Національно-державницька (прогетьманська) історіографія. 12 страница

Залишаючи осторонь аналiз проблеми — чому «полiтично непрактичнi» дiячi поклали на себе тягар розбудови нової незалежної держави, та ще i в умовах виснажливої свiтової вiйни, ми повиннi констатувати, що VII пленум УЦР офіційно зафіксував вихід цієї організації за межі існуючого в державi правового простору. Тим самим, Центральна Рада de facto підтримала дії більшовиків, спрямованi на знищення демократичних інститутів, які почали складатися в країні в післялютневий період, на розвал усієї системи міжнародних договірно-правових відносин, що сформувалася в 1904–1907 рр. і охоплювала принаймні 25 країн, в т.ч. Францію, Велику Британію, США.

На нашу думку, після 31 жовтня 1917 р. Українська Центральна Рада, утворені нею інституції, всі без винятку їхнi дії у внутрішньо— та зовнішньополітичнi сферах втратили легітимний статус. Подальші спроби, навіть якщо вони і здійснювалися, підтвердити або відновити цей статус,— статус законного парламенту та уряду України,— позитивних наслідків не мали. Україна потрапила у правовий вакуум, який, на нашу думку, був заповнений лише внаслідок референ­думу 1 грудня 1991 р.

4 листопада новий склад Генерального Секретаріату (див. дода­ток 2.29) у черговий раз зафіксував цю позицію. Обговоривши доповідь свого глави «про біжучі події» крайовий уряд, легiтимність якого випливала з відомого акта Тимчасового уряду, усунутого від влади внаслідок більшовицького заколоту, ухвалив хіба що «ужити всіх заходів ідейної боротьби з большевизмом для безкровного полагодження справи і тільки на випадок оружного виступу ужити сили16 (курсив наш.— Д.Я.)».

Очевидно, що це славне засідання обійшло низку питань. Наприклад, яку, власне, оружну силу мав на увазі застосувати Генсекретаріат? Які, власне, засоби «ідейної боротьби» збирався вжити лівосоціалістичний крайовий орган Тимчасового уряду у відповідь на повалення останнього? Яким чином, власне, він збирався вирiшити питання про свій статус у нових умовах при тому, що певні групи і верстви населення українських губерній (в більшості своїй, до речі, саме ті, які відігравали ключову роль в економічному, духовному, інтелектуальному житті Краю) не визнавали влади Генерального Секретаріату, а якщо i визнавали його повноваження, то лише як місцевого органу Тимчасового уряду?

Очевидно, що самі лідери українського руху добре все це розуміли. Зайве свідчення — коротенький протокол засідання Генерального Секретаріату від 6 листопада. Зміст: 7 членів крайового уряду обговорили проект III Універсалу, документа, котрий, на думку його творців, мав розв’язати надзвичайно складні політико-правові проблеми, які виникли в країні після петроградських подій. «Пiсля довгих обговорювань цiєї справи в фракцiях,— пригадував згодом М. Грушевський,— признана була негайнiсть цього акту, але заразом представники української демократiї прийшли до переконання, що вiн не може обмежитись проголошенням самої лише державної форми, але разом з тим мусить бути з’ясований i демократичний та соцiялiстичний характер вiдновленої Української держави i згiдно з одвiчними домаганнями українського демосу, iдеалами, покладеними в основу українського вiдродження найвидатнiшими його представниками i принципами, проголошеними всеросiйською револю­цiєю»17.

7 листопада екстрене засідання Малої Ради, до складу якой входило принаймні 115 осіб, 42 голосами «за» («всі українці і євреї», — читаємо в протоколі), при 5 таких, що утрималися (Кононенко, Балабанов — обидва РСДРП(об.), Скловський та Сараджев — ПСР, Рудницький — ПНДЦ) прийняли, за словами М. Грушевського, «постанову про Українську Республіку»18. Вже 8 листопада цей, без найменшого перебільшення, історичний документ було надруковано в центральних київських газетах (див. додаток 1.5). Наступного дня Українську Народну Республіку було урочисто проголошено на площі Б. Хмельницького в Києві19.

Згодом піднесені адоратори нового державного утворення опти­містично стверджували, що III Універсал був або не менш ніж «справжнiм апогеєм Української революцiї»20, або ж «проникненим глибокою стриво­женiстю за подальшi долi Росiї та України»21, чи «особливої ваги політично-державним та історичним актом» — передовсім тому, що УЦР проголо­сила ним самостійну Українську Державу — Українську Народну Республіку». Тон задав голова УЦР, який характеризував документ не iнакше, як «переможний прапор українського визвольного руху»22. Точкою зору опонентiв, як завжди, знехтували23.

На думку К. Костiва, фраза: «не пориваючи федеративні зв’язки з Росією» була вставлена в текст Універсалу тільки з тактичних міркувань, щоби задовольнити вимогу представників національних меншин в УЦР та не загострювати відносин з ними. Зрозуміло, що ця фраза мала чисто теоретичне значення ще й тому, що після жовтневого перевороту про створення федеративного уряду Росії, який мав би складатися з представ­ників «вільних» республік вже годі було й думати. «В III Універсалі скристалізовані всі риси суверенної держави України», — читаємо далi у фундаментальному дослідженні К. Костіва, — парламентський устрій, «п’ятичленна» виборча формула, точне — вперше в історії визвольних змагань — означення території, перевага законодавчої влади над виконав­чою — щоби це підкреслити, в назву держави спеціально додане слово «Народня»24. Висновок: «З погляду державного права III Універсал — основний конституційний закон, яким було встановлено суверенну, ні від кого незалежну назовні Українську Державу в формі демократичної народоправної Української Народної Республіки»25. В. Старосольський, в свою чергу, відзначив, що в тексті Універсалу було «охоплено три чинники, які складаються на поняття держави: населення, влада і територія»26.

Цілком оригінальну точку зору висловив автор численних праць з проблеми ще за «доперебудовних» часів: III Універсал було проголошено «по суті під впливом перших декретів Радянської влади»27. При цьому шановний дослідник обійшов питання про те, чи були ці декрети відомі в Україні, і якщо так, то кому, коли і якою мірою?

В. Верстюк відзначив принаймні один, але фундаментальний наслідок оприлюднення III Універсалу: УЦР фактично втратила політичну ініціативу. Саме тому, писав він, «дії УЦР і Генерального Секретаріату стосовно Петрограда мали оборонний характер, більшовики випереджали лідерів УНР на крок чи два в своїй політичній грі, нав’язували їм вигідні для себе умови»28. В. Верстюк відзначив і такий суттєвий момент: проголошення III Універсалу фактично означало, зокрема, що «Центральна Рада взяла на свої плечі тягар перетворення Росії у федеративну республіку»29. Пiзнiше дослiдник оцінив події так: проголошення документу «знаменувало вiдродження української державностi у XX ст. В iсторiї Центральної Ради розпочинався новий етап її дiяльностi — етап державно-нацiонального будiвництва»30, хоча, мовляв, «наприкiнцi 1917 р. в Росiї загалом i в Українi зокрема не iснувало реальних можливостей для побудови демократичної державностi»31.

На нашу думку, така, м’яко кажучи, контроверсiйна точка зору покликана приховати принаймнi двi суттєвi обставини. Перша: тягар державного будiвництва було покладено на плечі, абсолютно не підго­товлені для вирішення не тільки цього надзвичайно складного завдання, а й для розв’язання більш «вузьких» проблем державного, політичного, економічного, соціального устрою нової України. Друга: реальний шлях побудови демократичної державностi i в Росiї, i в Українi лежав у річищі закону та права — через скликання Всеросiйських та Українських Установчих Зборiв та неухильне дотримання союзницьких зобов’язань, покладених на себе Росiєю угодою з Великою Британiєю 1907 р.

Тимчасом, III Універсал, хоча й відбив настрої, побажання та заповітні мрії певної частини селянства, яка не могла не погодитися із положенням про скасування приватної власності на землю32, передо­всім був виразним симптомом загальної хвороби українських полі­тичних еліт — невміння відслідковувати стрімкий розвиток політичних подій та адекватно реагувати на них, прагнення реалізувати можливо цілком логічні та справедливі, але абстрактні або конфліктні — для більших і невпливових або менших, але дуже впливових груп насе­лення — політичні схеми та гасла.

III Універсал перетворив привид «чорного переділу» на буденну реальність життя десятків мільйонів людей. «Чорний переділ», очевидно, вимагав встановлення такого режиму, який був би здатний забезпечити його реалізацію. Не менш очевидним є й те, що грунтуватися такий режим міг виключно на нічим, ніким і ніякими законами не обмеженому насильстві. Впродовж наступних десятиріч його називали просто: «диктатура пролетаріату».

Поза тим, 9 листопада Генеральний Секретаріат ухвалив низку документiв, надзвичайно важливих для своєї подальшої долі і, як дуже швидко з’ясувалося, для долі всієї України. Він визнав існування більшовицького уряду, зробивши, правда, при цьому такі застереження: «лише у формі федеративного правительства», «правительство народних комісарів Петрограда не являється правительством, визнаним навіть більшою частиною населення держави», і «таким правительством в Російській державі може бути тільки однорідне, соціалістичне міністер­ство» — від народних соціалістів до більшовиків включно. Створити такий уряд, на думку Генсекретаріату, необхідно було «спільними силами» обласних урядів України, Кавказу, Кубані тощо «разом з центральними органами всеросійської революційної демократії». Інше визначальне рішення визнавало «потрібним негайний мир»33.

Таким чином, 9 листопада виконавчий орган УЦР зробив черговий важливий крок у напрямi остаточної руйнації як демократичного політико-правового простору, що почав формуватися в країні після зречення Миколи II, так і всієї системи міжнародних договірно-правових відносин, які визначали роль і місце в світі воюючої четвертий рік країни. Іншими словами, УЦР почала практично реалізовувати курс на встановлення в Україні політичного режиму революційної «радянської демократії», на розрив союзницьких відносин із західними де­мо­кратіями.

Наступні рішення Генерального Секретаріату логічно випливали з цієї формули: 10 листопада ухвалено надзвичайної ваги рішення про створення власного емісійного центру — Київську контору Державного банку було вирішено перетворити на Центральний банк України; 2 грудня — затверджено зразки українських грошей. Генсекретаріат явочним порядком перетворював Україну на суб’єкт міжнародного права, розпочавши переговори з обласними урядами щодо створення федеративної держави. «Загальноармійському комітетові» Ставки Верховного Головнокомандувача було надіслано постанову Секрета­ріату про «негайний» початок мирних переговорів з країнами Четверного Союзу. 10 листопада Мала Рада ухвалила рішення про здійснення судівництва «іменем Української Народної Республіки». 11 листопада нею було схвалено «найбiльший за обсягом з помiж усiх, ухвалених УЦР» та «найвагомiший з огляду на стратегiчнi завдання Центральної Ради», та й взагалi найвагомiший в галузi державного будiвництва, закон про вибори до Українських Установчих Зборів34. Характерно, що право участі у виборах надавалося «громадянам Російської Республіки», межі деяких виборчих округів розширювалися на території, які перебували за адміністративними кордонами українських губерній. День виборів було призначено на 27–29 грудня35, день скликання Зборів — на 9 січня, керівником Головної комісії по справах виборів до Українських Установчих зборів призначено голову Київської окружної комісії по виборах до Всеросійських Установчих Зборів М. Мороза, а «безпосередні виконавчі заходи, потрібні, щоб технічно полагодити вибори», покладено на Генеральне секретарство військових справ (!)36. 13 листопада ухвалено «Статут «Вільного Козацтва України»37 — іррегулярної оружної сили, на яку українські національно-соціалістичні партії хотіли б спертися у подальшій боротьбі за владу, через день — рішення про формування власного бюджету під приводом того, що «більшовицьке центральне правительство (курсив наш. — Д.Я.) може припинити висилку нам грошей»38, 16 листопада розпорядженням В. Винниченка губернські комісари Тимчасового уряду були підпорядковані Генсекретаріатові. 25 листопада свiт побачив принципово важливий «Закон про виключне право Центральної Ради видавати законодавчi акти УНР»39, який заклав правовi основи всього державного будiвництва УНР40. 2 грудня оприлюднено текст закону про утворення Генерального суду України41.

17 листопада український уряд de jure закріпив розрив відносин з Тимчасовим урядом, остаточно унеможлививши при цьому розв’язання питання про владу в країні законним шляхом. Сталося це таким чином. Товариш міністра внутрішніх справ петроградського кабінету В. Хижняков повідомив про наміри демократичних кіл у Москві утворити новий центральний уряд — «однорідно-соціалістичний, але без більшовиків і за участю представників правительств федеративних країв, а також декого з бувших членів Тимчасового правительства» з метою забез­печення правонаступництва такого уряду від уряду Тимчасового. Обговоривши проблему, Генсекретаріат заявив про відсутність бажання «офіціально входити у переговори з представником Тимчасового правительства», позаяк, мовляв, становище цього уряду «зараз зовсім не вияснене і навіть позиція цілком невиразна» (!!!). Натомість Генеральний Секретаріат ухвалив постанову з чотирьох пунктів, у яких висловлювалися побажання «взяти ініціативу у справі створення центрального правительства у свої руки», вступити для цього в переговори як з представниками «федеративних країв», так і «представ­никами демократії»42, починаючи від большевиків, що мають у Великоросії найбільшу силу (!!!); метою цих переговорів визначалося створення «однорідно-соціалістичного уряду на федеративній основі», проводити їх пропонувалося в Петрограді, тобто фактично під патронатом ленінської Ради Народних Комісарів43.

Цього ж самого дня, 17 листопада всі ці «прекраснодушні» сподівання розвіялися, як дим. Пiд час розмови по прямому дроту члена ЦК УСДРП М. Порша та члена київського ОК РСДРП(б) С. Бакинського з членом РНК Й. Сталіним останній зажадав передачі всєї повноти влади в Україні «крайовому з’їзду рад робітничих, солдатських і селянських депутатів», хоча Порш прагнув переконати петроградського наркома в тому, що Центральна Рада i «є власне рада робітничих, селянських і солдатських депутатів». «Питання про радянську владу в центрі і на місцях,— підкреслив Й. Сталін, — не допускає ніяких поступок. Іншого способу утворення краєвої влади та іншої її форми я собі не можу уявити»44,— наголосив він.

Доводиться констатувати: впродовж лише перших тижнів листопада 1917 р. лідери українського національно-соціалістичного руху благосло­вили розрив з єдиним на той час легітимним джерелом влади в країні, унеможливили будь-які майбутні компроміси та порозуміння з ним або його спадкоємцями, розірвали існуючi міжнародно-правові відносини та союзи, створили принаймні три — крім німецько-австрійського — фронти для України: зовнішньополітичний — з країнами Антанти, внутрішньополітичні — з українськими більшовиками та їх спільниками, з одного боку, антисоціалістичними силами, з другого, збройний — з більшовицьким режимом в Петрограді.

Одночасно українські лідери спромоглися ще й виступити з ініціативою встановлення дипломатичних відносин з Францією та Румунією, висунути вимогу надання країнами Антанти «грошової позички», «присилки інструкторів для перетворення української армії» та «улаштування залізничної справи», вирішивши при цьому проводити сепаратні переговори про мир на Південно-Західному та Румунському фронтах «з відома і по змозі в порозумінні з союзними державами (курсив наш. — Д.Я.)»45. Цілком очевидне міркування про неможливість ведення «ніякої активної політики в міжнародних відносинах, раз тому, що (кабінет В. Винниченка. — Д.Я.) був зв’язаний політикою Центральної Ради з її стремлінням конкурувати з большевиками на полі соціяльного максималізму й демагогії, а по-друге тому, що не спирався вже ні на яку реальну силу, крім кількох сумнівної вірності полків...»46, ігнорувалося не з ментальних міркувань, а тільки тому, що воно належало не стільки політичному опоненту, скільки особистому супротивникові.

Не обминули увагою і військово-організаційні проблеми, вирішивши «погодитися» з переїздом Ставки Верховного Головнокомандувача на Україну, але не до Києва, а до Чернiгіва або до Ніжина, та й то на умовах «офіційного звернення» Ставки до Генерального Секретаріату «в цій справі» та «заведення» при ній «комісаріату з представників демокра­тичних організацій та федеративних правительств держави»47, тобто за участі тих же більшовиків. Наприкінці місяця заходилися ще й реорга­нізовувати Східний фронт I Світової, обмірковуючи питання про злиття командування та штабів Румунського та Південно-Західного фронтів48.

Наростанню тотального хаосу сприяло і рішення Малої Ради від 25 листопада «про право Української Народної Республіки». Всупереч позиції представників «національних меншостей» було ухвалено, що на час до створення «Російської Федерації» та майбутнього «розмежування компетенції в сфері законодавства між нею і Центральною Радою чи тим загальноукраїнським органом, що має її замінити», дійсними на території України визнавалися всі закони російського уряду, видані до 27 жовтня за умови, що вони не суперечать Універсалам Центральної Ради49.

Абсурдність цього рішення полягала, зокрема, в тому, що в умовах розвалу системи судівництва, відсутності вищої судової інстанції, яка повинна була б тлумачити численнi розбіжностi в законодавстві, діючими визнавалися закони, ухвалені тими урядами — в тому числі доби монархії — якi сама УЦР законними визнати відмовлялася. Добре відомо, що Тимчасовий уряд Російської Республіки, правонаступник урядів трьохсотрічної доби монархії, в жовтні намагався притягнути до судової відповідальності лідерів Ради, які своїми рішеннями ці закони неодноразово порушували. Очевидно, що після 25 жовтня йшлося вже не стільки про важливі, але до певної міри «другорядні» розбіжності з питань, наприклад, про чисельність крайового органу Тимчасового уряду, яким був Генеральний секретаріат, скільки про відмову останнього дотримуватися загальнопрйнятих на той час принципiв, закріплених не лише на рівні закону, а що більш важливо, — усталених на рівні масової свідомості як законнi і легітимнi, принципів, які визначали відносини власності, основнi засади державного устрою або систему міжнародних союзів тощо.

Всі вищенаведені рішення i дії УЦР та її органів переконливо свідчать: після 25 жовтня 1917 р. лідери Центральної Ради взяли курс на створення в Україні самостійної держави50 — суб’єкта міжнародного права у формі національної соціалістичної республіки, вся повнота прав в якій мала належати виключно представникам так званих «трудящих класів населення», тобто тим групам, які або не мали ніякої приватної власності, або були дрібними чи, в кращому разi, «середніми» власниками.

У межах даного дослідження ми вважаємо за можливе висловити міркування про те, що реалізація цієї програмної мети була уне­можливлена хоча б тому, що лідери українського національного соціалістичного руху припустилися всіх можливих — враховуючи обставини місця та часу — політичних помилок. Саме ці їхні помилки стали першопричинами, які рівно через три роки довели Україну до повного військового, економічного, політичного, кон­фесійного, духовного, ідеологічного спустошення і краху і, отже, до утвердження людожерного політичного режиму у формі Української Радянської Соціалістичної Республіки як складової та невід’ємної частини Союзу РСР.

В останні дні листопада — перші дні грудня на цьому шляху було зроблено чергові рiшучi кроки. Ігноруючи думку російських соціал-демократів та есерів, а також БУНДу, Мала Рада відмовилася ухвалити рішення про «виразне невизнання» більшовицького режиму, про те, що «всякий замах на волю (Всеросійських) Установчих зборів є найбільшою небезпекою як для справи загального миру, так і для самого існування держави, і що через це вся демократія Росії і всі органи крайової власті повинні твердо стати в оборону Установчих зборів». Натомість, на пропозицію УПСР «майже одноголосно» ухвалили скликати 10 грудня в Києві «всіх обраних від України до Всеросійських Установчих зборів депутатів»51. Мета такого зібрання залишилася загадкою — і не лише для присутніх. 2 грудня Генсек­ретаріат визнав Раду народних комісарів і de jure: «в зв’язку з проголошенням Української Народної Республіки,— йшлося у його постанові, — посаду комісара (при Тимчасовому уряді. — Д.Я.) перетворити на посаду представника Української Народної Рес­публіки»52.

Але всі ці постанови, відкриття 4 грудня Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів та його рішення — принаймні в їх «київськiй» частині53 — ніяких позитивних практичних наслідків не мали та й, зрештою, не могли мати. Вже в перший день роботи з’їзду, який закріпив розкол українського соціалістичного руху на «інтернаціональну» та «національну» частини, Генеральний секретаріат був змушений визначитися з відомою Декларацією РНК та її ультиматумом УЦР54. Характер обговорення цих документів на засіданнях уряду та Малої Ради засвідчив принаймні фатальну недооцінку українською стороною міри загрози: петроградську Раду народних комісарів за інерцією продовжували трактувати як «великоруську демократію»55.

1 Тимчасовий уряд викликав до Петрограда В. Винниченка, О. Зарубіна та О. Сте­шенка. Міністр юстиції Малянтович наказав прокуророві київської судової палати провести слідство та притягнути до кримінальної відповідальності «генеральних секретарів як службових осіб» за порушення основних законів російської держави, тобто за спробу скликання конституанти України». Див.: Костів К. Конституційні акти... — С. 65–66.

2 Див.: УЦР. — Т. 1. — С. 356.

3 Щусь О. Всеукраїнські військові з’їзди. — С. 52.

4 Голова уряду О. Керенський офiцiйно подав у вiдставку лише 1 листопада. Голову уряду по черзi заступали мiнiстри, яким пощастило уникнути арешту. Останнiй документ у своїй iсторiї уряд ухвалив 17 листопада — про скликання 28 листопада Всеросiйських установчих зборiв.

5 Верстюк В. Українська Центральна Рада: навчальний посiбник. — С. 196.

6 Солдатенко В. Українська революцiя. Iсторичний нарис. — С. 319.

7 Яка не могла вчасно збиратися на сесії, за словами свого голови, через «причини чисто технічного та грошового характеру». — Див.: УЦР... — С. 370.

8 Який, до речі, продемонстрував свою недієздатність: його перше після петроградського заколоту засідання відбулося лише 2 листопада!

9 Його було розпущено вже 28 жовтня, а всю «владу», яку він «зосередив у своїх руках», було передано Генеральному Секретаріатові, «який в своїй діяльності спирається на органи революційної демократії краю». Див.: УЦР. — Т. 1.— С. 369.

10 УЦР. — Т. 1. — С. 363.

11 Цит. за: Щусь О. Всеукраїнські військові з’їзди. — С. 78–80. Див. також: Історія українського війська. — Т. 2. — С. 367–367 ; Скоропадський П. Спогади. — С. 80–81.

12 Солдатенко В. Українська революцiя. Концепцiя та iсторiографiя.— С. 274, 277, 278. Твердо дотримуючись правила пояснювати одну й ту саму думку двiчi, дослiдник дослiвно вiдтворив її в iншiй розвiдцi: Солдатенко В. Українська революцiя. Iсторичний нарис. — С. 320.

13 Див.: УЦР. — Т. 1. — С. 370.

14 Див.: Там само. С. 378–379.

15 Там само. С. 374, 375, 379, 381.

16 Там само. С. 392.

17 Грушевський М. Роковини 20 (7) листопада 1917 р. // Український iсторик. — 1988. — № 1–4 (97–100). — С. 165 (перша публiкацiя: ЛНВ. — 1918. — Т. 72).

18 УЦР. — Т. 1. — С. 397.

19 Звіт про «велике свято» див.: УЦР. — Т. 1. — С. 403–404. Див. також: Верига В. Визвольнi змагання в Українi. — Т. 1. — С. 173–177.

20 Солдатенко В. Українська революцiя. — С. 336. Ба бiльше: «Народ, нацiя зi створенням Української Народної Республiки пiднiмалися на якiсно новий щабель свого розвитку. Перед ними вiдкривалися небаченi до того можливостi до масштаб­них зрушень як у рiзних галузях внутрiшнього життя, так i в мiжнародних вiдносинах. Одним могутнiм порухом Україна ... буквально вривалася до мiжнародної спiльноти як прогресивне суспiльне нацiонально-державне утворення». — Там само.

21 Мироненко О. Свiточ української державностi. — С. 137. 

22 Грушевський М. Роковини 20 (7) листопада 1917 р. — С. 165.

23 Деякi опiнiї опозицiонерiв див.: Верстюк В. Українська Центральна Рада: навчальний посiбник. — С. 207.

24 До речi, кордони, накреслені III Універсалом, лягли в основу Брестського мирного договору: Костів К. Конституційні акти. — С. 73–74.

25 Там cамо. — С. 75.

26 Самбірський С. Доповідь про універсали Української Центральної Ради // Володимир Старосольський. 1878–1942. — Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Історично-філософська секція. — Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто.— 1991. — Т. 210. — С. 378.

27 Гошуляк І. Про причини поразки Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1994. — № 1. — С. 34.

28 Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1995. — № 5. — С. 84.

29 Там само. С. 81.

30 Верстюк В. Українська Центральна Рада: навчальний посiбник. — С. 204.

31 Там само. С. 209.

32 Див.:Скоропадський П. Спогади. — С. 135.

33 УЦР. — Т. 1. — С. 404, 568.

34 Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України. — С.68. Див. також : УЦР. — Т. 1. — С. 413–432, 493.

35 Там само. С. 478–479.

36 Там само. С. 411, 412, 567, 569.

37 Там само. С. 435–440.

38 Там само. С. 446.

39 Там само. C. 477–478.

40 Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України. — С.26, 67.

41 УЦР. — Т.1. — С. 450, 497.

42 Такий лист «з запрошенням утворити на засаді федералізму однородно-соціалістичне правительство» 25 листопада УЦР надіслало до урядів Південно-Східного Союзу, Сибіру, Криму, Молдавії, Білоруської Центральної ради, крайового Закавказького комітету, Народної Ради в Петербурзі та деяких інших установ. — Див.: УЦР. — Т.1. — С. 514–515.

43 Там само. С. 454. В зв’язку з наведеним, потребує додаткового обгрунтування точку зору про те, що В. Винниченко «розгорнув шалену дiяльнiсть у напрямi створення «всеросiйського правительства» в Києвi» (Мороз В. Чи був можливвим український варiант «чуда над Вислою» в 1918 р. // Полтавська Петлюрiана. Ч. 2. — Полтава, 1996. — С. 45. (Матерiали III Петлюрiвських читань, проведених в Полтавi 5 листопада 1994 р.). В. Мороз справедливо відзначає, що пiсля повалення Тимчасо­вого уряду було втрачено шанс створення небiльшовицького полiтичного центру. Але при цьому дослідник чомусь не припускає, що такий центр мiг би бути створений в Києвi. На думку В. Мороза, Україна повинна була «нi в якому разi не втручатися» у внутрiшньоросiйський конфлiкт по лiнiї бiльшовики-небiльшовики i «всiма можливими засобами пiдiгрiвати цей конфлiкт» (Там само. С. 44).

44 Докл. див.: УЦР. — Т. 1. — С. 455–459.

45 Рішенння Генерального Секретаріату від 21 листопада // УЦР. — Т. 1. — С. 465. Того ж дня завдяки зусиллям фракції УПСР рішення про «негайне вироблення програми миру для предложення її від імені Української Народної Республіки народам Росії, а також союзним і ворожим державам як основу переговорів» було буквально пробито через Малу Раду. Див.: Там само. С. 469.

46 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 214.

47 Див.: УЦР. — Т. 1. — С. 459.

48 Див. наприклад: Там само. С. 471.

49 УЦР. — Т. 1. — С. 475. Текст закону див.: Там само. С. 477–478.

50 Можна погодитися з твердженнями про те, що в цей період деякі українські лідери, наприклад В. Винниченко, продовжували «сповідувати» ідею автономної України у складі Російської Республіки» (Див.: Солдатенко В. Еволюція суспільно-політичних поглядів В.К. Винниченка // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 20.). Думається, що «сповідування» це призначалося лише до публічно-пропагандистського вжитку, було лише вдалим, з точки зору творців цього credo, політичним маневром.

51 УЦР. — Т. 1. — С. 485, 483. У продовження цього політичного курсу Генсекретаріат 2 грудня лише «прийняв до відома» повідомлення про те, що Верховний Головно­командувач від ленінського уряду Криленко закликав «підтримати» РНК і «не підлягати владі» Установчих зборів, куди, мовляв, «пройшли поміщики, кадети і соціалісти-революціонери оборонці — обманщики народу». Див.: Там само. С. 493.

52 Там само. С. 492.

53 Документи з’їзду див.: Там само. С. 502–512.

54 Див.: Там само. С. 498, 578, 512–513.

55 Там само. С. 515–516.