Національно-державницька (прогетьманська) історіографія. 6 страница

І взагалі, центральною проблемою російсько-української історії початку ХХ ст. була проблема невідповідності патріархального соціально-політичного устрою імперії потребам її економічної і, отже, соціально-політичної модернізації. Пошуки шляхів виходу з глухого кута, в якому опинилися реформи 60 - 70-х рр. ХIХ ст., та нового місця в світі, який змінювався просто-таки карколомними темпами - це альфа і омега російсько-українського політичного життя кінця ХIХ - початку ХХ ст. Події 1917 - 1920 рр. - лише трагічна (з огляду на мільйони забитих, замордованих, замучених і насильно вигнаних з рідної землі людей)- розв“язка цього фундаментального питання. Але трагічна для людей - не значить трагічна для держави. Адже лише за допомогою брутального сталінського терору та витонченої ж сталінської дипломатії вдалося розв“язати історичну проблему, яка впродовж століть стояла перед українцями: об“єднати якщо не всі, то, принаймні, більшість етнографічних українських земель в єдину державу, уніфікувати її, перетворити на об“єкт та суб“єкт міжнародного права. Факти - річуперта: лише після II світової війни було врешті-решт закладено онтологічні передумови для формування з абсолютної більшості українців “політичної нації“.Отже, можна говорити, що Й. Сталін, який, за С. Кульчицьким, створив унікальну унітарну державу з десятка формально незалежних республік, діяв адекватно обставинам місця і часу - на відміну від М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри або Є. Петрушевича.

Одна з причин невідворотності трагедії України 1917-1920 рр. полягала в тому, що полiтичне керiвництво національним рухом опинилося, за висловом Б. Кравченка, в руках представників ідеологічно нестійкого, соціально аморфного, агресивно-безпринципного містечкового різночинства. Це, в свою чергу, мало своїм прямим наслiдком крайню лiвизну українського полiтичного проводу в 1917 р., домiнування в нацiональному полiтичному середовищi (яке фактично було рухом сiльської бiльшостi та частини мiської меншостi проти сiльскої меньшостi та мiської більшостi) марксистських ультра-радикалiв iнтернацiоналiстсько-соцiалiстичного гатунку.

    Перша світова війна, яка каталізувала кризові процеси в пореформеному імперському суспільстві, досягла свого апогею на початку 1917 р., коли російська держава і, отже, інтегрована до неї більша частина українських земель, суспільство, всі його інститути втягнулися в той етап свого розвитку, який ми означимо терміном “загальнонаціональна криза. Попри тривале вживання цього терміна в попередній літературі, “загальнонаціональну кризу“ завжди розуміли як щось на кшталт механічної суми криз у різних сферах суспільного життя. В межах даного дослідження ми вважаємо, що загальнонаціональна криза - це такий стан суспільства, за якого негативні фактори в економічній, політичній, соціальній, конфесійній та інших важливих для функціонування соціуму сферах сягають таких критичних значень, за яких його подальший розвиток на власній економічній основі та в діючих усталених політичних і правових інституціональних формах стає неможливим.

Першу загальнонаціональну кризу в ХХ столітті Україна переживала вже на його початку. Породжена умовами світової війни, ця криза завершилася в кінцевому підсумку крахом Імперії, територіальним розчленуванням етнічної України між Радянською Росією, Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною та Румунією.

    Участь у війні виявилася непосильною для економічної системи імперії Романових. Фінансування її військового бюджету здійснювалося за рахунок грошової емісії, іноземних позик та шляхом підвищення податків. При цьому на 1 вересня 1917 р. внутрішня та зовнішня заборгованість становила 2/3 національного доходу, в обігу перебувало 20 млрд. крб. (золотом забезпечувалося менше 7%). Вихід із ситуації, що склалася, уряд бачив у скороченні “цивільних“ статей бюджету, підвищенні непрямих податків, акцизів, запровадженні державної монополії на найважливіші види продовольчих товарів. Це серйозно вплинуло на матеріальне становище найменш забезпечених верств населення, акумульованого на найбільших промислових підприємствах, зосереджених у 4 - 5 головних промислових районах країни, передовсім в обох столицях та Донецько-Криворізькому басейні.

    У надзвичайно тяжкому становищі перебувало сільськогосподарське виробництво. Мобілізація працездатних чоловіків, переорієнтація виробництв на випуск військової продукції, виведення з обігу значної кількості посівних площ тощо призвели, по-перше, до радикального скорочення виробництва продуктів харчування і, по-друге, до порушення усталених господарських зв“язків між містом і селом. Прямим наслідком цього було бажання виробників “притримати“ продукцію, необхідну для задоволення потреб цивільного міського населення і, отже, стрімке зростання роздрібних цін, у першу чергу в промислових та адміністративних центрах. Спроби розв“язати проблему за допомогою економічних важелів, передовсім шляхом підвищення закупівельних цін, мали своїм наслідком остаточну руйнацію системи державних заготівель, оскільки товаровиробники не мали потреби у знецінених та “пустих“ паперових грошах. На порядок денний постало питання про вилучення продовольства у безпосередніх виробників позаекономічними методами. Це, в свою чергу, значно підвищило рівень соціальної напруженості в суспільстві, перш за все між мешканцями міст і сіл. На критичні “подвижки“ в соціальній сфері вплинула і неможливість своєчасної доставки продовольства від виробників до споживачів, що, в свою чергу, призвело до зупинки багатьох промислових підприємств.

    Умови воєнного часу значно загострили транспортні проблеми. Переорієнтація відповідних заводів, у т.ч. ремонтних, на виконання військових замовлень призвела до різкого скорочення паровозного парку, посилила незадовільне використання вагонів, які перебували в обігу, викликала значне погіршення стану шляхового господарства. Ці фактори значно активізували процес розриву усталених господарських зв“язків не лише в загальнодержавному масштабі, а й всередині окремих адміністративних одиниць, наприклад губерній.

    Відбулося стрибкоподібне зростання безробіття та страйкового руху – в першу чергу за рахунок найменш кваліфікованої і низькооплачуваної частини найманого робітництва в промисловості, працівників дрібних та середніх приватних підприємств, маргінальних прошарків. Наслідок - підвищення активності і впливу радикально орієнтованих організацій, таких як різноманітні Ради різноманітних депутатів, страйкові комітети тощо, які до того часу не входили до “традиційної“ системи політичних і громадських організацій країни і, отже, робили головну ставку на створення владних структур, альтернативних існуючим.

Дуже скоро з“ясувалося, що основними напрямами їхньої діяльності стали: створення непередбачених чинним законодавством збройних формувань; агітаційна діяльність, спрямована на руйнацію діючої армії, залучення її до політичної боротьби (головний наголос при цьому робився на діяльності серед військовослужбовців тилових гарнізонів та запасних частин); активне формування фракцій радикального спрямування в органах місцевого самоврядування та в будь-яких громадських організаціях; контрпропагандистська діяльність проти поміркованих демократично-, національно-, соціально-орієнтованих організацій як недостатньо “революційних“.

    Стрімке падіння життєвого рівня населення, розвал системи грошового обігу, параліч господарського життя, політична недалекоглядність та невігластво нових політичних лідерів, відсутність у правлячих еліт в цілому політичної волі до негайних і послідовних економічних і політичних перетворень в інтересах різних верств міського та сільського населення, спроби відтягнути початок прозорих і зрозумілих для населення реформ під усілякими приводами, фатальні помилки при вирішенні конкретних поточних економічних, соціальних та політичних проблем, особисті непорозуміння між провідниками (навіть усередині однієї партії), відсутність харизматичного загальнонаціонального лідера, агресивна деструктивна діяльність ліворадикальних “інтернаціоналістських“ та “національних“ соціалістичних партій та груп, частина яких виступала як пряма агентура військових супротивників, самі по собі стали тими головними і достатніми причинами, які визначили неможливість еволюційної ненасильницької трансформації постімперської республіки, в т.ч. української, в соціально орієнтовану демократичну державу. Все це стало самозрозумілим та очевидним вже в грудні 1917 р. Тимчасом всі жили ілюзіями.

В березні життя поставило перед лідерами нового режиму взагалі і українського національного руху зокрема, проблеми принципово іншого, ніж у попередній історичний період, характеру. Для реалізації претензій на роль репрезентанта революційної України, національному рухові конче необхідно було розв“язати три принципові проблеми. Перша - зректися свого вузько “національного“ характеру. Друга - вийти за межі вузького гуртка київської інтелігенції, що вимагало, в свою чергу, “легалізації“ засадничих принципів українського руху. Нарешті, третє завдання полягало в необхідності досягення суспільного консенсусу щодо програмових вимог цього руху. Це, в свою чергу, означало не тільки необхідність врегулювання складних взаємовідносин між різними політичними українськими гуртками, але передовсім досягнення консенсусу з принципових питань між національними групами, які з давніх-давен проживали на території України. Це означало насамперед необхідність порозуміння з представницькими організаціями “національних меншин“.

    Життя вимагало негайно визначитися з двох поточних проблем. Перша - чи потрібні зміни в організаційному устрої українського руху, переважна бiльшiсть учасникiв якого прагнула хiба що автономiї Краю у складi iмперiї i якщо так, то які? Друга - якими повинні бути його найближчі політичні цілі та гасла?

§ 2. Від створення Української Центральної Ради

до Всеукраїнського Національного Конгресу

(3 березня — 8 квітня 1917 р.)

Адекватнi, на їх думку, вiдповiдi на ці та інші запитання чiльнi українськi дiячi почали горячково шукати чи не з першого дня революцiї. Ситуцiя, на перший погляд, тому не сприяла. З одного боку, «у тодiшньому Києвi, на пiвмiльйона мешканцiв, нара­хо­вувалося заледве пара десяткiв свiдомих родин, якi вживали дома української мови. Ми, — пригадував собi майбутній активний дiяч УЦР, — молодь, знали майже всiх особисто, в обличчя, або з репутацiї й дивилися на всiх цих Лисенок, Чикаленкiв, Щербакiвських, Бiляшiвських, Яновських, Грушевських, Старицьких, Тобiлевiчiв i т. д. з пошаною i деяким острахом, як дивляться на музейнi речi.... Вияви нацiональної свiдомостi були поверховi i не просякли в гущу населення»1. Гущу київського населення настрої просякли цiлком iншi. Наприклад: «В газетах друкувалися резолюцiї мiтингiв, в тому числi мiтинги кримiнальних злочинцiв, якi теж винесли свої резолюцiї на користь революцiї. «Киевская мысль» з захопленням... вихваляла революцiйнi мiтинги куховарок, якi вимагали права користуватися роялями, гардеробами своїх господинь тощо. Навчання припинилось, в унiверсiтетi всi авдиторiї перетворилися в залi для мiтингiв, в середнiх школах мiтингували учнi i оголошували засуди батькам як класовим ворогам... На Жiночих курсах курсистки винесли резолюцiю, що всiм професорам надається повна полiтична воля ...належати за їх бажанням до тiєї або iншої соцiялiстичної партiї!»2.

4 березня провідна київська газета поінформувала своїх читачів: «Учора ввечері відбулося багатолюдне зібрання представників українських місцевих та деяких провінційних організацій та груп. Всього були присутніми понад 100 осіб, у тому числі представники усіх українських організацій всіх місцевих вищих учбових закладів та груп. Після прочитання телеграм та особистих повідомлень представників, — ішлося в повідомленні, — зібрання одноголосно вітало створення нового уряду і ухвалило надавати йому всіляке сприяння. Було обрано представників у кількості 10 осіб для участі в міському та інших комітетах, які потребу­ватимуть представництва українських організацій (курсив наш.— Д.Я.)». Невідомий репортер популярної в той час газети писав: «Збори дуже гаряче прийняли пропозицію «Центральної Ради» про делегування депутації до Петрограда для оголошення новому урядові про невідкладні потреби українського народу». «Також було ухвалено пропозицію, — йшлося в газеті, — про вживання заходів щодо негайного відновлення української преси. У зв’язку з останньою пропозицією проектується видання щоденної газети «Рада». «На завершення, — повідомляла «Киевская мысль», — було ухвалено випустити від імені об’єднаних українських організацій до широких мас міського та сільського населення відозви про необхідність підтримки повного порядку та спокою і сприяння можливому послабленню продо­вольчого питання»3.

Якщо вiрити мемуаристам, увечорi 4 березня, тобто вже пiсля виходу цитованого числа популярної газети, в помешканнi клубу «Родина» вiдбулися iншi збори — 14-ти присутнiх тодi в Києвi членiв найбiльш поважної, розважливої та авторитетної української полiтичної потуги — Товариства Українських Поступовцiв. До цього числа входили О. Вiлинський, Волошинов (вірогiдно — А. Волошин.— Д.Я.), А. Вязлов, Дем’яновський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Леонтович, Ф. Мату­шевський, А. Нiковський, В. Прокопович, Л. Старицька-Черняхiвська, Є. Чикаленко, Ф. Штейнгель, Яновська. «Хтось з ТУПiвцiв, — свiдчив очевидець та безпосереднiй учасник подiї, — здається Д. Дорошенко, сказав, що, дiйсно, сьогоднi ТУП сформує централю, яка об’єднатиме майбутнi «Просвiти» в цiлiй Українi, себто ця централя буде об’єднуючим центром культурно-просвiтницької роботи». Натомiсть присутнi на зборах Д. Антонович, I. Стешенко та А. Степаненко заявили, що «коли так, то вони створять iншу аналогiчну централю, яка крiм культурно просвiтньої роботи — буде вести ще й полiтично-державницьку ...Побоюючись, що створена соцiалiстична органiзацiя може вислизнутись з-пiд нагляду росiйських партiй4, дехто з членiв ТУПу висловився, щоб усi прибулi, нечлени ТУПу залишились на зiбраннi i взяли в ньому участь нарiвнi з ТУПiвцями. Головою централi, що тут же була названа Центральною радою, без слова «Українська» обрано В.П. Науменка, а заступниками — Д. В. Антоновича i Д. I. Дорошенка»5.

Якщо довiритися iншому мемуаристовi, засновниками УЦР стали Д. Дорошенко, П. Понятенко, М. Синицький, I. Стешенко, С. Єфремов «та iншi», якi «за пару тижнiв пiсля вибуху революцiї заснували Центральну Раду, куди я увiйшов як представник молодi ...Цей початок Центральної Ради мав, з огляду на її склад чисто патрiархальний характер, але з поверненням до Києва М.С. Грушевського, ... все змiнилося i почалася жвава полiтична акцiя (курсив наш.— Д.Я.)»6.

Самому майбутньому головi Ради М. Грушевському ситуацiя пригадувалася так: «ТУП, в котрім головну ролю тоді грав С.О. Єфремов, Л.М.Старицька-Черняхівська, Д. Дорошенко, пропонував іншим укра­їнським організаціям делегувати своїх представників до ТУП для спільної акції ...Але рішуче спротивились тому с.-деки, в центрі котрих стояв тоді Дмитро Антонович. На довгих нарадах, які відбувалися у нього в тих днях, — писав Михайло Сергійович, — 3–4 березня, рішено було добиватись утворення центрального об’єднуючого органу замість проектованого тупівцями бюро ТУП, обсиланого делегаціями інших організацій (курсив наш.— Д.Я.)». Саме з цією метою Д. Антонович «вишукав аж 13 професійних і всяких інших організацій Києва, с.-децької закраски — до церковних хорів включно, і домагався для них представ­ництва, аналогічного з ТУПом»7.

Очевидно, що обидва запропоновані варіанти мали свої вади. Варіант ТУПу тому, що, по-перше, «його сфера зв’язків і впливів була занадто вузька». По-друге, «діяльність київських тупівців в часах війни, закрашена опортунізмом, тим менш причинялась до його престижу». Вади варіанта, запропонованого соціал-демократичною молоддю, в свою чергу, полягали в тому, що «ті 13 товаришів Антоновича нікому не були звісні, й саме існування їх було більш ніж проблематичне, а громадський характер їх таки й зовсім ніякий»8. Всі перелічені недоліки компенсував тонкий розрахунок. Молоді соціал-демократи зіграли на психологічних особливостях М. Грушевського — як на його сумно­звіс­ному невмінні терпіти в своєму оточенні будь-яку самостійну фігуру, так і на його давніх негараздах з усіма іншими представниками старшого покоління українських народовців.

«Коли прийшлось, по декількох днях завзятої боротьби дати згоду на організацію центру по схемі Антоновича і К°, — пояснював згодом сам Михайло Сергійович, — переведено вибір мене на голову сеї нової організації, котрій без дискусії, якось сама собою прийшлась назва «Центральної ради» — на протиставлення всяким місцевим і профе­сійним радам, що творилися дедалі все в більшому числі»9. Михайла Грушев­ського одноголосно обрали головою вже Української Центральної Ради 14 (27) березня. При цьому, за сумно­звісною традицією українських політиків і патріотів, «вiдомий i шанований український меценат, один iз членiв-органiзаторiв» УЦР Євген Чикаленко, «образив­шись, що його оминули в цих виборах, вiддавши перевагу професоровi М. Грушевському, нiколи бiльше не прийшов на засiдання Центральної Ради». Власне, саме пiсля цих виборiв i вiдбулася «докорiнна реорга­нiзацiя» Ради — її склад «поповнився представниками рiзних установ, органiзацiй, товариств, громад i окремими вiдомими полiтичними та громадсько-суспiльними дiячами»10. Штаб-квартирою став Педагогiчний музей.

Про перші практичні кроки нового громадсько-політичного об’єднання нам відомо дуже мало. Сучаснi дослідники вважають, що спочатку Рада була органом, який формально координував діяльність уже наявних тоді українських громадських і політичних організацій, — зокрема, наукового, техніко-агрономічного, педагогічного товариств, національної студентської спілки та ін. Складалася вона тоді з кількох десятків осіб, бiльшiсть яких не обиралась, а призначалась — часто-густо «без належного обгрунту­вання, а нерiдко — i зовсiм безпiдставно». Так, наприклад, С. Єфремова було кооптовано до її лав «майже одноголосно», натомiсць кандидатури В. Винниченка, Л. Чикаленка, або В. Леонтовича так само «майже одноголосно» провалювались11. Об’єктивно в цей перiод Рада виконувала функції погоджувально-контактного органу між українськими організаціями та організаційної комісії по скликанню Національного Конгресу та представ­ницького органу української демократії12. Власне, саме в такому вигляді — як орган координуючий — бачили Раду учасники вікопомних її зборів 9 березня13. Хоча М. Грушевський згодом стверджував, що створена в Києві з представників усіх «організованих українських верств», доповнена потім делегатами-некиянами, ця тимчасова організація «являється признаним усім свідомим українством центральним укра­їнським урядом»14, слід підкрес­лити: це не відповідало дійсності. Власне, це визнавав і сам голова УЦР. Згадуючи свій перший візит до будинку Педагогічного музею, де розмістилася Рада, він зауважив: «Се була громада цілком випадкового складу, не місцевого, територіального характеру»15.

Вже 10 березня ця «випадкова громада» визнала свою «національно-політичну» програму-мінімум: «домагання демократичної республіки для України, себто навіть Гетьманщини, і цілковитої самостійності, коли се можливо». По друге, шановне товариство дійшло висновку: необхідно «утворити комісії на зразок міністерств (курсив наш.— Д.Я.)»16. І це при тому, що двома днями пізніше УЦР ухвалила «вдатися до виконавчого міського комітету, щоб він визнав Центральну раду офіціальним органом агітації» та призначив «якусь невеличку кількість грошей» для власне агітаційної комісії М. Стасюка17. Відповідь на iнше запитання — якими повинні бути ближчі політичні цілі та гасла нової української організації? — було дано вже на перших її публічних зборах18 (у зв’язку з цим, між іншим, припущення щодо датування створення УЦР 4, 7 або 8 березня чи в інший день слід вважати недостатньо обгрунтованими). Впадає в око: перші резолюції УЦР містили надзвичайно радикальні — враховуючи обставини місця і часу — вимоги. Перший відомий нам документ — звернення УЦР «До українського народу», датоване 9 березня, повідом­ляло про повалення самодержавства, виникнення Тимчасового уряду. Автори документа зверталися до народу із закликом «рішуче домагатися від нового уряду прав, які тобі належать і які ти повинен мати». Звернення містило перелік і конкретних вимог українського руху: «заведення української мови» у навчальних закладах усіх рівнів, а також у судах, урядових інституціях, церквах, земствах, інших неурядових закладах. Громадян закликали гуртуватися в культурно-просвітницькі товариства, політичні та економічні спілки, формувати Український Національний Фонд та «вибирати своїх людей на всі місця»19.

Тими днями відбулася ще одна подія, яка виявила органічну ваду українського національно-демократичного руху. Ваду, яка згодом стала однією з головних причин його поразки. Йдеться про його неоднорідність, належність провідних діячів цього руху до різних — часом діаметрально протилежних — політичних традицій, що мали різні витоки, формувалися в різних історичних обставинах, виходили з протилежних світоглядних принципів. Їх носії вже з перших днів революції продемонстрували відсутність толерантності, нездатність порозумітися з конкретних питань, небажання пригамувати особисті амбіції заради спільної справи.

Одним із перших практичних завдань, яке належало розв’язати творцям Центральної Ради, було питання про заступників голови — М. Грушевського. ТУП, зазнавши поразки при визначенні схеми форму­вання Ради, прагнув компенсації. Його лідери, передовсім Л. Ста­рицька-Черняхівська, висунули кандидатури Д. Дорошенка та Ф. Крижанівського. При голосуванні остання кандидатура набрала більшість голосів, і ображений Д. Дорошенко вийшов зі складу УЦР20. На його місце було «делеговано А.І. Волошина, людину дуже шановну, але зовсім не репрезентативну і не авторитетну, так що це мало означати, що для ТУП Центральна рада..., себто, що вони «гніваються» на неї». «Сей дріб­ненький епізод, — іронічно писав М. Грушевський, — недооцінки прекрасних усів Д. Дорошенка українською демократією... як бачимо, мав чималий вплив на дальший розвиток подій: мозок української нації, пізніші с.-ф. — «українські кадети», все, що вважало себе одиноко інтелігентним і культурним серед української нації і покликаним до політичного проводу, — зайняло позицію незаін­тересованого і ображеного обсер­ватора зусиль українського су­спільства для використання даного політичного моменту, в інтересах українського народу»21.

Власне, ейфорійна атмосфера перших революційних днів доз­воляла не звертати уваги на такі «дрібниці». Мріялося та говорилося тільки про велике. По переїзді до Києва, М. Грушевський обгрунтував необхідність переходу від національно-культурних вимог до політичних. Видимим по­штовхом стала його участь у роботі Київського гу­бернського кооперативного з’їзду 14–15 березня. «В резолюціях з’їзду, — стверджував він, — вперше пролунав з громадської трибуни тодішній український політичний постулат: Російська Федеративна республіка з національною територіаль­ною авто­номією». Делегати з’їзду також висунули вимоги запровадження української мови в навчальних, адміністративних та судових органах, заміни поліції народною міліцією, виборів органів місцевого самоврядування тощо22.

19 березня ці вимоги були підтримані та розвинуті учасниками величної маніфестації в Києві. Вони одностайно підтримали запропоновані УЦР вимоги підтримки Тимчасового уряду, негайного скликання Установчих Зборів, ствердження ними автономного ладу України тощо23. Того ж дня громадськість було повідомлено про створення УЦР, оголошено склад засновників організації та поінформовано про склад її керівного органу – Президії24 (див. додаток 2.1).

28 березня на шпальтах провідного українського часопису — «Нової Ради» — з’явилася програмна стаття Голови УЦР. У ній обгрунтовувалася необхідність організації «демонстрації в розмірах всеукраїнських»25. Такою демонстрацією, над організацією якої гарячково працювали сам голова УЦР, а також Д. Антонович, С. Ве­селовський, Ф. Крижанівський та М. Ткаченко, повинен був стати Всеукраїнський Національний Конгрес. На думку М. Грушевського, основне завдання форуму — «завершити нашу національну орга­нізацію». Лідер українського національно-демокра­тичного руху прямо вказував на те, що скликана в Києві з представників усіх «орга­нізованих українських верств» міста, доповнена потім делегатами-некиянами, Центральна Рада «являється признаним усім свідомим українством центральним українським урядом». Завдання Націо­нального Конгресу М. Грушевський вбачав у тому, щоби, по-перше, надати цьому урядові постійну форму; по-друге, обрати його постійний склад; по-третє — конституювати відносини новоствореної інституції з неукраїнськими організаціями — громадськими, політичними, профе­сійними та урядовими як у Києві, так і в інших місцях.

Лише після реалізації перелічених завдань, вважав голова УЦР, належало перейти до другого ступеня організації. А саме — сфор­мувати всеукраїнський територіальний орган — «якусь раду або комітет», за словами М. Грушевського, — до складу якого увійшли би представники «від всіх народностей української землі — української більшости і неукраїнської меншости». Саме цьому органові, на думку голови УЦР, належало право скликати організаційні збори для вироблення Статуту автономної України, тобто майбутнього Основного закону краю.

Скликання Українського національного конгресу, — підбивав підсумок М. Грушевський, — є не що інше, як важливий, але водночас і «переходовий ступінь від нашої української національної організації до організації України в розумінні територіяльнім»26.

Немає потреби наголошувати на тому, що у повній відповідності з поглядами М. Грушевського, УЦР, яка, до слова, впродовж усього березня питанням власне майбутнього державного устрою уваги майже не приділяла27, трактувала автономію як «право жити по своїм законам, самім собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою властю». За словами Голови Ради, Україна потребувала широкої політичної автономії, «що більше-менше наближається до державної самостійності». Лідер УЦР вважав за найбільш доцільну форму державного існування України федерацію, яка, за його словами, могла бути утворена двома шляхами. Перший — «знизу», тобто коли кілька окремих держав делегують деякі свої суверенні права до спільного державного центру та його органів. Другий — передача прав централь­ними органами унітарної держави до провінцій28. Вирішення цих, без перебільшення, історичних завдань було покладено на Всеукраїнський Національний Конгрес, який відкрив свої засідання в Троїцькому Народному Домі в Києві 6 квітня29.

Участь у роботі цього форуму взяло понад 1000 делегатів30 від українських політичних, культурологічних, професійних, територіальних, а також молодіжних, конфесійних та економічних організацій, які підтримували програмні вимоги «широкої національно-територіальної автономії України, її політичного і культурного життя».

У перший та другий дні роботи делегати Конгресу розглянули фундаментальні проблеми можливого майбутнього автономного устрою України. Серед інших обговорювалися такі теоретичні питання, як державне право і федеративні змагання на Україні; приниципи фе­дератив­ного устрою Росії; права національних меншин та шляхи їх забезпечення; національна та національно-територіальна автономія; основні підстави організації української автономії, спосіб та порядок її створення; автономія України і Всеросійські Установчі Збори; конкретні вимоги до Тимчасового уряду тощо.

7 квітня делегати Конгресу ухвалили історичну резолюцію, яка стала програмовою політичною вимогою українського національно-демократичного руху:

- «тільки широка національна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на українській землі»;

- «автономія України, як і інших областей Росії матиме певні гарантії в федеративнім ладі Росії»;

- «єдина відповідна форма державного устрою — федеративна, демократична республіка Російська»;

- один з головних принципів української автономії — «забез­печення прав національних меншостей, що живуть на Україні».

Того ж дня делегати Конгресу визнали за майбутніми Все­російськими Установчими Зборами право санкціонувати федеративний устрій Росії та автономний — України. Вони дійшли висновку про необхідність органі­зувати за ініціативою УЦР Крайову Раду з представників національних та соціальних верств населення України. Делегати Конгресу закликали допустити представників України й «інших країв, на території яких точилися бойові дії» до участі в мирних переговорах. Принциповою стала і вимога «встановлення» для українців, що проживали поза її межами, прав націо­нальної меншості на тих самих підставах, що існують для національ­них меншин в Україні.

8 квітня голова УЦР М. Грушевський обгрунтував необхідність реорганізації УЦР. «...Хоча Ц.Р. мала признаннє з усіх сторін, але вона була зложена з початку тільки з представників київських організацій. Делегатами з місць поповнялася несистематично, — нарікав М. Грушевський, — тому тепер повинна бути реорганізована». Голова УЦР сформулював-таки чотири головних, на його думку, завдання реорганізованої Ради:

1. Відігравати роль центру українського політичного життя.

2. Завершити «організацію краю».

3. «Вирішувати питання політичного і, тим самим, національного освідомлення найширших мас України».

4. «Дати почин організації на місцях» системи політичних інституцій.

На підставі, за його словами, «гадок», що відбулися 26 березня на установчих зборах по скликанню Конгресу, а також на підставі дискусій, що мали місце на самому Конгресі, голова УЦР запропонував схему виборів УЦР, розділивши потенційних учасників на три групи: