Національно-державницька (прогетьманська) історіографія. 10 страница

Не можна сказати, що проголошення цього документа було одно­значно сприйнято населенням українських губерній. Неодно­значність цю відзначили пізніші дослідники, які, беручи до уваги свідчення однієї частини сучасників та ігноруючи свідчення інших, обгрунтовували діамет­рально протилежні висновки. Наведемо лише два, найбільш характерні, з нашої точки зору, приклади. II Універсал — це «бажаний союз» між УЦР і Тимчасовим урядом, писав один з класиків української радянської історичної науки, після прийняття якого «почалося повільне, але неухильне падіння авторитету Центральної Ради... оскільки «в ньому знайшли яскравий прояв її вузькокласова сутність і нехтування нею загальнополі­тичних завдань»39.

«На підставі змісту II Універсалу і Деклярації Тимчасового Уряду, Українська Центральна Рада та Генеральний Секретаріат стали правно­державними вищими органами України»40,— твердив натомість К. Костів. Підкреслюючи негативну, на його думку, рису Універсалу, а саме — рішучу відмову від «самовільного здійснення автономії України», він вважав, що сама Центральна Рада при цьому «зріклася засади національної української революції, перейшла на становище терито­ріяльної демократії територіяльного представництва». Практично це означало, писав дослідник, що російські представники хотіли підкрес­лити: «легальне признання Української Центральної Ради» та Генераль­ного секретаріату Тимчасовим Урядом ще не означає автономії України»41. Деякi iншi дослiдники, навпаки, дотримуються тiєї точки зору, що, мовляв, II Унiверсал був «компромiсом» у взаємовiдносинах мiж УЦР та петро­градським урядом42. Натомiсть, В. Верстюк перевiв проблему в якiсно iншу площину, сформулювавши «гiпотезу про передчаснiсть спокуси владою. Остання виявилась непосильним тягарем, рiччю в собi, до якої УЦР так i не змогла пiдiбрати ключi»43.

Треба звернути увагу на ще одне явне революційне нововведення цього документа. Воно полягало в тому, що його автори вперше зверну­лися, власне, не до «українського народу», а до «громадян землі україн­ської», чим ясно засвідчили своє прагнення виступати не просто від імені людей, які мешкають на певній території, а від імені громадян України.

Це було не лише зміною другорядної дефініції, а виразним політичним симптомом: лідери українського руху, або, як мінімум, їх більша частина, вже влітку 1917 р. почали, принаймні теоретично, прораховувати можливість політичної комбінації, внаслідок якої території 9 українських губерній у ближчому майбутньому могли б стати суб’єктом та об’єктом самостійного політичного буття, а не складовою частиною іншої політико-правової системи.

Така зміна, наголосимо на цій обставині ще раз, стала політично можливою тільки і виключно завдяки політично твердочолій, хоча і бездоганній з формально-юридичного боку, позиції керівництва консти­туційно-демократичної партії, з одного боку, крайньому радикалізмові лівосоціалістичних партій та груп, передовсім більшовиків, з другого. На цьому тлі всі заклики поміркованих діячів петроградського уряду, наприклад М. Некрасова, щодо необхідності «дуже уважного» ставлення «руху українського народу до самоозначення», потреби залучення «всіх творчих живих національних сил в течію державності»44 тощо залишалися «голосом вопіющого в пустині».

Обгрунтування зазначеної зміни, подане С. Єфремовим на шпальтах «Нової Ради» в статті під красномовною назвою «Друга революція», звучало так: «Скориставшись з тимчасового кризису серед правительства, анархічні елементи вкупі з реакційними покидьками громадянства збройно вийшли на вулицю і зчинили справжню хатню братовбивчу війну...». «Гасло «Вся влада Радам робітничих і вояцьких депутатів», — читаємо в газеті, — якого зреклися самі ж ради, тільки ширма для тих людей, бо не можна не тямити, що не тільки всієї, але й ніякої власті не може бути за таких обставин»45.

Липневі події в Петрограді, які кваліфікувалися українськими діячами не інакше, як «криваві жнива», дозволили керівництву УЦР за допомогою лише одного, але напрочуд ефектного кроку переміститися з позиції периферійної групи підтримки Тимчасового уряду на позицію захисників 30 мільйонів людей від примари громадянської війни, на позицію твердих та послідовних реформаторів-державотворців. У цій ситуації рішення ЦК партії конституційних демократів про визнання принципу «крайової автономії України» та офіційні запевнення В.Винниченка в рішучих намірах «всіма силами підтримувати тимчасове правительство»46 мали цілком ритуальний характер.

Отже, внаслідок липневих подій у Петрограді, політична ініціатива на території Краю остаточно перейшла до рук керівництва УЦР. Лідери Ради дістали можливість діяти, фактично не звертаючи уваги на центральне керівництво країни.

Вже 4 липня Мала рада ухвалила рішення про розширення свого складу на 30% за рахунок представників так званих «національних меншин». До неї було офіційно запрошено 18 представників неукраїнських організацій. У складі Генерального секретаріату утворювалося 4 нових відомства — праці, шляхів, пошт і телеграфів, торгу і промисловості. Їх керівниками, згідно з рішенням Малої ради, мали бути неукраїнці за національністю; заступниками цих генеральних секретарів — представники національної більшості. Президія УЦР була визначена і як Президія Малої ради. Для проголошення Універсалу «для населення м. Києва 5 липня» було обрано спеціальну комісію47.

Перше засідання Малої Ради в новому складі (див. додаток 2.12) кваліфікували не інакше як «акт великого ... історичного значення». Кореспондент «Нової Ради» не без деякої афектації писав, зокрема, що в залі засідань Педагогічного музею «залунала стара єврейська мова і звуки її чудові і незнані, протяжні і гарні, хвилювали українців, вабили до себе і викликали святочний настрій». «Нехай же святиться і згадується в літописах України цей день, — декламував журналіст, — нехай у пам’яті наших політичних партій і громадських діячів лишиться він як день присяги на вірність принципові єднання, братання й рівності всіх народів України»48.

Вже перші відгуки на цю, безумовно, історичної ваги подію засвідчили, що відцентрові політичні процеси як серед населення південно-західних губерній у цілому, так і всередині вельми строкатого українського табору набирали силу. Наведемо лише декілька прикладів.

II Універсал і угода з Тимчасовим урядом «єсть ступінь вперед, а не назад, коли маємо гасло «автономія України», — такою була «офіційна» оцінка документів, яку висловила «Нова Рада». «В подвійну неволю завела нас київська «угода» з петербургським урядом, зовсім нема чого радіти! — заявила на всю Україну Олена Пчілка. — Тая «угода» і «II Універсал», що з неї вийшов та її затверджує, — писала вона у «Віснику Гадяцького земства», — є ступінь назад»49. «Здобутки революції не змінюються, а нищаться ... російське правительство не протягає Україні руки, як говориться в Універсалі, а накладає руку на українську автономію»50, — оголосив один з активних діячів УПСР, О. Маєвський.

Логіка процесу вимагала демонстрації якнайширшої його суспільної підтримки. Частково реалізувати це завдання був покликаний Всеукра­їнський робітничий з’їзд, що працював тими днями в Києві. Потрібно зауважити, що форум «організованого українського робітництва», зібраний передовсім зусиллями В. Винниченка, М. Порша, Д. Антоновича, С. Веселовського та інших українських есдеків, справив неоднозначне враження. З одного боку, він цілком ясно зафіксував початок чергового етапу розвитку хронічної хвороби провідних українських політиків — відриву від реалій життя. «Моральна влада Ради вже перетворилась на державну, а Генеральний Секретаріат є в очах населення міністер­ством, хоча і не затверджений в цьому статусі юридично (курсив наш.— Д.Я.).», — твердив з трибуни з’їзду В. Винниченко

З другого боку, провідні діячі УСДРП, передовсім Д. Антонович та В. Ткаченко, в адекватних виразах окреслили життєву необхідність для України рухатися в напрямку до встановлення автономного устрою у складі федеративної російської держави51. Цікаво, що консенсусу щодо шляхів реалізації цієї пропозиції досягнути на з’їзді не вдалося. Один з лідерів УСДРП та УЦР, згодом міністр УНР Дмитро Антонович, докладно обгрунтував тезу про те, що «основним принципом політично-національних змагань України має стати принцип децентралізації». Інакше кажучи, Д. Антонович та його однодумці обстоювали таку схему: спочатку Українські Установчі Збори вироблять і ухвалять Конституцію, визначать обсяг повноважень, які вони передають федеративному центрові, і лише після цього можна збирати Всеросійські Установчі Збори. Інший провідний діяч УСДРП М. Ткаченко в доповіді «Автономія і федерація», проголошеній на форумі, доводив, що Україна не може існувати інакше, як у федера­тивному зв’язку з Росією — і то за умов чіткого поділу сфер компетенції та відповідальності федеративних та автономних органів влади52. Не менш відомий партійний активіст М. Порш, у свою чергу, твердо стояв на позиціях необхідності запровадження принципу сегрегації українського народу за соціальною ознакою. У своїй промові на з’їзді він доводив, що «буржуазія не може йти в купі з демократією», що «міцною владою може бути тільки робітництво і селянство»53.

Позиція «автономістів» була в цілому підтримана делегатами, які одностайно висловились за необхідність «уложення» такого роду державного устрою Краю на Українських Установчих Зборах, за встанов­лення федеративних зв’язків «суверенної автономної України» з Росією, за «якнайдіяльнішу участь» українського пролетаріату в «будуванні» автономної України54.

Ще одне політичне рішення Всеукраїнського робітничого з’їзду 11–14 липня — створення «представницького» органу українського робітництва. До його складу увійшли 70 представників соціал-демо­кратичної партії і 30 соціалістів-революціонерів, які автоматично стали членами УЦР. Члени президії Всеукраїнської Ради робітничих депу­татів — есер-конфедераліст І. Маєвський, есдеки М. Порш та В. Дов­женко — увійшли до складу Малої Ради55.

Тими ж днями в Києві працював і з’їзд провідної партії Центральної Ради — УПСР. В галузі державного будівництва, для якого УПСР вигадала дефініцію «націоналізація», партія підтримала принцип «національно-персональної автономії як найкращого способу полагодження націона­лістичних стосунків в межах буржуазного ладу». Документи з’їзду свідчать, що своє першочергове завдання партія вбачала в тому, щоби перебудувати на означених принципах у першу чергу колишню Російську імперію. При цьому, на думку есерівських стратегів, Україна повинна була б вступити в зазначену федерацію «як демократична республіка в своїх етнографічних межах незалежно від її сучасної державної приналежності»56.

Рівень політичного мислення делегатів провідної політичної партії доби «національно-визвольних змагань» характеризує вимога «пере­будови імперіалістичних держав на федерацію демократичних республік», які б мали утворюватися за національно-територіальним принципом «з одночасним міжнародним забезпеченням прав національних меншостей». При цьому українські есери вимагали, щоби «обсяг суверенности новоутворених національних держав, форми їх федеративної сполуки встановлювалися виключно шляхом добровільної умови між суверенними націями, які складають федерацію згідно з інтересами працюючих мас кожної нації»57.

Не можна обійти увагою і таку принципову обставину. З’їзд УПСР 15–19 липня довів, що всередині партії співіснували дві непримиренні течії і, отже, розкол партії міг відбутися ближчим часом. З другого боку, її офіційну позицію з принципового питання — земельного – інакше, як ультра-комуністичною, кваліфікувати не можна. В офіційній резолюції з’їзду містилася вимога скасування «назавжди» приватної власності на землю та вилучення землі із товарообміну58.

Швидкі темпи формування нової української держави «згори» викликали захоплення в ініціаторів цього процесу. «Цей політичний і стратегічний момент разом з тим являється критичним іспитом для молодого українського правительства, Генерального Секретаріату,— підбадьорювала читачів «Нова Рада», переконуючи їх у тому, що, мовляв, настав «час рішучо приступати до власти, коли вже на цю стежку вступили»59. Обгрунтування курсу, очевидно, було зведено до необхідності «реагувати» на «останні події в Петрограді».

Вже 7 липня газети повідомили про ухвалу УЦР визнати за Генеральним Секретаріатом «всі повноваження крайового органу управління» та заклик до «революційних організацій неукраїнської демократії» і «організацій національних меншостей» надсилати своїх представників до складу крайових «представницьких» та «виконавчих» органiв влади. Цим організаціям надавалося 30% місць у складі самої УЦР, 17 з 57 місць у складі її виконкому та 4 портфелі у складі Генсекретаріату»60.

14 липня питання створення крайового уряду розглядалося членами Малої Ради під проводом М. Грушевського61, але дійти згоди не вдалося. Було створено узгоджувальну комісію. 15 липня її керівник — М. Ткаченко запропонував формувати Генеральний Секретаріат «незалежно від того, чи будуть там представники національних меншостей, чи ні», а також подав список персон, який передбачалося призначити керівниками тих чи інших відомств. Його було затверджено Малою Радою практично без змін (див. додаток 2.13), а офіційну ухвалу телеграфом надіслано навздогін офіційній делегації у складі В. Винниченка, Хр. Барановського та М. Рафеса, яка виїхала до Петрограда для проведення чергового раунду переговорів з урядом62. Наступного дня, 16 липня, Мала Рада ухвалила ще один непересічний документ «Основи тимчасового управління Україною», або Статут Генерального Секретаріату (див. додаток 1.3). З легкої руки О. Шульгина цей документ увійшов в історію під назвою «першої Конституції України»63.

Як і слід було очікувати, місія українських делегатів виявилася безрезультатною64 — не в останню чергу тому, що українська сторона йшла на переговори з урядом з безкомпромiсною позицiєю. «При обговореннi питання наполягайте, щоби Статут не зазнав будь-яких змiн», — iнструктував 21 липня своїх колег в Петроградi Хр. Барановський. Представники Центральної ради мали iнструкцiї вiдверто шантажувати голову кабiнету О. Керенського та лiдера Рад робiтничих та солдатських депутатiв I. Церетелi наростанням «контрреволюцiйних» настроїв в Краї, з якими, — за словами С. Петлюри, — можливо i необхiдно впоратися виключно «за допомогою твердої влади». 22 липня у розмовi по прямому проводу iз М. Рафесом I. Стешенко, П. Христюк та С. Петлюра наполягали на тому, що вимоги УЦР повиннi бути неодмiнно ухваленi тому, що «стан краю та настрої суспiльства такi, що кожений прогаяний день ставить нас в положення абсолютно безвихiдне». Негайне призначення крайового уряду, — твердили вони, — необхiдне для того, щоби «попередити катастрофiчнi наслiдки прориву (фронту), дезертирства, а також вжити заходи проти погромницької та контрреволюцiйної агiтацiї. ... Необхiдно твердо взяти владу в Краї в однi руки та проводити певну рiшучу лiнiю на сторожi порядку та революцiї».

Лiдери загальноросiйської демократiї дотримувались твердої лiнiї: 22 липня у приватнiй розмовi з В. Винниченком I. Церетелi заявив, що пiдписана в Києвi угода «не може бути змiнена». Це дало українцям пiдстави оприлюднити через засоби масової iнформацiї оптимiстичне повiдомлення: «Генеральний Секретарiат Центральної Ради при визначеннi компетенцiї i територiї буде затверджено в якостi органа крайової влади на основi угоди 3 липня».

25 липня українськi делегати поiнформували Київ про засiдання за участю заступника голови уряду М. Некрасова, а також урядових юристiв О. Гальперiна та Б. Нольде65. Вони «знаходять, що наш Статут висловлює бiльш нiж автономно-кооператиний устрiй, — звiтував Хр. Барановський. — Наполягають на визначеннi кордонiв та бiльш точних формулюваннях. Зокрема знаходять, що § 19 неприйнятний. I взагалi знаходять, що при ухваленнi нашого Статута уряд нiбито вiдсторонюється вiд питань управлiння Україною». 26 липня повiдомили i про другу нараду за участю урядових юристiв. На думку української сторони, «тертя, здається, пощастить перебороти». Однак, «про поступки з нашого боку мови поки що немає». I отимали вказiвку: «нiяких принципових поступок» без санкцiї Ради.

Напруження зростало. 30 липня В. Винниченко повiдомив товаришiв: «Наш Статут є для них абсолютно неприйнятним. Вони квалiфiкують його як статут союзної держави». За словами лiдера українських есдекiв, «уряд буде рiшуче заперечувати проти будь-якого розширеного тлумачення декларацiї 2 липня» (так в документi.— Д.Я.). Повiдомив Винниченко i про наявнiсть очевидного розколу в урядi: українськi домагання пiдтримав мiнiстр внутрiшнiх справ, чiльний дiяч есерiвської партiї М. Авксентьєв. Цю позицію пiдтримали i урядовi комiсари Катеринославської, Харкiвської та Полтавської губернiй, що тим часом перебували в росiйськiй столицi в службових справах. Одночасно В. Винниченко заявив дослiвно таке: «Буття, велич, вся iсторична справа Росiї спирається на братньому союзi всерединi росiйської держави трьох гiлок росiйського племенi, особливо на союзi великоросiв з українцями». Повiдомивши про «нестерпно тяжке» положення делегацiї, Винниченко запропонував київським колегам вiдкликати її у випадку, якщо «вам набридло», i здiйснити розрив з Петроградом. Київ вiдгукнувся негайно: «якщо до 3 серпня не буде затверджено Статут Секретарiата, Секретарiат увiйде в Раду з пропо­зицiєю, щоби Центральна Рада сама надiлила владою Секретарiат».

1 серпня, нарештi, вiдбулося довгоочiкуване засiдання уряду. «Нi до якого рiшення не дiйшли». В урядi «йде боротьба»,— звiтує делегацiя наступного дня. Наступне засiдання уряду з українського питання — i знову нiякого рiшення. 3 серпня: «немає надiї на проведення нашої iдеї в життя повнiстю». 4–6 серпня: зберiгається хистливий status quo. За словами С. Петлюри, Тимчасовий уряд продовжує обстоювати свою позицiї: угода вiд 3 липня повинна бути дотримана. 7 серпня київську делегацiю iнформують про характер дискусiй на черговiй сесiї УЦР. На думку багатьох делегатiв, а для участi в обговореннi проблеми Iнструкцiї «записалося 70 промовцiв», документ є нiщо iнше, як «одностороннiй акт Тимчасового уряду»; особливе незадоволення учасникiв пленуму викликав 9-й пункт Iнструкцiї. I взагалi — «настрiй вкрай напружений», надiї на те, що Рада таки ухвалить Iнструкцiю «тимчасом немає», але в будь-якому випадку пiсля ухвалення будь-якого рiшення, Генеральний Секретарiат вирiшив пiти у вiдставку з тим, щоби надати можливiсть Радi сформувати новий склад крайового уряду. 8 серпня: урядова канцелярiя видає Хр. Барановському неофiцiйну копiю Iнструкцiї, яку той повiз до Києва, не знаючи про рiшення українських соцiалiстiв-революцiонерiв — нi за яку цiну не допустити ухвалення Iнструкцiї Радою, що, в свою чергу, робило «утворення Секретарiату вкрай утрудненим». А принциповим для лiдерiв УЦР було добитися пiдтримки крайового уряду якщо не абсолютною, то, принаймнi, переважною бiльшiстю голосiв, оскiльки тiльки такий результат створював навколо Секретарiату додатковий ореол легитимностi в очах населення та об’єктивно посилював був позицiї Києва в очах Петрограда.

8 серпня о 23-тiй годинi М. Рафес поiнформував Київ про завершення офiцiйних переговорiв з Тимчасовим урядом. Українцi отримали дозвiл надрукувати «iнтерв’ю» заступника голови уряду М. Некрасова про його «розмову» з «представниками» Генерального Секретарiату О. Зарубiним та М. Мiцкевичем, «в ходi якої» заступник О. Керенського дав такi «пояснення»:

- Iнструкцiя Тимчасового уряду затверджує 9 секретарiв замiсть 14, всiх трьох секретарiв-неукраїнцiв персонально затверджує Петроград,

- в умовах воєнного часу позбавити всеросiйський уряд права безпосереднiх зносин з мiсцевими органами влади на Українi неможливо,

- призначення комiсара України при Тимчасовому урядi вiдбудеться «за згодою» Генерального Секретарiату,

- «детальне визначення компетенцiї» генеральних секретарiв вiдбудеться «за їх безпосередньої участi при затвердженнi їх Тимчасовим урядом».

Українська сторона в цих умовах часу не гаяла. Зусилля були спрямовані, передовсім, на реорганізацію власних рядів та залучення до них політичних союзників. За висловом голови УЦР, вони зрозуміли, що діяльність як Ради, так і її виконавчого органу «може розвиватися тільки під умовою, коли центральна рада перестане бути виключно національним органом, а з тим і її ген[еральний] секретаріат стане авторитетною владою не тільки для тих, що добровільно його признаватимуть як свою національну владу, а обов’язково для всеї людності». Тому з 30 липня до її складу мали входити представники національних меншин — 202 члени та 52 кандидати (див. додаток 2.14, 2.15)66.

4 серпня петроградський уряд опублікував офіційне повідомлення про відхилення пропозиції УЦР. Натомість було повідомлено про затвердження «Тимчасової інструкції для генерального секретаріату Тимчасового правительства на Україні» (див. додаток 1.4). Є підстави твердити, що «хрещеними батьками» цього документа, котрий називали «тимчасовою українською конституцією»67 і який підписали голова уряду О. Керенський та міністр судівництва О. Зарудний, були брати-масони — голова Юридичної наради при центральному уряді, член центрального комітету партії конституційних демократів, професор Б. Нольде68 та член цієї ж наради О. Гальперiн. Кумедно, але факт. Коли Д. Дорошенко зауважив О. Гальперiну, що деякі місця Інструкції викличуть в Україні сумніви щодо їх розуміння, то почув у відповідь: «хай собі розуміють, як знають!». Цей вислів, на думку Дорошенка, був яскравим свідченням того, що «в урядових сферах почали ставитись до всього з якимось безнадійним фаталізмом»69, — в основі якого, на нашу думку, лежало усвідомлення коалiцiйним лiберально-соцiалiстичним урядом неможли­вості виробити раціональний та прийнятний для обох сторін підхід до української проблеми.

Видання Інструкції Україну не консолідувало. Перші симптоми настроїв, які невдовзі охопили багатьох, зафіксував та влучно описав О. Гольденвейзер: «Нудно повертатися до Києва, — писав він 15 серпня, — де всі звихнулися на українській автономії і грають в якусь безглузду опозицію до Тимчасового уряду». «Юридично неправильним» визнала документ Рада професорiв Унiверситету Св. Володимира, зауваживши, що «питання про автономiю тої чи iншої областi, яка входить до складу росiйської держави, може бути вирiшене тiльки волею всього росiйського народу, висловленою через його представникiв на Установчих зборах»70.

Опонент, один з лідерів УСДРП та делегат від УЦР на Демократичній нараді М. Порш, у свою чергу, закликав відмовитися від «коаліції з буржуазією» і передати владу «чисто соціалістичному урядові», тобто більшовикам і Радам робітничих, солдатських та селянських депутатів71, що на практиці означало відмову від фундаментальних принципів парламентарного устрою в Росії і Україні, принципів, які становили хіба чи не сенс життя автора цитованих споминів. М. Рафес, у свою чергу, акцентував увагу на такому: «достоїнство інструкції — її кавчукове свойство — розтяжимість; але ми з часом зможемо її розтягнути». Його колега по Малій Раді Садовський радив прийняти «буржуазну» Інструкцію. Інші члени Малої Ради пропонували: «роз’їхатися по місцях» (Довженко), тлумачити Інструкцію як «першу нашу конституцію», «не йти на розрив» з Тимчасовим урядом (Золотарьов), «нам накидають насильно братерство, якого ми не хочемо (Літваков), «зміст акту є базою, на якій ми можемо далі розвивати бажання українського народу (Крупнов), «ганебний акт кадетів занесений в історію» (Балабанов), «на інструкції лежить класова печать» (Менчковський), «Секретаріат ... є грамофоном петроградської власті» (Ковалевський)72 і т.д. і т.п.

Треба сказати, що пізніші дослідники, оцінюючи документ, також керувалися передовсім власними політичними уподобаннями. На думку о. І. Нагаєвського, Статут свідчив, що «його автори чи автор думали більше політичними, ніж державницькими категоріями, довіряючи добрій волі московських соціялістів в надії, що при зеленому столі можна буде з ними розв’язати і найважчі державні проблеми»73.В. Солдатенко вважав, що Тимчасовий уряд затведив Інструкцію, «зовсім знахабнівши, не відчу­ваючи серйозного опору», «після довгих зволікань і нових принижень»74. На думку К. Костіва, УЦР не могла погодитися, щоби Генеральний Секретаріат був «експозитурою» Тимчасового уряду, а сам документ, за його словами, не відповідав «постулятам українського народу, й хоч легальна платформа Інструкції була дуже вузька — то все ж таки вона давала певні практичні можливості формального зафіксування прав України й дальшого ведення боротьби за повну автономію України»75.

9 серпня своє ставлення до рішення Тимчасового уряду висловили учасники VI пленуму УЦР. Згідно з офіційним звітом мандатної комісії, на сесії були присутні 656 осіб, в тому числі 639 дійсних членів, 4 кандидати «з правом рішучого голосу» і 13 кандидатів з правом дорадчого голосу76. Обговорення засвiдчило наявність принаймні двох діаметрально проти­лежних точок зору. Перша позиція фактично полягала в тому, щоби відкинути досягнутий компроміс. Її поділяли члени УСДРП, УПСФ, більшості УПСР, Поалей-Ціон, ОЄСДРП, а також російські есери, народні соціалісти, Польський демократичний централ та ППС (лівиця). Інша частина учасників зібрання обстоювала точку зору, згідно з якою рішення центрального уряду — попри всі його очевидні та приховані вади — треба було б усе-таки підтримати. Саме їх голосами (перше голосування: 247 «за», 36 «проти», 70 таких, що утримались; друге голосування «в цілому»: «за» — 227, «проти» — 16, утрималися 62)77 УЦР підтримала спільну резолюцію українських есдеків та есерів, яка відкидала урядову «Інструкцію» як таку, що «продиктована недовір’ям до змагань всієї демократії України», «перейнята імперіалістичними думками російської буржуазії щодо України», «ламає згоду Української Центральної Ради з Тимчасовим правительством од 3 іюля», «не дає змоги демократії України утворити власть на всій території, заселеній українським народом», «зменшує і ослаблює значення влади Генерального секретаріату...» та «перешкоджає утворенню єдиної революційної власті78».

Протестуючи проти ухвалення такого документа, націонал-революці­онери Любинського і меншість українських есерів під проводом Шаповала залишили зал засідань, російські соціал-демократи та БУНД — відмо­вилися брати участь у голосуванні. Відмовились підтримати зазначену резолюцію також конституційні демократи та українські трудовики Крижа­нівського. В. Солдатенко цілком справедливо доходить висновку, що ухвалення Iнструкцiї «не мало скiльки небудь серйозних наслiдкiв для процесу державотворення, воно негативно позначилось на моральному станi українства, призвело до гальмування темпiв, звуження масштабiв революцiйного пiднесення»79.

Отже, революційні ентузіазм та фразеологія взяли гору над прагматичними політичними розрахунками, а головне — над правом і законом. Рішення VI пленуму УЦР від 9 серпня 1917 р., ухвалене менш ніж 40% голосів її повноправних членів, створило нездоланну прірву між різними фракціями і групами Ради, заклало прецедент нав’язування політичної волі меншості, остаточно зафіксувало вихід цієї організації за межі існуючого в державі правового простору. Натомість Україна, за словами Володимира Винниченка, отримала «першу дійсну та дієву Конституцію України», яка, до речi, дуже швидко продемонструвала свою повну нежиттєздатність.

Впадає в око ще одна деталь. Три наступнi тижні, якщо розглядати їх з точки зору необхідності та доцільності розбудови інститутів української бодай адміністративної влади, керівництвом УЦР було фактично втрачено. Лише 14 серпня Мала Рада затвердила новий варіант складу крайового уряду (див. додаток 2.21) і подала його на затвердження до Петрограда. Впродовж наступного тижня — 18 та 21 серпня — цей склад було переглянуто та оновлено80 (див. додатки 2.22, 2.23). Ще тиждень, а також збройний виступ генерала Л. Корнілова знадобились для того, щоби голова Ради М. Грушевський та її секретар А. Постоловський надіслали до Петрограда телеграму з проханням затвердити склад Генерального секретаріату81. Лише 30 серпня Мала Рада затвердила персональний склад комісії по скликанню Українських Установчих Зборів (див. додаток 2.24)82. Лише з 3 вересня почав регулярні засідання кабінет під керівництвом В. Винниченка (див. додатки 2.25–2.28), лише 24 вересня Генеральний секретаріат офіційно повідомив громадськість про «розгортан­ня своєї діяльності», лише 30 вересня було оприлюднено декларацію щодо його першочергових завдань та обсягу компетенції, яка стала черго­вим приводом для з’ясування стосунків поміж різними фракціями Малої Ради. Лише 9 вересня Мала Рада ухвалила формальне рішення про участь української делегації у т. зв. Демократичній нараді в Петрограді, затвердила склад та платформу діяльності представників УЦР, що, оче­видно, повинно було символізувати прагнення української соціаліс­тичної демократії до порозуміння з однодумцями у загальноросійському масш­табі83. Задля справедливості треба зазначити, що учасники Демократичної наради відмовились визнати українських делегатів пред­ставниками власне УЦР, розглядали їх виключно як репрезентантів інтере­сів «національних партійних груп», з чим сама УЦР невдовзі офіційно погодилась84.

Продемонструвати таке порозуміння — цього разу з соціалістично-демократичними силами — був покликаний і відомий З’їзд народів, засідання якого відкрилися в Києві 8 вересня85. Сюди прибули 84 делегати від українських, білоруських, грузинських, естонських, єврейських, латиських, литовських, молдавських, татарських, а також закавказських та закаспійських мусульманських та козацьких (Війська Донського, Амурського, Українського, Забайкальського, Оренбурзського) громад та державних утворень. У роботі з’їзду взяв участь представник Тимчасового уряду, голова комісії для розробки «обласної реформи» М. Славинський. Від імені уряду він виклав концептуальні положення модернізації державного устрою Російської Республіки, які, з нашої точки зору, мали революційний за значенням характер. Реформа грунтувалася на трьох фундаментальних принципах: відмові від принципу централізму, відмові від поділу народів на «державні» та «недержавні» та на визнанні того факту, що автономія країв i народів повинна виявлятися в різних формах — від крайового земського самоуправління до широкої національно-територіальної автономії86.