Національно-державницька (прогетьманська) історіографія. 7 страница

Перша (територіальне представництво):

- від 7 українських губерній, де українці становлять більшість населення — Київської, Волинської, Полтавської, Катеринославської, Харківської, Херсонської — по 4 представники;

- від губерній Чернігівської і Таврійської, Кубані та Холмщини, «де мешкає відносно значна частина неукраїнського населення», — по 3;

- від губерній, «де українське населення складає меншість», — Бессарабської, Воронезької, Чорноморської та Області Війська Донського — по 2;

- від губерній, «де є невелика група українців», — Ставро­польської, Курської, Мінської та Городенської — по 1; 

- від великих українських міст — Харкова, Одеси, Катеринослава, а також українських громад Петрограда, Москви — по 2;

- від інших українських колоній — по 1.

Друга (представники соціальних верств та політичних партій):

- військові та флотські комітети, «де є не менш 500 чоловік», — по 1;

- від робітників, селянських спілок, кооперативів, студентства — по 5;

- від українських політичних партій: автономістів-федералістів, соціал-демократів та радикально-демократичної — по 5; від соціал-демократів — 4; від соціалістів-революціонерів — 3; від самостійників-соціалістів — 1.

Третя група:

- від київських військових організацій — 8;

- від київських просвітянських та професійних організацій — 10;

- від наукових товариств та українського духовенства — по 1.

Крім того, наголосив доповідач, сама майбутня УЦР повинна залишити за собою право кооптувати «15% фаховців та представників інших національностей, що будуть йти з українцями солідарно». Загалом, на думку М. Грушевського, повний склад нової Ради мав налічувати 100 — 150 осіб. «Це організованнє, — підкреслював він, — буде національним. Від нього треба буде перейти до організації територіальної... Вінцем і центральним органом такої організації буде «Краєва Рада», тобто організація територіяльна, яка, на думку лідера УЦР, буде об’єднувати представників ріжних територій, міст, груп і національностей»31.

Того ж дня делегати Всеукраїнського конгресу вирішили практичні питання організації УЦР. На пропозицію М. Грушевського, таємним голосуванням 588 голосами з 593 при «5 припадкових голосах по 1 на ріжних кандидатів з тут присутніх осіб», його було обрано головою Української Центральної Ради. Заступниками голови стали В. Винниченко та С. Єфремов. До складу Ради було обрано «членів-представників всіх інституцій, гуртів і селянства всієї Соборної України». Практичне керівництво справами УЦР було покладено на її Виконавчий Комітет «та кооптованих представників як українців, так і инших національностей, що живуть в Україні» (див. додаток 2.2)32.

Наступного дня українські часописи пояснили, що згаданий Виконком УЦР має офіційну назву «Комітет Центральної Української Ради» і має «заправляти справами, що йому доручить Рада», або вчиняти дії, «які ведуть до виконання загальних постанов Конгресу Ради». Пояснювалося також, що Національний конгрес дозволив збільшити число членів Виконкому до 20 осіб.

Комітет УЦР вирішив також утворити у своєму складі організаційну комісію, яка мала займатися справами агітаційними, інформаційними, виборчими, прилюдних виступів. На чолі комісії стояв Д. Антонович, якого було обрано і товаришем голови, і членом Виконкому33.

Таким чином, 6–8 квітня 1917 р. делегатам Всеукраїнського Національного Конгресу вдалося розв’язати дві фундаментальні проблеми. Перша — сформулювати головне ідеологічне гасло руху — вимогу широкої національно-територіальної автономії України у складі Російської Республіки34. Друга — закласти організаційні підвалини її реалізації. На думку одного відомого дослідника, «з політично-державного боку резолюції (Конгресу. — Д.Я.) видвигнули найістотніший тоді постулят для України, а саме: право на самовизначення українського народу, уповноважуючи Українську Центральну Раду зреалізувати таке право та право на міжнародний статус України»35.

Не можна обiйти увагою й органiчнi вади, iманентно притаманнi Українськiй Центральнiй Радi як представницькiй громадсько-полiтичнiй структурi. По-перше, основоположнi документи УЦР постiйно наголо­шували на тимчасовому її статусi — принаймнi до обрання Українських Установчих Зборiв. По-друге, Рада сформувалася (i поповнювалася надалi) не шляхом виборiв, а шляхом делегування до її складу представ­никiв рiзних громадських органiзацiй. Нарештi, по-третє, вона так i не змогла — попри всi її намагання — подолати таку ваду, як вiдсутнiсть повноцiнного територiального представництва36.

Разом з тим, події навколо Конгресу37 засвідчили, що одним з найважливіших внутрішньополітичних факторів, який чи не вирі­шальною мірою визначатиме долю автономістських змагань, є взаємини між російською та українською частиною населення України.

1 Грушевський М. Спомини. Частина 2 // Київ. — 1989. — № 8. — С.129. На нашу думку, саме з урахуванням цих обставин необхідно розглядати твердження К. Костіва про те, щозасновниками УЦР виступили члени Товариства Українських Поступовців, а також Володимир Коваль, Федір Крижанівський, Дмитро Антонович та Скрипник. — Костів К. Конституційні акти… — С. 19–20. Див. також: УЦР... — С. 6–8.

2 Полонська-Василенко Н. Революцiя 1917: спогади // Український iсторик. — 1988. — № 1–4 (97–100). — С. 123–124, 126.

3 Киевская мысль. — 1917. — 4 марта.

4 «Тут треба згадати, — пояснив свою думку Н. Король, — маловiдомий факт, що ще задовго перед початком першої свiтової вiйни найагресивнiші i найвойовничнiшi росiйськi партiї (есерiв, кадетiв, меньшевикiв, большевикiв), щоб злагоднити i надати українському полiтичному i культурному рухам загальноросiйського змiсту, посилали своїх членiв «малоросiв» до українських культурно-просвiтнiх i полiтичних органi­зацiй. Цi пiдiсланi «малороси» одночасно були членами росiйських партiй, що їх надiслали, i українських партiй чи органiзацiй», до числа яких нiбито належали: Ф. Штейнгель, М. Василенко, Д. Дорошенко «та багато iнших». Див також.: Солдатенко В. Українська революцiя. Iсторичний нарис. — С. 429, 430.

5 Король Н. Очима звичайного учасника (Спогади з 1917–1921 рр.) // Визвольний шлях. — 1967, т. 10. — С. 1148, 1149, 1151.

6 Єремiїв М. За лаштунками Центральної Ради (сторiнки iсторiї) // Український iсторик. — 1968. — № 1–4 (17–20). — С. 102.

7 Грушевський М. Спомини. Ч. 2 // Київ. — 1989. — № 8. — С.129.

8 Там само.

9 Там само. С. 129–130.

10 Король Н. Очима звичайного учасника. — С. 1154.

11 Мироненко О. Свiточ української державностi. — С. 22.

12 Костів К. Конституційні акти... — С. 27.

13 УЦР... — С. 39.

14 Нова Рада. — 1917. — 29 березня. — № 3.

15 Грушевський М. Спомини. Ч. 2 // Київ. — 1989. — № 8. — С.136.

16 УЦР... — С. 40.

17 Там само. С. 42.

18 Див. напр.: Мартос Б. Першi кроки Центральної Ради // Український iсторик. — 1973. — №№ 3–4 (39–40). — С. 99; Верстюк В.Ф. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1995. — № 2. — С. 66; Мироненко О. Свiточ української державностi. — С. 21, 25–26.

19 Киевская мысль. — 1917. — 10 марта; УЦР... — С. 38. Див. також: Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917–1920 р.р. — Прага, 1921. — Т. 1. — С. 14; Киевская мысль. — 1917. — 9 марта. На нашу думку, твердження про те, що вже з перших днів свого існування український рух висував вимоги національно-терито­ріальної автономії України, федеративно-демократичного устрою, тобто авто­номії України у складі Росії за повної гарантії прав національних меншин, що живуть в Україні, створення Краєвої Ради «з представників українських областей і міст, народів і громадських верств» тощо (див: Костів К. Конституційні акти... — С. 22–23), потре­бують додаткової аргументації.

20 УЦР... — С. 39.

21 Грушевський М. Спомини. Ч. 2. — С.130–131. Голова УЦР дав і більш різку характеристику цьому явищу: «українська демократія» не соціалістичних напрямків підчеркувала свій абсентизм і, різко висловлюючись, — саботувала Ц. Раду». (Там само. № 9. — С.109).

22 Там само. С.109.

23 Там само. С.136–143.

24 УЦР... — С. 44–45. Див. також: Мартос Б. Першi кроки Центральної Ради // Український iсторик. — 1973. — №№ 3–4 (39–40). — С. 101–102.

25 УЦР... — С. 143.

26 Формально рішення про скликання Конгресу було ухвалено на зборах Ради 10 березня. — УЦР... — С. 40. Див. також: Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради. — С.67.

27 Див., наприклад, протокол засідання від 30 березня: УЦР... — С. 51.

28 Докл. див.: Якої автономії і федерації хоче Україна. — Відень, 1917. — С. 3–4; Грушевський М. Спомини. — Ч. 2 // Київ. — 1989. — N 8. — С. 144–145; N 9. — С. 119–125.

29 Протоколи з’їзду виявити не вдалося. Див.: УЦР. — С. 52–63. Див. також:  Хміль І.В. Український національний конгрес-з’їзд // Науково-теоретичні читання в Інституті історії України 16 березня 1995 р. — Київ. — 1996. — С. 25–34; Верига В. Визвольнi змагання в Українi. 1914–1923. — В 2 т. — Т. 1. — С. 89–95.

30 «Iнiцiатор та органiзатор» Нацiонального Конгресу Микола Мiхновський говорив, що вiн та його прихильники зробили велику помилку, не встановивши вiдразу норм представництва. З 1712 делегатiв Конгресу бiля 800 були киянами — отож, за словами М. Мiхновського, «на Конгресi витворилася бiльшiсть федералiстiв». Див.: Король Н. Очима звичайного учасника (Спогади з 1917–1921 рр.) // Визвольний шлях. — 1967, т. 10. — С. 1257.

31 Вісті з Української Центральної Ради. — 1917. — № 4. — Квітень. Схему організації УЦР в цей період див. також: Костів К. Конституційні акти... — С. 25; схему органiзацiї роботи апарату УЦР див.: Мироненко О. Свiточ української державностi. — С. 27–28.

32 Вивiв в люди Винниченка,— меланхолiчно зауважив добре поiнформований Є. Чика­ленко, якому «потiм дуже зле ... за те вiддячився». — Єремiїв М. За лаштунками Центральної Ради (сторiнки iсторiї) // Український iсторик. — 1968. — № 1–4 (17–20). — С. 100.

33 Вісті з Української Центральної Ради. — 1917. — № 4. — Квітень; Нова Рада. — 1917. — № № 2, 3, 9, 11. М. Грушевський в притаманному йому стилі не забував нарікати на «сірість та малу революційність» Виконкому, який, за його словами, мав у своєму складі «забагато інтелігенції, забагато ес-ефів, забагато ес-деків». (Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 9. — С. 124). В цьому контексті свої загравання з УПСР М.С. Грушевський поснював тим, що «реальна сила за цими «молодиками», що за ними скоро підуть маси, через те лучче відразу стати на їх чолі, щоб не допустити цілий рух до крайностей і великих помилок». (Див.: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 88).

34 «Це була перша невикористана нагода проголосити самостiйнiсть. Ми її прогавили»,— вважав радикально налаштований Є. Бачинський. Див.: Ви­зволь­ний шлях.— 1959. — № 1. — С. 144.

35 Костів К. Конституційні акти...— С. 27. Інші висновки дослідника — про те, що «український народ виявив гідну подиву єдність і відносну політичну зрілість», а делегати Конгресу «відкинули теорію історичної спільності України з Росією» — навряд чи можна вважати достатньо аргументованими. (Там само. С. 25).

36 Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава i право України. — С. 17–18.

37 Див.: Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 9. — С. 118–124 та ін.

§ 3. Від Національного Конгресу до I Універсалу

(22 квітня — 10 червня 1917 р.)

22 квітня відбулася перша після Конгресу значуща суспільна політична подія: відкрилися засідання загальних зборів УЦР, які, за визначенням М. Грушевського, «мали зайнятися основно питаннями внутрішньої організації: виробити внутрішній регулямін роботи Ц.р. («наказ»), далі — статут губерніяльних, повітових і міських українських рад — що мали обсилати Ц. раду своїми депутатами (пильнувати їх перевиборами, їх діяльність як делегатів і т. ін.) і підготовляти те неофі­ціальне представництво, що було виставлене як дальший орган органі­зації краю на Українському з’їзді»1.

Вже 23 квітня члени УЦР ухвалили документ принципового значення — «Наказ Українській Центральній Раді». «Українська Центральна Рада, будучи представником всієї організованої української людности, — йшлося в документі, — має своїм завданням виконати волю тої людности, вислов­леному на Українському Національному З’їзді, себто переведення автономії України в Федеративній Демократичній Російській Республіці з забезпе­ченням прав національних меншостей, що живуть на території України. Переймаючи ту волю людности, — підкреслювалося в «Наказі», — Українська Центральна Рада тим самим переймає право ініціативи, об’єднання і керування в сьому завданню діяльності організацій, що мають в ній представництво, і виконання постанов Національного З’їзду».

Перша частина документа — частина «А» — запроваджувала регламент роботи загальних зборів УЦР. Зазначалося, зокрема, що вони поділяються на так звані «чергові» (які збирають не менше ніж один раз на місяць) та «екстрені» (які можуть бути скликані при «нагальній» потребі). Пункт 7–й цієї частини «Наказу» визначав, що «екстрені Загальні Збори вважаються дійсними при всякій кількості присутніх».

Головною частиною документа, на наш погляд, була частина «Б» — «Про Комітет Української Центральної Ради». В ній було зафіксовано механізм переходу реальної влади від загальних зборів Ради до її виконавчого органу, який був сформований залаштунковими, адміністра­тивними заходами. Очевидно, що необхідність саме таких заходів обгрунтовувалася тим, що вже перший місяць роботи «великої» Ради засвідчив практичну неможливість вироблення та втілення в життя ефективного, гнучкого політичного курсу. Заважали і надмірна чисельність членів Ради, і мітинговий характер засідань, і відсутність відповідного політичного досвіду, і брак необхідного освітнього рівня значної частини її членів, і необізнаність з основами парламентської процедури.

Власне тому згадана частина «Наказу» містила такі формулювання:

«1. Через комітет УЦР Рада провадить роботу Центральної Ради в конкретній, постійно змінюючийся обстанові моменту.

2. В склад Комітету входять: а) обраний З’їздом Презідіум УЦР — Голова і заступники Голови; б) члени, обрані загальними зборами Ц.Р. в кількості 17 чоловік; в) обрані Комітетом Голови Комісій У.Ц.Р., не більше 8-ми; г) окремі особи, кооптовані Комітетом до повного його складу з 33 чоловік.

3. Комітет обирає з-поміж своїх членів секретарів і скарбника Ц.Р.; Комітет же вибирає і голови комісій.

4. На голови Комісій можуть бути обрані і не члени Ц.Р., які тим самим стають членами Ради та Комітету згідно постанов з’їзду (курсив наш. — Д.Я.).

5. Членами комісій Ц.Р. можуть бути, окрім членів Комітету та Ц. Ради, інши особи з-поза складу У.Ц.Р., з вибору Комітету, по докладу голови Комісії, але вони через те не стають членами Ц.Р.

6. Комісії утворюються Комітетом в міру потреби на ведення окремих справ та на підготовлення різних питань для Комітету і Ради, і ці Комісії Ц.Р. стоять під керуванням та доглядом Комітету.

7. Комітет веде і керує роботою канцелярії Ц.Р.

8. Комітет повинен повідомляти якнайскорше про постанови Ц.Р. та Комітету губернські й повітові Ради»2.

Таким чином, можна констатувати, що «Наказ Українській Централь­ній Раді», по-перше, заклав основи для підміни в майбутньому впливу представників, що потрапили до складу Комітету УЦР демократичним, виборним шляхом, впливом осіб, кооптованих та призначених канце­лярським, адміністративним порядком. По-друге, «Наказ» створив механізм передачі керівництва поточною діяльністю та відпові­дальності за неї до т. зв. комісій. Робота в них провадилася, ясна річ, поза увагою широкого загалу. До того ж, 16 із 33 членів Комітету не обиралися, а призначалися самим же Комітетом. Загальні збори УЦР, зі свого боку, в разі потреби не могли становити ефективну противагу хоча б тому, що це просто не передбачалося «Наказом», який відігравав на практиці роль регламенту діяльності УЦР та її Виконкому. Нарешті, регламент діяльності УЦР не дав відповіді на принципове питання про те, яку кількість голосів, власне, необхідно зібрати для того, щоби постанова УЦР вважалася правомочною: просту більшість? кваліфіковану більшість? від «списочного» складу? від фактичного складу? від кількості присутніх? Така «правова» лакуна об’єктивно відкривала для лідерів УЦР можливість для будь-яких махінацій з підрахунком голосів. Певна річ, вони не забарилися з цього скористатися. Але за будь-яких обставин «запро­ваджена наказом структура Центральної Ради була досить традицiйною i з певними змiнами «дожила» до наших днiв»3.

Не можна залишити поза увагою й іншу обставину. На ній, власне, наголошував сам М. Грушевський: «...Я на початках травня ...вже вважав можливим говорити про Тимчасовий Український уряд, ...що повинен об’єднувати і керувати національно-політичною діяльністю всіх українських організацій для осягнення тих політичних завдань, для яких об’єднувалися сі організації — осягнення широкої автономії України в федеративній російській республіці і забезпечення всієї повноти політичного й національного життя українського народу. В сім значенні своїм — Тимчасового Українського уряду, — твердив голова УЦР, — він признаний всіма партіями, групами, верствами українськими — всім організованим українським народом всіх частей України»4.

Другий принципово важливий документ, ухвалений учасниками Загальних Зборів УЦР 23 квітня, — постанова «в справі організації губернських, повітових і міських українських рад», якою було визначено порядок утворення представницьких українських органів відповідного рівня. Так, повітові ради повинні були складатися «з представників: волосних комітетів — по 2; партій та політичних організацій, що працюють в повіті — 4; від просвітних, економічних та професійних — по 2; разом — 70-80». Губернські українські ради, в свою чергу, утворювалися шляхом делегування до них 4 представників від кожного повіту, кожного повітового осередку політичної партії та громадської організації, 2-х представників від кожної губерніяльної просвітницької, економічної та професійної організації — «разом 70-80». Великі міста, — визначалося в документі, — «прирівнюються до повітів». Половину їх членів мали делегувати «партії та політичні організації», другу половину — «еконо­мічні, просвітні та професійні організації». Поточна робота рад усіх рівнів мала здійснюватися комітетом, чисельність якого ради повинні були визначити самі5.

Третє принципової ваги рішення, яке ухвалили Загальні збори УЦР 23 квітня, стосувалося організації українських збройних сил. Загальні збори підтримали ухвалу Виконкому від 15 квітня про формування українських військових частин із військовослужбовців-українців, що перебували у складі тилових запасних частин, а також «за рахунок вилучення українців-військових в українські військові частини». Відзначивши підтримку своїх зусиль у цьому напрямі з боку вищого російського військового командування, Загальні збори УЦР ухвалили створити спеціальну військову Раду, яка мала складатися як з виборних делегатів українських військових частин, так і з членів самої Центральної Ради. З’їзд представників «українських тилових, фронтових та фльотських частей» було призначено на 5 травня6.

Позицію Національного Конгресу та Загальних Зборів УЦР з питань майбутнього державного устрою України 5–8 травня схвалив I Всеукра­їнський військовий з’їзд. Підтримавши пропозицію В. Винниченка, 700 делегатів, які нібито представляли 993400 українців—військово­службовців сухопутних та військово-морських сил, ухвалили постанову такого змісту: «В інтересах припинення національних конфліктів на Україні і на фронті, які можуть принести велику шкоду загальній справі революції, в інтересах якнайбільшого поєднання і згоди всіх демокра­тичних мас на Україні... вимагати від Тимчасового уряду і ради робітничих і солдатських депутатів негайного оголошення особливим актом принціпу національно-територіальної автономії України, як найкра­щого забезпечення всіх національно-політичних прав українського народу і всього краю. Першим «сроком» реального здійснення свого акту, — наголосили делегати, — з’їзд вважає необхідним негайне призначення при Тимчасовому уряді міністра по справах України»7.

На пропозицію С. Петлюри делегати з’їзду визнали Центральну Раду «єдиним компетентним органом, призваним рішати всі справи, що стосуються цілої України та її відносин до Тимчасового уряду». Вони заявили про необхідність переведення всієї адміністрації в краї «по прінціпу пропорції всіма націями, котрі проживають в Україні».

Делегати з’їзду гаряче підтримали ідеї українізації системи цивільної та військової освіти на Україні при неодмінній умові — «з забезпеченням прав меншости инших національностей». Принципово важливим стало рішення про «негайне сполучення всіх українців в одну національну армію»8, яке обгрунтовувалося таким чином: «одною з загальних об’єднуючих ідей для українців є ідея «національного відродження». Ще одним принципової ваги рішенням стала підтримка «миру без анексій і контрибуцій на підставі самовизначення націй» та домагання представництва України на майбутній Мировій конференції9.

Незважаючи на вражаючі політичні успіхи перших місяців свого існування, УЦР добре розуміла легальні, соціальні та політичні обме­ження, за яких їй доводилося діяти. За словами В. Винниченка, «вона не була обрана на підставі чотирьохчленної формули» (тобто на підставі загального, рівного, таємного та прямого виборчого права.— Д.Я.) «Центральна Рада не є ще урядом, бо вона не має в своїх руках фінансів, не має адміністративного апарату в цілім краю і є тільки органом законодавчим для організованого українського громадянства»10. Сама УЦР в черговий раз політично, так би мовити, «самоідентифікувалася» на початку травня. Учасники III сесії Ради констатували, що вона є «коаліційним органом різних партій», а її головною соціальною базою є селянство11.

Очевидно, що згадані обставини добре бачили не лише українські, а й петроградські політики, які вели свою політичну гру. В цій грі Україна — як, до слова, й інші національні райони Російської республіки — мала посісти заздалегідь відведене для неї місце. Але в Україні відбувався активний процес усвідомлення нового місця Краю в новому загально­російському домі. Можна стверджувати, що погляди Петрограда та Києва на цю проблему з кожним днем розходилися все більше і більше. Якщо, наприклад, у березні 1917 р. українська громада в Петрограді, яка явочним порядком взяла на себе функції загальноукраїнського представ­ництва, поставила перед Тимчасовим урядом лише вимоги заведення української мови в школах, призначення урядового комісара в українських справах, припинення репресій проти українців у Галичині тощо, то Центральна Рада буквально тими самими днями формулювала питання інакше, вимагаючи від уряду «широку автономію українських земель і зв’язати справу сеї автономії з інтересами нового ладу»12.

Узгодити, а по можливості і гармонізувати різні точки зору на цю надзвичайної ваги проблему були покликані офіційні переговори між представниками Тимчасового уряду та УЦР.

У Києві питання про їх доцільність та процедуру вперше розглянули учасники III Загальних зборів Ради. На їхню думку, головним завданням офіційної київської делегації, яку планувалося направити до столиці, мало б стати «з’ясування відношення петроградського уряду до жадань українського організованого народу». Через день, 9 травня, Рада (див. додаток 2.3) разом з новообраними членами Українського генерального військового комітету (УГВК) дійшли висновку про доцільність розпочати відповідні переговори з центральним урядом та з Петроградською Радою робітничих та солдатських депутатів. Основна мета переговорів — добитися від Тимчасового уряду видання спеціальної декларації, яка б визнавала «в принципі» право «українського народу на національно-персональну автономію». Скласти детальний «наказ» для делегації, сформувати її персональний склад було доручено Виконкому Ради.

Останній впорав з цим завданням успiшно: до тексту наказу увiйшло 13 пунктiв, 12 з яких не мали жодного значення, як делiкатно зауважив сучасний нам дослiдник, «якби перша вимога була виконана». Крiм того, схвалили написанi особисто М. Грушевським тексти декларацiй вiд iменi Тимчасового уряду в справi автономiї України i у справi утворення Крайової Ради та Крайового комiсарства13.

13 травня делегація виїхала до столиці. До її складу було включено 10 осіб, а саме: В. Винниченкa, С. Єфремовa, М. Ковалевського, Д. Одинця, Д. Коробенка, С. Письменного, О. Пількевича, А. Чер­нявського, Д. Ровинського, І. Сніжного. Перед членами делегації було поставлено завдання домагатися вирішення взаємопов’язаних проб­лем: видання урядом акта про принципову згоду на національно-територіальний устрій України; призначення комісара у справах України при Тимчасовому уряді; згоди на «постановку» українського питання на майбутній Мировій конференції; призначення урядового комісара «на всю Україну з краєвою при ньому Радою»; «виділення окремих українських частин в тилу і на фронті»; українізації учбових округ та системи освіти; фінансування «культурно-національних потреб укра­їнського народу»; «утворення українського міністерства чи статс-секретаріату при правительстві»; «усунення владик-великоросів»; введення українців до складу урядового Петроградського телеграфного агентства тощо14. Учасники III сесії ухвалили і проект декларації, з яким, на їхню думку, мав би виступити Тимчасовий уряд у справі автономії України. В проекті наголошувалося, що український народ, який добровільно об’єднався з московською державою, був «самовільно та незаконно» позбавлений своїх автономних прав. У зв’язку з поваленням режиму Романових, читаємо в документі, Тимчасовий уряд мав би заявити, що він вважає «совершенно справедливым и основательным возобновление украинской автономии... всемерно способствовать ее осуществлению, предоставляя санкцию автономии Украины Всерос­сийскому Учредительному собранию»15.

16 травня відповідний офіційний документ «Про особливу увагу Тимчасовому Уряду й російській демократії: Докладна записка Укра­їнської Центральної Ради Коаліційному Міністерству та Виконавчому Комітетові Ради Робітничих та солдатських Депутатів» під час офіційної аудієнції було передано голові кабінету князю Львову16. Ще через декілька днів — 20–21 травня — українські домагання обговорювалися київською делегацією разом із членами спеціальної урядової комісії. Урядовці повідомили, що «задовольнити вимоги Української Центральної ради неможливо». У відповідь київські «ходоки» зробили не менш принципову заяву: «В такім разі Центральна рада не може відповідати за лад та спокій на Україні»17. Тими ж днями — 19 травня — до Києва завітав військовий міністр Олександр Керенський18. Під час урочистої зустрічі у приміщенні Педагогічного музею — осередку УЦР, на пряме запитання свого старого товариша по масонській ложі, голови Ради М. Грушевського: чи підтримує центральний уряд українське прагнення до автономії? — О. Керенський дав ухильну відповідь. «Се питання ще не піднімалось в Петрограді, — передавав слова міністра репортер «Вістей з УЦР», — і він (Керенський. — Д.Я.) не знайомий з поглядами своїх товаришів, не перебалакавши з ними, не може сказати щось певне. В усякому разі, — записував далі журна­ліст, — його особисті погляди добре відомі. Він (Керенський. — Д.Я.) може категорично заявити, що в Тимчасовому уряді є стремління зробити все, що можливо, все, що «по долгу і совісті» вони можуть вважати можливим в тім і що до автономії України». Поговоривши деякий час про «тяжке становище Тимчасового уряду», який «має намір рахуватися з поглядами всієї країни», про неможливість негайного вирішення урядом питань, які належать виключно до сфери компетенції майбутніх Всеросійських Установчих Зборів, О. Керенський зробив заяву такого змісту. «Я бачу небезпеку не в рухові, а в нетерпеливості, з якою мені приходиться змагатись і в руській демократії. Але в усякому разі, — запевнив присутніх міністр, — я остаюсь Вашим другом і все, що можна зробити, буде зроблено»19.

Згідно з іншим джерелом, на закінчення промови петроградський візитер заявив: «Я вірю, що український народ об’єднається з російським народом, і вони обидва, спільно працюючи, дійдуть до кращої будуччини і що всі українські домагання будуть здійснені Установчими Зборами»20.

На іншому зібранні — цього разу з представниками політичних партій, громадських та інших організацій, яке відбулося 21 травня в приміщенні Оперного театру, — міністр, соціаліст та масон Олександр Керенський наголосив на «прагненні революційних сил» створити «велику Росію» за допомогою не терору, але «ентузіазму трудових мас». Оратор запевнив присутніх у тому, що «ми не зрадимо ідеї соціалізму», «у нас немає таємних думок і таємних завдань». Разом з тим промовець застеріг від спроб в явочному порядку «взяти права, які можуть надати тільки Установчі Збори»21, тобто практично відхилив усі вимоги українців і головну з них — створення Федеративної Російської Республіки. Саме на цій підставі один з відомих дослідників проблеми зробив висновок про те, що «Олександр Керенський не мав на думці дійсну автономію України, але радше давнє царське генерал-губернаторство початку ХVIII ст.»22.

Цю позицію О. Керенський розвинув під час зустрічі з керівництвом Ради та її лідером, своїм давнім «приятелем» та соратником по «передвоєнних революційних рядах». Міністр вказував на те, «що він стоїть на тім, аби ми зачекали з автономією до Всеросійських Установчих Зборів, бо наша нетерпеливість в здійсненні національних постулатів являється небезпекою для нового ладу, і були обережні з федеративним постулатом, бо він викликає підозрінння, що за ним в дійсності стоїть гасло повного відділення від Росії»23.