Національно-державницька (прогетьманська) історіографія. 4 страница

У докторському дослідженні О. Реєнта показано «вкрай суперечливі тенденції боротьби трудящих за ідеї національної державності»42. Автор довів, що робітничий клас України — декларована соціальна опора УСДРП, провідної сили в УЦР та Генеральному Секретаріаті, — почав формуватися пізніше, ніж в метрополії, був «малограмотним та політично нерозвиненим», більшість робітників проживала на селі або у робітничих селищах; у національному відношенні більшість найманого робітництва складали росіяни, «зрусіфіковані українці», а також євреї43.

Отже, не буде перебільшенням твердження, що «українське» робітництво в цілому відтворювало відносини та сповідувало погляди, притаманні патріархальному, а не індустріальному суспільству, по-перше, та не було гарячим прихильником ідей власне «українського» національно-державного відродження, по-друге. Більше того, саме наймані робітники і стали соціальною, почасти і збройною опорою РСДРП (б), в основному у великих містах та індустріальних районах. Підтримка більшовицьких теорій мала катастрофічні наслідки не лише для «соціально ворожих» верств населення, а й у першу чергу для самих робітників. Ідеться і про їх тотальну і швидку люмпенізацію, і про систематичне зниження життєвого рівня до мінімально можливих порогових рівнів, і про військові мобілізації, і про створення концентра­ційних таборів та «трудових армій», і про руйнацію всіх уявлень про правопорядок, і про відмову від дотримування норм суспільної поведінки та моралі, і про тотальне відчуження від надбань світової культури, і про спроби заміни останньої так званою «пролетарською культурою» тощо. О. Реєнт на емпіричному матеріалі підтвердив висловлене ранiше положення про те, що внаслідок особливостей капіталістичної еволюції в Російській імперії пролетаріат її інтегрованої частини — України — «не пройшов достатньої школи в умовах капіталізму, з його уроками економічної, соціальної та політичної організації». Це мало своїм наслідком не тільки значну популярність в його середовищі утопічних поглядів на шляхи соціального розвитку та своє місце в цьому процесі44. Одним з головних наслідків цього є фатальне звуження соціальної бази не лише української соціал-демократії45, а й тих політичних інститутів, у створенні та діяльності яких її лідери брали найактивнішу участь. Йдеться передовсім про УЦР, її виконавчі органи — Генеральний Секретаріат (згодом — Раду Народних Міністрів) у 1917–1918 роках, Директорію УНР та її уряди в 1919–1920 рр.

У зв’язку з цим наведемо точку зору такого авторитетного до­слідника, як А. Буравченков. «Соціалістичний провід, — писав він,— розглядав незалежність України як проміжний щабель на шляху до федерації соціалістичних республік, а надалі й до світової федерації, ставив соціалістичну революцію вище за державність... На українських землях, — підкреслював дослідник, — зіткнулися два світи, два світогляди, державницький — Гетьманщина та інтернаціональний — УНР»46, при чому Центральна Рада вищою формою національного державотворення вважала федерацію із соціалістичною Росією. Разом з тим, А. Буравченков справедливо наголошував на тому, що «українські партії в 1917 р. не були готові взяти владу. Сміливі в опозиції, вони, опинившись при владі, не знали, як управляти. До цього завдання вони не були підготовлені ні ідейно, ані матеріально, ані навіть психологічно»47.

Чiтку позицiю в цьому контекстi зайняв П. Захарченко. Вiн показав, що саме «курс УЦР на поглиблення соцiалiстичних перетворень в країнi», в першу чергу в сферi аграрних вiдносин, здетонував соцiальний вибух. Другий фактор його поглиблення, за словами дослiдника, — намагання колишнiх власникiв вiдновити свої майновi права пiсля укладення Берестейського миру i появи в Українi союзних нiмецьких та австро-угорських вiйськ. 

Iншими словами — саме полiтика селянсько-нацiонально-соцiалiстичної за походженням та духом УЦР була основним дестабiлiзуючим фактором в країнi, головним чинником розпо­чатої громадянської вiйни, пiдгрунтя до якої було закладено III Унiверсалом.

Оскiльки головною метою Гетьманату було вiдновлення iнституту приватної власностi, — вважає П. Захарченко, — саме це, а також об’єктивнi зловживання окупацiйної вiйськової адмiнiстрацiї, помноженi на вiдкриту, широку та активну нацiонально-соцiалiстичну агiтацiю обумовили фактично неконтрольований розмах селянських заворушень, формальний провiд над яким влiтку 1918 р. «тримали у своїх руках лiвi українськi есери», якi пiсля провалу «повстанської компанiї лiта 1918 р.» розпочали таємну пiдготовку до повалення режиму П. Скоропадського. Головним опера­тивним центром її «взявся оперативний штаб Української партiї соцiалiстiв-революцiонерiв»48.

На проблемі спадковості державотворчої політики гетьмана П. Скоро­падського, режим якого за більшістю засадничих питань успадкував те, що було напрацьовано за попередньої доби, «відмовившись лише від крайнощів соціалістичних експериментів» доби УЦР, спеціально зупинився Г. Папакін. Натомість, за словами цього дослідника, діяльність Директорії УНР «призвела до руху українського визвольного процесу по низхідній, а в кінцевому підсумку — до поразки визвольних змагань початку ХХ ст.»49.

Вихідним пунктом для створення режиму П. Скоропадського та конституювання Української Держави в 1918 р. стала Брестська мирна угода між Німеччиною та її спільниками і Українською Народною Республікою. До сьогоднi чи не найкращою аналiтичною розвiдкою в сферi фiлософiї геополiтичного контексту росiйсько-нiмецьких стосункiв напере­доднi Першої свiтової вiйни залишається невелика за обсягом стаття I. Каменецького. Автор проаналiзував «об’єктивнi фактори та iррацiональнi мотиви», якi визначили атмосферу та розвиток двостороннiх взаємо­вiдносин у передвоєнний перiод, полiтичну природу гострих супереч­ностей мiж режимом Гогенцоллернiв та «двоєдиною» монархiєю Габсбургiв щодо росiйської полiтики на теренах Центральної, Пiвденної та Схiдної Європи, природу нiмецької зацiкавленостi у пiдтримцi децентра­лiзаторських рухiв у Росiї та, вiдповiдно, австрiйськi побо­ювання та застереження, в основi яких був острах втратити Схiдну Галичину, а також «невiдповiднiсть» Ostpolitik обох центрально­європейських iмперiй50.

Серед сучасних дослiдникiв необхідно передовсiм вiдзначити М. Несука. Унiверсальнiсть його дослiдження, з нашої точки зору, полягає, насамперед у тому, що автору вдалося гармонiчно поєднати виклад геополiтичних обставин, якi склалися в Європi на завер­шальному етапi Першої свiтової вiйни з аналiзом реальних можли­востей, якi мали у зв’язку з цим основнi полiтичнi гравцi в контекстi полiтичних реалiй, якi виникли були на теренах країни пiсля розпаду Росiйської iмперiї та проголошення державної незалежностi УНР. М. Несук подав грунтовний аналiз полiтики Центральних держав щодо України як вiд 1914 р., так i пiсля укладання Берестейського миру, докладно зупинився на переговорному процесi в Брест-Литовську, проаналiзував комплекс мирних угод мiж країнами Четвiрного союзу та Українською Народною Республiкою, а також вiйськово-полiтичнi наслiдки, якi цi угоди мали для кожної сторони окремо. М. Несук став чи не першим вiтчизняним дослiдником, який, нарештi, показав стратегiчно невдалий вибiр для України та iманентно суперечливий характер реалiзацiї цього вибору провiдними нацiонально-соцiалiс­тичними колами УНР51.

На цьому тлi сьогоднi вже досить наївними видаються деякi поло­ження такого авторитетного дослiдника, як І. Лупандін. Сформульованi ще на початку 90-х рр. цi тези свого часу сприймалися як ультра­дикальнi. На думку I. Лупандiна, переговори в Бересті між Німеччиною та її партнерами по коаліції, з одного боку, та Україною — з другого, «завершилися для молодої української держави значним успіхом». Підписана мирна угода, на думку дослідника, стала «вагомим зовнішньо­політичним актом, який відкривав перспективи зміцнення державного суверенітету України», «зміцнив правовий статус Централь­ної Ради та її уряду — Генерального Секретаріату», які були офіційно визнані державами Четверного Союзу». «Тим самим, — вiдзначає О. Лупандін, — Центральна Рада здобула перемогу у політичній боротьбі за владу в Україні». Разом з тим, на тій самій сторінці І. Лупандін наголосив, що мирні угоди в Бресті, німецько-австрійська окупація України справили вирішальний вплив як на внутрішню, так і зовнішню ситуацію і визначили їх подальший розвиток. «Захоплення рево­люційно-соціалістичною фразеологією на шкоду реальним заходам, — писав він, — природно, завадили тогочасному українському керів­ництву розпочати активну роботу з метою встановлення в Україні ладу та спокою. Внаслідок такої слабовільної політики Центральна Рада була усунута від влади шляхом державного перевороту. Її місце зайняли сили, які встановили в Україні твердішу централізовану владу, що відповідало поточному моменту і прагненням відповідних політичних кіл. Новий гетьманський уряд, — вважає І. Лупандін, — у своїй національно державній політиці продовжував загальну лінію попе­реднього українського уряду, створеного ще за часів Центральної Ради. Складовою частиною цієї політики були: визнання об’єктивної необхідності встанов­лення відносин з іншими державами світу, зокрема з Радянською Росією, боротьба за визнання ними неза­лежності України, що, природно, стало б підсумком зміцнення міжнародно-правового статусу Української Дер­жави»52.

Відмінну від попередньої позицію зайняв Василь Барладяну-Бирладник. Докладно проаналізувавши позицію українських діячів «національно-соціалістичної» орієнтації, він справедливо зауважив, що Україна була єдиною з новоутворених на теренах колишньої Російської імперії держав, яка підписала мирну угоду з Центральними державами. Підписавши Брестську угоду, вона тим самим визнала себе «воюючою і переможеною країною» з усіма наслідками, які з цього випливали.

Друга теза В. Барладяну-Бирладника — гетьман П. Скоропадський, виконуючи умови Брестської угоди, «рятував Україну від приєднання до Німеччини»; третя — «виступ проти Гетьмана був результатом антидержавної змови В. Винниченка та інших провідників Директорії з німецькими окупантами і большевицькою Москвою».

В. Барладяну-Бирладник навів свідчення про те, що в Галичині про підготовку повстання стало відомо близько 10 вересня, у зв’язку з чим Є. Петрушевич направив Л. Цегельського та професора О. Колессу до Києва. Завданням львівських делегатів було не допустити участі УСС у повстанні та «здержати українських соціалістів від будь-якого активного виступу». Нарешті, 13 листопада В. Винниченко зустрівся на квартирі В. Мазуренка з Х. Раковським та Д. Мануїльським, які наказали йому почати повстання 14 листопада. Це, в свою чергу, примусило Гетьмана оприлюднити відому грамоту про федерацію з Росією, оскільки країни Антанти офіційно повідомили гетьманських дипломатів про те, що вони не підтримують ідею самостійного державного існування України53.

На останній проблемі докладно зупинився Ф. Проданюк, який у своєму дослідженні дав змістовний виклад конституційних документів та найважливіших законів доби Гетьманату, періодизацію режиму, головні надбання останнього в сфері державного будівництва54.

У свою чергу, К. Бондаренко довів, що підписання Акта про федеративні стосунки з Росією було «єдино можливим кроком в ситуації, що склалася». Він відзначив, що фактично Гетьман не мав з ким підписувати цей документ, адже Верховний Уряд Росії було проголошено лише через 4 дні після оприлюднення Акта — 18 листопада55.

Завісу над таємницями створення соціалістичних державних утворень на території України підняли П. та Л. Гарчеви. Дослідники висвітлили «недемократичний, кулуарний процес створення республіки на території Криму в 1919 р., показали її «фіктивний, буферний характер». На прикладі створення радянської республіки в Криму вони викрили методи кому­ністичного «державного будівництва». 23 квітня 1919 р. Політбюро ЦК РКП(б) ухвалило постанову: визнати «бажаним» утворення Кримської Радянської Республіки. «Причини створення республіки в Криму, — зауважили П. та Л. Гарчеви, — в постанові не вказувалися — вони були засекречені»(!!!). 28–29 квітня 30 делегатів від 5 міст, розташованих на півострові, гаряче підтримали ініціативу вождів. Заодно ухвалили рішення про «повну підзвітність «уряду» нового держутворення урядам УРСР та РСФРР. Ознайомившись з рішеннями партконференції, 28 травня Політбюро ЦК РКП(б) за присутності лише трьох своїх членів — Леніна, Камєнєва та Крестинського — ухвалило нове таємне рішення: «уряд (Криму.— Д.Я.) діє на правах губвиконкому»56.

Продовжуючи дослiдження особливостей бiльшовицьких засобiв та методiв державного будiвництва, О. Реєнт та О. Рубльов показали, що бiльшовики утверджували свою владу в Українi всупереч ухваленому ними ж Основному закону57. Підсумки більшовицького «конституційного» будівництва в Україні підбив С. Кульчицький. Він показав, що всі радянські конституції до 1936 р. не були нічого варті тому, що вони не регулювали політичне життя, не згадували реальних носіїв влади. За слушним зауваженням С. Кульчицького, засади радянського державного устрою взагалі визначав не Основний закон, а побудова компартії, а в Україні в 1920 р. — ще 1,2 млн вояків Червоної армії, тобто 1/4 частина її особового складу в цілому58.

Ще один приклад сумлiнного дослiдження — дисертацiя М. Шевченка. Автор розкрив процес утворення ВУЦВК, його «повноваження», структуру, порядок роботи, «взаємодiю» iз ЦК КП(б)У. Дослiдник показав марiонет­ковий характер комунiстичної української держави, створеної тiльки i виключно завдяки «порадам, вказiвкам, вiдправленнi в Україну з РРФСР партiйних, радянських та вiйскових працiвникiв, надсиланню зброї, набоїв, промислових товарiв, грошей тощо». Всупереч обставинам мiсця й часу М. Шевченко не приховував, що «законодавчi акти ВУЦВК одночасно були i директивами Комунiстичної партiї», а державне будiвництво комунiстичної України вiдбувалося не на пiдставi народного волевияв­лення, не не пiдставi рiшень бодай сурогату народного представництва, як, наприклад, Всеукраїнський з’їзд Рад, а виключно на основi росiйсько­мовного Манiфесту так званого тимчасового робiтничо-селянського уряду України59.

На таємному рішенні iншого українського уряду — уряду Директорії УНР доби головування в ній С. Петлюри — зосередив увагу С. Варгатюк. Він виявив в українських архівах цікаві документи про горезвісні переговори української дипломатичної місії на чолі з А. Лівицьким, які призвели до підписання Варшавської угоди 22 квітня 1920 р., одним з результатів якої стала втрата Українською Народною Республікою свого суверенітету60.

Загальнi оцiнки конституцiйного процесу 1917–1919 рр. викладено у грунтовному дослiдженнi М. Держалюка про зовнiшньополiтичнi обставини виникнення та функцiонування українських державних утворень у 1917–1919 рр. На думку дослiдника, конституцiї УНР 1917, 1919 рр. та ЗУНР 1918 р. «грунтувалися на загальноєвропейських принципах», «забезпечували курс на формування соцiалiстичного за змiстом та народно-демократичного за формою державного устрою з подiлом влади мiж законодавчими, виконавчими та судовими структу­рами»; основний закон Гетьманату передбачав «побудову конституцiйної монархiї i авторитетного авторитарного устрою на демократичних засадах»; водночас конституцiї «радянської доби не внесли позитивного елемента в процес українського державотворення». Загальний висновок науковця — «боротьба за вiдродження української державностi у 1917–1918 рр. завершилася успiшно»61.

Гiдний внесок у дослiдження полiтики в українському питаннi провiдних країн Антанти — Великої Британiї та Францiї, а також «приєд­наною до союзу» державою, США — зробила Н. Городня. Вона показала, що ключовий пункт для розумiння українського питання — прагнення союзникiв за будь-яку цiну зберегти Схiдний фронт Першої свiтової вiйни «шляхом утримання Росiї у вiйнi, а в разi неможливостi, замiна її iншим чинником», у зв’язку з чим i «виникла зацiкавленiсть держав Антанти у стосунках з Україною». Лейтмотивом дiяльностi української дипломатiї пiсля розгрому Нiмеччини стала необхiднiсть отримати дозвiл країн Згоди «залишити нiмецькi вiйська на територiї України для захисту її вiд бiльшовикiв, а також створити умови для визнання країнами Антанти України як самостiйної держави». Перша iдея — з очевидних мiркувань — пiдтримки у захiдних альянтiв не знайшла. Але об’єктивний розвиток подiй, на думку дослiдницi, «мав спричинити до пiдтримки Антантою, хоча б тимчасово, мiсцевого антибiльшо­вицького руху в Українi, тобто гетьманської влади» (курсив наш.— Д.Я.). Пiдписання П. Скоропадським Манiфесту про федерацiю з Росiєю,— справедливо зауважує дослiд­ниця,— створю­вало пiдгрунтя для росiйсько-українського антибольше­вицького блоку. Тож приход до влади Директорiї з гаслами незалежностi України був сприйнятий французьким урядом рiзко негативно. Н. Городня не обминула увагою причини «поразки української нацiональної справи на мiжнароднiй аренi в 1919 роцi». З-помiж iнших вона видiлила дві: неухильне дотримання переможцями своїх союзницьких зобов’язань щодо Росiї та протилежнiсть полiтичних орiєнтацiй галицьких та надднiп­рянських полiтикiв62.

Ще один гiдний, з нашої точки зору, приклад дослiдження цiєї надзвичайно контраверсiйної теми — дисертацiя М. Яцюка. Автор акцентував увагу на трьох головних причинах несприйняття Антантою Директорiї, отже, й Української держави 1919–1920 рр. Це — укладення УНР Брестського миру; лiворадикальний характер Директорiї; вiдсутнiсть «мiсця незалежнiй України в планах Антанти». Ситуацiю значно усклад­нювала i часта змiна вiйськово-полiтичного курсу, яка нiбито «свiдчила про активний пошук Україною свого мiсця в геополiтичнiй системi iнтересiв». Цiкавими видаються i висновки, яких дiйшов дослiдник. Так, прихiд Директорiї до влади, за його словами, «був об’єктивно обумовлений революцiйними суспiльно-полiтичними процесами 1917–1920 рокiв в країнi, а також кардинальними змiнами в свiтi пiсля закiнчення Першої свiтової вiйни». Український Нацiональний Союз, який мав на метi повалення режиму Гетьманату, не мав чiткої програми державотворення (на нашу думку, це — евфемiзм. Наявнi емпiричнi факти не дозволяють говорити бодай про якусь програму державотворення УНС.— Д.Я.). Натомiсть концептуальнi засади вiйськово-полiтичного курсу Директорiї,— пише М. Яцюк,— «формувались невиважено, без урахування i плану­вання чiтких стратегiчних загальнодержавних прiоритетiв, а виникали як запiзнiла реакцiя на той чи iнший вiйськово-полiтичний момент»63.

Фундаментальнi системоутворюючi iсторичнi чинники виникнення та функцiонування українських державних утворень стали предметом дослiдження С. Кобринської. Вона справедливо вiдзначила, що iснування та розвиток українських етнографiчних земель в межах двох iмперiй (точнiше, на нашу думку, було би сказати «в межах двох цивiлiзацiйних моделей».— Д.Я.) обумовило те, що «за справу державного будiвництва в Українi взялися рiзнi полiтичнi сили», внаслiдок чого i виникло «проти­борство трьох українських державних органiзмiв» — УНР, ЗУНР та УСРР. В основi їх боротьби мiж собою була «боротьба за утвердження та мiжнародно-правове визнання». Чи не вирiшальним фактором «по завоюванню статусу суб’єкта мiжнародного права» стало зiткнення польської та української державностi. Саме тому польська сторона не дуже переймалася виконанням умов угоди з урядом С. Петлюри i невдовзi дiйшла до повного порозумiння iз антагонiстом останнього та своїм майбутнiм могильником — совiтським режимом. З нашого погляду, конче необхiдно зробити одне уточнення: провiднi польськi полiтичнi кола, їх головний речник та лiдер Ю. Пiлсудський мусили дбати — i дбали — передовсім i тiльки про польськi, а не українськi нацiональнi iнтереси (в тому виглядi, в якому вони їх на той час розумiли i бачили).

С. Кобринська — чи не єдиний сучасний дослiдник, який звернув увагу на системоутворюючий негативний чинник «скорiше зовнiшньо-демострацiйного, анiж правно-державного» Акта злуки: оскiльки ЗУНР увiйшла до складу УНР як Область, це спрацювало проти неї «як суб’єкта мiжнародного права». Остаточно ж «втрату мiжнародно-правового статусу ЗУНР пiдсумував та оформив Варшавський договiр». Цiкаво, що при цьому державно-правовий статус однiєї зі сторiн договору — бiльшо­вицької України — залишався неоформленим, так само як i Галицької СРР; невизначеною залишалася i форма мiждержавних взаємин мiж УСРР та РСФРР. При цьому Польща, уклавши прелiмiнарний мирний договiр з Радянською Росiєю, «створила безпрецедентну з правової точки зору ситуацiю — на теренi України iснувало два рiзних українських уряди, визнаних поляками» — УНР та УСРР». Зiгнорувавши законнi права УНР, цим договором Польща фактично денонсувала Варшавську угоду, і «УНР втратила державно-правовi пiдстави свого існування в Українi»64.

На жаль, наскiльки нам вiдомо, жоден з вищезгаданих дослiдникiв не звернув увагу на висновки вiдомих знавців доби 1917–1920 рр. О. та М. Копиленкiв. Революцiйне, без перебiльшення, значення їх останньої роботи, на нашу думку, полягає насамперед у тому, що вона стала першою в українському суспiльствознавствi розвiдкою, яка перевела комплекс проблем, що розглядаються, в єдино доцiльну з наукової точки зору площину. А саме, науковцi, залишивши осторонь питання про «полiтичну доцiльнiсть» українського нацiонально-визволь­ного руху та покликаних ним до життя iнституцiй, зробили спробу визначити легальнi та правовi засади їх дiяльностi, показали еволюцiю суспiльного руху УНР вiд соцiалiстичних до загальнодемократичних засад, звернули увагу на те, що в 1917–1920 рр. «Україна iснувала як унiтарна держава, яка весь час (за винятком перiоду Гетьманату) тяжiла до федералiзацiї». До змiстовного додатка включено низку законодавчих актiв, якi, на думку авторiв, «досить точно характеризують законотворчу дiяльнiсть УНР та УД» i не дру­кувались на той час в Українi65.

Свiй внесок у дослiдження полiтично-правових аспектiв дiяльностi Центральної ради та утворених нею численних органiв намагався зробити й О. Мироненко. З тексту першої його розвідки, зокрема, можна дізнатися, що перiод громадянської вiйни (вірогiдно, дослiдник мав на увазi перiод 1917–1920 рр.) за радянський перiод вiдображено бiльше як у 15 тис. iндивiдуальних та колективних монографiй, брошур, книжок, наукових статей та майже у 80 збiрниках документiв66.

Більш змістовною стала друга розвідка О. Мироненка. Відомий український юрист, суддя Конституційного Суду починає виклад матеріалу з констатації: в лютому 1917 р. Російська імперія «нарешті впала», залишаючи за дужками, наприклад, ціну цього падіння — життя чи не 15 мільйонів наших співвітчизників і всі інші «принади» концтаборового соціалістичного радянського життя для тих, кому пощастило тимчасово вижити. З другого боку, чи не вперше в історії сучасного українського суспільствознавства, О. Мироненко відверто констатував очевидну для будь-якого неупередженого дослідника річ: «абсолютна більшість мешканців України залишалась «вірними малоросами», «неділимцями», була політично інертною, апатичною, нерухомою масою, далекою від будь-яких політичних уподобань чи національних почуттів, але втягувалась у бурхливий вир суспільно-політичного життя чи то примусом, по мобілізації, чи то за сплетенням, збігом обставин, чи то під впливом агітаторів»67.

Ще один висновок автора звучить так: розробка законів про Всеросійські Установчі збори свідчить, що якби не Жовтнева революція, Росія перетворилася б на дуалістичну унітарну республіку, побудовану на засадах німецького уявного конституціоналізму, а Україна, може й назавжди, втратила б навіть своє ім’я. Саме Жовтнева революція в Петербурзі,— пише О. Мироненко,— відкрила шлях до першого кроку її (України.— Д.Я.) уконституціювання у назвах — УНР (Центральної Ради), УНР (більшовицька), Українська держава, УНР (директоріанська), ЗУНР, УСРР»68. Залишаючи осторонь питання про умоглядність такого висновку, не можемо не зауважити, що шановний дослідник ігнорує питання про ціну такого варіанта політичного курсу. Як засвідчили подальші події, ціна — мільйони загублених людей (причому кількість мільйонів все ще уточнюється).

О. Мироненко також показав, що, по-перше, «правознавча скарбниця» доби 1917–1920 рр. «багато в чому виявилась спорідненою з романо-германською правовою сім’єю», а, по-друге, «на карті «юридичної географії Європи на межі XIX-XX ст. поряд з «материнськими» (континентальною та англосаксонською) та «гібридними» (скандинавською, римсько-голланд­ською та ін.) з’явилась уже досить досконала романо-слов’янська правова система, в еволюції якої українська юриспруденція поряд з російською відіграла вирішальну роль69.

До суттєвих недоліків цієї праці слід віднести надмірний рівень самоцитування та відсутність посилань на першоджерела у деяких важливих випадках. Так, наприклад, автор стверджує: член Товариства українських правників М. Левитський був головою Комісії для розробки Статуту автономії України та одним з провідних розробників проекту Конституції УНР; професор-правознавець О. Ейхельман брав участь у підготовці Конституції УНР 1918 р.; В. Завадський є автором конститу­ційного закону «Про тимчасове верховне управління Українською державою»; В. Леонтович — «автором грамоти про зречення П. Скоро­падського з посади гетьмана Української держави»; В. Бачинський, відповідно, автором конституційних законів про об’єднання УНР та ЗУНР; чільний діяч УСДРП, правник за освітою В. Садовський «редакційно опрацював» конституційний проект О. Ейхельмана, а інший політик — В. Садовський «здійснював консультування і редагування» цього ж проекту; українською мовою рукопис, над яким автор працював майже три роки, зробив М. Литвицький, а термінологічну допомогу О. Ейхель­манові надавали В. Садовський та Г. Шиянов70. При цьому посилання на джерела, з якого запозичено цю інформацію, відсутні.

Деякі твердження автора, наприклад, про те, що «концептуальні засади нових тимчасових законів чи іх проектів, побудованих виключно на німецьких принципах уявного монархічного конституціоналізму» були сформульовані під диктовку генерала Гренера; вибори до Трудового Конгресу Народів України «майже повсюдно проводились швидко і організовано»71, прямо суперечать деяким вже беззаперечним та введеним до наукового обігу даним.

Автор припустився також прикрих неточностей і щодо таких безперечно встановлених та/або ніким досьогодні неспростованих фактів. Так, він вважає «Закон про Державну Народну Раду УНР» від 12 листопада 1920 р. частиною «некодифікованої», за його власним висловом, конституції УНР, ухваленою Трудовим Конгресом 1919 р72. Насправді, проект цього документа був власноручно підписаний С. Петлюрою в той самий день, що і «Закон про тимчасовий державний устрій та порядок законодавства в УНР», а обидва документи генетично пов’язані між собою.

Серйозно зменшує наукову цінність праці також ігнорування автором процесу «перетікання» влади від колективного органу вищого державного керівництва — Директорії УНР до рук С. Петлюри, й апологетичні висловлювання на адресу В. Винниченка, наприклад: «не можна не враховувати глибоке розуміння В. Винниченком суті політичної ситупації, реальну оцінку ним перспектив відокремлення від Росії, геніальну передбачуваність майбутнього України» абощо73, й неатрибутованість двох цікавих конституційних проектів, наведених у додатках.

Цитована праця залишає внутрішньо суперечливе враження. Адже автор примудрився написати її в такий спосіб, що у необізнаного читача може скластися враження, що до автора жоден дослідник ані одного рядка на цю тему не написав. Але це далеко не так.

Ще 1993 р. світ побачила збірка українських конституційних доку­ментів ХVII—ХХ ст., підготовлена А. Слюсаренком та М. Томенком74. Укладачі обмежилися лише 11 з 27 вже відомих документів періоду 1917–1920 рр. Це — Тимчасова інструкція Тимчасового уряду Генеральному Секрета­ріатові, III та IV Універсали УЦР, а також Консти­туціяУНР 29 квітня 1918 р., Грамота до всього українського народу та Закони про тимчасовий державний устрій Гетьмана П. Ско­ропадського, Універсал Трудового Конгресу, Тимчасовий основний закон ЗУНР, конституційний проект урядової комісії УНР 1920 р. та вступ до конституційного проекту О. Ейхельмана, а також Конституція УРСР 1919 р. У передмові до видання автори стверджують, що зміст української революції 1917–1918 рр. «значною мірою» був ви­значений федераліс­тичним конституційним проектом М. Грушевського та самостійницьким проектом Спілки народу українського Миколи Міхновського75. В цій праці містяться також інші положення, які не витримали випробування часом. Так, наприклад, розглядаючи си­туацію, яка виникла в Україні після перемоги збройного біль­шо­вицького заколоту в Петрограді, автори твердили, що перед ке­рівництвом УЦР постала дилема: «або визнати петроградський уряд народних комі­сарів, або далі провадити організацію своєї держави», заплющуючи очі на те, що існували й інші варіанти, наприклад, виступити на підтримку законного центрального уряду, поваленого більшовиками!

Говорячи про Конституцію УНР 29 квітня 1918 р., А. Слюсаренко та М. Томенко висловили думку про те, що «з точки зору права він (проект Основного закону УНР. — Д.Я.) був недостатньо професійний. Автори цього документу (А. Степаненко і його колеги по комісії), не відзначалися високою теоретичною підготовкою в питаннях державного будівництва, що було результатом умов, в яких розвивалося доре­волюційне укра­їнство». Висновок про авторство А. Степаненка та «його колег» було зроблено лише на тій підставі, що на засіданні Малої Ради 29 квітня 1918 р. саме він виступив з доповіддю від імені комісії УЦР по виробленню Конституції76. Інший приклад документальної необгрун­тованості, прита­манної цій робот,і — твердження про те, що М. Грушевський, мовляв, був обраний Президентом УНР на засіданні 29 квітня, хоча про цю посаду та її функції в Конституції нічого не було зазначено77. З тексту праці А. Слюсаренка та М. Томенка випливає, що автори таки ознайомилися з протоколом засідання Малої Ради 29 квітня. Але в цьому протоколі – так само, як і в жодному іншому документі УЦР — жодним словом не йдеться про обрання М. Гру­шевського Президентом.