До поразки у першій україно-більшовицький війні 1 страница

(7 грудня 1917 р. — 11 січня 1918 р.).

Тим часом політична ситуація як всередині країни, так і за її межами стрімко змінювалася — безумовно, не на користь українського руху. 7 грудня Генеральний Секретаріат заслухав звіт делегатів УЦР на переговорах в Бересті Левицького та Гасенка. З’ясувалося, що, власне, угоду про перемир’я між Німеччиною та Раднаркомом уже підписано. При цьому в «приватних розмовах» з українцями німецька сторона зауважила, що, хоча вона «знає про оголошення Української Народної Республіки, але офіційного повідомлення про це від українського правительства вона не мала, тому формально мусить рахувать представників «Совета народных комиссаров» пред­ставниками правительства Росії». У разi надходження офіційного повідомлення від української сторони, — твердили німці, — про те, що «Совет народных комиссаров» остання «не вважає правитель­ством всієї Росії, тоді Нiмеччина не буде говорити з делегацією «Совета народных комиссаров» про українські справи»1.

9 грудня Генеральний Секретаріат офіційно визнав за необхідне закінчити війну і визначився з процедурою підписання мирного договору з Нiмеччиною та її союзниками. 8–9 грудня справу обгово­рював пленум Малої Ради. О другій годині ночі вже 10 грудня учасники засідання ухвалили доручення Генеральному Секретаріатові «негайно приступити до вироблення докладних умов загального демократичного миру». Одночасно Мала Рада висловилася за те, щоби «вжити всіх заходів для створення об’єднаного представництва республік та державно організованих областей Росії, котре повело б справу миру від імені всіх цих республік і областей»2. 11 грудня про ці наміри було оголошено публічно: Мала Рада прийняла ноту до воюючих та нейтральних держав3. Того ж дня Генеральний Секретаріат затвердив склад урядової делегації під головуванням М. Порша на мирових переговорах в Бресті. 16 грудня цю політику підтримав VIII пленум УЦР, який офіційно висловився за участь УНР у цих переговорах «нарівні з іншими державами»4.

Впадає в око, що згадані рішення Малої Ради та Генсекретаріату ухвалювалися так, немовби Україна існувала поза часом і простором сучасного їй світу: наприклад, вони просто ігнорували ту обставину, що Україна все ще формально була воюючою стороною. А перебіг подій на її фронтах набув тим часом драматичного — якщо не сказати більше — характеру.

Адже з весни 1917 р., після провалу англо-французського наступу, стратегічна ініціатива на Західному фронтi перейшла до країн Чет­верного Союзу. У другій половині року на Західному фронті Антанта здатна була здійснювати хіба що операції з обмеженими цілями. Це засвiдчили її дії на Іпрі, поблизу Вердена, Мальмезона, Камбре. 24 жовня австро-німецькі війська завдали нищiвної поразки італійцям біля Капоретто. Для ліквідації прориву сюди було перекинуто 11 англо-французьких дивізій. На морі нiмецькі підводні човни вели необмежену війну проти флоту союзників: перевищення їхнiх втрат над поповненням тоннажу становило 2 млн брутто-тонн.

На початок 1918 р. 274 дивізії Антанти (без Росії) билися проти 284 німецьких (без урахування 86 її дивізій на Східному фронті і 9 на Кавказі). США посилено перевозили близько 2 млн своїх вояків до Європи. Очевидно, що питанням життя та смерті для Нiмеччини було розгромити анло-французькі війська до закінчення цього транс­портування. Перемозі Нiмеччини на Західному фронті повинні були сприяти регулярні частини, задіяні на фронті Східному. Нiмеччина вкрай потребувала також продо­вольчої допомоги — адже імперія стояла перед безпосередньою загрозою голоду. В період з 21 березня по 4 квітня Гінденбург здійснив наступ на Західному фронті. Ситуація була настільки критичною, що Велика Британія почала підготовку до евакуації своїх військ через Бордо. 30 травня німецькі війська стояли лише в 70 км від Парижа. Цілком очевидно, що в такій ситуації большевицька проблема для обох воюючих сторін не була і не могла бути основною5.

З іншого боку, навіть якби Центральна Рада і висловила палке бажання допомогти англо-французьким частинам, що спливали кров’ю, вона просто не могла б цього зробити. Українська армiя існувала хіба що на папері. «Українізація» в збройних силах Російської Республіки, за свідченням її «піонера», генерала П. Скоропадського, розпочалася лише влітку з 104-ї та 153-ї дивізій, що входили до складу корпусу, яким командував майбутній Гетьман України. Завдяки титанічнiй діяльності УГВК під проводом С. Петлюри впродовж попередніх 9 місяців6, у грудні українці могли теоретично виставити до 25 тис. багнетів, понад 1,5 тис. шабель при 44 гарматах. Реально ж на початку війни УЦР могла розраховувати лише на 6500 «напіврозвалених анархією», «демора­лізованих» вояків, командування яких ставилося до своїх обов’язків байдуже»7. Очевидно, що ці сили не в змозi були витримати бодай найменший військовий тиск.

Українцям загалом протистояло до 90 тис. червоногвардійців та збільшовичених військових частин, але при цьому в боротьбі проти УЦР на Лівобережжі могли брати участь близько 19 тис. багнетів, 25 гармат, 5 броньовиків, 3 панцернi потяги, 2 літаки8. Результат першої фази війни між Києвом та Петроградом відомий: 26 січня українці залишили столицю. Господарями міста стали більшовики9.

Не можна обминути увагою і таку принципово важливу обставину, як цілковиту ірраціональність зовнішньої політики новонародженої української держави. Її керманичі просто ігнорували процеси, які відбувалися в сусідніх країнах.

Наприклад, після жовтневого перевороту в Петрограді вони прагнули ігнорувати добре відому їм парадигму політичного курсу Росії щодо України від часів Переяславської угоди — принцип централізму та викорiнення будь-яких принципів «національного сепаратизму». На вістрі цієї політики було прагнення інкорпорувати до складу імперії Буковину, Закарпаття та Галичину, які, з точки зору творців зовнішньої російської політики, належали «до етнографічного масиву російської народності». Інакше кажучи, українські соціалістичні керівники не бажали розуміти тієї очевидної обставини, що будь-який політичний режим повинен і неодмінно буде виходити, якщо він бажає утриматися при владі, не з абстрактних ідеологем, а з жорстких геополітичних реалій.

Приклад іншої фатальної помилки лідерів УЦР — ігнорування життєвих інтересів Польщі, яка після трьох кривавих поділів дістала реальну можливість створити власну незалежну державу. Серед її політичної еліти існувало принаймні дві концепції щодо стосунків з Україною, причому обидві вони реалізовувалися послідовно. Так, націонал-демократи, ідеологом яких був Роман Дмовський, ще напере­додні війни сформулювали доктрину, згідно з якою українцям як «неісто­ричному» і «недержавному» народу відмовлялося в праві на власну державу, а українські етнічні землі пропонувалося «інкорпо­рувати» до складу Польщі. «Федераціоністська» концепція соціалістів Ю. Пілсуд­ського натомість передбачала створення Речі Посполитої на «федера­тивних» засадах з українських, білоруських, литовських та польських земель під проводом Варшави.

Лідери іншої слов’янської держави — Чехословаччини — активно підтримували ідею створення автономної української держави у складі Росії. Проте, після проголошення IV Універсалу вони, а передовсім Т. Масарик, радикально змінили свою позицію, оскільки вважали, що цей акт посилить розкол у слов’янському середовищі, послабить здатність Росії протистояти пангерманізму. Брестський мир вiдкинув у ворожий до українцiв табiр i Чехiю, i чеський легiон, який перебував тодi на територiї України, а також ще одну сусiдню державу — Румунiю.

Бухарест вступив у війну на боці Антанти, маючи своєю головною метою створення «Великої Румунії», до складу якої мали увійти землі між Дністром і Південним Бугом. Очевидно, що розраховувати на її прихильність українські керманичі не мали ніяких підстав.

США в 1917–1919 рр. не реалізовували окремого політичного курсу щодо України — вони зараховували її до так званої «зони байдужості». Характерною рисою американської політіки щодо колишньої Російської імперії було довільне тлумачення процесів, які там відбувалися. Близько 500 тис. українських емігрантів, які на той час жили в США, не могли істотно влинути на позицію уряду; крім того, серед них переважали прихильники соціалістичних ідей. Зi свого боку, жоден з українських політичних режимів, в т.ч. режим УНР 1917–1918 рр., не мав — та й не прагнув мати — чіткої політики щодо США.

«Оригiнальнi» зовнiшньополiтичнi концепцiї керманичiв УНР дуже швидко паралiзували й бурхливу дiяльнiсть вiйськових мiсiй Антанти при Центральнiй Радi. Вони неодноразово пропонували астрономiчну — як на тi часи — фiнансову (в сумi до 10 млн доларiв) i технiчну допомогу Україні. «Не дочекавшись вiдповiдi», керiвник французької мiсiї генерал Табуї «прислав ноту до Генерального Секретарiату, в який заявив, що Францiя вважатиме заключення миру з Центральними Державами за ворожий акт проти Францiї i вiдкличе назад зроблене нею визнання Української Народної Республiки». Необхiдно спецiально пiдкреслити ту обставину, що Велика Британiя та Францiя фактично визнали Україну самостiйною державою попри союзницькi вiдносини з Росiєю10.

Ставлення до України двох імперій — Нiмецької та Австро-Угорської — було загальновідоме. Від початку ХХ ст. німці вважали Україну чинником, який послабить Росію, а існування незалежної української держави «розглядалося виключно в межах стратегії німецької експансії на Схід». Справедливо вважалося, що вiдокремлення України значно послабить Росiю в усiх аспектах, вiдсуне її вiд Балканiв та чорноморських проток та забезпечить Нiмеччинi суходольний шлях через Балкани на Близький Схiд11. З початком вiйни прихильники цього стратегiчного курсу роздiлилися на два табори: вiйськовий, очолюваний Людендорфом та Гiнденбургом — «був за самостiйнiсть України», однак, на випадок воєнної поразки вважав, що «полiтика Нiмеччини мусить опертися на Росiю, якою вона не була б, — лiва чи права, бiла чи червона»; другий табiр — «iмперської течiї, що прислухався до голосу лiвих партiй — за єдину Росiю. В Українi були присутнi представники обох течiй i кожна з них працювала у своєму напрямку»12. Хоча 19 серпня 1917 р. в оприлюднених німецьких умовах миру i зазначалося, що Німеччина обстоюватиме права на суверенітет України, так само як і Фінляндії, Балтії, Фламандії, Ірландії, Єгипту, Персії, Польщі, стратегiя на схiдноєвропейському просторi полягала в тому, щоби пiдтримувати українськi самостiйницькi течiї «з метою утворити проти Польщi на Сходi яко мога сильнiшу противагу. Особливо правi й вiйськовi кола Нiмеччини дивляться на Польщу, як на майбутнiй ворожий фактор i очевидячки в Нiмеччинi нема нахилу порвати з Україною з огляду на Польщу», — читаємо в аналiтичнiй довiдцi австро-угорського МЗС13.

Натомiсть полiтика Вiдня в Українi мала цiлком вiдмiннi вiд нiмецької риси. М. Несук справедливо вважав причиною цього факт володiнння Австро-Угорщиною українським «П’ємонтом» — Галичиною та взагалi орiєнтацiю деяких радикально налаштованих австро-угорських полiтич­них кiл на приєднання Надднiпрянської України i створення на цих землях незалежної української держави. Саме такий полiтичний курс обстоював Союз визволення України та тiсно пов’язана з ним Загальноукраїнська нацiональна рада на чолi з майбутнiми провiдниками ЗУНР та об’єднаної УНР К. Левицьким, Л. Цегельським та iншими чiльними дiячами14. Хоча цей курс впродовж воєнних рокiв пiд тиском геополiтичних та вiйськових обставин значно — а часами i радикально — змiнював свiй вектор, факт залишається фактом: чи не найактивнiшим iнструментом втiлення в життя iнтересiв Габсбурзької монархiї на схiдноєвропейських теренах виступав полк УСС, очолюваний Ерцгерцогом Вiльгельмом (Василем Виши­ваним). Вiдень «продовжував рухати iдею посадити В. Вишиваного на укра­їнський трон», з цiлком очевидною метою — перетворити край на сателiт Габсбурзької монархiї. Саме пiд таким кутом зору Вiдень i дивився на гравцiв на тогочаснiй полiтичнiй аренi України. Урядовi чинники «двоєдиної» монархiї нiяких iлюзiй щодо ситуацiї тут не мали: «ми пiдтримуємо,— вважали вони,— мiлiтарно i фiнансово чисто комунiс­тичний режим»15.

Відносини з Туреччиною, спільником Німеччини та Австро-Угорщини у війні, для України могли розвиватися виключно на платформі проти­стояння російському експансiонізмові, що, власне, і сталося після підпи­сання обопільного мирного договору. Але на реальну економічну чи військову допомогу українцям розраховувати, зважаючи на обставини, не доводилося16.

Принаймні зверхнім було ставлення національно-соціалістичного Києва до такого впливового чинника європейської, зрештою світової політики, як Апостольска Столиця — Ватикан. Не маючи можливості зупинитися на цьому докладно, вважаємо за потрібне лише зауважити, що інтереси Ватикану, як і інтереси невід’ємної складової частини Вселенської Церкви — Української греко-католицької Церкви, тогочасним Києвом просто ігнорувалися17. Не остання причина цього — глибоке несприйняття головою УЦР християнства як екклезiальної структури та релiгiйної спiльноти. М. Грушевський,— читаємо у фундаментальному дослiдженнi вiдомого iсторика Церкви та богослова о. д-ра Б. Гудзяка, — «прохолодно ставлячись до традицiйного православ’я та осуджуючи — майже з гiббонiвською гостротою — ранньомодерний католицизм, перейняв традицiю Просвiтництва з його зневагою до органiзованої, єрархiчної релiгiї»18.

Це засвідчила перша і остання зустріч двох українських провід­ників, яка відбулася ще в травні 1917 р. Як пригадував сам Михайло Сергійович, глава УГКЦ Митрополит Андрей Шептицький, повертаючись із заслання, відвідав у Києві і голову Центральної Ради. «Але я, знавши Шептицького як клерикала, — читаємо в «Споминах» М. Грушевського, — для котрого всі національні жести були тільки засобами ad majorem Romae gloriam, не мав ніякої охоти помагати в організації маніфестації на користь ультрамон­танства». Далі Грушевський пише, що Митрополит Андрей наштовхнувся, власне, на холодний прийом з боку лідерів УЦР, лояльність до яких владика засвідчив 28 травня під час зустрічі в костьолі св. Олександра в Києві. У відповідь на пряме запитання Митрополита — як провідники Центральної Ради «ставляться до планів відновлення української церкви?» — М. Грушевський дав таку відповідь: «в провідних українських кругах панує повна релігійна толеранція, але нема знов і намірів спеціяльно котроюсь конфесією опікуватись — чи православною, чи уніатською. Моя персональна точка погляду, — говорив далі масон і соціаліст М. Грушевський, — що в українськім обіході різниці між православ’ям і унією повинні стати неважними, і тоді може постати просто одна національна церква... Після того, — підбив підсумок М. Грушев­ський, — я з Шептицьким більше не бачився...»19.

А дарма. З вiсiмдесятирічної ретроспективи добре видно, що Ватикан мав свої усталені стратегiчні інтереси в східноєвропейському регіоні, зокрема на Україні. Ще 1914 р. Митрополит Андрей сформулював «три головнi основи побудови Української Держави», якi пiдтримувалися, зокрема, Апостольською Столицею. До цих «основ» належали: «цiлковите вiдiрвання України вiд Росiї так пiд оглядом полiтично-правним, як i церковним (уневажнення Переяславського договору)»; розбудова держави «на традицiях Гетьмансько-Козачих»; створення «Української Нацiональної Армiї»20. Йшлося також i про відновлення прав Української католицької церкви, які свого часу були скасовані Москвою. Ватикан, перш за все вважав, що «...в переговорах і угодах, які робиться тепер між Центральними Державами і Українським урядом, для дефінітивної системації цеї Держави мати на увазі, наскільки це можливе, право Католицької Церкви над тими добрами21 ... Треба б, однак, щоб Центральні Держави рішили, принаймні, в загальному про відновлення «in integrum» прав власности Греко-католицької Церкви над добрами, що впродовж 144 попередніх років перед поділом Польщі були несправедливо передані російським Урядом православній церкві»22.

Отже, за умов відсутності інституціональної підтримки як всередині власної країни, так і за її межами, українському національно-соціалістичному урядові не залишалося нічого іншого, як піти ва-банк, а саме — проголосити вже і формально самостійність УНР. На кiн було поставлено і майбутність держави, і життя сотень тисяч її громадян.

Грунт для цього — в кращих українських традиціях – готували, як могли. 13 грудня, виступаючи на черговому засіданні VIII пленуму УЦР, В. Винниченко заявив, що, мовляв, «одною з основних засад діяльності Генерального секретаріату було творення української державності», і що в цій царині український уряд «має завдання зміцнити існування Української Народної Республіки як в свiдомості свого народу, так і в свідомості інших держав»23. Але дуже швидко з’ясувалося, що реалізувати ці завдання важко, якщо можливо взагалі.

Перша проблема полягала в тому, що всередині української націо­нальної політичної еліти був відсутній консенсус щодо самого поняття «державна самостійність України». Наприклад, один із лідерів УПСФ, у близькому майбутньому Генеральний Суддя УНР С. Шелухін, прямо заявив, що «самостійність є ступінь до федерації, бо федерація є держава, складена з самостійних держав»24. Друга — українські лідери ніяк не могли визначитися — а чого, власне, вони самі хочуть: — самостійної демокра­тичної чи самостійної соціалістичної держави? В найбільш афористичній формі це висловив В.Винниченко: «Я не сліпий і не зовсім дурний, — запевняв він учасників засідання VIII пленуму УЦР 16 грудня, — і бачу, що у нас є безладдя, але воно не зовсім таке, як в Росії. Але більшовизм у нас зовсім інший,— переконував присутніх Володимир Кирилович, — і я сам низько вклонився би більшовикам, якби вони зразу встановили той соціалізм, про який я мріяв, поневірячись по тюрмах (курсив наш. — Д.Я.)»25.

Третя причина, точніше сказати — комплекс причин, які перешкоджали «зміцненню існування УНР», мав юридичний та матеріально-технічний характер і був пов’язаний передовсім з діяльністю Головної комісії по вибо­рах до Української Установчої ради, або, як її інакше називали — «Голукр­вибори». Маються на увазi прогалини в законі про вибори до цієї iнституцiї, який надавав активне та пасивне виборче право всім без винятку грома­дянам Російської Республіки, яка фактично вже припинила своє існування26. Зрозуміло, що тільки вільне народне волевиявлення могло легiтимізувати владу УЦР та створених нею інституцій в очах 30-ти мільйонного населення України. Це, в свою чергу, було неможливо без розв’язання на законо­давчому рівні проблем щодо прав та обов’язків різних національних громад України та взаємовідносин як між ними самими, так i між цими громадами і органами державної влади. А те, що проблеми тут існують, і проблеми немалі, засвідчило вже перше обговорення проекту закону про національно-персональну автономію на засіданні Генсекре­таріату 19 грудня27. А без такої легiтимізації всі заяви М. Грушевського про те, що вона, Рада, є «найвищим революційним органом самостійної незалежної Української Республіки (курсив наш. — Д.Я.)», або ж: «ми перетворилися в орган власті, який признано цілою Україною», як і надії «побачитися в Установчій раді Укра­їнської Народної Республіки 9 січня»28 були не більше, ніж черговою — і трагічною — ілюзією тогочасних господарів Педагогічного музею. Урочисте і схвильоване співання «Заповіту» створенню самостійної української дер­жави вже не допомагало. Інших засобів або не знали, або не хотіли знати.

Поза тим така радикальна зміна політичного курсу не могла не мати катастрофічних наслідків. По-перше, тому, що вона не була підготовлена всією попередньою логікою розвитку українського державницького національно-соціалістичного руху — адже добре відомо, що ще восени 1917 р. провідні політичні сили УЦР навіть теоретично не ставили питання про самостійний державницький статус України.

Наприклад, провідна партія правлячої в Києві коаліції — УСДРП — «далі стояла на позиціях централізованої російської держави із ближче неозна­ченою автономією України; вона,— за словами М. Сосновського, — не могла ніяк зірвати з російською соціал-демократією та проросійськими симпа­тіями». В жовтні 1917 р. на своєму VI з’їзді партія ухвалила резолюцію про «перетворення Російської держави в Федеративну Російську Республіку та про «широку децентралізацію та демократизацію влади в державі перш за все краєво-національних автономних органів революційної влади з широкою компетенцією у всіх галузях краєвого життя»29.

Чи не вперше з ідеєю оголошення державної незалежності України на урядовому рівні вийшов не хто інший, як М. Шаповал — сталося це на засіданні уряду 20 грудня. Проти такої позиції негайно і рішуче висловився інший чільний дiяч УЦР, Малої Ради та Генсекретаріату, лідер українського Бунду О. Золотарьов. Він наголосив на одній, але самодостатній причині. «Від цього становище України і на Україні не зміниться, — говорив він, — сильніша вона від того не буде»; негайне проголошення незалежності призведе лише до розриву з ідеями федералізму, а також до руйнацiї еконо­мічних зв’язків. «Швидко вже зберуться Українські Установчі збори, — спра­ведливо зауважував О. Золотарьов, — і рішать справу незалежності Української Республіки». Таку точку зору підтримали й інші помірковано на­лаштовані члени уряду — О. Шульгин, Д. Одинець, М. Порш, М. Тка­ченко. Останній, наприклад, наголошував, що проголошення Генсекре­таріату урядом самостійної України тягне за собою необхідність з його боку визнати легiтимність ленінського Раднаркому як «правительства Велико­росії»30.

Треба підкреслити, що навіть в останні дні грудня на платформі «самостійництва» всередині керівних органів УНР стояли, власне, лише штатні пропагандисти та агітатори цієї справи — члени УПСС на чолі з І. Маєвським31. Решта керівників та активістів центральних українських «державних» установ або намагалася уникнути чіткої позиції, або демонструвала повну нездатність адекватно реагувати на поточні події. Чи не найяскравішим чином це проявилося під час обговорення 22 грудня Генсекретаріатом проблеми формування на Україні офіцерських загонів «з метою боротьби з більшовиками та охорони Учредительного собранія». Наслідком дискусії стало рішення, яке, з нашої точки зору, якнайкраще відбиває всі особливості українського національно-соціалістичного політич­ного менталітету: «З Комітетом добровольческих отрядів ніяких зносин не мати»32. Ще одного потенційного, впливового та потужного союзника у боротьбі за українську державу було блискуче нейтралізовано, ба більше — відштовхнуто до табору найлютіших ворогів цієї державності у будь-якій формі. Не можна оминути увагою й таке. Згадана ухвала створила над­звичайно небезпечний, на наш погляд, прецедент, а саме: інституція, яка претендувала на звання уряду суверенної незалежної держави, відмо­вилася розширити свою юрисдикцію, а, отже суверенітет і відповідаль­ність, на громадян, які буквально під носом цього уряду займалися створенням збройних формувань, цьому урядові непідлеглих. Iншими словами, український уряд продемонстрував принципове небажання перебрати на себе відповідальність, суверенність, тобто — принципову несамостійність.

Ситуація ускладнювалася шаленими темпами. В умовах розвалу фронту, поширення більшовицького наступу на Україну, розповсюдження т.зв. «анархії», тобто втрати контролю над великими районами країни, відсутності власних збройних сил вожді українського революційного соціалістичного державотворення підняли на щит гасло «самостійності» як єдиного засобу, який, на їх думку, дозволив би одним махом розв’язати фундаментальні військові, політичні, економічні та юридичні проблеми, які постали перед ними в останні дні грудня 1917 р. 26 грудня на засіданні Генерального Секретаріату до хору прихильників негайного проголошення самостійності долучився і В. Винниченко: «коли справді більшовиками буде оповіщена священна війна, — твердив він на засіданні уряду, — задля нас найкраще — проголосити самостійність. Ми не можемо воювать, одночасно ведучи війну з большевиками, разом з ними воювати з німцями. Але тут приходиться рахуватися з тим, — глибокодумно обгрунтовував він, — що великоруські промислові круги, видно, з’єднаються з більшовиками (?! — Д.Я.), але не допустять отділення України». Ще одну причину негайного проголошення незалежності великий український політик Винниченко вбачав у тому, що «так само не з нами підуть і національні меншості на Україні»33. Надзвичайно гостра дискусія на цьому засіданні уряду засвiдчила, що з найпринциповішого політичного питання він розколотий принаймні на три групи: власне «самостійників» (Шаповал, Поплавко, Золотарьов); категоричних її противників (Шульгин, Ткаченко, Пількевич, Зарудний); «болото» (Порш, Антонович, Стешенко, Єщенко, Ковалевський, Сидоренко, Коліух, Ганіцький, Абрамович)34.

«Події примають якийсь катастрофічний характер», — мелан­холічно зауважив О. Шульгин на засіданні уряду 29 грудня. I це була свята правда. Уряд новопосталої держави витрачав безцінний час на обгово­рення найменших дрібниць — від дозволу органам місцевого самовряду­вання продавати запаси спирту і необхідності «взяти з рук контрагентства Суворіна книжні кіоски на залізничних станціях» — до проблеми секвестру аптек якогось Марцинчика і «Фарнакос», що відмовилися були прийняти колективний договір!!

Аналіз документів дозволяє констатувати: напередодні нового 1918 р. лідери українського національно-соціалістичного руху, репрезентовані в таких інституціях, як УЦР, Мала Рада та Генеральний Секретаріат, остаточно втратили відчуття реальності, історичної перспективи, розуміння логіки розвитку політичного процесу в Україні та поза її межами. Події не лише вийшли з-під контролю українських урядових кіл, вони почали диктувати їм лінію поведінки.

I продиктували.

30 грудня (12 січня за н. ст.) приблизно опiвднi у Бресті-Литовському країни Четверного союзу в особi мiнiстра закор­донних справ Австро-Угорщини графа Чернiна на пiдставi пункту VII ноти Генерального Секре­тарiату УНР вiд 11.12 1917 р. проголосили незалежнiсть Україн­ської Народної Республiки.

Цитуємо текст офіційного повідомлення делегації УЦР на ми­рових переговорах від 30 грудня: «На початку засідання Чернін зробив наступну заяву: «На пленарному засіданні 10 січня (за новим стилем. — Д.Я.) статс-секретар Української Народної Республіки оповістив делегаціям чотирьох союзних держав ноту Генерального Секретаріату Української Народної Республіки від 11 грудня 1917 р. В сьомому розділі цієї ноти містилася заява, що Українська Народна Республіка, представлена Генеральним секретаріатом, самостійно виступає в міжнародних справах і що вона має думку, так само як і інші держави, брати участь у всіх мирових переговорах, конференціях (нарадах) і конгресах (з’їздах). У відповідь на це я маю честь заявити, — підкреслив граф Чернін, — що делегації Четверного Союзу ознаймують наступне — ми признаємо українську делегацію правомочним представництвом самостійної Української Народної Республіки. Фор­мальне ж признання чотирма союзними державами Української Народної Республіки самостійною державою буде зазначено в мирному договорі! (курсив наш. — Д.Я.)»35. Сам Михайло Сергійович ще в листопаді 1917 р. охарактеризував той проект так: «При всій нескінченності його, з них виразно виступають основні прінціпи будучого політичного ладу України, як його проєктує комісія Центральної Ради — республіка демократична не на словах тільки, а й на ділі, де не лишається місце ніякому «лічному режимові», де виконавча власть поставлена в докладно означені рамці. Республіка одноцільна, — писав голова Конституційної комісії, — з широкою автономією її земель, з широкою самоуправною місцевою кон­ституційно захищеною від втручань адміністрації, і з конституційними ж гарантіями прав меньшостей в сфері культурно-національних інтересів»36.

 В той же день самостійність УНР «в тих географічних межах і в тих державних формах, які одповідають справжній волі українського народу», визнав і ленінський раднарком в особі наркома зовнішніх справ, керівника мирової делегації Л. Троцького37.

Парадоксально, але факт: керманичі УНР спочатку ніяк не вiдреагу­вали на повідомлення з Бреста. Наприклад, пленум Малої Ради, який зібрався на чергову сесію 2 січня, хоча і обговорював такi важливі питання, як законопроект про національно-персональну автономію, про обрання суддів Генерального та апеляційного судів, створення народного війська тощо, ані словом не торкнувся кардинальної зміни статусу УНР та пов’язаних з цим наслідків. Лише 6 січня учасники цього пленуму дізналися, що фракція УПСР «уже два дні обговорює справу з 4-м Універсалом і про державну незалежність (так у тексті. — Д.Я.)»38 , але на тому справа і скінчилася.

Розв’язалася вона лише 11 січня. В ході «перманентного, безперерв­ного засідання» вдалося узгодити текст IV Універсалу (див. додаток 1.6). Необхідність цього акта була обгрунтована у короткій вступній промові М. Грушевського. Власне, голова УЦР сформулював такі пункти:

- Установчі збори, призначені на 9 січня III Універсалом, не змогли, мовляв, зібратися тому, «що останніми днями виникли всілякі (?) заколоти (так у тексті. — Д.Я.)»,

- «обставини зложилися так, що відкладання Установчих зборів не можна довше терпіти»,

- «щоб дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну, Українська Центральна рада постановила не відкладати до Установчих зборів ті справи і ... видати оцей Універсал»39.

Обгрунтування необхідності проголошення самостійності УНР головою Центральної Ради, з нашої точки зору, гідне подиву. По-перше, досьогодні жодному дослідникові не пощастило виявити ані в українських, ані в закор­донних архівах бодай непрямих ознак того, що УЦР або будь-який сформо­ваний нею орган зробив бодай один практичний крок у справі скликання Українських Установчих зборів. Не менший подив викликають посилання голови УЦР на невідомо ким, де і коли організовані «заколоти», які, мовляв, «виникли останніми днями». В умовах, коли одна частина України перебувала під владою австро-угорської та німецької військових адміністра­цій, інша потрапила під чобіт московських інтервентів, говорити про якісь там міфічні «заколоти», на нашу думку, було просто смішно. По-третє, лідер УЦР, фактичний керівник конституційної комісїї, визначний науковець Михайло Сергійович Грушевський чудово знав і розумів, що ні УЦР, ні, тим більше, жодна з утворених нею інституцій не мала правових підстав ухвалю­вати такі рішення, оскільки вони не спиралися на народне представництво, виявлене шляхом загального та рівного виборчого права. Не мали вони на те і підстав політичних — адже впродовж попереднього періоду українська політична еліта, хоча й спромоглася досягти консен­сусу щодо форми державного устрою України (парламентська республіка), так і не змогла остаточно визначитися щодо державного статусу, форми взаємовідносин України з сусідніми країнами. А економічна, військова, наукова, інші еліти та духовенство від участі в обговоренні та вирішенні цих питань були відсторонені. Більше того, основними лобістами ідеї негайного проголо­шення державної самостійності України виступили сам М. Грушев­ський та невеличка група його однодумцiв з числа провідних членів УСДРП та УПСР. Добре відомо, що авторами IV Універсалу стали М. Грушевський, М. Шаповал та В. Винниченко40. Лояльно налаштованим опонентам просто затулили пельку41.