Національно-державницька (прогетьманська) історіографія. 9 страница

44 Упорядники збірки документів «УЦР...» подали його текст за варіантом, надрукованим у «Вістях Української Центральної Ради».— 1917.— № 9. Див.: УЦР...— С. 101–105.

45 Костів К. Конституційні акти...— С. 39–41.

46 Верстюк В. Українська Центральна Рада.— С. 152.

47 Бевз Т. Формування Української Держави...— С. 16.

48 Мартос. Перший Універсал Української Центральної Ради // Визвольний здвиг України.— Ню-Йорк; Париж; Сидней; Торонто.— 1989.— С. 61.— (Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Бібліотека українознавства.— Т. 61).

49 Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України.— С.17, 25, 26.

50 Події наступних місяців показали, що барон Штейнгель був абсолютно правий, займаючи обережну — скажемо так — позицію в цьому питанні.

51 Грушевський М. Спомини // Київ.— 1989.— № 9.— С. 132–133. За свiдченням М. Ковалевського, влiтку 1917 р. «зорганiзувалося в Києвi масонське братство св. Андрiя, яке не раз виступало з одвертою пропагандою приєднання України до полiтики Антанти ...у разi упадку росiйського уряду ... зорганiзувавши свою армiю, тримати б за допомогою цих держав пiвденно-захiдний i пiвденний фронти проти нiмцiв до закiнчення вiйни».— Див.: Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 163. Деякi цiкавi подробицi про чiльних українських дiячiв в ложах «вiльних каменярiв» див.: Береберова Н. Люди и ложи. Русские масоны XX столетия.— Харьков; 1997.— С. 146, 150, 162, 163, 166, 171, 178, 184, 185, 188 та iн.

52 УЦР...— С. 121. Про реакцiю петроградських кiл див. також: Верстюк В. Українська Центральна Рада: навчальний посiбник.— С. 154–156. В.Мякотін — відомий ро­сійський юрист, чільний діяч народно-соціалістичної партії.

§ 4. Від I Універсалу до падіння Тимчасового уряду

(10 червня — 20 жовтня 1917 р.)

Більш як за тиждень — 18 червня — населення України дістало змогу ознайомитися з офіційною реакцією центрального уряду на непересічну подію — видання I Універсалу. Йдеться про декларацію «Від Тимчасового Уряду до Українського Народу». Апелюючи безпосередньо до «громадян України» (курсив наш. — Д.Я.), російський республіканський уряд заявив, що він існує виключно як «тимчасовий заступник влади революційної» і має виконати лише два завдання: «перевести країну через усі небезпеч­ності» та «зібрати загальноросійські Установчі Збори». Уряд запевняв, що він вже розпочав «проводити в життя права культурного самовизначення і ... старається загладити всі сліди пригнічення, які терпів цей народ», тобто українці. Декларація містила зобов’язання уряду «прийти згоди з громадськими демократичними організаціями України в справі всіх переходніх заходів, які в майбутньому часі можуть і повинні бути ухваленими, щоб забезпечити права українського народу в місцевому урядуванню, школі і суді...» Разом з тим уряд твердо заявляв: «повне перебудовання державного організму Росії і устрою загально-російської армії неможливі під вогнем зовнішніх ворогів, під час надзвичайно великої внутрішньої небезпеки для справи волі»1.

«Цей маніфест, — писав у редакційній статті Сергій Єфремов, — можна вважати за поворотний пункт у відношенні урядових кругів до українського народу». На думку впливового українського політика, декларація Тимчасового уряду від 16 червня, призначення центральним урядом спеціальної комісії2 у складі князя Урусова, Ольденбурга, Кропоткіна, Бернацького, Демидова, Шликевича, Мякотіна, Авксентьєва та Коро­ленка, що мала завданням «привести до ладу українсько-російські відно­сини»3, є свідченням готовності уряду до певного компромісу в укра­їнському питанні, і саме тому він із задоволенням сприйнятий у колах Центральної Ради4.

Сама ж Центральна Рада тим часом гарячково шукала виходу із непевної політико-правової ситуації, породженої проголошенням I Універсалу. Пікантність становища полягала в тому, що лідери УЦР, декла­руючи на кожному кроці своє бажання діяти виключно в легальному, правовому полі, насправді за межі цього поля самі й вийшли. Адже текст I Універсалу Центральної Ради було проголо­шено від її імені до офіційного затвердження на сесії цієї організації. Але ні Президія УЦР, ні будь-який інший її орган, згідно з цитованим вище регламентом роботи Ради, не мали права цього робити!

Увечері 20 червня відкрилася V сесія українського передпар­ламенту5. Його члени були просто поставлені до відома щодо тексту I Універсалу та факту його видання6. Ні обговорення документа, ні голосу­вання за усталеною на сесіях процедурою не відбулося. Різноманітні рішення сесії — про включення до складу Ради 130 представників, обраних на військовому з’їзді, обрання комісій «по скликанню з’їзду народів автономістів-федера­лістів», «по скликанню територіального з’їзду народів України», обговорення поточних подій — фактично відсунули на другий план таку важливу подію, як обрання 20 червня першої в історії України Конституційної комісії (див. додаток 2.6), яка дістала офіційну назву «Комісія для розробки проекту статуту автономної України», склад якої через декілька днів — 28 червня — було значно розширено (див. додаток 2.7).

23–24 червня на сесії Ради від імені Комісії виступив М. Шраг. 24 червня учасники сесії розглянули та ухвалили основний принцип організації Комісії з розробки проекту Статуту автономної України та інструкцію про порядок її зборів. Згідно з пунктом 1, до Комісії мало входити 100 осіб «з представників української і інших, що живуть на Україні, національностей». Передбачалося, що Комісія повинна формуватися за принципом «національно-пропорціонального представництва» націй, які становили на Україні не менше 1% населення (п.2); якщо відсоток менший, то такій національній групі надавалося право надіслати свого представника «лише по заявленню самої комісії». Таким чином, до складу Комісії мали увійти: 71 українець, 11 росіян, 8 євреїв, 2 німці, 2 поляки, по 1 білорусу, татарину, молдавани, чеху, греку і болгарину (п. 3). У додатках до цього пункту зазначалося: «ті національності, що мають об’єднуючі національні організації ... надсилають представників від того об’єднуючого органу». Встановлювалось також «бажане» представництво від комітетів російських політичних партій і громадських організацій тощо7.

V сесія УЦР встановила також, що Комісія має розпочати свою діяль­ність «зараз же, як тільки збереться 50 чоловік її складу, ... не чекаючи поки вибори до неї будуть закончені», але не пізніше 10 липня. Було визна­чено і порядок формування керівного складу Комісії — През­идії. До її складу мали увійти 30 членів, обраних сесією УЦР (п. 4). На Президію передовсім покладалися завдання підготувати необхідні мате­ріали, виро­бити попередній план роботи Комісії та проект «Наказу» їй, а також, разом з Секретаріатом Ц(ентральної) Ради і останніми обраними членами майбут­ньої Комісії скликати саму Комісію» не пізніше 10 липня 1917 р. (п. 6).

23 червня учасники V сесії УЦР були поставлені ще й перед фактом вирішення за їхніми спинами питання, яке могло належати до компетенції тільки Українських Установчих Зборів або українського парламенту, обраного на підставі загального виборчого права. Натомість, Голова Ради М. Грушевський просто собі «представив» «дитину революції — тимчасове українське правительство» (вислів М. Ковалевського) — Генеральний Секретаріат8, сформований Виконкомом ще 15 червня (див. додаток 2.8).

У вступній промові лідер УЦР намагався пояснити присутнім «причину» утворення Генерального Секретаріату до сесії Ради. За висловом голови УЦР, українці зрозуміли, що діяльність як Ради, так і її виконавчого органу «може розвиватися тільки під умовою, коли центральна рада перестане бути виключно національним органом, а з тим і її ген[еральний] секретаріат стане авторитетною владою не тільки для тих, що добровільно його признаватимуть як свою національну владу, а обов’язково для всеї людності». Щодо цього випадку, як це з ним бувало не так уже й рідко, М. Грушевський надалі суперечив сам собі. За його словами, крайовий уряд «ані адміністраційної машини України царської формації не міг опанувати, ані своєї окремої сфери ділання не потрапив собі вимежувати, і се засуджувало Ц. раду на гострий хронічний конфлікт з центром, розтятий, а не розв’язаний октябрським більшовицьким переворотом»9.

Точка зору голови УЦР, його прихильників, які, як завжди, мотивували необхідність такого кроку посиланнями на «революційну доцільність», не дістала, як це звичайно бувало, одностайної підтримки. Наприклад, О. Шульгин справедливо вказав на ту просту обставину, що національні меншини не брали участі у формуванні Ради, і, отже, Генеральний Секретаріат не може претендувати на статус бодай тимчасового укра­їнського уряду. Крім того, він цілком справедливо вважав, що найважли­вішим правом Ради є не стільки право творити різноманітні інституції, скільки право «veto» на рішення центрального петроградського уряду стосовно України10.

Резолюція з цього питання, внесена фракцією УСДРП і схвалена 23 червня учасниками зборів, хоча і затверджувала склад Генерального Секретаріату, разом з тим вітала його створення лише «в принципі» та вимагала «якнайскоршого» проголошення декларації його діяльності. Політична доцільність революційної доби знову була поставлена і понад правом, і понад законом, зрештою — і понад багатонаціональним суспільством, котре ще не встигло оговтатися від ефекту, який справив I Універсал.

Не можна сказати, що лідери Ради цього не розуміли. Навпаки. В допо­віді В. Винниченка, проголошеній в сесійному залі 27 червня, прямо говорилося: «...Ми поки що представники довірря не всього цілого, а тільки певної частини його...». «Поки ці частини не злились в одне ціле, — справедливо зауважив В. Винниченко, — процес нашого формування теж не скінчився. А через те, — продовжував він, — не закінчився і процес перетворення моральної влади в публічно-правову, повномочну, з усіма властивими їй компетенціями, функціями і апаратами».

У промові В. Винниченка містилися й інші принципові положення. Наприклад, чи не головним завданням Генерального Секретаріату він вважав «прискорення» та «допомогу» критичному переходовому моменту, який переживало суспільство. Лідер УСДРП підкреслював також, що Секретаріат є не чим іншим, як виконавчим органом УЦР, якому остання передає всю повноту влади в цій сфері, тобто в сфері будівництва правової демократичної української держави.

У цитованій промові В. Винниченко зробив ще один надзвичайної політичної ваги висновок. Він прямо сказав про таку важливу рису укра­їнського руху, як прагнення його «об’єднати українську демократію на грунті тільки національно-політичних домагань». Але життя довело обмеженість такої політики, і саме тому Центральна Рада, за словами Винниченка, «мусила поширити свою платформу за рахунок включення до неї економічних та соціальних питань. Саме таким чином Рада «мусила стати» національним Соймом, в якому мають освітлюватись і розрішатись всі ті питання, які висуває життя». Останнє, на думку В. Винниченка, вияснює необхідність формування Генерального Секретаріату «як необхідної щаблини» на шляху до створення такого представницького органу, як УЦР. І саме тому, твердив промовець,— інститут Генерального секретаріату «має охоплювати всі потреби українського народу, а насамперед ті, які найголосніше заявляють про себе». До речі, серед останніх В. Винниченко червоним рядочком відзначав «недостатню політичну та національну свідомість народних мас». На його думку, саме ця несвідомість є водночас і найбільшою загрозою як загальним здобуткам революції, так і створенню автономної України11.

Аргументи Винниченка не переконали учасників сесії. Рішуче налаштований член фракції радикал-демократів Бойко від імені това­ришів по партії запропонував «прийняти з задоволенням» заяву Генсекре­таріату про план його діяльності; обережний есдек Гермайзе запропонував «відложити обмірковання декларації»; натхненний есер Ковалевський кваліфікував її як «висновок соціалістичної і демократичної думки», але наголосив, що чи не найголовнішим завданням Секретаріату повинно стати скликання Українських Установчих зборів. Палко висловлювалися й інші речники фракцій: до пізньої ночі обгрунтовували необхідність ухвалення тих чи інших рішень, але рішення, яке б влаштувало більшість, так і не прийняли12. Лише наступного дня, після напружених міжфракційних консультацій, вдалося ухвалити історичний проект резолюції, запропо­нова­ний фракцією УПРС: «Заслухавши декларацію Генерального секрета­ріату, Українська Центральна Рада висловлює йому повне довір’я»13. Але вже подiї наступних днiв покарали, що полiтична довiра i право не є тотожними поняттями, засвiдчивши невизначенiсть i правового статусу уряду, i обсягу його повноважень та компетенцiї, i прагнення «перетягти ковдру» на себе — «тобто своєрiдне протистояння тогочасних «гiлок» української влади»14.

Власне саму декларацію було запропоновано увазі присутніх вже о 9.30 вечора 26 червня. 27 червня на пропозицію фракції УПСР члени Ради висловили «повне довірря» Генеральному секретаріатові, визнали його «найвищим народоправним органом» та запропонували йому представити на розгляд наступної сесії доповідь про Установчі збори15.

Третє принципової ваги рішення, ухвалене учасниками V сесії УЦР, стосувалося її так званої «самоорганізації». 27 червня було вирішено реорганізувати Президію УЦР за рахунок збільшення чисельності товаришів Голови до 4 осіб та секретарів УЦР також до 4 (див. додаток 2.9). Учасників пленуму повідомили, що при «відокремленні Гене­рального секретаріату» Комітет Ради ухвалив, що «доки Центральна рада буде працювати з перервами, залишилась делегація Центральної Ради або Мала Центральна Рада, до котрої звертався б Генеральний секретаріат за вирішенням різних важливих справ. Інші, — читаємо в протоколі засідання, — висловлювалися за знищення Комітету»16. Докладно опрацювати питання доручалося відповідній комісії. Але 28 червня V збори УЦР ухвалили, що «Комітет Центральної Ради під час розпуску Ради має всі функції, що належать Центральній раді»17.

Від 28 червня до складу УЦР формально мало входити 588 депутатів, головним чином представники рад робітничих, солдатських та селянських депутатів (див. додаток 2.10). «Комісія в справі проекту поповнення національного складу УЦР представниками народів, що живуть на Вкраїні в меншості» (додаток 2.11), також обгрунтувала й необхідність перетво­рення УЦР за іншою формулою: «Позаяк українська революційна демо­кратія майже вся представлена у складі Української Центральної ради; позаяк по деяких містах порозуміння з революційною неукраїнською демократією вже налагоджується; позаяк інші обставини політичного життя сприяють тому, що УЦР становиться політичним центром на Україні, ... визнати необхідність зараз же починати процес перетворення національної української ради в Тимчасовий крайовий парламент»18. На думку членів комісії, практично реалізувати цей план, в основу якого було покладено принцип «пропорціонального представництва», повинен був щойно утворений Генеральний Секретаріат. Практично цей принцип означав, по-перше, те, що «переважне представництво від неукраїнської людности повинно бути (курсив наш. — Д.Я.) від організованої революційної демократії, тобто від рад робітничих та солдатських депутатів і соціаліс­тичних партій», а по-друге, що власне національні групи могли отримати належні їм мандати тільки в тому випадку, якщо вони не мали «національ­них» соціалістичних партій»19.

Четверте надзвичайно важливе рішення, ухвалене V сесією УЦР, полягало в ухваленні «Резолюції по скликанню територіальних українських зборів». Встановлювалося, що комісія в своїй абсолютній більшості має складатися із українців, «але без додержання в повній мірі принципу пропорціональності». Мотивувалося це, як завжди буває в таких випадках, необхідністю ... «найбільшого використання політичних сил всіх народів України в справі утворення на місцях могутнього організаційного апарату по скликанню територіальних зборів». Комісія, формування якої відклада­лося до часу поповнення представниками національних меншостей самої УЦР, мала розв’язати п’ять взаємопов’язаних проблем:

- розробити проект «організації складу місцевих органів по скликанню територіальних зборів»,

- визначити територію, «людність якої має бути представлена на територіальних зборах»,

- розділити територію України на виборчі округи,

- розробити проект виборчого закону,

- розробити проект «виборчого» бюджету.

Учасники пленуму УЦР також дійшли згоди щодо необхідності досягнення консенсусу «між всіма народами України» щодо спільної політики і тактики на Всеросійських Установчих (див. с. 107) зборах; часу скликання українського територіального представництва — «перед Всеросійськими Установчими зборами»; вирішення головного завдання територіального форуму — ствердити «вироблений спеціальною комісією проект автономного статуту України перед винесенням його на Всеросійські Установчі збори (курсив наш. — Д.Я.)» 20.

Слід наголосити: такий принцип конструкції і Центральної Ради, і майбутніх Українських Установчих зборів цілком відповідав головній ідеологемі, офіційно сформульованій 28 червня в такий спосіб: «Центральна Рада як орган революційної демократії складається головним чином з Рад робітничих, солдатських та військових депутатів (курсив наш. — Д.Я.)».

Ця позиція — не кажучи вже про всю подальшу практичну діяльність Ради — більш ніж переконливо спростовує твердження про те, що, мовляв, «майже всі політичні фракції УЦР за підставу творення українського державного ладу прийняли парляментарно-демократичну засаду, цебто концепцію народоправства з парляментарним устроєм», яка нібито найбільш відповідала ментальності українського народу й своєю генезою сягала конституційного права народного віча в добі київських князів та основного суспільно-політичного ладу Запорізького Війська»21.

Отже, можна дійти висновку, що V сесія УЦР остаточно надала перевагу суто радянському, тобто клановому, груповому принципу формування цього представницького органу українських соціалістичних партій та громадських організацій. Принципи парламентської демокра­тії в Україні було поховано майже на сторіччя.

Констатуючи цей фундаментальний факт організованого україн­ського політичного життя, не можна залишити поза увагою і такі дві обставини. Перша з них полягала в тому, що, претендуючи на роль загально­українського (як у національному, так і в територіальному плані) демократичного соціалістичного представницького центру, УЦР мусила тим самим принаймні формально шукати шляхів порозуміння, компромісів з неукраїнськими та несоціалістичними політичними партіями та громад­ськими організаціями. Так, наприклад, на зга­дуваній V сесії УЦР було ухвалено резолюцію, яка констатувала «бажаний» характер співробіт­ництва Ради з «неукраїнськими демо­кратичними організаціями» за умов визнання ними Центральної Ради «найвищим правомочним органом українського народу (курсив наш. — Д.Я.)»22. При цьому нікого не обходила та обставина, що таке визнання належало виключно до компетенції самого українського народу, але аж ніяк не російських, польських чи інших політичних партій або громадських організацій.

Так-от, на вечірньому засіданні 28 червня V пленум УЦР ухвалив чергове, вельми ексцентричне рішення: доручити новозатвердженому складу так званого крайового уряду — Генеральному секретаріату — почати перетворення ЦР у тимчасовий Крайовий Парламент (! ). Ухвала про надання депутатських місць у його складі представникам національних меншин «згідно їх чисельності» закріпила розвиток так званої української революції шляхом національної сегрегації.

З цією метою «Комісія по скликанню територіальних Установчих Зборів на Україні»23 в особі М. Ковальського поставила до відома учасників V пленуму УЦР про ухвалене вже самою комісією рішення щодо необхідності організації відповідної виборчої комісії при Генераль­ному секретаріаті, про пропозиції щодо регламенту її роботи, а також терміну скликання — до початку Російських Установчих зборів.

Не можна не звернути уваги на ту обставину, що в даному випадку мало місце елементарне політичне ошуканство. Створена поспіхом у перший день сесії Комісія з невизначеними функціями, обсягом повноважень, заповнена нікому не відомими людьми, вже через тиждень сама по собі перетворюється на виборчу комісію по скликанню Українських Установчих зборів, що повинні були встановити форму державного устрою та політичного режиму в Україні!

Нарешті, ще про два важливі рішення V сесії УЦР. Одним з них була утворена комісія «по скликанню з’їзду народів автономістів — федера­лістів», який згодом увійшов в історію України під назвою «З’їзд Народів»24, «котрі добиваються національно-територіальної або терито­ріальної автономії і федеративного устрою всієї держави»25. З’їзд, на думку його ініціаторів та організаторів, повинен був розглянути проблеми майбутнього федеративного устрою держави, обсяг компетенції його центральних органів влади, проблеми функціонування мов, «принципи та проект розмежування автономних одиниць», права національних меншин тощо. До складу організаційної комісії з’їзду увійшли З. Висоць­кий, В. Голуб, Ф. Дубовий, І. Карпенко, М. Любинський, Й. Маєвський, Панченко, В. Прокопович та О. Шульгин.

Було ухвалено і схему реорганізації Малої Ради. Віднині до її складу мало входити 40 осіб, у т.ч. по 8 від УСДРП та УПСР, 3 — від УПСФ, по 1 від т. зв. «нац.-революціонерів», трудовиків і позапартійних соціалістів, а також по 9 представників від Президії та Пленуму УЦР26. 30 червня та 1 липня — останні дні роботи V сесії УЦР — пройшли в гарячковій, напруженій атмосфері. Вироблення та обговорення принципових документів — статутів УЦР та ГС було перенесено на пізніший термін27. Адже 28 червня до Києва прибула високопоставлена делегація у складі І. Церетелі, М. Некрасова та М. Терещенка28. Вранці наступного дня за зачиненими дверима почалися переговори петроградських емісарів із членами Президії УЦР. О 17-й годині до учасників переговорів приєднався О. Керенський. «Саме тут, — передавали до редакцій журналісти, — вироблені умови згоди, які полягають в утворенні краєвого органа влади, а також в заведенні при Тимчасовому правительстві відділа по українських справах»29.

О 22-й годині того ж дня розпочалася зустріч Терещенка, Некрасова та Церетелі з керівниками неукраїнських громадських організацій та полі­тичних партій. Члени урядової делегації на­магалися роз’яснити присутнім своє ставлення до «української справи». Церетелі, зокрема, заявив, що «всі сили треба звернути на боротьбу з зовнішнім ворогом та внутрішнім безладом» і тому «не час вирішувати цієї (української. —Д.Я.) справи... до Установчих Зборів». Керенський, у свою чергу, звернув увагу на проб­леми військового будівництва. Він особливо наголошував на тому, що «всякі спроби утворити в ро­сійському війську під час війни національне військо Тимчасове правительство вважає абсолютно неприпустимим». Водночас війсь­ковий міністр дав згоду на утво­рення при верховному військовому керівництві представництва «українських військових органі­зацій»30.

Міністр Терещенко, зі свого боку, запевнив присутніх у тому, що як «українець по імені і по походженню» він вірить, що врешті-решт згоди між Петроградом та Києвом буде досягнуто.

29 червня петроградські представники взяли участь у засіданні крайового українського уряду. Головне питання порядку денного — проблема взаємовідносин між Києвом та Петроградом. З точки зору Терещенка та Церетелі, проект Універсалу, підготовлений УЦР, містив «прийнятну програму», прийнятну за виїмком одного пункту — «само­чинного проголошення краєвої влади». Представники Тимчасового уряду наполягали на тому, що в Україні «необхідно встановити тверду владу, необхідно фактично створити автономний устрій». Проголошення ж автономії вони вважали помилкою через те, мовляв, що «тоді й інші народи захочуть того ж». Учасники засідання дійшли згоди в тому, що:

- Центральну Раду, поповнену представниками неукраїнских демокра­тичних сил, буде проголошено крайовою владою,

- при Тимчасовому уряді буде утворено посаду представника УЦР,

- жоден із законів, який стосується України, не буде виданий без попереднього узгодження з Радою,

- проект автономії України буде винесено на розгляд Всеросійських Установчих зборів,

- фінансування Генерального секретаріату — за умови визнання його органом Тимчасового уряду — здійснюватиметься за рахунок централь­ного бюджету31.

30 червня офіційні переговори було продовжено. Узгоджувалися конкретні пункти угоди між урядом та УЦР. Терещенко, Церетелі та Некрасов постійно консультувалися з членами кабінету, які знаходилися в Петрограді. Українці, зі свого боку, скликали закрите засідання УЦР, на якому було представлено погоджений з петроградцями проект наступного Універсалу, який мав бути оприлюднений «одночасно з урядовим оповіщенням про згоду з Центральною радою». При цьому новопризна­чений голова Генсекретаріату в категоричній формі заявив, що «змін в тексті жодних бути не може», що необхідно «прийняти його в такому вигляді, як він єсть, або зовсім відкинути», позаяк «се єсть остаточна форма, на якій погодились обидві сторони». На обговорення документа, говорив В. Винниченко, відпущено лише 30 хвилин, «після котрих буде вже пізно». Після 15-хвилинної перерви, 114 голосами проти 61 і 23 таких, що утрималися, «проект згоди» було «прийнято»32. При цьому Генераль­ному секретаріатові надавалися повноваження проведення подальших переговорів з центральним урядом на основі визнання останнім «Укра­їнської Центральної Ради, поповненої представниками неукраїнської демократії, і Генерального секретаріату — найвищими державними установами України» та видання Універсалу від 30 червня33.

Реалізація окремих її пунктів розпочалася негайно. Наступного дня після від’їзду петроградських гостей, на спільному засіданні неукра­їнських політичних партій та громадських організацій, яке відбулося за ініціативою представників Тимчасового уряду та за участю В. Винни­ченка, було ухвалено рішення про створення чергової комісії34 з метою вироблення докладного проекту реорганізації УЦР. Йшлося про вклю­чення до складу Ради представників «національних меншостей». Члени Київського Виконавчого Комітету та УЦР утворили угодовчу комісію, яка дійшла висновку про необхідність негайного поповнення складу Малої ради та Генсекретаріату представниками національних меншостей, чисельність яких мала становити 30% від загальної кількості діячів, обра­них до складу цих інституцій. На думку авторів, це рішення дало б змогу працювати Малій раді та Генеральному секретаріату «на основі повного порозуміння». Зазначалося також, що запропонована формула «попов­нення» УЦР та її органів є тимчасовою і діє лише до сесій УЦР, з одного боку, і «тих організацій, перед якими звітує Виконавчий комітет» — з другого35.

3 липня Центральна Рада отримала телеграму за підписами Терещенка, Церетелі та Керенського, в якій повідомлялося про визнання Тимчасовим урядом Генерального Секретаріату «яко вищого органу для керування крайовими справами на Україні». Склад цього українського уряду мав бути визначений в Петрограді «за згодою УЦР» та при умові поповнення його «представниками національних меншин». Телеграма також повідомляла про прихильне ставлення уряду до розробки Централь­ною Радою проекту «національно-політичного статуту України», а також про «форми вирішення в краю земельної справи». Уряд повідомив Київ про заборону формування окремої української армії. Водночас кабінет дав згоду на створення окремих українських військових частин. УГВК дістав право делегувати своїх представників до Генерального штабу, військового міністерства та Ставки Верховного Головнокомандувача.

Завершувалася урядова телеграма повідомленням про початок драматичної політичної кризи, викликаної згодою частини членів Тимчасового уряду з вимогами української сторони: «Після ухвалення цієї постанови, члени партії «Народної Свободи» Шингарьов, Мануйлов, Шаховськой вийшли зі складу Тимчасового правительства»36. Пiзнiше лiдер кадетської партiїї прилюдно пояснив, що «фанатикам українського руху» на чолi з М. Грушевським «необхiдно було перетворити фактичне володiння в право». Таке саме завдання ставили перед собою й фiни,— писав П. Мiлюков, але їх юристи, на вiдмiну вiд українських колег, «йшли до цього обережнiше й тонкiше». Про червневу угоду вiн висловився однозначно: «юридично безграмотний документ», який зраджував iнтереси Росiї. «На доказ того, що ми не заперечуємо проти принципу самоврядування України,— зауважив вiдомий юрист i полiтик,— мiнiстри к.д. внесли в засiдання (Тимчасового уряду.— Д.Я.) 2 липня наш проект автономiї України»37, але при голосуваннi мiнiстри — члени конституцiйно-демократичної партiї опинилися у меншостi i тому подали у вiдставку.

Отже, 3 липня країна увійшла в черговий, надзвичайно гострий етап політичної кризи. В цих умовах українська сторона зробила наступний важливий крок, проголосивши II Універсал УЦР (див. додаток 1.2), який, за висловом одного з його авторів, Сергія Єфремова, «одкрив нову сторінку в історії України»38.

Слід наголосити: документ, що відіграв виключно важливу роль у політичній історії України, сама Центральна Рада в нових політичних обставинах, викликаних розвалом другого складу Тимчасового уряду, не розглядала і не ухвалювала — адже її сесійні засідання закінчилися за два дні до того.

Універсал закріпив домовленості, досягнуті з соціалістичною частиною петроградського уряду: Генеральному секретаріатові було надано статус крайового органу виконавчої влади, повідомлялося про відмову від реалізації автономії України до скликання Всеросійських Установчих зборів тощо. Деякі принципові питання, як завжди, — передовсім про кордони України та компетенцію українського крайового уряду — залишилися відкритими.