До поразки у першій україно-більшовицький війні 2 страница

Безпосередній свідок того, що відбувалося за щільно зачиненими дверима кабінету голови УЦР, М. Ковалевський пригадував: після початку переговорів в Бресті, «одночасно в Центральній Раді під проводом її голови професора Михайла Грушевського велася підготовча праця в напрямі формального проголошення самостійности. Відбувалися довгі наради лідерів українських політичних партій у кабінеті голови, під час яких вислов­лювано різні, часто дуже відмінні погляди на форму, в якій має відбутися проголошення державної самостійности. Головною точкою суперечок, — відзначав мемуарист, — було питання про те, чи з огляду на близькі вибори до Українських Установчих Зборів проголошення державної самостійности Центральною Радою не буде актом передчасним. …Коли майже всі вже висловили свій погляд на справу проголошення самостійности, — читаємо далі, — Михайло Грушевський гаряче спротивився намірові відкладати цей акт до скликання Установчих Зборів, зазнаючи, що Центральна Рада після переведення територіяльних виборів репрезентує волю всіх верств українського народу і що «всякоє промедленіє смерти подібно», бо серед революційною завірюхи треба рішучого чину, що створив би ширши перспективи для дальшої визвольної боротьби. Цей виступ вирішив справу і конвент сеньорів приступив безпосередньо до вироблення тесту IV Універсалу (курсив наш. — Д.Я)». Як вказував М. Ковалевський, існувало три проекти документу — М. Грушевського, В. Винниченка та одного з активістів УПСР М. Солтана, написаний у співавторстві з М. Шаповалом. Проекти значно відрізнялися між собою, дискусії були гарячі, але «врешті прийшло до деякого компромісу. Текст, що його запропонував Михайло Грушевський, доповнено деякими уступами з двох інших проектів, при чому в часі остаточного редагування соціяльно-економічні постуляти набрали лагіднішої форми, ніж це було в первотворі», — зазначив очевидець42.

Але для нас надзвичайно важливим є навіть не констатація того, що цей так званий «найвищий момент в історії державотворення України не збігається з моментом найвищого піднесення українського націо­нального руху, більше того, він відбувся в один із кризових її моментів»43. Важливо звернути увагу на інше. Один з авторiв та натхненникiв документу був абсолютно переконаний — про це вiн заявив у своїй промовi при проголошенi Унiверсалу — що «основи цього унiверсалу приведуть нас до федерацiї соцiялiстичних республiк всього свiту»44. Натомiсть сам М. Грушевський у цитованій вже промові, яка передувала проголошенню Універсалу, згадував лише про вузьке інструментальне його значення, а саме — необхідність якнайскоршого підписання мирного договору з країнами Четверного союзу. «Що далі?» — відповісти на це сакра­ментальне запитання ані сам вождь української національно-соціалістичної революції, ані його прихильники не могли — не мали жодного уявлення. На цьому тлi такi «дрiбницi», як вiдсутнiсть у договорi пунктiв, присвячених регулюванню вiдносин «мiж урядом УНР та головним командуванням австрiйськими i нiмецькими армiями в Українi»45 мають вигляд просто другорядних дурниць. Надзвичайно обмежену мету таки було досягнуто. «Примусове», «проти свого бажання», — за висловом однієї з провідних газет того часу, — проголошення «незалежності» та «самостійності» дозволило підписати мир з країнами Четверного союзу. Ціна угоди з переможеними через 10 місяців в I Свiтовій війні — неможливість будь-яких подальших нормальних вiдносин — не кажучи вже про рівноправні! — з майбутніми перемож­цями — країнами Антанти. Інші аспекти проблеми, наприклад такі, як нерозуміння та врештi-решт неприйняття ідеї самостійної України мільйонами пересiчних громадян, яким тільки лінивий віднині не пояснював, що самостійна Україна — це вигадка «німецьких запроданців Грушевського і К°», просто ігнорувалися.

Саме від цього часу, на нашу думку, можна говорити про те, що населення українських губернiй остаточно і відкрито поставило «свої власні інтереси над національно-державними, обрало для себе роль нейтраль­ного спостерігача»46 в історичній трагедії, спостерігачем та одночасно учасником якої воно було. Ця роль дуже скоро визначила трагiчну долю як самого «актора», так i принаймні чотирьох поколінь його нащадкiв.

Саме тому нам важко погодитися з поглядом, за яким IV Універсал став «апогеєм політично-державної будови України», де зафіксовано «демократичну доктрину про зовнішню та внутрішню суверенність народу», визначено, що голова парламенту є рівночасно президентом держави, встановлено виразну перевагу законотворчій владі над владою виконав­чою47. Не менш дивно читати й такi рядки: IV Унiверсал, мовляв, «завер­шував процес складного, суперечливого розвитку українського нацiонально-визвольного руху, який, врештi-решт, вирвався з тенет iдей автономiї та федералiзму». Бiльше того: «цей найвищий момент в iсторiї державо­творення України не збiгся з моментом найвищого пiднесення українського нацiонального руху, бiльше того, вiн вiдбувся пiд час кризи»48.

Ми вважаємо за потрібне наголосити не на уявних, а на реальних наслідках проголошення IV Універсалу. На перший з них звернув увагу о. І. Нагаєвський. Посилаючись на свідчення С. Гольделмана, він заува­жив, що єврейські партії голосували проти цього документа. Адже, на їхню думку, Універсал означав роз’єднання з євреями в Росії49. Не викликає сумнiву, що таке рішення означало не що інше, як черговий крок у напрямку переходу від загальнодемократичних до національно-соціалістичних цінностей, i призвело до дальшого значного ускладення стосунків обох національних громад, отже, — до по­дальшого звуження політичної та соціальної груп підтримки українсь­кого національно соцiалiстичного руху.

Вказували й на інші принципові вади Універсалу. Наприклад, О.Голь­ден­вейзер чи не перший зауважив, що проголошення IV Універсалу сталося на тлі розгону Всеросійських Установчих Зборів, що також спри­чинило відхід від українського нацiонально-соцiа­лiстичного руху тих не­українських демократичних кіл, які про­довжували підтримувати УЦР навіть після жовтневого перевороту в Петрограді, тобто тоді, коли УЦР припус­тилася фатальної, з нашого погляду помилки, вважаючи головним політичним супротивником не більшовиків, а центральний уряд О. Керенсь­кого. Це знову-таки надзвичайно ускладнило внутрішньополітичне становище самої УЦР.

У даному контексті необхідно ще раз підкреслити: проголошення IV Універсалу унеможливило подальші нормальні стосунки з Антантою, з одного боку, і російським «білим» рухом, з другого. Обидві ці сторони стали розглядати Україну і як зрадницю справи, за яку Антанта та Росія боролися від 1914 року, і як головну винуватицю розвалу Східного фронту I Світової війни у критичний для Антанти час.

Крім того, ставка на Нiмеччину мала й інші вади. Перша — українці недооцінили вузький утилітаризм німецької зовнішньої політики (або свідомо заплющували на це очі), якій, у конкретних умовах кінця Першої світової війни були цілком байдужі шляхетні українськi прагнення. Давалася взнаки і відмінність державних устроїв обох країн, політичних традицій, світоглядних настанов еліт цих тимчасових спільників. Врешті-решт, німецьку військову адміністрацію мало обходили питання консти­туювання української національно-соцiалiстичної державності. Перед нею стояли абсолютно невідкладні проблеми: як запобігти воєнній катастрофі на Марні, і як нагодувати своє населення? Природно, що всі проблеми українського державотворення розглядалися виключно під цим кутом зору.

Власне, на такому тлі і відбулося в лютому 1918 р. підписання Берестейських мирових угод між країнами Четверного союзу та УНР. Згодом апологети писали про Брестську угоду50 як про «акт далеко­глядної дипломатичної вартости, що й досі не втратив свого значення»51. Головне його значення, з точки зору прихильників такої концепції, полягало в тому, що мировий договір з країнами Четверного союзу, по-перше, передбачав встановлення західного кордону УНР по кордону між Австро-Угорщиною і Росією 1914 р. Це означало, зокрема, що Холмщина і Підляшшя мали входити до складу України. По-друге, таємний додаток до договору між Австро-Угорщиною і Україною передбачав, що до 31 липня 1918 р. австро-угорська влада зобов’я­зувалася «з’єднати в один суцільний український коронний край в рамцях монархії ті частини Східної Галичини з Буковиною, де переважало українське населення»51. 8 лютого 1918 р. цю домовленість засвідчили підписами прем’єр Ернест Зайдлер, міністр закордонних справ граф Чернін, Олександр Севрюк, Микола Любинський, Микола Левит­ський. Згідно з цією угодою, австрійський уряд мав до 20 липня внести проект відповідного закону до Державної Ради. За це Австро-Угорщина мала отримати компенсацію — 1 млн тонн збіжжя з України52.

Сучасні дослідники вважають за потрібне зосередити увагу передовсім на тому, що «провідні діячі УНР дійсно уявляли себе володарями становища, а німецьку військову присутність вважали суто технічною акцією, за допомогою якої вдалося позбутися большевиків і яка, разом з тим, не буде мати якогось помітного впливу принаймні на внутрішню політику УНР (курсив наш. — Д.Я.)»53.

Наслідком такого уявлення про навколишнiй світ та його реалії стали два документи. В тексті першого з них йшлося: «Німецька Армія, що стоїть від сторони нашого північного ворога, має силу помогти нам і через свій марш до наших північних полос може здержати напади нашого ворога. I про це ми хочемо просити в цій важкий годині в переконанні, що наш голос буде вислуханий. О. Севрюк, М. Левитський, М. Любинський». В другому читаємо такі рядки: «У цій важкий боротьбі за наше існування шукаємо помочі. Надіємось, що свободолюбиві народи Австро-Угрощини не будуть байдужими, як довідаються в якій небезпеці опинилась свобода українського народу. О. Севрюк, М. Левитський, М. Любинський»54.

1 УЦР. — Т. 1. — С. 522–523.

2 УЦР. — Т. 1. — С. 529. Докл. див.: Лупандін О. Українська державність у світлі Брестського миру // Науково-теоретичні читання в Iнституті історії України 16 березня 1995 р. — Київ. — 1996. — С. 108–117. Про військово-політичні обставини, які спонукали український уряд розпочати переговори із країнами Четверного Союзу, див.: Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917–1921. — К., 1995. — С. 28–29. Скоропадський П. Спогади. — С. 92–99, 103–112.

3 Виклад документа та про його реалізацію див.: Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 67–70.

4 УЦР. — Т. 2. — С. 13, 30.

5 Докл. див.: Строков А. Вооруженные силы и военное искусство в Первой мировой войне. — М., 1974. — С. 439–481.

6 Див.: Щусь О. Питання військового захисту УНР на першому етапі її розбудови (листопад-грудень 1917 р.) // Науково-теоретичні читання в Iнституті історії України 16 березня 1995 р. — Київ, 1996. — С. 98–107.

7 Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — Київ; Львів, 1996. — С. 41, 49, 138, 149.

8 Там само. С. 141 та ін. Після січневого розгрому всіх українських вояків, які залишилися в строю, об’єднали в Окремий Запорізький Загін (згодом переформо­ваний у Запорізький Корпус) під командуванням генерала Прісовського. Загін став, власне, першою правильно організованою формацією українського війська. На по­чатку квітня 1918 р., за деякими даними, він мав у своєму складі до 20 тис. багнетів, 1000 шабель, 64 гармати, 12 автопанцерників, 5 бронепотягів та 4 літаки.— (Удо­виченко О. Україна у війні за державність... — С. 35). За іншими даними, Запорізький Корпус та полк Січових Стрільців разом налiчували до 15 тисяч вояків, в т.ч. 12–13 тис. багнетів, до 2 тис. шабель.— ( Історія українського війська. — Т. 2. — С. 385). Див. також: Скоропадський П. Спогади. — С. 92–99, 103–112.

9 Див. Мельгунов С. Красный террор в России.— М., 1990.— С.20–68, 87–153 и др. Пiзнiше соцiалiстичнi керманичi українського руху були змушенi визнати факт масової пiдтримки бiльшовикiв з боку громадян новопосталої УНР. «Без українських мас, — писав В. Винниченко, — нiякi пiвнiчнi штики нiякої влади не мали би». — Винниченко В. Вiдродження нацiї. — Т. 2. — С. 299.

10 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 165, 166, 172.

11 Несук М. Драма вибору. — С. 12.

12 Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть... — С. 220;Солуха П. Договiр з Москвою... — С. 33.

13 Цит. за: там само. — С. 206.

14 Несук М. Драма вибору. — С. 13, 18 та iн.

15 Солуха П. Договiр з Москвою... — С. 187–198, 205, 209–211, 218–229 та iн.

16 Докл. див.: Українська державність у ХХ столітті. Історико-політологічний ана­ліз. — К., 1996. — С. 253–255, 147–151, 165, 179–180, 199–201, 213–218, 225, 227 та ін.

17 Чи не вперше ця проблема обговорювалася Комітетом УЦР 26 квітня 1917 р. За словами доповідача Д. Дорошенка, Митрополит Андрей «змінює свою орієнтацію — він не бачить ніякого добра в тому, щоби Галичина одійшла до польських рук». Дискусія про ставлення до предстоятеля УГКЦ, який саме тими днями повертався із засланння на Батьківщину, засвiдчила, що лідери Ради мали лише найзагальнішi уявлення — якщо мали їх взагалі — про роль і місце такого інституту, як Українська католицька Церква, в історії країни, а також були неспроможні виробити позитивно перспективної політики щодо неї, керуючись у цьому питанні не принципами політичної доцільності, а передо­всім «естетичними» міркуваннями. — Див.: УЦР. — Т. 1. — С. 76–77.

18 Гудзяк Б. Криза i реформа. Київська митрополiя, Царгородський патрiархат i генеза Берестейської унiї. — Львiв, 2000. — С. 144.

19 Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 9. — С. 132.

20 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 212–217, 234–235.

21 Тобто над власністю Католицької Церкви, відторгненої від неї впродовж попередньої доби.

22 Богословія. — Т. 57. — Рим, 1993. — С. 190. Заради справедливості, треба зазначити, що польське керівництво рівно ж ігнорувало вимоги Ватикану, наприклад,«щоб Русини, так католики, як і схизматики в новім королівстві мали в усьому рівність цивільних прав з поляками». Треба пiдкреслити, що на за­гальне переконання, «укра­їнськi дiячi i полiтичнi партiї, Центральна Рада та її уряд з початку не доцiнювали ролi Церкви та її впливу в нацiонально-державнiм життi» (Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть в 1917–1921 роках. Спомини та роздуми. — Торонто, 1971. — С. 163).

23 УЦР. — Т. 2. — С. 19.

24 Там само. С. 32.

25 Там само. С. 33.

26 Докл. див.: Там само. С. 21–24.

27 Докл. див.: Там само. С. 46–47.

28 Там само. С. 36, 37.

29 Резолюцію про самостійність України ухвалив лише V з’їзд партії у травні 1918 р.: «зважаючи на те, що ... при даних умовах гасло федерації підноситься передусім як шлях реставрації єдиної, неделимої Росії ... найбільш в тому заінтересо­ваними поміщицькими й буржуазними колами, 5-й конгрес української соціал-демократичної робітничої партії вважає, що при даних умовах лише одстоювання цілковитої самостійности України може дати як на Україні в цілому, так і українському пролетаріатові зокрема, максимальне забезпечення їх вільного національно-культур­ного і соціально-економічного розвитку». Див.: Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. — Нью-Йорк; Торонто, 1974. — С. 48–49.

30 УЦР. — Т. 2. — С. 53, 54, 59.

31 Див. напр.: Там само. С. 58.

32 Там само. С. 61.

33 Там само.

34 Докл. див.: Там само. С. 68–70. Оригінальну точку зору висловив фактичний керівник військового відомства полковник Жуковський, що виступав за незалежність і подальшу федерацію України з Румунією та Болгарією.

35 Там само. С. 81. Майже через 80 років після цих подій В. Мороз висловив думку про те, що, мовляв, в 1918 р. iснував iсторичний шанс для України «залишитися осторонь вiд кремлiвських експериментiв». Ключ до будь-яких полiтичних успiхiв у тодiшнiй ситуацiї, — на думку цього дослідника, — пiдписання мирової угоди з країнами Четверного союзу. Чи не єдиний недолік цієї комбінації — бiльшовики встигли підписати таку угоду ранiше, нiж український уряд. — Мороз В. Чи був можливим український варiант «Чуда над Вислою» в 1918 р. — С. 43,44.

36 Грушевський М. Проект української конституції // Український історик. — Т. 39. — 2002. — С. 59.

37 Там само. С. 82. Пiкантнiсть ситуацiї полягала в тому, що бiльшовики одно­часно фiнансували безпосередньо i харкiвську делегацiю, яка намагалася була брати участь у переговорах. Див.: Калита В. Деятельность Народного Секре­тариата... — С. 10.

38 Там само. С. 94.

39 Там само. С. 101.

40 Костів К. Конституційні акти... — С. 82. Дослідник вказує, що існувало три проекти документа, з яких було зроблено один.

41 Див., напр.: УЦР. — Т. 2. — С. 105–106.

42 Ковалевський М. Як проголошено IV Універсал (Пам’яті Михайла С. Грушевського) // Український історик. — Т. 39. — 2002. — С. 380–381.

43 Верстюк В.Ф. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1995. — № 5. — С. 87.

44 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 28. В матерiалах засiдання Малої Ради 11 сiчня текст виступу В. Винниченка вiдсутнiй. Див.: УЦР. — Т. 2. — С. 102.

45 Там само. С. 187. П. Солуха наголошував i на тiй обставинi, що «ненормованiсть тих вiдносин перейшла у спадщину Гетьмановi України».

46 Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 72. Аналогічної точки зору дотримується і відомий російський дослідник О. Дугін. Він, зокрема, відзначає глибоке відчуження народу від політичного життя, що проявилося, зокрема, у масовій байдужості до Лютневої «революції», а згодом і до Жовтневого перевороту (Дугин А. Основы геополитики. — М., 2000. — С. 208).

47 Костів К. Конституційні акти ... — С. 88.

48 Верстюк В. Українська Центральна Рада. — С. 234.

49 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. — С. 296.

50 Обмін ратифікаційними грамотами між сторонами відбувся 24 липня 1918 р. (Скоропадський П. Спогади. — С. 266).

51 Костів К. Конституційні акти... — С. 92

52 Там само. С. 93.

53 Цей документ зберігався в архіві міністерства закордонних справ Нiмеччини. 16 липня 1918 року заступник міністра закордонних справ фон Бухсе та князь Гогенлое його спалили. Другий примiрник договору нiбито був у О. Севрюка, який тодi виконував обов’язки посла України в Нiмеччинi. — Див.: Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. — С. 175; Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть.— Торонто.— 1971. — С. 140–143.

54 Верстюк В.Ф. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 73.

55 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. — С. 110.

§ 7. Від проголошення державної незалежності

до краху Центральної Ради (15 січня — 29 квітня 1918 р.).

15 січня текст IV Універсалу, що його лише згодом почали квалiфiкувати як не менш ніж «нарiжний документ українського самостiйницького руху ХХ столiття»1, який, «проголошуючи ... повну i абсолютну незалежнiсть i самостiйнiсть України», вiдкрито заявляв, що «не розриває зi своєю традицiйною iдеєю федералiзму»2, вислухали учасники IX сесії УЦР. «Присутні оплесками висловлюють своє велике задоволення»3, — читаємо в газетному звіті. Але жодного натяку про офіційне ставлення Центральної Ради до вікопомного історичного акта, наприклад, про схвалення IV Універсалу, в документах не знаходимо. Бо ж годi їх там шукати — засідання як пленуму УЦР, так і Малої Ради, на яких, теоретично могло вiдбутися обговорення документа, який iнститу­цiонізував державну самостiйнiсть, «фактично не відбулись через ті події, які відбулись цього дня в Києві»4. На «Арсеналі» вибухнуло повстання, було заарештовано декілька активістів фракції УПСР в Центральній Раді, в зв’язку з чим вона втягнулася в чергове коло кризи5. Не оминула криза й уряд. 16 січня у відставку подав В. Винниченко, новим прем’єром було призначено 32-річного інженера В. Голубовича (див. додатки 2.30, 2.31, 2.32). «Злі язики говорили, — пригадував собі Д. Дорошенко, — що М.С. Грушевський, котрий завжди любив мати покірних і слухняних помічників в усякому ділі, навмисне підшукав собі такого «прем’єра», щоб в усьому слухався його і служив лялькою, яку завжди можна сіпнути за ниточку, щоб вона повернулась сюди або туди. Одним з перших кроків діяльності кабінету Голубовича, — розвивав свою думку один з лідерів УПСФ,— була ухвала приступити до організації рад робітничих і селянських депутатів, як органів влади на місцях. Але ця ухвала повисла в повітрі, бо вже в Києві вибухло большевицьке повстання і всі існуючі в Україні «ради» вірою й правдою помагали большевикам проти Централь­ної Ради і її уряду»6.

21 січня учасники останнього, IX пленуму УЦР встигли-таки ухвалити формальні рішення, реалізувати які вже не судилося ніколи: про збільшення до 82-х осіб персонального складу Малої Ради; про скликання Української Установчої ради 2 лютого. 22 січня 220 голосами «за» («проти» — 1, «утрималось» — 16) УЦР надала право уряду підписати мирний договір з країнами Четверного союзу7. Увечері 25 січня Рада затвердила свій останній акт — законопроект про восьмигодинний робочий день8, а вже через декiлька годин «більшовики зайняли Київ»9. Рештки Центральної Ради, Малої Ради, уряду, керівних органів політичних партій в надзвичайному поспіху евакуювалися до Житомира, згодом — до Сарн.

Для відновлення status quo, що iснував принаймнi до втрати столиці, залишалася єдина можливість — вступити в безпосередній контакт з представниками німецької армії. Власне, це прагнення ніколи і не прихову­валося. 9 березня на першому після повернення до Києва засіданні Малої ради прем’єр Голубович прямо заявив: «тут (в Сарнах. — Д.Я.) нам стало ясно, що власними силами ми не можемо справитися з більшовиками, і ми звернулися за поміччю до німців»10. Того дня, за висловом очевидця, «в Радi кипiло»: ес-деки на чолi з Б. Мартосом «воювали» проти миру з країнами Четверного союзу та РРФСР «як державами автократичними (курсив наш. — Д.Я.)»11. «Про самостiйнiсть, — з iронiчним сумом зауважив П. Солуха, — вони згадали тодi, як гармати з Москви почали бити по Києву, по будинковi Центральної Ради, по будинковi Грушевського, по їхнiх та наших головах. Отодi i проголосили самостiйнiсть та й то на пораду та вимо­гу нiмцiв»12, абсолютно iгноруючи той очевидний факт, що Антанта стала розглядати Україну «як ворожу сторону». В той самий час країни Згоди навiть теоретично нiчим не могли би допомогти Українi в збройнiй боротьбi проти Нiмеччини або Радянської Росiї хоча б тому, що, неухильно дотри­муючись своїх мiжнародних зобов’язань, вони продовжували пiдтримувати правонаступника «єдиной и неделимой» — демократичну Росiю. «Зло­щасний Берестейський договiр України з Нiмеччиною та Авст­рiєю знищив будь-якi передумови для дальших практичних i диплома­тичних взаємин Української держави з Францiєю та Англiєю, — наголошував на елемен­тарних полiтичних наслiдках тiєї угоди один iз дослiдникiв, — це використали передусiм москалi... Українську визвольну вiйну в 1917–1918 роках ми програли великою мiрою на дипломатичному вiдтiнку»13.

Складається враження, що в лютому 1918 р. в полiтичному проводi УНР люди, якi могли би адекватно оцiнювати елементарнi наслiдки своїх крокiв, просто перестали iснувати. Чи не єдиний український полiтик, який тверезо оцiнював геополiтичну ситуацiю, що в ній могла опинитися (i таки опинилася!) Україна у випадку сепаратного миру на Схiдному фронтi — М. Мiхновський — ще в березнi 1917 року пророчо заявив: «Антанта без сумнiву переможе у I Свiтовiй вiйнi ... Тодi на будь-яку форму державности України ставте навiки хреста»14.

В перших числах лютого генерал Гофман повiдомив М. Лю­бин­ському: Нiмеччина вирiшила послати свої вiйська на Україну, українцям залиша­ється лише пiдписати вiдповiдну вiдозву до нiмецького народу. Практично iдентичний документ було видано i на адресу народiв Австро-Угорщини. Головний змiст обох документiв — прохання «надати оружну поміч проти наступу більшовицьких сил на Україну» — i не просто наступу, а наступу, «в якому, без сумнiву, «вiдчувається руки Антанти»15! Відповідь було отримано негайно: «Зложене з української сторони прохання про збройну допомогу буде прийнято союзниками»16. 8 лютого про свої контакти з німцями на ст. Маневичі на засіданні уряду відзвітував військовий міністр О. Жуковський17. 10 лютого було ухвалено відозву до громадян УНР, що починалася словами «Роз­лючена банда кацапiв дiйшла до самого серця України...». В документi, який, за словами М. Несука, перебував за межами дипломатичного етикету i був рiзко конфронтацiйним щодо Росiї18, зокрема, обгрунто­вувалася необхідність австро-німецької окупації України. «...Для того, щоби швидше приступити після заключення миру до переведення земельного закону і закону про поліпшення долі робітництва (інших проблем в УНР на той час, мабуть, просто не існувало. — Д.Я.), — читаємо в документі, — Рада народних міністрів прийняла військову допомогу від нині дружніх держав — Німеччини та Австро-Угорщини»19. Треба сказати прямо: українські політики, або, принаймні, деяка їх частина, відчайдушно прагнули обдурити передовсім самих себе. Чого варта лише заява голови уряду В. Голубовича про те, що, мовляв, «прихід німців на Україну є просто безкорисна допомога дружньої держави. Ніякого відношення і впливу на мирний договір їхній прихід не має»20, — твердив він. З iншого боку, не можна заплющувати очi й на обставину, яку свого часу слушно пiдкреслив М. Шаповал: в Центральнiй Радi навеснi 1918 р. панував психоз германофiльства, «який культивували галичани i деякi надднiпрянськi елементи протягом рокiв»21. Активними генераторами цього впливу були, зокрема лiдер закордонної групи УПСР М. Залiзняк, заступник голови Української парляментарної Репрезентацiї М. Василько та один з лiдерiв УСДП С. Вiтик — давнi, сумлiннi та послiдовнi агенти австрiйського впливу в українському полiтичному русi. «Iдея-фiкс цих та деяких iнших дiячiв — провiдна роль Габсбургської монархiї у вiдновленнi державної незалеж­ностi України в тiй чи iншiй формi пiсля перемоги країн Почвiрного Союзу в Свiтовiй вiйнi. Першi двоє, як вiдомо, будучи громадянами Австро-Угорщини, вiдiгравали ключову роль у Берестейському мирному про­цесi»22,— наголошував у зв’язку з цим П. Солуха.

Австрiйськi резони були самозрозумiлi. Як показав I. Каменецький, ще на початку 1917 р. мультинацiональна Австро-Угорська iмперiя встала перед фактом безпосередньої загрози територiального розпаду. Саме це, на думку дослiдника, стимулювало зростання популярностi iдеї сепа­ратного миру з Росiєю. Оскiльки остання за будь-яких умов не погодилася би на надання будь-якого автономного (самостiйного тощо) статусу Українi, «видвигнення проблематики незалежної України вважалося (у провiдних вiденських колах.— Д.Я.) ... як чинник, протидiючий можливостi сепаратного миру». Iншим фактором, який нiвелював значення України в очах віденської iмперської елiти, був «пiдпорядкований», «вторинний» стосовно римо-католицької Польщi статус греко-католицької Галичини. Ця обставина, в свою чергу, була чинником активного «дрейфу» до Берлiну української полiтичної елiти, галицької за походженням в своїй абсолютнiй бiльшостi. Тут, в серцi II Рейху, українськi провiдники потрапили до iншого полiтичного лабiринту — лабiринту суперечностей мiж чотирма найбiльш впливовими угрупуваннями, якi, власне, i визначали стратегiю i тактику «схiдної» зовнiшньої полiтики — кайзером та його найближчим оточенням; канцелярiєю рейхсканцлера та МЗС; Генеральним штабом; рейхстагом та його полiтичними складниками23.

3 березня 1918 року кайзерівські війська увійшли до Києва. Разом з ними повернулися і урядові установи УНР. Розпочався черговий акт істо­рико-трагедійної вистави під назвою «становлення новітньої української державності».

Слово — безпосереднім учасникам імпрези:

— «Тоді (тобто в січні 1918 р. — Д.Я.) ми в перший раз побачили, що в громадянській війні в момент переходу влади обидві сторони, що боролися між собою, однаково ворожі і однаково небезпечні для населення», яке «почувало себе залишеним напризволяще,— жалюгідною іграшкою в руках безвідповідальних політичних експериментаторів»24.

— «За той короткий час (який минув після вимушеного вигнання до Житомира. — Д.Я.) Український Уряд не міг припинити революційне безчинство й опанувати ситуацію»25.

— «Коли нарешті показались в Києві Голубович із своїми міністрами, а за ними й Грушевський з Малою Радою, та заспівали свої старі пісні, — то громадянство побачило, що нічого нового не буде, а все піде по-ста­рому — по тому, що вже довело до січневої катастрофи ... Не думали тільки про одно: як би досягти того, щоб влада Української Народної Республіки була владою, а не фікцією, щоб спиралась на якусь реальну силу, а не на паперові деклярації та резолюції... Та й взагалі «увесь період від повороту Центральної Ради до Києва відчувався усім громадянством, українським і неукраїнським, за якийсь переходовий час...»26.

— «В той час в колах Ради був повний розкол та нерозуміння, що робити далі. Уряд наполягав на впровадженні в життя своїх Універсалів. На місцях же просто грабували і влади Центральної Ради не визнавали... Що відбувалося в Центральному Управлінні (Ради), не піддається ніякому описанню. Пам’ятаю, наприклад, що як фінансовий захід, єдиний, який міг запропонувати тогочасний міністр фінансів Ткаченко, це негайно обкласти всіх великих власників на якусь дуже велику суму з одноразовим внеском... В сенсі української культури рівно нічого не робилось...»27.