинокi мемуаристи залишили нам у спадок глухi натяки на ступiнь напруженостi, яка вирувала на її засiданнях. Як засвiдчив П.Христюк, найчисельнiша полiтична партiя в Радi — УПСР — дотримувалась двох дiаметрально протилежних точок зору у питаннi державного устрою України. На думку одних державотворцiв, це повинна була бути парламентська республiка в особi позакласових УЦР та УУЗ; iншi були свято переконанi в тому, що Українi не судилося бути нiчим iншим, як республiкою Рад селянських, робiтничих та солдатських депутатiв, тобто державою класовою37.

Як би там не було, але факт залишається фактом: в останній вечір свого існування — приблизно о 18 год. 29 квітня — Мала Рада за незначної кількості своїх членів38, що зібралися на «нервове, лихоманкове засі­дання», встигла майже одноголосно39 ухвалити постатейно в трьох читан­нях текст Конституції «практично без змін, тобто у тій редакції, яка була запропонована комісією»40 (див. додаток 1.8).

Як зазначав М. Стахів, в основу цього конституційного проекту М. Грушевський41 поклав принципи державного устрою США та Австрії. §§ 5, 26, 60, 68 Статуту про державний устрій, — писав у зв’язку з цим дослідник, — свідчили, що Конституція 29 квітня «приймала автономний, а не федеративний принцип, бо установляла єдину державну владу, але давала автономним органам громад, волостей і земель не тільки автономію у своїх власних справах, а й передавала їм на місці державну владу». «В кожнім разі, — підкреслював дослідник, — Конституція УНР з 29 квітня установляла виразно децентралізацію і автономію земель. Треба припускати, що тут автори Конституції і Українська Центральна Рада, що його ухвалила, керувалися не тільки чисто теоретичними, але також у рішальній мірі практично-політичними мотивами. Їм мусило йтися про те, щоб мати конституційну підставу для приєднання до УНР Кубанської Землі та Криму, які мали свої особливості і мусіли мати свою автономію, зближену до федеративного принципу (курсив наш. — Д.Я.)»42.

К. Костів, як завжди, не пошкодував компліментів, називаючи Констицтуцію УНР не інакше, як «епохальним політично-державним твором»43. На відміну від М. Стахіва, він вважав, що за територіальною організацією державної влади Україна «виразно наслідує Австрію», підкреслюючи, що в документі відкинуто принципи централізації (за прикладом Росії або Франції) та федералізації (за прикладом Швейцарії та США). Разом з тим К. Костів погоджувався, що «в постанові про конфлікти між центральною владою і місцевими владами ... бачимо вплив амери­канської конституції». Дослiдник наголошував також на таких важливих особ­ливостях Конституції, як республіканська форма державного устрою, парла­ментсько-демократичний режим, виразна перевага законотворчої влади над виконавчою, «прийнятій засаді децентралізації з виразним територіально-автономним принципом, цеб-то адміністративним само­управлінням»44. Загальний висновок дослідника звівся до того, що Українська Центральна Рада «зробила все необхідне для правно-державного оформлення й існування Української державності». «Консти­туційні акти Української Центральної Ради, — наголошував Костів, — були дійсним виявом волі української нації до самостійного життя й, як такі, вони стали надхненням до дальшої боротьби за повне політично-державне визволення України»45.

Особливу думку сформулював В. Солдатенко. За його словами, «об’єктивнi обставини дедалi бiльше детермiнували поглиблення револю­цiйних перетворень, а Основний Закон УНР i в прямому, i в переносному значеннi закрiплював «учорашнiй день», гальмував iсторичну ходу», «продемонстрував величезну внутрiшню суперечливiсть самої україн­ської революцiї»46.

Змушені констатувати: цi твердження не витримали випробування часом. На нашу думку, вони є швидше загальною декларацією, ніж констатацією реальних фактів. Як побачимо нижче, всі конституційні акти УЦР послідовно і свідомо відкидалися всіма політичними режимами, які утверджували свою владу в Україні (або в тій чи іншій її частині) протягом 1918 — 1920 рр. Більш адекватною нам видається полiтична оцінка, дана Конституції 29 квітня В. Верстюком: «Торжество абстрактних демокра­тичних принципів, — писав він, — до використання яких українське суспільство було явно неготовим, поставлено в Конституції вище реалій життя. Факт прийняття Конституції найяскравіше висвітлив суть УЦР, яка полягала в поєднанні привабливих, але ілюзорних надій і слабо реалізованих можливостей»47. З юридичного погляду, це, безперечно, була конституцiя «класичної парламентської республiки, позбавлена будь-якого iдеологiчного та пропагандистського забарвлення»48, — таким є висновок О. та М. Копиленкiв. Разом з тим, документ залишив поза увагою такі фундаментальні проблеми як проблеми власності, кордонів, мови, державної символіки тощо49.

Не можна не пiдтримати й думку iншого дослiдника. «Комунiстична полiтика Михайла Грушевського, — писав П. Солуха, — небажання ним зробити поступки, хоч би тимчасово у земельному питаннi, неспроможнiсть його будувати державу, небажання рахуватись з тодiшнiм становищем України у зв’язку з перебуванням чужих армiй на нашiй землi, наша iзольованiсть вiд решти свiту i цiлковита наша залежнiсть вiд наших союзникiв привели нашу республiку до повного її банкрутства. Вона мусiла зiйти з полiтичного життя, — пiдбив вiн пiдсумок. — Їй приготували долю нiмецького Генерал-губернаторства. Переворот Гетьмана перетасував карти»50.

1 УЦР. — Т. 2. — С. 108.

2 Мироненко О. Свiточ української державностi. — С. 151.

3 УЦР. — Т. 2. — С. 108.

4 Там само. С. 109.

5 Див. напр., звіт про засідання пленуму УЦР 20 січня. Там само. С. 117–119.

6 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле.— С. 216–217.

7 УЦР. — Т. 2. — С. 120–121. Текст договору див.: Там само. С. 137–151. В межах даного дослідження необхідно підкреслити, що 1 лютого, перебуваючи в Житомирі, неправочинна Мала Рада (участь в її засіданні взяло лише 14 членів) ухвалила незаконне рішення про надання Раді Народних Міністрів права ратифікації Брест­ського мирного договору. Див.: Там само. С. 155. Виходячи з тих самих міркувань, неза­конним слід вважати і т. зв. закон Центральної Ради про громадянство УНР. Текст закону див.: Там само. С. 172–174. Цю обставину обходять увагою навiть сучаснi дослiдники проблеми (див. напр.: Держалюк М. Мiжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917–1922 рр. — С. 17–72).

8 УЦР. — Т. 2. — С. 134–137.

9 Там само. С. 125.

10 Там само. С. 191.

11 Мандрика М. Дещо за роки 1917–1918 // Український iсторик. — 1977. — № 3–4 (55–56). — С. 80.

12 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 173.

13 Вiнницький З. Вiд Четвертого Унiверсалу до наших днiв (Пiвсторiччя шляхом iсторичних фактiв). // Визвольний шлях. — 1967. — Т. 3. — C. 267.

14 Король Н. Очима звичайного учасника (Спогади з 1917–1921 рр.) // Визволь­ний шлях. — Х., 1967. — С. 1148.

15 Цит. за: Несук М. Драма вибору. — С. 128. Див. також: С. 130–131.

16 УЦР. — Т. 2. — С. 156.

17 Там само. С. 156.

18 Несук М. Драма вибору. — С. 135. Текст вiдозв до нiмецького народу та народiв Австро-Угорщини див.: Там само. — С. 134–135.

19 Там само. С. 161.

20 УЦР. — Т. 2. — С. 192. Між тим, М. Держалюк вважає, що Брест-Литовський мирний договiр «був великим дипломатичним досягненням Центральної Ради на мiжнароднiй аренi» (Держалюк М. Мiжнародне становище України ... — С. 45).

21 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 175.

22 Там само. С. 177–186.

23 Каменецький I. Нiмецька полiтики супроти України в 1918-му роцi та її iсторична генеза // Український iсторик. — 1968. — № 1–4 (17–20). — С. 14. За даними дослiдника, вже на другий тиждень пiсля початку вiйни нiмецький канцлер Бетман-Гольвег висловив зацiкавлення «викликати повстання в Українi». Австрiй­­­­ський посол в Константинополi вiд iменi Центральних держав заявив урядовi Отто­манської Порти: «нашою найголовнiшою цiллю в цiй вiйнi є тривале ослаблення Росiї, i тому на випадок нашої перемоги створення незалежної української держави було б нам дуже по душi».— Там само.— С. 12.

24 Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний.— С. 25.

25 Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 39.

26 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 216–217, 233–234, 239.

27 Скоропадський П. Спогади.— С. 124–126.

28 Свідчення Начальної Команди австро-угорської армії. Цит. за: Горникевич Т. Події в Україні 1914–1922 років у світлі історичних документів // Богословія. — Рим, 1993, Т. 48. — С. 112.

29 Андрієвський В. З минулого. Т. 2, ч.1. Гетьман. — Берлін, 1923. — С. 15, 115, 119, 130.

30 З листа австрійского посла в Києві графа Форгача міністрові закордонних справ графові Буріану. Цит. за: Там само.

31 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 117.

32 Див., напр.: Скоропадський П. Спогади. — С. 256–258.

33 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 215.

34 Горникевич Т. Події в Україні... — С. 113.

35 Мартос Б. М.С. Грушевський, яким я його знав // Визвольний здвиг України.— Ню-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1989. — Т. 61. — С. 204.

36 УЦР. — Т. 2. — С. 314.

37 Христюк П. Замiтки i матерiали... — Т. 1. — С. 64.

38 За нашими пiдрахунками, у засiданнях Малої Ради загалом брало участь 100–110 осiб. При цьому до складу УЦР формально входило 611–798 осiб.

39 Згідно зi звітом присутнього при обговоренні репортера газети «Киевская мысль», лише при голосуванні § 1 утрималися представники РСДРП (об) Біск та Павлов, також Рафес (Бунд). Див.: УЦР. — Т. 2. — С. 327–329.

40 Цит за: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — Т. 1. — С. 331–332; УЦР. — Т. 2. — С. 329.

41 А. Гольденвейзер прямо називав голову УЦР автором Конституції 29 квітня 1918 р. — Див.: Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний. — С. 36. В. Трембіцький, у свою чергу, вважав, що редакторами Конституції були С. Шелухін та М. Ткаченко, які працювали «очевидно на чолі з Головою Української Цент­ральної Ради професором М. Грушевським». — Див.: Трембіцький В. Дванадцять українських Конституцій. — С. 55.

42 Стахів М. Західня Україна. В 6 т. — Т. 3. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923. — Скрентон, 1959–1961. — С. 111.

43 Костів К. Конституційні акти... — С. 96. Дослідник обійшов питання про авторів Конституції 29 квітня 1918 р.

44 Там само. С. 109.

45 Там само. С. 76,112,113.

46 Солдатенко В. Українська революцiя. Концепцiя та iсторiографiя.— С. 365; Солдатенко В. Українська революцiя. Iсторичний нарис.— С. 468.

47 Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал.— 1995.— № 6.— С. 77.

48 Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України.— С.78.

49 Мироненко О. Витоки українського революційного конституціоналізму 1917–1920 рр. Київ, 2002.— С. 135.

50 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 207.

Глава 3. 

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА:

АЛЬТЕРНАТИВА СОЦІАЛІЗМОВІ ТА НАЦІОНАЛЬНО-

СОЦІАЛІСТИЧНА БОРОТЬБА ЗА ЇЇ ПОВАЛЕННЯ

 (29 квiтня — 15 листопада 1918 р.)

§ 1. Гетьманат: утворення та закладення

підвалин його політичної системи

(29 квiтня — травень 1918 р.).

Логіка політичного процесу поставила на порядок денний питання — а чи можна реалізувати в Україні будь-які несоціалістичні варіанти політичного устрою взагалі? Відповідати довелося флігель-ад’ютантові останнього російського імператора, герою Першої світової війни, нащадкові славет­ного українського роду, генерал-лейтенанту П. Скоропадському.

Фактичний розвал російського фронту, який стався наприкінці 1917 — на початку 1918 рр., здавалося б, надав його головному військовому супротивникові — Нiмеччинi ­— унікального шансу. «Ми знову, як у 1914 та у 1916 роках, могли ставити перед собою завдання вирішення війни шляхом наступу на суходолі — писав генерал Людендорф. — Співвідно­шення сил складалося для нас так сприятливо, як ніколи»1. Адже Нiмеч­чина мала перевагу на Західному фронті над союзниками в 20–30 дивізій. Вирішальний удар Антанті планувалося завдати між Арасом та Ла-Фером, маючи на меті роз’єднати англійські та французькі армії та відкинути їх до узбережжя Ла-Маншу. Держави Антанти, зi свого боку, не розраховували на закінчення війни в 1918 р. Їхнi плани передбачали здобуття перемоги в 1919 р. Однак Людендорф і Гінденбург у цій ситуації припустилися серйоз­ного стратегічного прорахунку. По-перше, хоча Східний фронт і був фор­мально ліквідований, на сході все ж таки продовжували перебувати кілька­сот тисяч нiмецьких та австрійських вояків. По-друге, не вдалося розв’яза­ти проблему більш ефективної участі у війні австро-угорських збройних сил. Ці дві обставини, власне, і пояснюють причини стратегічного неуспіху Нiмеччини на Західному фронті навеснi-влітку 1918 р. Перший великий наступ німецької армії в Піккардії (р. Сомма, 21 березня — 4 квітня) та у Фландрії (р. Ліс, 9–20 квітня) призвiв до прямо протилежних наслідків. Німцям не вдалося розгромити англійців. Ще гіршим результатом наступу стало те, що вони були змушені утворити широкий дугоподібний «виступ» у бік противника, який зв’язав значні нiмецькi сили, виснажив їхні сили.

У червні 1918 р. населення Нiмеччини отримувало щодня 1250 грамiв хліба-сурогату та 62 грами сурогату жирів із розрахунку на 1 людину. «У продовольчому питанні, — говорив міністр закордонних справ Нiмеч­чини, — ми стоїмо безпосередньо перед катастрофою. Стан жахливий, і я побоююсь, що вже занадто пізно перешкодити повному краху, якого слід очікувати найближчими днями»2. Стратегічної сировини для промисловості не вистачало. Відчувалася різка нестача кольорових металів, марганцю, пального, мастильних матеріалів тощо. В анало­гічному становищі перебували і нiмецькi союзники. Отож, називаючи речi своїми iменами, головна мета перебування нiмцiв в Українi полягала, за I. Каменецьким та М. Несуком3, у вирішенні триєдиного завдання. Перше — лiквідацiя одного з фронтiв та демобiлiзацiя мiльйон­ного вiйська супротивника. Друге — послаблення росiйської міці за раху­нок посилення української самостiй­ностi. Третє — органiзацiя т.зв. «пра­вильних реквiзицiй», тобто «найбiльш простого та дiєвого засобу постачання сировини й продовольства, яке лежить в основi всiх сучасних воєн». В основi «правильної» (за К. Клаузевiцем) реквiзицiї» — залучення до цiєї бiльш нiж благородної справи мiсцевої влади та запровадження так званої «розумної розверстки», яка, в свою чергу, може бути виконана «тiльки мiсцевою владою»4. Засiб цей, за твердженням нiмецького воєнного теоретика, не має нiяких iнших обмежень крiм виснаження, зубожiння та плюндрування країни». У повнiй вiдповiдностi iз вченням генерала Клаузевiца, нiмецький експедицiйний корпус, спрямований до України, мав встановити контроль над найбiль­шими транспортними комунiкацiями, мiстами, фарватером та прибрежною смугою Днiпра та чорноморскими портами.

На цьому тлі 23 квітня в Києві відбулася нарада, на якій генерал Гренер, посли та військові аташе Нiмеччини та Австро-Угорщини барон Мумм фон Шварценштайн, граф Йозеф Форгач, фон Принсiнг, полковник Штольценберг, майор Фляйшман погодилися з тим, що подальша співпраця із соціалістичною УЦР неможлива: «київський уряд не має нi сили, нi авторитету, здатних до управлiння партiй. Нiчого iншого не залишається, як вирiшити питання виключно вiйськовою силою»5. Вiдкритим залишалося, власне, одне-єдине запитання: як вести вiйну всерединi чужої, але офiцiйно дружньої країни, не порушуючи суверенiтет цiєї країни та iнтереси громадян?6

Вони добре розуміли, що усунення українського уряду силою може стати початком повномасштабної партизанської війни. Тому було ухвалено захiд цілковито палiативний — звернутися до урядових кіл УНР з низкою вимог ультимативного характеру, а саме: скасування всіх актів, які обмежували свободу торгівлі, передовсім харчовими продуктами та сировиною для індустрії, а також усіх експортних обмежень; запро­вадження спільного митного контролю; відновлення приватної власності на землю та виплати селянами вартості отриманих у результаті перероз­поділу земельних наділів; відмови від створення українських регулярних військових частин; усунення з державних установ всіх «неблагонадійних елементів»; розпуску земельних комітетів; запровадження на території України німецьких та австрійських військових законів тощо.

Увечері 24 квітня в будинку Бродського на Єкатерининській вулиці, де розміщувалося командування німецькими збройними силами в Україні, генерал Гренер представив колишньому командувачу I Українського корпусу генералові Скоропадському проект угоди між ними. Під час зустрічі було домовлено, що німецька сторона фактично підтримає переворот, який готувався генералом та групою його прибічників. Умовою підтримки близько 300–400 тис. вояків, які входили до складу 29 піхотних, 4 кавалерiйських німецьких та австрійських дивізій7, були: підтвердження українською стороною Брест-Литовської угоди, розпуск УЦР і організація наступних виборів після «припинення стану анархії», передача в юрисдикцію військово-польових судів Центральних держав усіх злочинів, спрямованих проти їх військ, дислокованих на території України. Крім того, генерал Скоропадський мав би виконати умови, викладені на зустрічі німецьких та австро-угорських дипломатів, про які йшлося вище8. Вiн мусив також визнати мирову угоду між УНР та Нiмеччиною, «врегулювати валюту», відновити судовий апарат, вільну торгівлю та «контроль» над вивозом продовольства, передачею переважного права продажу харчо­вих «надлишків» Нiмеччинi, а також їх продажем німецьким воякам на «індивідуальній» основі. П’ятий пункт зазначеної угоди передбачав, що сейм мусить бути зібраний лише в той термін, коли «не буде перешкод на це з боку німецької влади». Зі свого боку, німці зобов’язалися триматися нейтралітету в день перевороту і не допустити «великих безпорядків» на вулицях Києва9.

Нема де правди діти: «на Україну дивився Гренер (як і всі взагалі німецькі представники в Україні) не з погляду якихось широких і далекосяжних політичних плянів і комбінацій, а просто як на часовий епізод, що має виключно стратегічне значення. До українців і українських політичних діячів ставився Гренер з ледве укритим презирством». Та й взагалі «це була військова комбінація, вигідна німцям для даного моменту»10.

Засаднича помилка політичних кіл в Україні полягала в тому, що вони були переконані в перемозі Нiмеччини у війні. Звідси — два інших хибних висновки: перший — розрахунок на німецьку допомогу до сформування нової української армії. Другий — Україна довго існуватиме як самостійна держава, оскільки Німеччина зацікавлена в цьому з геополітичних міркувань11. Вже наступні місяці виявили глибоку помилковість першого розрахунку. Щодо другого, то двозначність нiмецької політики в питанні доцільності існування України як незалежної держави, ніколи не була секретом12.

Врешті, сам Гетьман мав мужність визнати наявнiсть ще однiєї системоутворюючої проблеми: «Одна з головних моїх помилок, викликана тим, що моя поява на посаді гетьмана відбулася не зовсім планомірно, а майже несподiвано для мене самого, була та, що перед тим як взяти владу до рук, я не мав людей, з якими б порозумiвся, які поділяли би мої переконання, людей, які довіряли би мені, а я їм цiлком. Це сталося тому, — писав він, — що я не йшов свідомо до гетьманства, до якого мене висунули події, що швидко розвивалися»13.

«На тлi сiрої стандартности i безбарвностi демо-соцiялiстичного провiдництва, — нiби у вiдповiдь Гетьмановi написав Д. Донцов, — П. Скоропадський був iндивiдуальнiстю. Далi, вiн посiдав прикмети, яких бракувало центрально-радянцям: мав у собi живчик владолюбства i звичку командування. Мав фах, що найбiльше був тодi потрiбний для правителя України — був вiйськовим. Нарештi, мав полiтичну вiдвагу, бо стаючи геть­маном самостiйної України вiн зражував собi всю ту росiйсько-монархiчну касту, до якої належав...»14.

25 квітня один з найближчих радників П. Скоропадського Гіжицький представив шефові юриста О. Палтова15. «Я викликав його до окремої кімнати, — пригадував Гетьман, — розповів йому план майбутніх дій та цілі, які я ставив перед собою по встановленню гетьманства. Вказав йому на основні думки, які я хотів провести в своєму звернені до народу. Він начерно записав, пішов до себе додому і через півтори години повернувся до мене вже з цілком готовою основою моєї Грамоти. Залишалося лише дещо згладити та замінити деякі вислови на більш оптимістичнi. ... Пізно вночі (з 28 на 29 квітня. — Д.Я.) принесли перші відбитки Грамоти (див. додаток 1.9). Я вперше підписався «Павло Скоропадський» українською та ліг спати»16 .

За свідченням О. Гольденвейзера17, О. Палтов підготував і проект Законів про тимчасовий державний устрій України, які правили за Основний закон впродовж всього терміну існування гетьманського режиму (див. додаток 1.10).

Сам Гетьман оцінював свою законотворчість на конституційному грунті не дуже високо. Розповідаючи про один з ключових, з його точки зору, моментів — порядок призначення уряду, Павло Скоропадський писав: «В Грамоті моїй я писав, що голова ради міністрів призначається мною і мені представляє списки міністрів на моє затвердження і вже весь склад ради міністрів відповідальний передi мною. Складаючи Грамоту спершу я цього не бажав, і лише в останню хвилину перед тим як підписати Грамоту і здати її до друку, я погодився на це... Я особисто вважаю нинi, — читаємо в спогадах П. Скоропадського, — що зробив велику помилку... Я пере­конаний тепер, що робота йшла б тоді значно швидшим темпом, не було б відхилень від наміченої мною політики. Це більш відповідало ідеї диктатора, в якого зосереджується вся влада, а оскільки я відразу потра­пив до рук ради міністрів, де партійність вiдігравала велику роль, та чи інша комбінація числа голосів давала іноді випадковий напрям з основних питань»18.

Пізніші дослідники та мемуаристи, ясна річ, оцінювали творчість Гетьмана та його співробітника на конституційному грунті інакше і по-різному. Більшість фахівців та мемуаристів, головним чином соціалістичної орієнтації, доводили нелегiтимність нового режиму. Одні, наприклад, вважали, що згадані закони Павла Скоропадського є нічим іншим, як «тимчасовим статутом нового режиму»19. Інші переконували, що, хоча демократичний режим був замінений на одноособову диктатуру, «з формально-правного боку назва У.Н.Р. залишилася в законній силі за нового режиму», що гетьманська конституція «формально визнавала установлену Конституцією УНР суверенність українського народу». Вказували і на те, що після 29 квітня абсолютна більшість законів УНР (крім приватної власності) залишилася в силі20, а завдяки гетьманові і його новим основним законам ратифікація Берестейської угоди пройшла без будь-яких застережень21.

Чи не найактивніший ненависник нового режиму — М.Шаповал — виразів, як завжди, не обирав. «Росіян, жидів і зрусифікованих мало­росіян, якими були наповнені міста, — писав він, — казив сам факт укра­їнської державности, якою б вона не була. І от вони задумали факт знищення української державности при допомозі німецького війська, що було тоді на Україні»22. «Нову організацію названо «українська дер­жава», — читаємо далі, — скасувавши УНР і все законодавство та органі­зацію Центральної Ради». «...Гетьманщина, виступивши проти Української Республіки, цим зазначила, що вона виступає проти української держави»23.

26 квітня фельдмаршал Айхгорн дістав згоду імператора Вільгельма II на заміну українського уряду24. Автором плану державного перевороту в Українi виступив сам генерал Гренер25. Сам же П. Скоропадський тим часом все більше і більше переконував себе: «якщо я не здійсню перево­роту тепер, я завжди буду свідомий того, що я — людина, яка заради свого власного спокою втратила можливість врятувати країну, що я боязкий і безвольний чоловік. Я не мав сумнівів у корисності перевороту, навіть якби новий уряд і не міг би довго втриматися. Я вважав, що напрям, який я взяв, і та творча сила і праця, яку я збирався здійснити, самi собою дали б поштовх до порядку, тимчасову передишку, яка, без сумніву, відно­вила б порядок і дала б сили для нової боротьби».

Інше міркування, яке за власним визнанням було надзвичайною принадою для блискучого гвардійського генерала, це — масштабність (якщо не сказати більше) нового завдання «створити сильний уряд для відновлення, передовсім, порядку, для чого необхідно створити адміністративний апарат, який у той час був фактично відсутній і провести дійсно здорові демократичні» реформи, не соціалістичні, а демократичні»26 (курсив наш. — Д.Я.).

У межах даного дослідження ми не вважаємо за потрібне докладно зупинятися на перебіговi подій в день перевороту, яким опікувався Дашкевич-Горбацький27, i який покликав до життя новий полiтичний режим, який, за висловом О. та М. Копиленків, став «першим кроком на шляху до переходу вiд парламентської до бiльш ефективної моделi органiзацiї влади»28. Надамо слово нейтральному тоді спостерігачеві генералу М. Омеляновичу-Павленку. В призабутих сьогодні споминах він так описав події, що відбувалися у відомому киянам цирку Шанцера: «народу повно, дуже повно, але все-ж таки можна було проштовхнутися. Всередині самі дядьки. Повно їх і в льожах. На сцені президія. Посередині партеру імпровізована трибуна. Промовці кидають в масу слухачів картини розрухи… Якби у відповідь на промови ораторів, збоку доноситься: «Гетьмана нам треба!» — «Гетьмана і Гетьмана!» — лунає по залі… Вліво, у льожі, показується у казацьких строях блискуча група. Займають місця. По залі шепотять: «Генерал Скоропадський». Промо­вець називає кандидатом на гетьманську булаву — генерала Скоро­падського. Зібрання підхоплює цю кандидатуру, по будівлі голосніше лунає: «Слава Гетьману Скоропадському!». Президія кидається до льожі, де сидить генерал і запрошує його до президіального столу. При появі гетьмана на сцені збори улаштовують йому овацію. В короткій промові Скоропадський дякує зборам й просить вірити, що його сили й хист будуть скеровані на добро українського національного діла»29.