Національно-державницька (прогетьманська) історіографія. 11 страница

Делегати з’їзду дійшли висновку, що головною хибою державного устрою, головною причиною безладдя в усіх ділянках державного життя є надмірна концентрація законотворчої та виконавчої влади в центральних органах. У спеціальному документі аналізувалися проблеми національно-територіальної автономії, яка була нездатна ефективно розв’язати питання національних меншин і націй, та обгрунтовувалися принципи національно-персональної автономії. Головні аргументи на користь цієї точки зору були викладені у такий спосіб:

«1.Кожен з населяючих Росію народів має право на національно-персональну автономію, тобто на організування нації в публічно-правову спілку, до якої можуть входити всі члени даного народу на всім просторі держави.

2. Обсяг правування, а також і певні форми внутрішньої організації національно-автономної установи, визначаються національними Уста­новчими зборами певного народу, скликаними на основі рівного, безпосе­реднього, таємного, пропорціонального і без різниці пола голосування.

3. Державний закон забезпечує національним меншостям, кількість яких досягає в певному краю визначеного законом числа, право користуватись своєю мовою в державних чи крайових установах місцевого самоуправління»87.

Принципової ваги новація, ухвалена делегатами з’їзду, полягала в закликовi до необхідності скликання не лише Всеросійських Установчих Зборів, але й крайових, «які мають установити як норми відношень країв до центральних органів федерації, так і певні форми внутрішньої організації автономних установ даного народу чи краю»88.

Хоча з’їзд став «вершком вияву федералiзму в Росiйськiй iмперiї, вiн не зумiв надати динамiки цiй течiї, чи принести якiсь реальнi здобутки. — висловив думку український iсторик з дiаспори.— Радше, федералiзм, якого дитиною був той з’їзд, — вiв вiн далi, — вiдживав останню фазу свого iсторичного етапу, як в українському, так i в iнших народiв, що брали в ньому участь. З’їзд Народiв, — читаємо далi, — подiя, яка могла стати нарiжним каменем на шляху здiйснення його вiзiї, став монументом в основному змарнованих зусиль i розбитих iлюзiй»89.

Проаналізувавши матеріали форуму, О. Реєнт та Б. Андрусишин довели, що в перші дні вересня 1917 р. провідні політичні сили УЦР навіть теоретично не ставили питання про самостійний державницький статус України. Парадоксально, але факт: питання про самостійність України висунули перед делегацією УЦР представники Польської соціалістичної партії, які взяли участь у роботі форуму, твердячи, що «вони таким способом думають захистити свої національні меншини від Росії»90.

Послідовними опонентами М. Грушевського виступали представники самостійницьких кіл, які вважали, що «із зреченням Миколи II наступає той природний стан волі для українського народу, в якому він перебував до Переяславської ради 1654 року, оскільки договір був утворений українським народом особисто з царем, тобто контрагентами в договорі виступали, з одного боку, Українська республіка як юридична особа, а з другого, — московський цар, як особа «фізична»91.

Втім, упродовж наступних чотирьох тижнів ставлення провідників українського національно-соціалістичного руху до цієї фундаментальної політико-правової проблеми радикально змінилося. Зафіксували це «незвичайно численні» збори Малої Ради 10 жовтня92 (персональний склад Малої Ради та матеріали про відвідування її членами засідань див. додатки 2.16–2.20), на яких «обговорювалась справа скликання Української Установчої ради». Виступи членів Ради О. Севрюка, М. Рафеса, М. Тка­ченка, М. Балабанова, І. Маєвського, Б. Мартоса, В. Винниченка, М. Порша та М. Шаповала засвідчили наявність двох дiаметрально проти­лежних політичних ліній у виконавчому комітеті УЦР. Перша, яку представляли тільки члени українських партій — есерів, есдеків те есефів, полягала в тому, що Українські Установчі збори конче необхідно скликати найближчим часом. Обгрунтовувалося це, за словами О. Шульгина, тим, що «український народ, як і кожен другий, має цілковите право на політичне самоозначення». Друга позиція, представлена лідерами БУНДу, РСДРП (об.) та ПСР полягала в тому, що «єдину волю народу можуть виявити тільки Всеросійські Установчі збори, і цій волі всі повинні скоритись» (М. Рафес), а українські політичні партії «почали збиватись на шлях самостійництва» (І. Скловський). Наслідок дискусії: Мала Рада ухвалює: «утворити організаційний комітет (по скликанню Українських Установчих Зборів. — Д.Я.), а в суботу обрати комісію для вироблення законопроекту про скликання Української Установчої ради»93.

Мимоволі виникає питання: а чи була така постанова підкріплена фінансовими або політичними ресурсами (наприклад, ясно вираженою волею населення українських губерній), наявністю організаційного апарату, здатного втілити це рішення в життя, тощо? Думається, що відповідь на це запитання є однозначно негативною.

Власне, це добре розуміли й самі його ініціатори. Наприклад, у щоденнику В. Винниченка можна, зокрема, прочитати такі рядки: «І злість, і сум, і гріх. Генеральний Секретаріат є крайова вища влада. Це всім, хто читає газети, відомо. Але всім, хто читає газети, і хто не читає їх, видно, що проявів тої влади поки що дуже мало... Нетерплячі «свої» вимагають, щоб ми брали «власть в свої руки». Що це значить, у чому має бути та влада, вони й самі не розуміють. Але жадність до влади надзвичайна. Зголоднілість до державності аж закочується від нетерплячки...»94.

Аналіз протоколів засідань Генерального Секретаріату, — інституції, яка, на відміну від інших загальноукраїнських установ, теоретично створювалася як виконавчий апарат УЦР, — ясно свідчить: він не був наділений всією повнотою влади як орган державного управління, обговорював лише певні законопроекти та інші документи директивного характеру, власне, мав право лише законодавчої ініціативи для самого себе. Його функції тільки-но вироблялися, окремі секретарства дуже повільно просувалися у визначенні власної компетенції, самовизначення як органу влади проходило досить повільно, тобто діяльність як органу влади була принаймні позбавлена логічної завершеності95. Про «крайнє ненормальні умови, в які поставлено місцеву владу в краю», відсутність «послідовно видержаної системи управління», неможливість здійснення своїх повноважень «без згідної діяльності з місцевою військовою владою» сам Генеральний Секретаріат повідомляв Тимчасовий уряд у спеціальному меморандумі 13 жовтня96.

Результат: 17 жовтня Генеральний Секретаріат ухвалює заяву, згідно з якою «буде вести» свою діяльність «в напрямі ... єдності Російської Федеративної Республіки». 19 жовтня пленум Малої Ради скасовує своє попереднє рішення одностайно підтриманою ухвалою про те, що «права народів України будуть цілком забезпечені на Всеросійських Установчих Зборах»97.

Шлях до мирної, еволюційної трансформації Російської Республіки і, отже, України теоретично було відкрито.

1 Нова Рада. — 1917. — 18 червня; Див. також: Верига В. Визвольнi змагання в Українi. 1914 — 1923. В 2-х т. — Т. 1. — С. 114–119.

2 ЦК конституційно-демократичної партії заборонив членам партії входити до комісії.

3 Нам не вдалося виявити відомості про діяльність цієї комісії.

4 Нова Рада. — 1917. — 20 червня; Там само. 27 червня.

5 Матеріали і документи сесії див.: УЦР. — Т. 1. — С. 106–157; Див. також: Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — N 10. — С. 133–135.

6 Першу відому нам публікацію цього документа див.: Нова Рада. — 1917. — 13 червня.

7 Див.: ЦДАВО України. — Ф. 1115. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 3–5.; Вісті з Україн­ської Центральної Ради. — 1917. — № 14; Нова Рада. — 1917. — 22 червня; Там само. — 27 червня; Там само. — 29 червня; Там само. — 2 липня. Див. також: УЦР. — Т. 1. — С.125–126.

8 Докл. див.: Інститут історії України АН України. — Історичні зошити. — Київ, 1992. — N 6. — С. 12–14 та ін.

9 Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — N 10. — С. 129.

10 Див.: УЦР. — Т. 1. — С. 117–118 та ін.

11 Докл. див.: Нова Рада. — 1917. — 28 червня.

12 Докл. див.: УЦР. — Т. 1. — С. 131–132.

13 Там само. С. 134.

14 Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України. — С.24.

15 Нова Рада. — 1917. — 28 червня (курсив наш.— Д.Я.). 28 червня. Коротка дискусія, яка розгорнулася щодо питання про УУЗ, показала, що на цьому етапі фракції Центральної ради не мали узгодженої точки зору на роль, місце і порядок скликання Установчих Зборів. Див.: УЦР. — Т. 1. — С. 134.

16 Там само. С. 131.

17 Там само. С. 143.

18 В цей же день було затверджено і квоти окремим організаціям для обрання до Українських Установчих Зборів.

19 УЦР... — Т. 1. — С. 139.

20 Докл. див.: УЦР. — Т. 1. — С. 140–141.

21 Костів К. Конституційні акти. — С. 42.

22 УЦР. — Т. 1. — С. 124.

23 Комісію «по скликанню територіального з’їзду народів України» у складі Війтенка, Ільченка, Калгана, Кекала, Ковальського, Ніковського, Чалого та Чопівського було обрано на першому засіданні V пленуму УЦР увечері 20 червня.

24 Його планувалося зібрати у Києві вже у липні 1917 р., але внаслідок відомих подій це вдалося зробити лише у вересні.

25 УЦР. — Т. 1. — С. 126–127.

26 Нова Рада. — 1917. — 1 липня.

27 Див.: УЦР. — Т. 1. — С. 142.

28 Про відносини УЦР та петроградського уряду див., зокрема: Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — N 10. — С. 130–132, 140–144; Затока О. До питання про характер взаємин Центральної Ради та Тимчасового уряду в 1917 р. // Науково-теоретичні читання в Інституті історії України 16 березня 1995 р. — Київ, 1996. — С. 44–52.

29 Доповідь В. Винниченка про хід переговорів див.: УЦР. — Т. 1. — С. 152–153.

30 30 червня члени УЦР висловили своє «занепокоєння» тим, що центральний уряд не дозволив створити окреме українське військо, а згодився лише на форму­вання поодиноких національних військових частин.

31 Докл. див.: УЦР. — Т. 1. — С. 160–163.

32 Докл. див.: Там само. — С. 145–146.

33 Докл. див.: Там само. — С. 155.

34 До її складу було обрано Б.Бабича, М. Огороднього, Л. Чикаленка, Я. Левченка (всі — УСДРП), В. Прокоповича, О. Рубаса (УПСР), Ф. Крижанівського (трудовик), І. Власенка (позапартійний соціаліст), М. Шинкаря. (УЦР. — Т. 1. — С.137).

35 Нова Рада. — 1917. — 14 липня.

36 Там само. — 1917. — 4 липня. Текст постанови Тимчасового уряду про затверд­ження Генерального секретаріату див.: УЦР. — Т. 1. — С. 163–164.

37 Милюков П. Воспоминания. — М., 1990. — Т. 2. — С. 336.

38 Нова Рада. — 1917. — 5 липня.

39 Гамрецький Ю. Універсали — визначальні віхи в історії Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1991. — № 8. — С. 26, 27.

40 Костів К. Конституційні акти... — С. 51.

41 Там само.— С. 52, 53. Слід зазначити, що таку точку зору підтримали врешті-решт і деякі сучасні дослідники в Україні, наприклад, В. Солдатенко. В. Винниченкові, писав він, — «довелося намовляти» УЦР згодитись на умови, розроблені в результаті переговорів його, М. Грушевського та С. Петлюри з делегацією Тимчасового уряду». Це означало, що Рада приймала на себе обов’язок «за будь-яких умов припинити самочинне запровадження автономії до Всеросійських Установчих Зборів» (Солда­тенко В. Еволюція суспільно-політичних поглядів В.К. Винниченка в добу української революції // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 20).

42 Бевз Т. Формування Української Держави... — С. 16.

43 Верстюк В. Українська Центральна Рада. — С. 170.

44 Докл. див.: Нова Рада. — 1917. — 6 липня.

45 Нова Рада. — 1917. — 5 липня.

46 Див.: Нова Рада. — 1917. — 6 липня.

47 Відкритим залишилося лише питання про керівника Генерального секретаріату віросповідань. Див.: Вісті з Української Центральної Ради. — 1917. — Жовтень; Нова Рада. — 1917. — 8 липня. Див. також: УЦР. — Т. 1. — С. 168–171.

48 Нова Рада. — 1917. — 13 липня

49 Цит. за: Нова Рада. — 1917. — 20 липня.

50 Цит. за: Гриценко А. Українські робітники на шляху творення національної держави (1-й всеукраїнський робітничий з’їзд 11–14 (24–27) липня 1917 р.). — К., 1992. — С. 21. — (Академія наук України. Інститут історії України. — Історичні зошити. — № 5).

51 Докл. див.: Нова Рада. — 1917. — 12 липня.

52 На його думку, пошта, телеграф, митниці, залізниці, військові справи мали перебувати під опікою федеративних органів влади; всіма іншими питаннями мусила б опікуватися влада тієї чи іншої автономії.

53 Гриценко А.П. Українські робітники на шляху творення національної держави... — С. 11–13, 16. Див. також: Реєнт О. Ставлення робітників України до Центральної Ради // Науково-теоретичні читання в Інституті історії України 16 березня 1995 р. — Київ, 1996. — С. 35–43.

54 Нова Рада. — 1917. — 14 липня.

55 Там само. 1917. — 18 липня.

56 Там само. 1917. — 21 липня.

57 Там само.

58 Там само.

59 Там само. — 15 липня.

60 Торгу і промисловості, харчових справ, юстиції та пошт. Докл. див.: Нова Рада. — 1917. — 6 липня; Там само. — 7 липня.

61 Як пригадував М. Грушевський, «гадка», тобто ідея створення інституту крайової виконавчої влади, «була піднесена в партійних с.-р. кругах... Вперше я почув її, — писав Голова УЦР, — від... Маєвського, але, знаючи його ексцент­ричність й індивідуальність, не надав їй особливого значення, думаючи, що вона зостанеться ще надовго його індивідуальним добром» (Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 10. — С. 126).

62 Див. зокрема: Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — N 11. — С. 119 — 121.

63 УЦР. – Т. 1. — С. 182.

64 Докл. див.: Віче. — 1995. — N 12 (45). — С. 122–138; Інститут історії України АН України. Історичні зошити. — 1992. — N 6. — С.4–12; ЦДАВО. — Ф. 1115. — Оп. 1. — Спр. 12. — Арк. 42–42 (об.); Вісті з УЦР. — 1917. — Травень (май). — N 6; Нова Рада. — 1917. — 19 липня; Там само. — 22 липня; Там само. 28 липня; Там само. 30 липня; Там само. 1 серпня; Там само. 2 серпня; Там само. 5 вересня. Див. також: УЦР... — С. 190, 191,193, 197, 211–212, 215–220, 226–227, 242–243. 5 серпня VI сесія УЦР ухвалила рішення про кооптацію до складу Ради 100 представників Всеукраїнської ради робіт­ничих депутатів «по наказу» Всеукраїнського робітничого з’їзду (УЦР... — С. 221).

65 «... одружений з українкою, ставиться прихильно до нацiональних аспiрацiй України», — iз задоволенням вiдзначав Є. Бачинський. Див.: Визвольний шлях. — 1959. — 11. — С. 102.

66 Нова Рада. — 1917. — 30 липня; УЦР. — Т. 1. — С. 212.

67 Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — N 10. — С. 151.

68 Про аргументи Б. Нольде під час переговорів див.: УЦР. — Т. 1. — С. 226.

69 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 159.

70 Цит. за: Верстюк В. Українська Центральна Рада: навчальниий посiбник. — С. 182.

71 Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний. — С. 15.

72 Докл. див.: УЦР. — Т. 1. — С. 217–220. Див. також: Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — N 10. — С. 51–152.

73 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. — С. 85.

74 Солдатенко В. Еволюція суспільно-політичних поглядів В.К. Винниченка // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 20.

75 Костів К. Конституційні акти. — С. 63. Саме ця причина, на його думку, зокрема, пояснює причину відставки Д. Дорошенка з посади голови Генсекретаріату (Там само. С. 64.). На думку В. Солдатенка, в основі неприйняття кандидатури Д. Дорошенка була та обставина, що він, мовляв, був близький за поглядами до російських кадетів, «підтримував по масонській лінії дружні стосунки з Тимчасовим урядом і був згоден виконувати рішення останнього» (Солдатенко В. Еволюція суспільно-політичних поглядів В.К. Винниченка // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 20.). Див. також: УЦР. — Т. 1.— С. 260–261, 264.

76 УЦР. — Т. 1. — С. 241. Див. також: Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — N 11. — С. 123–130. В цьому контекстi твердження П. Христюка про те, що, мовляв, 22 вересня VI сесiя УЦР вирiшила скликати «установчi збори етно­графiчної України» потребують додаткової аргументацiї (Див.: Христюк П. Замiтки i матерiяли... — Т. 2. — С. 17). Крiм всього iншого, таке рiшення у разi його ухвалення, по-перше, практично означало би вихiд за межi правового поля Росiйської Республiки, устрiй якої за визначенням могли встановити лише загальноросiйськi Установчi збори. По-друге, це означало би висунення тери­торiальних претензiй до Австро-Угорщини вiд iменi України. Iншими словами, подiбне рiшення УЦР публiчно засвiдчило би прагнення її лiдерiв вiдiгравати надалi роль суб’єкта мiжнародного права.

77 УЦР. — Т. 1. — С. 250, 251.

78 УЦР. — Т. 1. — С. 249.

79 Солдатенко В. Українська революцiя. — С. 275.

80 Про атмосферу, яка панувала на цьому засіданні, див.: Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — N 11. — С. 132–133.

81 Див.: УЦР. — Т. 1. — С. 269.

82 Заради справедливості треба зазначити, що 21 серпня Мала Рада схвалила пропозицію М. Зільберфарба про обрання двох комісій: юридичної, на яку покла­далося завдання «означити компетенцію Українських Установчих зборів»; «друга» комісія, до якої мали увійти представники всіх фракцій, мала «предложити план виборів». Було утворено також комісію «для розроблення виборчої ординації до Українських Установ­чих зборів» у складі Порша, Розенштейна та Чопівського. 30 серпня на засіданні Малої Ради було оголошено склад комісії «по Установчих зборах»: Севрюк (УПСР), Кова­левський (УСДРП), Хотовицький (УТП), Паночіні (український націонал-революціонер), Золотарьов (БУНД), Гутман (ОЄСРП), Корчинський (УПСФ). З протоколу засідання не можна зрозуміти, була затверд­жена ця комісія, чи ні. 5 вересня Мала Рада доручила цій (?) комісії «прийняти в свій склад представника більшовиків» (Див.: УЦР. — Т. 1. — С. 266, 272, 278); На­гаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. — С. 119. Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — N 11. — С. 135–137.

83 Докл. див.: Інститут історії України АН України. Історичні зошити. — 1992, — N 6. — С. 13, 27 та ін.; УЦР. — Т. 1. — 279 —284, 316–317, 323–327. Звіт делегації про роботу Наради див.: Там само. С. 319–320.

84 Там само. С. 333.

85 Звіт про роботу З’їзду див.: УЦР. — Т. 1. — С. 288–312, 314. Див. також: Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — N 11. — С. 137–147. Стенограму з’їзду див.: Свободный Союз. — 1917. — Октябрь. — № 1.

86 Див.: Гулянович Г. З’їзд народів у Києві (вересень 1917 р.) // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 84.

87 УЦР. — Т. 1. — С. 310–311.

88 Там само. С. 310.

89 Стойко В. З’їзд Народiв у Києвi 1917 року // Український iсторик. — 1977. — № 3–4 (55–56). — С. 14, 25.

90 Реєнт О., Андрусишин Б. З’їзд поневолених народів (8–15 вересня 1917 р.).— Київ, 1994. — С. 7, 10. — (Національна Академія наук України. Інститут історії Украї­ни. Історичні зошити.).

91 Там само. С. 7.

92 За даними М. Грушевського, це засідання відбулося 8 жовтня. Див.: Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — N 11. — С. 149–153.

93 Докл. див.: УЦР. — Т. 1. — С. 334–339.

94 Винниченко В. Щоденник. 1911–1920. — Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. — Т. 1. — С. 272–273.

95 Докл. див.: Інститут історії України АН України. Історичні зошити. — 1992. — N 6. — С. 15–23.

96 Див.: УЦР. — Т. 1. — С. 341–344. Сучаснi дослiдники характеризують ситуацiю, яка склалася в царинi мiсцевого самоврядування, в таких висловах: «цiлковита невизначенiсть самої системи iнституцiй, якi мали закласти фундамент мiсцевої влади»; «органи мiсцевого самоврядування й мiсцева державна адмiнiстрацiя не мали практично жодних ресурсiв для здiйснення своїх повноважень i реального впливу на мiсцеве життя»; «вiдсутнiсть належної правової бази для її дiяльностi». Див.: Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України. — С.31–33.

97 Там само. С. 346. Див. також:.С. 347–350, 353.

v

§ 5. Від падіння Тимчасового уряду до визнання

 більшовицького режиму (26 жовтня — 6 грудня 1917 р.).

Майже пасторальна атмосфера політичного взаємопорозуміння між основними політичними силами, представленими в УЦР, була порушена відомою постановою міністерства юстиції про притягнення до кри­мінальної відповідальності провідних українських діячів1. Реакція Києва була над­звичайно гострою. 21 жовтня, пояснюючи позицію Гене­рального Секре­таріату учасникам III Всеукраїнського військового з’їзду, В. Винни­ченко зауважив, що члени ГС не є чи­новниками Тимчасового уряду, вони обрані УЦР і підзвітні тільки їй. Твердячи, що ГС висловлює інтереси народу, В. Винниченко сказав: «народні інтереси якраз тепер вимагають того, щоб Ге­неральний Секретаріат міцно взяв до своїх рук владу на Україні, і було б гріхом, коли б він цієї влади не взяв», — і це при тому, що цього ж дня Генсекретаріат, засвідчуючи свою лояльність до центрального уряду, ухвалив рішення про формування спеціальної делегації для пе­реговорів з ним «в справі політичного становища на Україні»2. Голова українського уряду також заявив, що ГС не погод­жується з тим, що декілька укра­їнських губерній «відірвано» від Києва, а також зажадав передачі до рук Секретаріату і військової влади3.

Промовляючи ці слова, В. Винниченко і гадки не мав, що вже за 4 дні йому та його колегам особисто і в повному обсязі доведеться пере­йняти на свої плечі тягар відповідальності за долю Краю. Адже в ніч з 24 на 25 жовтня внаслідок збройного заколоту в Петрограді Тимчасовий уряд фактично припинив своє існування4.

Перші вістки про петроградський переворот було отримано в Києві 25 жовтня; в ніч на 26 відбулося екстрене закрите засідання Малої Ради за участю представників РРСД. «Для всiх присутнiх було ясно,— пригадував учасник цього зiбрання, — що треба реагувати на подiї в столицi негайним взяттям влади у Києвi i в Українi Центральною Радою»5. Для початку обрали «революційний Комітет охорони революції на Україні», якому «підчиняються в порядку охорони революції всі органи влади означеної території. Саме в цьому Комiтетi,— констатує В. Солдатенко,— «Радi вдалося об’єднати широкi демократичнi елементи, в тому числi больше­викiв (курсив наш.— Д.Я.)». Це по-перше. А, по-друге, — «Рада рiшуче поривала з Тимчасовою Iнструк­цiєю Тимчасового уряду для Генерального Секретарiату»6, тобто вийшла за межi iснуючого тоді конституцiйного, правового поля. Iншими словами, здiйснила державний переворот, тобто найтяжчий державний злочин, самочинно оголосивши себе верховною владою на частинi територiї Росiйської республiки.

Звернемо увагу й на ще один — суто прикладний — аспект цiєї справи. Зазначеним рiшенням Мала Рада створила ще один владний орган, в якому об’єдналися саме ті сили, які вже були представлені як у ній самій, так і в УЦР, і в Генеральному Секретаріаті. Таким чином, було зроблено черговий крок у напрямку розбудови дивного режиму, влада в якому подекуди формально, а подекуди фактично належала: самій УЦР7, двом її виконавчим органам — Генсекретаріату8, Малій Раді та утворе­ному нею Комітетові Охорони Революції9, місцевим органам Тимчасового уряду, обраним напередодні війни органам земського самоврядування, обраним влітку 1917 р. міським думам, командуванню Київської військової округи, командуванню діючої армії (у фронтовій та прифронто­вій смузі), різноманітним Всеукраїнським та Всеросійським радам — робітничих, солдатських, селянських депутатів, фабрично-заводським комітетам тощо.

Інше рішення, ухвалене Малою Радою в ніч на 26 жовтня, звучало так: «Центральна Українська рада висловлюється проти повстання в Петрограді і буде завзято боротися зі всякими спробами піддержки цього повстання на Україні»10. Треба відзначити надзвичайно принциповий, з нашої точки зору, факт: резолюція не містила пункту про підтримку законного Тимчасового уряду!

Упродовж двох днів Україну було буквально обклеєно летючками-зверненнями про «криваві події, що загрожують погубити здобутки революції». Заради правди треба сказати, що вони дуже швидко довели неспроможність протистояти беззаконню і насильству, котрi спиралася на збройну силу, яка, в свою чергу, підпирала нічим і ніякими законами не обмежену волю до влади.

28 жовтня політичну ситуацію в Україні обговорив III Всеукраїнський військовий з’їзд. Після бурхливої дискусії він проголосив: «...центральна коаліційна влада, в складі якої мають силу буржуазні елементи, не може вважатися виразником волі і заступником інтересів трудової демократії, а через це виступ большевиків не можемо лічити вчинком антидемо­кратичним. І вживемо всіх заходів, щоб війська з України, а також Українські військові одиниці з фронту не посилались для боротьби з представниками інтересів трудового народу».

Відбиваючи настрої есерівської більшості делегатів, з’їзд ухвалив три взаємопов’язанi документи: «Про проголошення Української демократичної Республіки», про «Українські Установчі Збори» та «Громадська і військова власть — Центральній Раді».

У першій із зазначених резолюцій читаємо: «Виходячи з принципу повного нічим не обмеженого самовизначення націй... з’їзд вимагає од свого найвищого революційного органу — Центральної Ради — негайного оголошення Української Демократичної Республіки в етнографічних межах України». Друга резолюція містила вимогу до Генерального Секретаріату «скликати суверенні Установчі Збори». Останні, на думку делегатів III Всеукраїнського військового з’їзду, були єдиним органом, правомочним вирішити питання про «принципи з’єднання на федеративних основах з другими народами», ствердити «республікансько-демократичні форми правління України», «провести широку демократизацію політичного ладу та соціально-економічні реформи, а в першу чергу — земельну реформу». Нарешті, третій документ зажадав від УЦР та ГС перебрання «всієї повноти влади на всій території України в свої руки»11.

Iншими словами, III Всеукраїнський військовий з’їзд, за яким стояли вояки лише трьох «повністю» українізованих дивізій, семи — «частково» та шести таких, що «перебували у стадії завершення означеного процесу», фактично висловився на підтримку більшовицького збройного заколоту та за негайне проголошення самостійного державного існування України. Право, закон, політичний прагматизм у черговий раз посту­пилися місцем ейфорії «революційної доцільності». Українська революція раз і назавжди втратила можливість стати головним центром антибільшовицької боротьби в той момент, коли влада більшовиків ще не набула ознак реальності загальноросійського масштабу.

Не багато досьогоднi знайшлося бажаючих пояснити, чому все сталося так, як сталося. Чи не поодинокий вийняток — В. Солдатенко. Стверджуючи, що «буквально за кiлька днiв вiдбулися такi суттєвi зрушення, якi вiдкололи, перевели, здебiльшого, у ворожий табiр значнi сили, на потенцiї яких ще вчора розраховувала українська революцiя, точнiше її натхненники i керiвники», але нiяк це не пояснюючи, дослiдник справедливо наголосив на тому, що соцiалiстичнi УЦР та Тимчасовий уряд до 25 жовтня якщо i мали якiсь суперечностi, то виключно на нацiональ­ному грунтi. Натомiсть пiсля 26 жовтня українськi соцiалiсти зайняли щодо петроградських побратимiв не просто iншу, а «значною мiрою протилежно-непримиренну, навiть войовничу позицiю, незважаючи на очевидну суперечнiсть такої позицiї настроям широких мас». «Падiння Тимчасового уряду,— пояснює дослiдник,— створило сприятливу обстановку для миттєвої реалiзацiї того, чого не вдалося досягти протягом попереднiх восьми мiсяцiв революцiї. А кроки в цьому напрямку уявлялись вождям УЦР тим важливiшими, що їх все настiйнiше вимагала українська демократiя, зокрема третiй Всеукраїн­ський вiйськовий з’їзд»12. Iншими словами, ця формула означає: українська демократiя — це iгнорування вiйськовиками настроїв суспiльства!

Здавалося б, нова політична ситуація, що склалася в країні після незаконного усунення від влади Тимчасового уряду, мала б бути в центрі уваги і самої УЦР, яка зібралася 29 жовтня на чергову VII сесію. Однак, нечисленні13 її учасники вирішили, що доцiльнiше обговорити звіти Малої Ради, Генсекретаріату, різноманітні законопроекти, в т.ч. про Українські Установчі збори, доповідь Комісії по складанню Статуту автономної України, Статут Морської Ради тощо. Вступна промова М. Грушевського була просякнута наріканнями на політику петроградського кабінету — який він називав не інакше, як «органом старої тактики» в українському питанні. В. Винниченко, в свою чергу, кивав на «великі перешкоди з боку російської буржуазії». Жодного слова про петроградські події не сказали і генеральні секретарі – С. Петлюра, І. Красковський, Хр. Барановський, М. Ткаченко, М. Порш. Хіба що М. Рафес на засіданні 31 жовтня заявив протест «проти насильства більшовиків над соціалістичною пресою» і запропонував «засудити поводження більшовиків». При цьому українські соціал-демократи запропонували «не спинятись» на обговореннi цього питання, бо воно є лише «окремим випадком політичної боротьби». Тiльки завдяки зусиллям есефів та Бунду УЦР ухвалила «вважати недопустимим ... насильство над волею друку, з якого б боку воно не виходило»14.

Коротеньке повідомлення про роботу Конституційної комісії зробив М. Грушевський. З протоколу засідання можна дізнатися, власне, лише про те, що «Конституція визнає, що найвищу суверенну власть мають Українські Всенародні збори. Вона віддає часть власті федеральному парламентові». Учасники пленуму УЦР ухвалили «головні засади закону про вибори до Української Установчої ради» і доручили Малій Раді проведення виборів до цих Зборів після остаточного ствердження нею згаданого законопроекту.

VII пленум УЦР ухвалив ще принаймні два надзвичайно багато­значних рішення. Перше визначало: «Поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людности є українською, а саме — Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини». Згідно з другою ухвалою, було значно розширено склад Генерального секретаріату. На думку деяких пiзнiших дослiдникiв, цi та iншi заяви лiдерiв українського нацiонально-осцiалiстичного руху можна було пояснити передусiм i лише їх «полiтичною непрактичнiстю»! Мовляв, для них «федерацiя (з Росiєю. — Д.Я.) продовжувала залишатися романтичною мрiєю», а сконцентруватися в обставинах, що грунтовно змiнилися, треба було б передусiм «на будiвництвi незалежної держави»15.