Національно-державницька (прогетьманська) історіографія. 3 страница

33 Марголин А. Украина и политика Антанты (Записки еврея и гражданина).— Берлин, (Б.г.) — 397с.

34 Там само. С. 6, 34.

35 Там само. С. 6, 36.

36 Там само. С. 48, 49.

37 Там само. С. 52.

38 Там само. С. 54.

39 Там само. С. 57–58.

40 Кедрін І. У межах зацікавлення. С. 201. Не можна в зв’язку з цим не пригадати і такої влучної характеристики: «Галицький ідеал соборности обертався в межах власне ідеології, а не практичної політики». (Там само. С. 114).

41 Там само. С. 202.

42 Старосольський В. Національний і соціяльний момент в українській історії // Володи­мир Старосольський. 1878–1942. — Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто. — 1991. — С. 90. (Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Історично-філософська секція. Т. 210).

43 Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ столiття. Нариси полiтичної iсторiї. — К., 1993. — С. 98.

44 Наукова конференція Народного Руху України, присвячена Дню соборності Укра­їни. Київ, 13 січня 1990 р.; Екологія культури: історія, традиції, сучасність. Львів, 11–12 травня 1990 р.; «Круглий стіл» на засіданні Вченої Ради Інституту політичних досліджень (Інсти­туту марксизму-ленінізму при ЦК КПУ). Київ, 12 червня 1990 р. ; Українська держава наприкінці ХХ ст. — Київ, Міжнародна асоціація україністів, 28–31 серпня 1990 р.

45 Боєчко В.Д., Ганжа О.І., Захарчук Б.І. Формування державних кордонів України 1917–1940 р.р. — К., 1991. — С. 8. — (Академія Наук Української РСР. Інститут історії України. Препринт № 3). За підрахунками дослідників, за Ризьким миром до Польщі відійшло 162 тис.кв.км. українських земель із населенням 11 млн чоловік (Там само. С. 12).

46 Там само. С. 11.

47 Манжосов В.А. Представницькі організації гірничопромисловців Півдня Росії в 1917–1919 р.р. // Український історичний журнал. — 1991. — № 10. — С. 84.

48 Хміль І.С. Політична діяльність В.К. Винниченка // Український історичний журнал. — 1989. — № 7. — С. 82, 87.

49 Гамрецький Ю.М. Універсали — визначальні віхи в історії Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1991. — № 8. — С. 23, 24, 25, 27, 28, 29. До речі, Ю. Гамрецький надрукував тексти чотирьох Універсалів за варіантом, поданим В. Винниченком у «Відродженні нації», хоча був добре обізнаний з існуючими автен­тичними текстами. Див.: Там само. — С. 23–30.

§ 2. Проголошення державної незалежності України

та сучасний стан розуміння проблеми.

Проголошення державної незалежності України, розпад Радянського Союзу докорінним чином змінили і ситуацію в історичній науці. Скасування будь-яких формальних обмежень на друкування утаємнених історичних джерел, перевидання величезної кількості вилучених досліджень, мемуарів, знайомство з науковою спадщиною, накопиченою поза межами колишнього СРСР призвели до формування нових «груп впливу» в українській історичній науці.

Представники першої групи прагнуть примирити неокомуністичні догми з відомими емпіричними даними, реанімують псевдонаукові ідеологеми, головним чином національно-комуністичного забарвлення, сформульовані деякими політичними та «науковими» діячами української еміграції ще в 20–30-ті роки. Класичним зразком тут є наукова творчість відомого в професійних колах історика-дослiдника бiльшовицької преси на Українi В. Солдатенка, який здійснив, на нашу думку, невдалу спробу застосувати «метод історичної ретроспективи»1. Наслідком став сусальний панегірик, присвячений аналізові діяльності В. Винниченка, переповнений висловами на зразок: «в неймовірних душевних терзаннях, не знаходячи скільки-небудь переконливих відповідей на запитання, що його мучили, Винниченко свідомо, з власної ініціативи вирішує припинити своє сходження на Голгофу, кладе край найцікавішому, найактивнішому, найпліднішому етапу власної політичної кар’єри (1917–1920 рр.)»2 тощо. В. Солдатенко безпідставно стверджував, що «перше сходження на Голгофу» почалося для Винниченка після його обрання на Всеукраїнсь­-кому конгресі 6 — 8 квітня заступником голови УЦР. «Непересічна особистість, велетенський літературний талант і романтична натура», яка «в основу політики намагалася покласти кредо чесності, щирості», Винниченко, на думку дослідника, «справді мав власне бачення ситуації, перспектив її дальшого розвитку, орієнтирів, до яких слід було спрямо-вувати народний рух». «В його уяві, — розмірковував В. Солдатенко, — дійсно існувала більш-менш цілісна система поглядів на питання — як змінити долю України, як вивести її народ на якісно нові обрії існування і розвитку. Це була його, Винниченкова, національна ідея» (курсив наш. — Д.Я.). Намагаючись обгрунтувати цю тезу, В. Солдатенко висунув гіпотезу, згідно з якою національна ідея В. Винниченка була «закумульована» в його «концепції української революції», якої він був «видатним ідеологом, а згодом і науковим інтерпретатором». На думку В. Солдатенка, «у найголовнішому, найвизначальнішому» ця концепція «передбачала реалізацію двох взаємопов’язаних завдань: українське відродження, досягнення національної державності в тій чи іншій формі і просування українського народу по шляху суспільного прогресу за визнаними програмами соціал-демократії Заходу»3.

Мабуть, саме задля реалізації цих завдань В. Винниченко постійно і свідомо зрікався принципів, вірність яким завзято декларував. Наприклад, у питанні про державний устрій України він упевнено і послідовно пройшов шлях від ідеї парламентської республіки, через радянську систему організації влади, до системи т. зв. «трудових рад»4. Мабуть, саме задля реалізації цього В. Винниченко самовіддано і послідовно розколював ізсередини рідну соціал-демократичну партію — особливого успіху тут він досяг, як бачимо з розвідки В. Солдатенка, влітку 1919 р., — та вів ганебні таємні переговори із лідерами більшовицького режиму — Л. Троцьким, Л. Камєнєвим, Г. Зинов’євим, Й. Сталіним, Г. Чичеріним, К. Радеком5.

Крім усього іншого, В. Солдатенко прагнув довести, що найголов-нішими стратегічними прагненнями українських політичних партій були, по-перше, національне відродження, запровадження української державності; по-друге — здійснення соціальних перетворень демокра-тичного характеру, змін на користь більшості людності Краю6. Але два з трьох наведених тверджень є неправдою. По-перше, українські соціалістичні партії в 1917 р. бажали «запровадження» не просто української державності, але автономії у складі Російської республіки. По-друге, соціальним реформам вони відчайдушно прагнули надати не демократичного, а соціалістичного, конфіскаційного характеру.

В 1997–1999 р. центр «Просвiта» видав двотомне фундаментальне дослiдження В.Ф. Солдатенка «Українська революцiя. Концепцiя та iсторiографiя (1917–1920 рр.)», написане головним чином на основi публiкацiй М. Грушевського, В. Винниченка, Д. Дорошенка, I. Мазепи, С. Петлюри, П. Христюка, М. Шаповала. Головний пафос дослід­ження — сакралізація Української Революцiї («Української iдеї», «Української справи»); вiдповiдно мiсце В. Ленiна обiйняв В. Вин­ниченко; К. Ворошилов (С. Будьонний, В. Антонов-Овсеєнко, Є. Примаков тощо) поступився мiсцем С. Петлюрi. В цьому контекстi можна стверджувати, що цитоване дослiдження являє собою нiщо iнше, як антинауковий панегірик С. Петлюрi та I. Мазепi.

«...Українська революцiя,— пiдбиває підсумки шановний дослiд­ник,— знаменувала небачений до того стрiмкий злет нацiонального духу, справжнiй вибух визвольної енергiї, справила велетенський вплив на всю подальшу долю українського народу i досьогоднi залишається чи не найпритягяль­нiшою i найповчальнiшою скарбницею досвiду нацiо­нального вiдрод­ження»7. «Основний урок подiй 1917–1920 рр. в Українi,— продовжує автор,— саме в тому i полягає, що спроба лiдерiв нацiї (sic!— питання про те, хто, де, коли, кого i за яких обставин визнав лiдерами неiснуючої i роздi­леної помiж двома iмперiями «нацiї» у В. Солдатенка залишається назавжди вiдкритим.— Д.Я.) розiрвати тiсно взаємо-пов’язанi мiж собою взаємодетер­мiнованi складовi цiлiсного (прина-гiдно зауважимо, що невзаємодетер­мiнованих частин цiлого не буває, як не буває «масляного масла»; з iншого боку, питання — хто, де, коли довiв, що це був «цiлiсний процес», також залишається вiдкритим; в цьому контекстi слушно зауважити, що такий блискучий полiтичний стратег i тактик, як В. Ульянов-Ленiн, визначав принаймнi три складових цього «цiлiсного процесу».— Д.Я.) призвели до серiї прорахункiв, невдач, поразок i, в кiнцевому рахунку — до провалу планiв, якi накреслювались лiдерами нацiї на початку революцiйного шляху (питання про «початок революцiйного шляху знову залишається вiдкри­тим.— Д.Я.). Тобто, — пiдсумував В. Солдатенко,— суспiльна практика неодноразово (принаймнi крупномасштабно — тричi) (питання «чому крупномасштабно?», «чому тричi?» також залишаються вiдкри­тими.— Д.Я.) довела неспроможнiсть волюнтаристських пiдходiв до такого складного явища, як революцiя, зокрема, довiльного ранжу­вання її завдань, вiдкладання деяких з них «на потiм»8.

Одним словом, за В. Солдатенком, винне все і всі — i «неструкту-роване українське суспiльство», i «реакцiйний режим гетьманщини», i «отаманщина» з її «кiнською повиннiстю», i «вiдсутнiсть єдностi, розбiж-ностi i навiть суперництво всерединi керiвного ядра українства», i «краєвий патрiотизм» i багато чого iншого. Але в будь-якому разi остаточний висновок доктора історичних наук залишає у читача вiкопомне вiдчуття iсторичного оптимізму: «iдеї, досягнення видатних дiячiв i перших iсторикiв Української революцiї гiдно витримали випробування часом»9.

У цитованiй працi мiститься й цiлий ряд вельми оригiнальних тверджень, аналiз яких виходить як за межi даної розвiдки, так і наукової дискусії, наприклад: «Директорiя — керiвний центр укра­їнства»10 тощо.

Очевидний iсторичний факт — Директорiя нiколи ним не була i бути не могла, хоча б тому, що за нею не стояло законне волевиявлення навiть частини українського етносу, не кажучи вже про росiйський, польський, татарський, єврейський тощо — просто iгнорується. Адже в кращому випадку можна говорити про те, що Директорiя спиралася на органiзовану збройну пiдтримку озброєних громадян Австро-Угорської iмперiї українського походження — Корпус Українських Січових Стрільців, iррегулярних озброєних загонiв частини селянства Наддніпрянської України та лiдерiв деяких київських ультра­ра­дикальних полiтичних нацiонально-соцiалiстичних гурткiв з гучними назвами типу «українська соцiал-демократична робiтнича партiя».

 У своїй пiдсумковiй роботi згаданий автор сформулював ще одну засадничу тезу: подiї 1917–1920 рр. — нiщо iнше, як «особливi», «вершиннi», суть «своєрiдний апогей, вища точка цивiлiзацiйного поступу, iсторичний момент, яким особливо гордий народ». Порiвняти цю добу, за В. Солдатенком, можна хiба що з вiйною Б. Хмельницького або проголошенням незалежностi в 1991 р12. Пересякнута ця праця дивним — для обставин мiсця i часу — некритичним ставленням до дiяльностi М. Грушевського, В. Винниченка, М. Шаповала, П. Христюка та деяких iнших радикально налаштованих «особистостей, якi у вiдповiдальний момент перебували бiля керма Української революцiї»13, яка у В. Солдатенка обiйняла мiсце демiурга — i це пiсля десяткiв рокiв ревного оспiвування iншої революцiї — Великої Жовтневої i Соцiалiстичної.

Але в дослідженні В. Солдатенка є, на нашу думку, декiлька позитивних рис. Так, автор справедливо вiдзначає «президентоманiю» принаймнi деяких дослiдникiв, тобто їх намагання представити чи то М. Грушевського, чи то В. Винниченка, чи то С. Петлюру, чи то наступникiв останнього «Президентами» УНР11. В. Солдатенко спро­мiгся також подати найбiльш повний з вiдомих сьогоднi перелiк документiв, збiрникiв документiв i матерiалiв, мемуарних видань, монографiй, брошур, статей, збiрникiв статей, а також матерiалiв наукових конференцiй, присвячених добi 1917–1920 рр.

Ще один характерний приклад — науково неспроможна творчість І. Гошуляка. Одна з його програмних статей містить низку оцінок на кшталт: «Саме при ній (УНР — Д.Я.) було закладено основи майбутнього політичного, суспільного ладу вільної і незалежної України, що грунту­вався на засадах якнайширшої демократії, свободи, справедливості. Не ви­падково, — стверджував дослідник, — нинішній процес будів­ництва незалежної Української держави багато в чому грунтується саме на досвіді державотворницької діяльності Центральної Ради»14. Головне прагнення І. Гошуляка — за будь-яку ціну довести — не наводячи при тому жодних доказів — загальну слабкість українського національно-демократичного руху, «нездатність» УЦР вирішити завдання, поставлені перед нею історією, відсутність «політичної мудрості», «рішучості» та інших необхідних якостей у її лідерів, а також «міцне власне коріння Радянської влади на українському грунті»15. Показовим є й інше твердження: «передумовою створення державності має бути панування в суспільстві більш-менш тривалої національної єдності, згоди переважної більшості населення в справі розбудови держави». При цьому цитований автор не спромігся відповісти, а яким чином можуть виникнути всі ці фактори в умовах, коли стрижень внутрішньої політики пануючого політичного режиму (в даному випадку — монархії Романових) — був спрямований власне на недопу­щення формування відповідних чин­ників?! І. Гошуляк сформулював 10 основних причин, які, на його думку, «зумовили кінцеву поразку Центральної Ради». Перше місце серед них посідає «складність політичної і економічної обстановки в Україні», а останнє — «демора­лізація і розклад серед основних партій, які керували Центральною Радою»16.

Автор іншої розвідки, Г. Гулянович, повторила безпідставні та необгрунтовані звинувачення Тимчасового уряду в проведенні «велико­державницької» політики17, — звинувачення, яке висувала цьому урядові ленінська історіографія. Але поза увагою дослідника залишилася проста обставина: Тимчасовий уряд — при всіх його очевидних хибах — все ж таки намагався діяти в межах чинних законів і тих повноважень, які були надані йому в момент формування тимчасовим комітетом Державної Думи та виконкомом Петроградської Ради робітничих та солдатських депутатів. Це означало, зокрема, що Тимчасовий уряд не мав права вирішувати будь-які питання стосовно державного устрою Російської Республіки або її складових, оскільки це належало виключно до компетенції Всеросійських Установчих Зборів.

Дослідження Т. Заруди, яке висвітлює «обережну позицію» європейських країн у питанні визнання незалежності України, також є прикладом реанімації безнадійно застарілих наукових положень. Авторка не звернула уваги на те, що провід УНР не лише не бажав враховувати існуючі міжнародні реалії, не лише свідомо ігнорував їх, а й, більше того, намагався діяти так, нібито в Європі доби Першої світової війни просто не існувало ніяких воєнно-політичних союзів і блоків18.

Об’єктивно до цiєї групи тяжiє i праця Т. Бевз19. Чи не всі її головнi висновки — УНР «була нацiональною державою»; «державнiсть України на той момент виникла не як безпосереднiй наслiдок широкого нацiонального руху, а як природна реакцiя на розпад центральної влади Росiйської iмперiї, як засiб запобiгти внутрiшнiй усобицi, рiзнi, занепаду»; у зв’язку з розпадом Росiйської iмперiї «свiдома частина української iнтелiѓенцiї», «використавши свiй шанс», «вступила на шлях боротьби за втiлення iдеї української державностi»; «свою державотворчу мiсiю Центральна Рада виконувала в складних умовах непередбачуваного розвитку подiй»; «висока правова культура, ерудованiсть i освiченiсть... творцiв правничих засад нацiонального громадянського суспiльства» «забезпечили не тiльки прогресивний демократичний змiст законодавчих актiв, а й багато в чому їх iсторично-випереджальний характер»; головна хиба i помилка УЦР — нерiшучiсть i непослiдовнiсть в державотворчiй полiтицi»; «українська нацiональна революцiя» — це українське нацiо­нальне вiдродження i запровадження української державностi та соцiальнi перетворення на користь української людностi (парадоксально, але факт: паралельно з цим дослiдниця визнає «державною структурою» i харкiвський уряд); створення УЦР було не тiльки результатом спiвробiтництва всiх українських полiтичних партiй i впливових орга­нiзацiй, а й виразним проявом iснування української нацiї. Центральна Рада стала ядром консолiдацiї українських полiтичних сил i ареною їх протистояння»20 — лишаються непідтвердженими гаслами. Ще один висновок Т. Бевз (щодо проголошення незалежностi України): «акт, вимушений обставинами, але не зумовлений власне нацiонально-визвольним рухом» — дослiвно i без посилання на першоджерело запозичено з iншої розвiдки iншого автора21, тобто є плагіатом.

Представники iншої групи українських істориків, яка сформувалася після 1991 р., — а це більшість сучасних дослідників проблеми, — звільнившись від контролю з боку цензурних органів, свідомо виконують свій професійний обов’язок. Працюючи в екстремальних умовах, вони вже повернули і продовжують повертати до наукового обігу величезні масиви документальних даних, інших джерел та літератури. Останній приклад такого роду — наукова конференція «Центральна рада і український державотворчий процес»22, яка стала помітним кроком у напрямі дослідження комплексу проблем, що їх переживала Україна в 1917–1920 рр. Майже 50 науковців, котрі взяли участь в її роботі, докладно обговорили державотворчі, політичні, економічні, міжнародні, соціальні, військові, культурологічні аспекти формування різних українських державних утворень у зазначений період. Так, наприклад, Я. Калакура дослідив новітню історіографію державотворчої діяльності УЦР23. 1995 р. побачила світ грунтовна історіографічна розвідка С. Дерев’янка та А. Панчука, в якій підбито підсумки вивчення історії 1917–1920 рр. істориками Радянської України, українськими істориками в еміграції, західноукраїнськими дослідниками 20–30-х та 80–90-х рр., а також матеріали наукових конференцій, що відбулися після проголо­шення державної незалежності України. Проаналізувавши з об’єкти­вістських позицій «наукове» надбання дослідників Радянської України впродовж 70 років, С. Дерев’янко та А. Панчук зазначили: існуючі статті та дисертації мають головним чином інформативний характер, в узагаль­нюючих працях, створених в Україні, «не було навіть спроб наукового аналізу», вивчення історії ЗУНР «відображає в основному тенденції в розвитку історичної науки за радянських часів в Україні»24. З-поміж наукових праць, виданих у діаспорі, автори цитованого дослідження цілком справедливо виокремили фундаментальне дослідження М. Ста­хіва. Розглянувши «напівмемуарні напівдослідження» діячів ЗУНР, наукові розвідки, видані в Західній Україні в 20–30-х та 1989–1991 рр., С. Дерев’янко та А. Панчук охарактеризували їх так: «від абсолютної ідеалізації до повного неприйняття»25.

Інший приклад спроби серйозного історіографічного аналізу — вступна стаття до двотомної збірки документів та матеріалів Української Центральної Ради. На наш погляд, її автори зробили вдалу спробу підбити головні підсумки вивчення теми в 1991–1995 рр. і зрозуміли, що подолання більшості перепон, які стояли на шляху розбудови так званої «національної» української держави в 1917–1918 рр., «вияви­лося не під силу керманичам молодої Української держави»26.Важко не підтримати й думку, що діяльність УЦР, яка виступила лідером розгортання національно-визвольного руху в Україні, не може оціню­ватися однозначно27.Разом з тим автори обійшли мовчанкою органічні вади так званого українського національно-демократичного руху в зазначений період, не дали наукову оцінку діяльності таких керманичів УНР та УЦР, як М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра та ін.

В. Верстюк справедливо зауважив генетичну рису провідних політичних українських сил: їх програмну вимогу національно-терито­ріальної автономії України, — з одного боку, схильність до реалізації соціалістичної моделі розвитку суспільних відносин, — з другого, що зафіксував уже Всеукраїнський національний конгрес 6 — 8 квітня28. 27 жовтня УЦР винесла резолюцію про владу в країні, в якій «гово­рилося про необхідність переходу влади «до рук всієї революційної демократії», але ніяк не до рад робітничих і солдатських депутатів, які «становлять тільки частину революційної демократії». Висновок: «Українська Ц.Р. висловлюється проти повстання в Петрограді і буде енергійно боротись з усякими спробами піддержати бунт на Україні»29. Інакше кажучи, ця резолюція вперше сформулювала два наріжніх положення, які визначили всю подальшу логіку розвитку політичного процесу в Україні. Перше полягало в тому, що УЦР не на словах, а на ділі відмовилася підтримати законний Тимчасовий уряд у боротьбі проти заколотників. Друге — УЦР припустила можливість утворення владної коаліції з представницькими органами тих політичних сил, які не поділяли принципів парламентарного устрою в державному будівництві. І це за умови, що на початку листопада в Україні фактично ще не виявилося альтернативних Раді політичних сил, які б могли реально претендувати на владу!

Висновок В. Верстюка не можна не визнати цілком справедливим: «Загалом події в Києві свідчили про загальну кризу влади, дезорієнто­ваність суспільства і його політичної верхівки подіями у Петрограді. За сотні років провінція звикла жити за імперативами центру, і, коли вони несподівано зникли, з’явилася спочатку повна розгубленість і лише потім постала проблема вибору»30, — підкреслював він. До сказаного слід додати, що зазначена резолюція УЦР чи не вирішальною мірою сприяла згаданій політичній дезорієнтації суспільства. Називаючи речі своїми іменами, треба констатувати, що саме ця резолюція УЦР відкрила шлях до краху так званих «національно-визвольних змагань українського народу 1917–1920 рр.» з усіма катастрофічними наслідками, які спіткали цей народ протягом наступної історичної епохи.

Принципово не можна погодитися з іншим міркуванням дослідника. Воно, коротко кажучи, зводиться до того, що М. Грушевський розумів федералізм «не як повне заперечення незалежної української державності, а як крок їй назустріч»31.На нашу думку, ані передреволюційна «теоре­тична» спадщина М. Грушевського в сфері теорії державного будівництва, ані його практична діяльність у цій царині (принаймні протягом першої половини 1917 р.) не дають підстав для такого твердження. Можна говорити, що лідер УЦР лише під тиском певних політичних обставин схилився врешті-решт до підтримки проголошення самостійності України. Але за будь-яких обставин це був вимушений політичний крок, а не вільний свідомий вибір М. Грушевського, який все своє наукове та політичне життя — так само як і інші його брати-масони — обгрунтовував та пропагував ідею федеративного устрою романівської імперії. Так, визначення ключової для 1917 року політичної дефініції «національно-територіальної автономії» він дав у відомій праці «Якої ми хочемо автономії і федерації». М. Грушевський вважає, що це, по-перше, територіальне об’єднання всіх українських етнічних земель. Друга її ознака — організація «на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування» від «дрібної земської одиниці» до «українського сойму». Сфера компетенції українського національно-територіального утворення — економічні, культурні, «полі­тичні», аграрні питання, військо, шляхи сполучення, власні адміністративне законодавство та суди. До сфери компетенції центральної влади М. Грушевський вважав за доцільне віднести «справи війни і миру», «міжнародні трактати», загальне військове командування, «пильнування одностайної монети, міри, ваги, «оплат митових», «нагляд за поштами і телеграфами», надання «певної одностай­ності» карному та цивільному праву, а також охорону прав «національних меншостей» у тій чи іншій частині федеративного державного утворення32. Однак недоліки, які ми вбачаємо в розвідках В. Верстюка, не можуть перекреслити тієї обставини, що він чи не вперше у сучасній вітчизняній історичній науці спромігся об’єктивувати такі фундаментальні факти: Українська Центральна Рада «свою працю будувала як парламент», але «як парламент себе не називала і не розглядала»; «після падіння Тимчасового уряду Генеральний Секре­таріат цілком законно без елементів узурпації зосередив у своїх руках владу, поширивши її на всі українські губернії»33. Дослідник показав принциповий характер розбiжностей мiж двома течiями українського нацiонального руху — лiберальної, представ­леної ТУПом, та радикально-соцiалiстичною, представленою передовсiм УПСР та УСДРП; докладно проаналiзував склад та структуру УЦР, Малої Ради, Генерального Секретарiату; довів, що у першій половинi березня УЦР не усвiдомлювала i не виявляла свою iсторичну мiсiю, а наступна її метаморфоза — метаморфоза «полiтичного аутсайдера» — пояснюється «непрогнозованим вибухом стихiйного українського руху» та «феноменом М. Грушевського»34.

В. Верстюк поділив історію УЦР на три періоди: від становлення до Всеукраїнського Національного Конгресу включно; період боротьби за автономію України; період УНР. У свою чергу, два останніх періоди він вважав за доцільне поділити на ряд окремих етапів, «пов’язаних з превалюванням тих чи інших політичних акцій»35, але цього не зробив. Він вважає, що Тимчасовий уряд «не бачив у найближчому майбутньому можливості перетворення Росії з централізованої унітарної держави на федеративну республіку»36.

Останній за часом написання приклад сумлінного історіографічного дослідження – дисертація П. Біляна. На наш погляд, автору в цілому вдалася спроба комплексного узагальнення та порівняльного аналізу праць вітчизняних та зарубіжних дослідників, які вивчали політичні, соціально-економічні, військові та т.зв. «державотворчі» процеси в Україні в зазначений період. Так, він погоджується (хочи і вважає його «надто критичним») із принциповим висновком О. Субтельного: здобутки істориків української діаспори, порівняно з євразійською доктриною російських емігрантів та їх учнів – радянологів, незначні, адже вони не висунули принципових новацій у розробці проблем історії України, включаючи й період доби Центральної Ради. П. Білян розділив істориків повоєнного покоління в діаспорі на два табори — радикально-націоналістичний та ліберально-консервативний. Представники першого, а це, насамперед, М.Стахів, П.Мірчук, І.Нагаєвський, С.Млиновецький, В.Верига та ін., трактували події 1917 — початку 1918 рр.«“як революцію виключно національну, головною метою якої мало стати відродження самостійної української держави». Другу течію, на думку П. Біляна, уособлюють І.Лисяк—Рудницький, О.Субтельний, Б. Кравченко, Л.Винар та ін.

Разом з тим дослідник не уникнув традиційних для більшої частини суспільствознавців висловів типу «українська історіографія загалом, її складова частина – історіографія української революції, зокрема, виступають активним чинником витвору національної свідомості»; «повернення до вжитку незаслужено забутої спадщини діячів української революції, усвідомлення історико-державницької традиції українського народу – все це сприятиме піднесенню національної свідомості, створенню нової системи духовних вартостей і культурних цінностей»; «неупереджене, об’єктивне історіографічне дослідження української революції може послужити інтелектуальним інструментом для створення новітньої концепції історії України» тощо. Зауважимо, що наука, за визначенням, є «історично сформованою сукупністю, яка постійно зростає, розширює і поглиблює знання про дійсність» і, отже, принципово не може мати завданням створення системи будь-яких вартостей, тим більше – духовних. Створення ж чергової «новітньої концепції історії України» поза існуючими концепціями історії світу чи навряд матиме позитивні результати навіть і в короткотерміновій політичній перспективі.

Як би там не було, факт залишається фактом: лише проголошення державної незалежності в 1991 р. дозволило відкрито поставити на порядок денний питання про конституювання різних політичних режимів на території сучасної України в 1917–1920 рр., про роль, місце та позиції різних соціальних та політичних груп у цих процесах.

Так, наприклад, О. Щусь узагальнила відомі факти щодо процесу поширення українського національного руху серед військовиків. Навесні 1917 року українські військові діячі, які об’єдналися навколо «Українського військового клюбу імені гетьмана Павла Полуботька» на чолі з М. Міхновським та Українського Генерального Військового комітету на чолі із С. Петлюрою, цілком поділяли засадничу позицію УЦР з питання державного устрою — автономний статус України у складі федеративної Російської Республіки37.

І. В. Хміль, у свою чергу, акцентував увагу на тому, що Українська партія соціалістів-революціонерів, яка використовувала Українську Селянську Спілку як надпартійне прикриття, всупереч настановам Національного конгресу взяла курс на створення не загальнонаціо­нальних, а соціальних організацій. Дослідник показав, що керівники УПСР П. Христюк, М. Стасюк, М. Ковалевський, А. Степаненко роздмухували радикальні настрої: від негайного проголошення автономії до курсу на цілковиту державну незалежність. Помірковані елементи, які закликали не ставити цього питання до закінчення війни, «викликали велике незадоволення» делегатів I Всеукраїнського селянського з’їзду38. Характерною тут була і позиція М. Грушевського. Отримавши телеграму від П. Стебницького: «Основні вимоги автономії відкинуто. Військо зостається в дозволених межах», — Голова УЦР «несподівано» залишає пленарне засідання Ради задля виступу перед делегатами селянського з’їзду. Зокрема, він сказав: «Але тепер на наш український нарід, на нашу волю надходить грізна хмара, яка загрожує великими розрухами. Справа стає складною»39.

Головний висновок відомого дослідника робітничого руху А. Гри­ценко полягав у тому, що I Всеукраїнський робітничий з’їзд «став невід’ємною ланкою у ланцюгу подій поряд з Національним конгре­сом, військовими та селянськими з’їздами, які передували оста­точному оформленню Центральної ради як всеукраїнського парла­менту»40. Авторка показала, що світорозуміння провідних діячів УСДРП було значною мірою просяк­нуте класичними марксистськими мотивами. Не маючи можливості зупинятися на цьому докладно, наведемо лише один приклад. Лідер української соціал-демократичної партії, заступник голови УЦР, голова Генерального Секретаріату В. Винниченко висловлювався на цьому з’їзді так: «І коли большевики говорять, що соціалізм можна внести зараз, то в їх словах є частина правди. Тепер вже соціалізм не є пустим звуком, він ясно став перед очима пролетаріату». «Тому національне визволення, — твердив один з лідерів національно-визвольних змагань українського народу, — не задержить наших стремлінь — воно єсть тільки засобом до будучого світлого ви­зволення, яке прийде разом з соціалізмом»41 (курсив наш.— Д.Я.).