Національно-державницька (прогетьманська) історіографія. 5 страница

Не можна обійти увагою і деякі інші органічні вади цієї праці. Автори не торкнулися питання про юридичні особливості виникнення гетьманської держави та проблему її правонаступництва в частині дії законів УНР протягом існування Української Держави. Так само замовчується проблема легітимності «Закону про тимчасове верховне правління та порядок законодавства в УНР», підписаний С. Петлюрою з датою 12 грудня 1920 р. Жодним словом не згадано збірник «Конституційні акти України 1917–1920 років», виданий 1992 р., де наводяться автентичні тексти 27 конституційних документів доби революції та громадянської війни.

Невідомий конституційний проект, датований кінцем весни — початком літа 1919 р., виявив В. Яблонський. Дослідник висловив припущення, що його авторами «могли б бути представники західно­української «трудової» партії, які в даному випадку виступили під псевдонімом «Остап Галичанський». Одночасно В. Яблонський припустив, що авторами проекту могли бути і наддніпрянські соціал-демократи та соціалісти-революціонери78. Однак «найбільш виро­гідними» авторами законопроекту він вважав групу УПСР, яку репрезентували Д. Одрина, М. Любинський, Н. Петренко, І. Часник та інші, хоча й не навів ніяких аргументів на користь цієї точки зору79. В іншій праці автор показав, що цей проект був опублікований у Кам’янці-Подільському, а схвалений «Табором Гайдамаків-повстанців у Холод­ному Яру на Чигиринщині» у червні 1919 р.80 Незаперечною перевагою іншої роботи В. Яблонського є обгрунтована теза: «діяльність Директорії УНР упродовж 1919–1920 років відбувалась у правовому вакуумі»81. На жаль, ця праця В. Яблонського є прикладом «прихованого» запозичення ідей у попередників, з якими він був добре обізнаний.

Відверто розчарувало монографічне дослідження В. Яблонсь­кого, присвячене формуванню та діяльності Директорії УНР. Воно починається з відверто кон’юнктурних ідеологем. Перша — «в стратегії і тактиці сучасного державного будівництва з необхідністю мусить врахо­вуватися досвід Директорії, мають вивчатися її помилки, щоб гарантовано уникати їх повторення»82. Друга — «Директорію навряд чи можна ідентифікувати лише з соціалізмом. Її скоріше можна звинуватити в постійних хитаннях між націоналізмом і соціалізмом». На думку автора, не можна ідентифікувати Директорію і з «певною концепцією чи ідеєю»83.

Відтворивши в черговий раз існуючий міф про обрання Директорії на таємному засіданні Національного Союзу 13 листопада, автор зробив нічим не обгрунтований висновок про те, що, мовляв, «стан Директорії був дзеркальним відображенням розстановки політичних сил»: «на першому етапі діяльності при ухваленні рішень на бік поміркованого соціал-демократа С. Петлюри майже завжди ставав соціаліст-само­стійник О. Андрієвський, а до «лівого» В. Винниченка більше тяжів есер Ф. Швець. А. Макаренко, не належачи до якоїсь політичної партії, чіткої позиції не дотримувався»84.

Не менш дискусійними залишаються і такі твердження дослідника: I та II Універсали підготували грунт для перетворення УЦР з «виключно морально-політичного чинника ще й на чинник державно-терито­ріальний; I–IV Універсали створили фактично «малу» Конституцію УНР; Трудовий Конгрес започаткував «парламентський процес»; у січні 1919 р. «вперше в новітній історії України були об’єднані землі єдиної раніше держави», що «...дало можливість вирішувати складні внутрішні та міжнародні проблеми», хоча «реального об’єднання в єдиний дер­жавний механізм не сталося»; після завершення Конгресу «частина членів комісій і депутатів Трудового Конгресу в час постійних передислокацій уряду по Україні знаходилися в місцях осідку його і проводили певну діяльність»; у липні 1919 р. голова ТКНУ С. Вітик формально розпустив Конгрес «через відсутність кворуму», а фактично за погодженням або прямою вказівкою самої Директорії85.

В. Яблонський також фактично підтримав точку зору М. Стахіва про те, що і УНР (в обох її варіантах), і УД «є рівнозначно легітимними і відповідними тому рівню суспільної свідомості, тим умовам, за яких вони існували». «Отже,— робить висновок дослідник,— діяльність Директорії слід розглядати не стільки як альтернативу Гетьманату, а як нову форму державности України. Директорія,— твердить він,— частково переймала консервативні цінності саме у площині правових, конституційних актів», а державну владу здійснювала як свого роду забуте приватне право» 86.

Таким чином, аналіз відомої нам літератури дозволяє зробити висновок про відсутність цілісного уявлення про характер, суть, форми, методи, суб’єктів і політичне тло формування та функціонування держав­них утворень в Україні 1917–1920 рр. та спроб їх інсти­туціоналізації в Конституціях та конституційних актах. Досьогоднi ми не маємо жодного дослiдження, яке ставило би перед собою завдання проаналiзувати процеси державного будiвництва в Українi та її політичного устрою мiж березнем 1917 р. та листопадом 1920 р. — передовсім пiд полiтично-правовим кутом зору та в контекстi тодішніх геополiтичних обставин, факторiв та їх розумiння тими полiтичними дiячами, якi вирiшили долю свiту пiсля закiнчення Першої свiтової вiйни. Наразі відсутні й праці, в яких систематизувалися добре відомі емпіричні дані.

Що відбувалося і що відбулося в Україні в ключових, як здається сьогодні, для її подальшого історичного розвитку 1917–1920 рр.? Власне сформулювати свій варіант відповіді на це запитання і є головною метою даної розвідки. Не менш важливий рушійний мотив для автора — задовольнити власну допитливість (цього разу за власний рахунок), довести до деякого проміжного логічного завершення роботу, розпочату 1990–1991 рр. у співавторстві з В. Крюковим, що вийшла друком 1992 р. під назвою «Конституційні акти України 1917–1920 рр. Невідомі конституції України». Гадаємо, настав час і підвести попередні підсумки майже столітнього вивчення теми українськими істориками – незалежно від їх політичних уподобань та орієнтацій, окреслити розвиток політичних систем української державності в 1917–1920 рр., визначити їх соціальну суть та перспективи – як уявні, так і дійсні і, можливо, накреслити абрис деяких проблем для майбутніх досліджень.

1 Солдатенко В. Центральна Рада як чинник української революції // Науково-теоретичні читання в Інституті історії України 16 березня 1995 р. — К., 1996. — С. 22.

2 Солдатенко В.Ф. Еволюція суспільно-політичних поглядів В.К. Винниченка...// Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 21.

3 Там само. 1994. — № 6. — С. 17.

4 Там само. 1995. — № 1. — С. 13–14 та ін.

5 Там само. С. 17–19 та ін.

6 Солдатенко В. Центральна Рада як чинник української революції. — С. 19.

7 Солдатенко В.Ф. Українська революцiя. Концепцiя та iсторiографiя. — К., 1997. — (Ч. 1). — С. 373.

8 Там само. 1999. — (Ч. 2). — С. 8–9.

9 Там само. С. 361–404.

10 Там само. С. 12.

11 Солдатенко В. Українська революцiя. Концепцiя та iсторiографiя. — С. 15.

12 Солдатенко В. Українська революцiя. Iсторичний нарис. — К., 1999. — С. 3–4.

13 Там само. С. 737.

14 Гошуляк І.Л. Про причини поразки Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1994. — № 1. — С. 31–44.

15 Там само. С. 34 та ін.

16 Там само. С. 43.

17 Гулянович Г.Д. З’їзд народів у Києві (вересень 1917 р.) // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 82–88.

18 Заруда Т. Становлення та основні напрямки зовнішньої політики Української Держави // Останній Гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. — С. 66–81.

19 Бевз Т. Формування Української Держави за доби Центральної Ради (бере­зень 1917 р. — квiтень 1918 р.). Автореферат дис. ... канд. iст. наук. — Київ. — 1995.

20 Там само. С. 2, 3, 15, 19–20.

21 Там само. С. 20. Див.: Конституцiйнi акти України...— С. 15.

22 Центральна рада і український державотворчий процес (До 80-річчя ство­рення Центральної ради). Матеріали наукової конференції 20 березня 1997 р. В 2-х ч. — К., 1997. — 409 С.

23 Див.: Центральна рада і український державотворчий процес. — С. 42–51.

24 Дерев’янко С.М., Панчук А.М. ЗУНР в українській історіографії // Український історичний журнал. — 1995. — № 5. — С. 29.

25 Там само. С. 33.

26 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. Том 1. 4 березня — 9 грудня 1917 р. — К., 1996. — С. 5. (Далі УЦР…).

27 Там само.

28 Верстюк В.Ф. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1995. — № 2. — С. 67.

29 Там само. № 5. — С. 79.

30 Там само. С. 80.

31 Там само. № 2. — С. 69.

32 Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — С. 133 та ін.

33 Верстюк В. Центральна Рада на тлі української революції // Науково-теоретичні читання в інституті історії України 16 березня 1995 р. — К., 1996. — С. 4.

34 Верстюк В. Українська Центральна Рада. Навчальний посiбник. — К., 1997.

35 Верстюк В. Центральна Рада на тлі української революції. — С. 7.

36 Там само. С. 9.

37 Щусь О.Й. Всеукраїнські військові з’їзди. — К., 1992. — С. 2–3,7 та ін. — (Академія наук України. Інститут історії України. — Історичні зошити. № 7).

38 Хміль І.В. Перший Всеукраїнський селянський з’їзд. (28 травня—2 червня 1917 р.). — К., 1992. — С. 9, 11, 12. — (Академія наук України. Інститут історії Украї­ни. — Історичні зошити. № 4).

39 Цит. за: Хміль І.В. Перший Всеукраїнський селянський з’їзд. — С. 29.

40 Гриценко А.П. Українські робітники на шляху творення національної держави (1-й всеукраїнський робітничий з’їзд 11–14 (24–27) липня 1917 р.). — К., — 1992. — С. 1. — (Академія наук України. Інститут історії України. — Історичні зошити. № 5).

41 Цит. за: Гриценко А.П. Українські робітники на шляху творення національної держави. — С. 11–12.

42 Реєнт О.П. Робітники України в 1917–1920 рр.(соціально-політичні та економічні зміни). — Автореф. дис....д-ра іст. наук. — К., 1994.— С. 15.

43 Там само. С. 9, 11.

44 Там само. С. 10.

45 За висловом О. Реєнта, УСДРП «мала вплив на відсталішу і менш організовану частину робітників Правобережжя». Див.: Там само. С. 33.

46 Буравченков А. Час відновлення історичної пам’яті // Останній Гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. 1873–1945. — К., 1993. — С. 27.

47 Там само. — С. 28.

48 Захарченко П.П. Селянсько-повстанський рух за доби Української держави (квiтень-грудень 1918 року). — Автореферат дис....канд. iст. наук. — Київ, 1997. — С. 16, 17, 18, 20.

49 Папакін Г. Державотворча спадщина Центральної ради і становлення української гетьманської держави 1918 р. (до формулювання питання) // Центральна рада і український державотворчий процес (До 80-річчя створення Центральної ради). — С. 94, 95.

50 Докл. див.: Каменецький I. Нiмецька полiтика супроти України в 1918-му роцi та її iсторична генеза // Український iсторик. — 1968. — № 1–4 (17–20). — С. 5–18.

51 Несук М. Драма вибору. Відносини України з Центральними державами у 1917–1918 рр. — К., 1999. — 274 с.

52 Лупандін О.І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. — К., 1994. — С. 4–5.

53 Барладяну-Бирладник В. Повстання проти П. Скоропадського: причини і наслідки // Останній Гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. — С. 107–112.

54 Проданюк Ф. До питання про внутрішню політику держави Павла Скоро­падського // Там само. С. 56–65.

55 Бондаренко К. До питання про «московську орієнтацію» гетьмана П. Скоро­падського // Там само. С. 66–81.

56 Гарчев П., Гарчева Л. Про створення Кримської Радянської Республіки в 1919 р. // Український історичний журнал. — 1992. — № 4. — С. 22–31.

57 Рубльов О., Реєнт О. Українськi визвольнi змагання 1917–1920 рр. — К., 1999. — С. 199.

58 Див. Кульчицький С. Форма і зміст радянської національної державності // Центральна рада і український державотворчий процес (До 80-річчя створення Центральної ради). Матеріали наукової конференції 20 березня 1997 р. — В 2-х ч. — К., 1997. — С. 31, 32.

59 Шевченко Н.А. Всеукраинский Центральный Исполнительный Комитет и его деятельность в годы гражданской войны (март 1919 — май 1920 гг.).— Автореф. дисс…канд. ист. наук. — Харьков, 1972. — С. 13, 28 та iн.

60 Варгатюк С. Варшавські переговори дипломатичної місії УНР 1920 р. // Нова політика. — 1996. — № 2. — С. 53–56.

61 Держалюк М.С. Мiжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917–1922 р.р. — К., 1998. — С. 7–8, 65.

62 Городня Н. Полiтика країн Антанти та США щодо державностi України в 1917–1920 рр. — Автореф. дис. ... канд. iст. наук. — К., 1996. — С. 14,16, 17, 19, 20.

63 Яцюк М. Вiйськово-полiтична дiяльнiсть Директорiї УНР (1918–1920 рр.): Автореф. дис...канд. iст. наук. — Харкiв, 2000. — С. 13, 14, 15–16.

64 Кобринська С.Б. Ризький мир як завершальний етап боротьби (1917–1920 рр.) за утвердження Української державностi. — Автореф. дис....канд. юр. наук. — К., 1996. — С. 13, 15, 16, 17, 18, 19.

65 Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава i право України. — К., 1997. — С.145, 147.

66 Мироненко О. Свiточ української державностi. Полiтико-правовий аналiз дiяльностi Центральної Ради. — К., 1995. — С. 3–4.

67 Мироненко О. Витоки українського революційного конституціоналізму 1917–1920 рр. — К., 2002. — С. 49.

68 Там само. С. 103.

69 Там само. С. 51, 52.

70 Там само. С. 86, 87, 88, 92, 96, 97, 106, 111, 178.

71 Там само. С. 92–93, С. 156.

72 Там само. С. 159, 162.

73 Там само. С. 104.

74 Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української Конституції. — К., — 1993. — 190 с.

75 Там само. С. 4.

76 Там само. С. 70.

77 Там само. С. 71.

78 Яблонський В. Невідомий проект Конституції України // Нова політика. — 1996. — № 1. — С. 55.

79 Там само. С. 57.

80 Яблонський В. Від влади п’ятьох до диктатури одного. Історико-політичний аналіз Директорії УНР. — К., 2001. — С. 66.

81 Яблонський В. Місце консерватизму в конституційних дискусіях доби Директорії // Останній Гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. 1873–1945. — К., 1993. — С. 146.

82 Яблонський В. Від влади п’ятьох до диктатури одного. — С. 8.

83 Там само. С. 11.

84 Там само. С. 25, 28, 29.

85 Там само. С. 31. С. 55. С. 55. 64, 65, 66.

86 Там само. С. 54, 57–58.

Вістка про зречення імператора Миколи II від влади захопила зненацька i весь свiт, i учасників українського полiтичного руху. В четвер, 15 березня, вiдомий український громадський дiяч Є. Бачинський записав у своєму щоденнику: “Нарештi в усiй швейцарськiй пресi ... повно всяких вiсток про подiї в Петроградi та взагалi в Росiї... Про Україну першi згадки як про “провiнцiю пiвденної Росiї“. Вiдзначивши наявнiсть вiдомостей про утворення в Одесi “Революцiйного Громадського комiтету“ на чолi з С. Шелухiним, а в Києвi на чолi з дiячами ТУП, майбутнiй український посол до Швейцарської Конфедерацiї прямо вказує: “Про почин органiзацiї Української Центральної Ради згадки не було“. Отож, робить вiн висновок, “розiрвана персональна угода мiж Україною i Росiєю. Юридично Україна може вiднинi iснувати вже як незалежна держава. Треба тiльки це її право оформити i в тiм напрямi вести розмови з Тимчасовим Урядом, а не тiльки домагатися автономiї“[i]. 

    Як для тодiшньої Надднiпрянської України, це було судження занадто радикальне, хоча політична ситуація, яка виникла в Росiї після повалення монархії Романових та проголошення Республіки, теоретично відкривала можливості для розв“язання фундаментальних проблем державного та суспільного життя, про що навіть мріяти тижнем раніше було офіційно заборонено. Чи не найголовнішими були питання запровадження інновацій в системі державного та політичного устрою, нового державного устрою, перебудови всієї системи взаємовідносин між центральним урядом та “національними окраїнами“ колишньої імперії, надання рівних політичних, економічних та інших прав усім громадянам тощо. Вирішити ці та безліч інших проблем, в т.ч. породжених обставинами воєнного часу, намагалися, спираючись на спадок попередньої доби.

Перші дієві спроби модернізації Імперії почалися невдовзі після приголомшливої та принизливої для правлячого режиму поразки в Кримської вiйнi 1853-1856 рр.

Формування модерного великоіндустріального виробництва, відповiдна модернiзацiя державних, суспiльних та полiтичних iнститутiв почалися по смерті імператора Миколи I внаслiдок так званих “великих“ реформ iмператора Олександра II, започаткованих 1861 р. Послідовність цого процесу була іншою, нiж в країнах Центральної та Захiдної Європи, де аграрний переворот, який стався внаслідок революцій ХVII - ХVIII ст., і насамперед, Французької, покликав до життя переворот промисловий - спочатку в легкій, а потім і у важкій індустрії. Наслідком цього стало формування банківської системи та розквіт залізничного будівництва, що сприяло перетворенню господарських систем західноєвропейських держав приблизно протягом сторіччя в неподільне ціле. Цей процес, в свою чергу, визначив логiку формування полiтичного спектру “справа - налiво“, тобто вiд партiй консервативного та лiберального спрямування - через “центр” - до соцiал-демократичних та комунiстичних.

    В Росiї все вiдбувалося немовби в “дзеркальному“ вiдображеннi. Прискорений розвиток важкої індустрії зумовив бум залізничного будівництва в 60 - 70 - ті роки ХIХ сторіччя (при цьому такий промисловий район як Донбас, що відігравав ключову роль в економіці всієї країни, “проскочив“ домануфактурну стадію розвитку). Формування системи банків, спочатку великих комерційних, а потім середніх та малих, завершило процес становлення економічної системи, характерною рисою якої була незавершеність аграрного перевороту. Саме тому остаточного майнового поділу селянства в Російській імперії не відбулося. Природним політичним наслідком цього стало, по-перше, “зворотнє“ стосовно захiдноєвропейського формування полiтичної структури суспiльства: спочатку (в 90-ті роки ХIХ сторіччя) виникають ультрарадикальнi групи iнтернацiоналiстсько-соцiалiстичного спрямування, i лише згодом - партiї демократичної, консервативної та лiберальної орiєнтацiї (чи не єдина конституційна та демократична партія інституціоналізувалася лише в 1905 - 1907 рр.). По-друге, на теренах Романiвської монархiї вiдбулося не тiльки “змішування“ руху поміркованого та ультрарадикального соціалістичного, характерного для першої стадії індустріального розвитку, але й демократичного, консервативно-лiберального, що виникає зазвичай на пізнішій стадії.

    Свою специфіку мали і соціальні процеси. Передовсім слід зазначити, що буржуазія Російської імперії помітно забарилася у своєму становленні порівняно із західноєвропейською. Вона була поділена на декілька відносно незалежних одна від одної фінансово - промислових груп, які запекло конкурували як на економічному грунті, так і в політичній сфері. Прискорений же економічний розвиток сприяв концентрації різних загонів промислових найманих робітників у масштабах країни.

    Отже, в Російській імперії 1917 р. об“єдналися рухи різних історичних епох: загальнодемократичний, в т.ч. тред-юніоністський, який ставив за мету реформу політичної системи та державного устрою еволюційним, правовим шляхом та селянський, який виступав за радикальну зміну відносин власності передовсім в аграрному секторі й тотальну зміну існуючого політичного режиму будь-якими засобами та методами, і, отже, за зміну форми та інститутів державного управління. При цьому провідниками останньої політичної течії активно розігрувалася карта “припинення імперіалістичної війни“ і навіть перетворення її на війну громадянську.

    Породжені форсованим економічним розвитком одних районів країни і його недостатністю (або взагалі відсутністністю) в інших, соціалістичні рухи в національних районах імперії також зробили вагомий внесок у справу “накладання“ один на одного революційних і реформаторських за своїм походженням, характером, рушійними силами та цілями й методами суспільно-політичних рухів.

    Це “накладання“ з одного боку стало фактором, що сприяв бурхливому розвитку загальнонаціональної кризи в 1917 р., а з іншого - викликало нерівномірність, стрибкоподібність та “кризовий“ її характер, який чи не найвиразніше простежувався в Україні, різні частини якої - “Велика“ або Наддніпрянська Україна та Галичина, Буковина і Закарпаття - впродовж сторіч розвивалися в різних соціально-економічних умовах, політичних системах та культурних світах.

    Більше того, разючі відмінності розділяли і ті етнічні українські землі, які входили до складу монархії Романових. Три губернії - Катеринославська, Харківська, Херсонська та місто Київ - це високорозвинутий індустріальний район. Тут діяли потужні за мiсцевими поняттями організації заводчиків і фабрикантів (ОЗіФ), генетично тісно пов“язані з англійськими, французькими, бельгійськими, німецькими фінансово-промисловими колами. Але, як це не дивно, етнічних українців серед власників цих підприємств не було. Майже 90% металургiйної промисловостi, гiрнича справа, виробництво сiльськогосподарської технiки в Українi, тобто найбiльш сучаснi виробництва, перебували в руках захiдноєвропейського капiталу. Його росiйськi та українськi партнери були в кращому випадку його економiчними, отже полiтичними, сателлiтами.

    На іншому полюсі суспiльства, як показала А. Гриценко, перебували близько 1 млн. промислових робітників, скупчених, головним чином, у губернських містах та 10 - 20 населених пунктах мiського типу. Характерно, що вони мало вiдрiзнялися вiл сiл, величина мiст та кiлькiсть українцiв тут були пов“язані зворотнім арифметичним співвідношенням. Етнiчнi українцi в мiському та промисловому середовищi (а головним, “типовим“ українським мiстом у дореволюцiйний перiод була Одеса) становили явну меншiсть, нiколи не пускали тут глибокого корiння, їх питома вага у чотирьох головних мiстах сягала аж 17%. При цьому пролетарiат, половина якого була зосереджена в Донецько-Криворiзькому басейнi, уникав вiдповiдальностi за “українську революцiю“, адже майже половина робiтництва походила з-поза меж України.

    Отже, слабке представництво українцiв в мiстах стримувало їхнiй нацiональний розвиток у два способи. Перший “означав украй млявий перебiг соцiальних процесiв, що породжують нацiональний рух“. Другий - людськi та iнтитуцiйнi ресурси неукраїнського мiста “протистояли українському нацiональному руховi, утруднюючи його зростання“[ii].

    Волинська, Київська, Полтавська, Подільська та Чернігівська губернії - це край з переважаючим розвитком переробних сільськогосподарських галузей. Дрібні, кустарного типу підприємства розташовувалися, як правило, в невеликих містечках. Переважна більшість із приблизно 130 тис. сезонних робітників цих підприємств працювали головним чином на цукрорафінадних заводах та гуральнях. Абсолютна більшість з них була зайнята й сільськогосподарським виробництвом, продукція якого здебільшого йшла лише на задоволення власних життєвих потреб.

    Разючі відмінності спостерігалися і в темпах становлення нових економічних відносин у сільському господарстві. Аграрний сектор Лівобережжя являв собою район величезних латифундій - відносини між їх власниками та без- або малоземельним селянством були тут надзвичайно напруженими.

    Полтавщина, південь Чернігівщини, південно-західні райони Харківщини - приклад фермерського типу розвитку аграрних відносин. Характерна риса цих районів - протистояння власників землі та їх односельчан - найманих робітників.

    Степові райони Лівобережжя - район порівняного багатоземелля, значна частина працівників якого була зайшлою, тобто брала участь головним чином у сезонних роботах і була мало пов“язана аграрними та іншими відносинами з місцевим населенням[iii].

    Природно, що за таких умов економічні та політичні суперечки та конфлікти тут проявлялися незрівнянно слабше, ніж у “промисловій“ зоні, а відносини на всіх рівнях мали яскраво окреслений патріархальний характер.

    Специфічним був і національний склад населених пунктів трьох згаданих регіонів, хоча, безперечно, етнічні українці становили в цілому абсолютну його більшість. Таке твердження важко підкріпити точними статистичними даними - за двадцять років, що минули після перепису 1897 р., у соціально-демографічній та національній структурі населення відбулися істотні зміни. Чималий відплив сільського населення в роки столипінських аграрних реформ, і надзвичайно бурхливе промислове будівництво в центральних та південно-східних районах, і військово-мобілізаційні процеси доби світової війни, і переміщення на територію “внутрішніх“ губерній та повітів сотень тисяч людей, які тікали з прифронтової смуги, і розміщення в населених пунктах численних військових частин та установ тощо - все це справило вирішальний вплив на політичні колізії 1917-1920 рр.

    Спираючись на висновки спеціальних досліджень деяких вітчизняних та закордонних фахівців, матеріали переписів (1917 р.) населення найбільших українських міст - Катеринослава, Києва, Харкова, а також на деякі інші дані, можна впевнено говорити про надлишок сiльського населення в Краї (тут і далі ми використовуємо цей поширений в той час термін як синонім т.зв. Наддніпрянської України або 9 етнографічних українських губерній у складі Імперії), його економiчну неспроможнiсть (величина середнього господарства 7 дес. за прожиткового мiнiмуму 5 десятин), “неадекватну“ державну полiтику щодо пiдтримки сiльського господарства. ”Працюючи на прожитковий мiнiмум у клiматичних умовах України,- пiдсумовує Б. Кравченко,- селянин мiг сподiватися голоду кожнi два чи три роки“[iv].

        Українці становили абсолютну більшість сільського населення, жителiв волосних та повітових центрів. Поруч з ними одвіку жили, взаємно збагачуючи традиції матеріальної та духовної культури, росіяни, євреї, поляки, які становили три наступні найбільші національні групи.Райони компактного проживання німців, вірменів, болгар, татар - загалом представників кількох десятків національностей - містилися переважно на півдні, в найбільших адміністративних центрах східних та центральних районів Краю. Про будь-яку національну однорідність промислових центрів Подніпров“я чи населених пунктів Донбасу - годі й казати.

    Але мiж національною “більшістю“ та національними “меншостями“ Краю iснувала одна принципова вiдмiннiсть. Право українцiв на будь-яку форму окремого нацiонального iснування правлячим режимом заперечувалося ab ovo. Найбiльш яскраво це виявлялося в сфері освiти та нацiональної самосвiдомостi. Так зване українське суспiльство характеризувалося практичною вiдсутнiстю власне iнститутiв суспiльства громадянського, масовою неписьменнiстю. Витрати на освiту тут були серед найнижчих в свiтi, з 1804 р. як викладання української мови, так і навчання нею були заборонені, внаслідок чого навчання провадилося незрозумiлою для бiльшостi населення мовою, українська видавнича дiяльнiсть була практично вiдсутня, а єдиною вiдкритою формою українського життя були хiба що театральнi трупи та аматорськi хори. За справедливим висновком того ж Б. Кравченка, “українське нацiональне життя жеврiло на маргiнесах суспiльства“[v]. Але водночас за очевидного браку нацiонального iнстинкту український селянин гостро вiдчував економiчну несправедливiсть. Змiнити ж економiчний status quo можна було теоретично виключно пiд гаслами вiдновлення нацiональної справедливостi. Це, в свою чергу, повинно було негайно призвести i призвело до пiдмiни понять на рiвнi публiчної полiтики! Тобто боротьба за змiну вiдносин власности, перерозподiл додаткової вартості в Українi набула форми боротьби за вiдновлення нацiональної справедливостi пiд культуртрегерськими гаслами.

        Заперечення нацiональної iдентичностi українського етносу впродовж десяткiв (якщо не сотень) рокiв на загальнодержавному рiвнi мало своїм прямим практичним та врешті-решт фатальним наслiдком фактичну втрату нацiональних елiт в усiх сферах, передовсiм в економiчнiй (тобто сiльськогосподарської, промислової, фiнансової буржуазiї), військовій, конфесіональній абощо.

    Для нас питання про зміст дефініції “український етнос“ стосовно початку ХХ століття все ще залишається відкритим. Якщо говорити про ту частину українського народу, яка впродовж тривалої історичної доби розвивалася в межах католицької Австро-Угорської імперії, то слід визнати, що проблема перетворення на “політичну спільноту“ перед нею не стояла. Українці, що перебували під юрисдикцією Габсбургiв, становили політичну, конфесійну, культурну, мовну спільноту, яка не мала проблем із самоідентифікацією на будь-якому рівні або в будь-якому аспекті.

    Так само - але з цілком інших причин - не стояла проблема “перетворення“ і перед тією частиною українського народу, яка поволі переплавлялася в тиглі православно-візантійської романівської імперії. Адже на початку ХХ ст. в Наддніпрянській Україні були відсутні еліти, зацікавлені і здатні сформулювати потребу перетворення цього так званого “етносу“ на “політичну“ або будь-яку іншу “спільноту“. Якщо в імперії і знаходилися диваки, які намагалися поставити перед громадською думкою або можновладцями питання про необхідність відтворення елементів власне української національної самоідентифікації, то перед діючим законодавством та на рівні масової свідомості вони виступали або як блазні, або - в кращому разі - як представники тих аутсайдерських груп, які відчайдушно претендували на підвищення статусу в межах усталеної в імперії соціально-політичної структури, і які не знали, як домогтися цього, або були просто не здатні це зробити.