Національно-державницька (прогетьманська) історіографія. 2 страница

Відомий дослідникВ. Ревегук стверджує: Українська революцiя «породила три величних постатi» — М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюру, який, мовляв, став Головою Директорiї УНР 11 лютого 1919 р., тобто «очолив Українську Державу з функцiями президента». За словами дослідника, «С. Петлюра не потребує реабiлiтацiї. Перед своїм народом вiн нiчим не завинив. Вiн увiйшов в українську iсторiю як борець за визволення, як український нацiональний герой. I сьогоднi С. Петлюра є взiрцем того, як треба любити свiй народ i боротися за його неза­лежнiсть, за його волю»13.

Не менш красномовними видаються й інші твердження учасників Петлюрівських читань. Наприклад:економiчнi погляди С. Петлюри та В. Винниченка були тотожнi програмi УСДРП; вони вважали приватну влас­нiсть на засоби виробництва головною причиною зла i насильства в суспiльствi, обстоювали iдею про «життєву необхiднiсть повного контролю з боку українського уряду всього народногосподарського комплексу»;для С. Петлюри найголовнiшим була «не форма власностi, а незалежнiсть, насамперед в полiтичному вiдношеннi, України»14; С. Петлюра був i соцiа­лiстом, i автономiстом, i федералiстом, i са­мо­стiйником; на вiдмiну вiд В. Винниченка, прихильника росiйського варiанта соцiал-демократичної iдеї, схилявся до захiдноєвропейської її моделi15.

Гортаючи сторінки цитованих збірників, можна дізнатися також і таке: в основi проблеми шаблонiв та стереотипу «iконiзацiї» постаті Симона Васильовича лежить «метаiсторичне осмислення української iсторiї, лiтератури й мистецтва в його творчостi, спiвзвучне нацiональнiй iдеї, тобто спiвзвучне як колективнiй свiдомостi, так і нацiональному мiфу, в якому чи не визначальнiше мiсце посiдає iдея волi»; пiдсвi­домiсть С. Петлюри визначав «фатум українського села»; «постать С. Петлюри є, поза всяким сумнiвом, мiфотворчою»;і для нього є мiсце «на папертi нацiональної слави» — поруч з М. Грушевським та В. Винниченком16; С. Петлюра — «непатентований учений в дiлянцi української культури», «великий теоретик», «безстрашний воїн i полководець», «батько новiтньої української державности» й «му­ченик»17. З матеріалів Читань можна дізнатися і про інші непересічні таланти Головного Отамана Армії УНР, наприклад, воєнні: об’їзд фронту на білому коні, звитяжне керівництво кулеметним вогнем тощо18.

Мабуть вичерпний список україномовних праць про Головного Отамана, які вийшли друком впродовж останнього десятиліття XX ст., подав С. Литвин19. Він підтримав точку зору відомого дослідника В. Сергійчука про те, що С. Петлюра – це не більш і не менш як саме та людина, «котра несла на своїх плечах неймовірний тягар державної влади в чи не найскладніший період української історії».

Водночас С. Литвин дорікнув В. Кременю, В. Солдатенку, Д. Табачнику, В. Ткаченку та І. С. Хмелю, які, мовляв, «тенденційно принижують його (С. Петлюри.— Д.Я.) місце та роль в історії».20

Наукова історіографія українських істориків, які опинилися в еміграції, в свою чергу, виразно поділяється на три групи.

Перша з них — археографічна спадщина, з-поміж якої слід відзначити фундаментальну збірку, підготовлену видатним науковцем о. д-ром Теофілом Горникевичем. У 1966 р. заходами Східноєвро-пейського Дослідного Інституту ім. В. Липинського він видав 4-томну збірку «Події в Україні 1914 — 1922, їх значення та історичне тло», до якої увійшло понад 700 унікальних документів тієї доби. Зокрема, о. Т. Горникевич показав, що під час мирових переговорів у Бресті австрійський уряд — очевидно, під тиском внутрішніх проблем — був готовий погодитися на приєднання Холмщини до УНР, а також створити окремий коронний край під австрійським протекторатом у складі Східної Галичини та Буковини. Власне, це рішення і було реалізоване 8 лютого 1918 р., коли О. Севрюк та австрійська делегація підписали в Бресті таємний документ, згідно з яким Австрія зобов’язалася створити такий коронний край до 20 липня 1918 року. Очевидно, що під тиском Польщі і через прагнення уряду Зайдля — Черніна до створення австро-польського державного утворення угода 8 лютого ніколи не була реалізована, а єдиний її примірник було спалено в Берліні в липні 1918 р.21

Другий пласт еміграційної літератури — власне наукові роз­відки. Одна з найкращих, наукове значення якої зберігається до сьогодні, вийшла з-під пера члена уряду ЗО УНР Миколи Чубатого22. Написана в 1920 р., вона випала з наукового обігу і була перевидана на Заході майже через 70 років. Докладно розповівши про створення Української Національної Ради та Державного Секретаріату, М. Чубатий навів їх персональний склад, дослідив партійну належність депутатів УН Ради та членів уряду, детально описав сферу компетенції найважли­віших державних секретарств, органів місцевої державної адміністрації. Досліджуючи стартові умови, за яких українці Галичини розпочали процес творення національної державності, дослідник звернув увагу на те, що, на відміну від інших національних меншин в Австро-Угорській монархії, українский люд «не мав жодної частини державного апарату в своїх руках»23. Засадничий висновок своєї праці автор сформулював так: «Та кождий розумів, що самостійна Західно-Українська Республика, друга окрема українська держава побіч Великої України — се лиш переходова проява, бож нинішний час — се доба, в якій лунав клич — одна нація, одна держава». М. Чубатий критично зазначив, що держав­ний устрій ЗУНР у перші дні нагадував радянський, «з тим, що наші ради репрезентували не одну клясу (робітництво і селянство), але одну націю (диктатуру однієї нації)», а найбільшою проблемою, яку розв’язу­вало, але так і не розв’язало її керівництво, було створення власних збройних сил24.

Ще одна праця, без якої неможливо уявити процес конституційної розбудови України в 1917–1920 рр., — це монографія К. Костіва25. Вона довгі роки залишалася єдиною грунтовною роботою, що розглядала історію України 1917–1920 років у юридично-історичному аспекті, і ще й досі може служити прикладом широти та грунтовності підходу до теми дослідження. Автор гармонійно об’єднав аналіз основних конституційних документів УНР, а саме — резолюцій Всеукраїнського Національного Конгресу, чотирьох Універсалів, Конституції УНР 29.04.1918 р. з аналізом основних законів доби Гетьманату — «Грамоти до всього українського народу», закону про тимчасовий державний устрій України та грамоти Павла Скоропадського про федерацію України з Росією. Ним були проана­лізовані також Декларація Директорії УНР 26 грудня 1918 р., Тимчасовий основний закон ЗУНР, документи про злуку УНР та ЗУНР, а також закони про тимчасову владу в УНР, ухвалені Трудовим Конгресом.

Прикладне значення своєї роботи К. Костів (як виявилося, марно) вбачав у тому, що, мовляв, «грунтовний досвід і глибоке всебічне знання» наведених ним документів «допоможе нашим парляментаристам і держав­ним мужам покласти правильні підвалини під політично-державним будів­ництвом України»26. Однак перші роки української незалежності разюче спростували ці сподівання науковця, оскільки посткомуністичні еліти, які закріпилися при владі в Україні після 1991 р., керуються не загально­національними, а особистими або, в кращому разі, вузькими груповими прагматичними егоїстичними інтересами.

Поза тим, неабияке наукове значення дослідження К. Костіва полягає в тому, що він дав грунтовний огляд розвитку основних понять, які закла­даються в будь-який основний закон будь-якої європейської держави (суверенність, поділ влади на виконавчу, законотворчу, судову, права людини тощо) від ХVI ст. Разом з тим, дослідження К. Костіва мало і низку недоліків, головними з яких суть відсутність посилань на джерела, тексту «Закону про тимчасовий державний устрій та порядок законодавства в УНР» від 12 листопада 1920 р. Сьогодні важко погодитися з одним із висновків автора про те, що, мовляв, «значення доби Директорії Української Народньої Республіки полягає в тому, що вона на три роки продовжила безперервність й легітимність Української Держави і тим самим надзвичайно спопуляри­зувала українські постулати між своїми і чужинцями»27. Життя спростувало й інший висновок дослідника — про те, що «відновлена Українська Держава впродовж свого правового існування від 1917 до 1920 р. характеризується одним джерелом свого правного оформлення і безперервною тяглістю та ідентичністю однієї і тієї самої державної формації»28. Сьогодні видається таким, що не зовсім відповідає історичним фактам, і твердження, що «основні акти базуються тільки на природне право вільного й необмеженого самовизначення націй, що становить основну засаду демократії»29.

У контексті даного дослідження ми не можемо обминути увагою дві розвідки В. Трембіцького. В першій з них автор наводить цікаві подробиці щодо історії народження двох конституційних проектів 1920 р. — проекту, підготовленого д-ром С. Бараном під егідою Всеукраїнської Національної Ради, та проекту, автором якого став заступник міністра закордонних справ УНР, професор Київського університету Св. Володимира О. Ейхельман. Згідно з одним твердженням В. Трембіцького, проект, який підготувала комісія під головуванням С. Барана, було завершено в першій половині травня 1920 р. та «як конституційний акт, проголошено 13 травня 1920 р.». Згідно з другим твердженням, цей конституційний проект був готовий 13 травня 1920 р., виданий на кошт УН Ради друкарнею Ставропігійського Інституту у Львові, а остаточний варіант конституційного проекту О. Ейхель­мана, в основу якого було покладено принципи кантонального федератив­ного устрою Швейцарії, було схвалено 1 червня 1920 р. і видано Союзом Українців Державників у Тарнові. В. Трембіцький також стверджував, що ініціатором створення цього конституційного проекту виступила «президія Української Національної Ради в Україні, створена 22 червня 1920 р.»30.

В іншій розвідці — науково-популярній статті, вміщеній у виданні Українського Народного Союзу (найстаршої української кредитової орга­нізації, яка діє в Північній Америці з кінця ХІХ ст.), В. Трембіцький зробив спробу проаналізувати дванадцять, за його підрахунками, історичних укра­їнських конституцій — від Руської Правди Ярослава Мудрого до Основ­ного закону, ухваленого Верховною Радою 28 червня 1996 р.31 Впро­довж 1917–1920 рр., на думку автора, було підготовлено лише 6 документів: Конституція УНР від 28.04.1918 р.; Конституція УД від 30.04.1918 р.; «Деклярація про тимчасову владу в УНР» Директорії УНР від 25.01.1919 р., ухвалена Трудовим Конгресом 28.01.1919. Четвертим документом, за В. Трембіцьким, став проект С. Барана, п’ятим — конститу­ційної комісії А. Ніковського/О. Саліковського, шостим — проект О. Ейхельмана32. Цінність цієї назагал інформативної розвідки значною мірою знижує та обставина, що автор опустив посилання на будь-які використані джерела.

Одним з найкращих прикладів еміграційної аналітичної мемуаристики залишаються спомини активного учасника національно-демократичного руху та національно-державного будівництва в 1917–1920 рр., члена УПСФ, відомого дипломата доби УНР А. Марголіна33. Досьогодні це одна з наймудріших і найпроникливіших книг з проблем революції та громадянської війни в Україні. Наприклад, менше ніж через рік після формального закінчення громадянської війни і перемоги ленінського режиму А. Марголін упевнено передрік державний розпад Радянської Росії. Написана по гарячих слідах подій у 1921 р., вона, власне, пережила випробування часом і донині залишається чи не найглибшим дослідженням зовнішньо­політичних впливів на державне будівництво в добі Директорії УНР.

Але основну увагу в своїх споминах А. Марголін зосередив на двох фундаментальних, визначальних рисах сучасного йому суспільства — його, суспільства, атомарному стані та надзвичайній радикальності наст­роїв. «Замкнувшись у свою національну або партійну шкаралупу, люди не знали, що відбувається тут-таки, поруч — часом у тому ж самому місці чи навіть у тому ж будинку — в національному чи партій­ному житті інших народностей або іншої політичної організації, — з глибо­ким сумом конста­тував він.— Одне лише нагадування при викладі земельної програми про необхідність певної винагороди помішикам прожитковим мінімумом хоча б на деякий час, викликало ремство та обурення»34.

Зупинився Марголін і на інтегральній проблемі національного дер­жавного будівництва в Україні. Вже влітку 1917 р., — писав він, — «було ясно, що відокремлення від Росії тієї чи іншої значної частини державної цілості може забезпечити повну перемогу центральних держав та анексію ними як частини, що відокремилася, так і інших частин за їх вибором». Незважаючи на ці міркування, масові політичні партії та громадські орга­нізації «соціалістичної орієнтації» висунули ідею визнання за націями, які населяли імперію, права на національне самовизначення аж до виокрем­лення від Росії (точніше — від Великоросії). Натомість нечисленні право­соціалістичні партії висунули ідею перетворення російської держави на федеративних засадах, — констатував А. Марголін35.

Автор цитованих споминів зупинився і на генетичних недоліках про­порційної системи виборів до Установчих зборів та тієї статті виборчого закону, яка дозволяла друкувати списки кандидатів також польською і єврейською мовами, вказав на фатальну помилку керівників та членів Всеросійських Установчих зборів, які, знаючи про прагнення більшовиків до розгону законно обраного органу народного представництва, так і не спромоглися ухвалити рішення про перенесення їх засідань до Києва або іншого міста, яке перебувало під юрисдикцією УЦР, висловив міркування про те, що розгін Установчих Зборів у Петрограді покликав до життя IV Універсал УЦР36.

Зауваживши, що після лютого 1918 р. в УЦР точилася боротьба націй, а не боротьба партій, А. Марголін прямо заявив: власне «в цьому полягала ненормальність становища»37. Робота щодо перетворення українських національних партій на партії державницькі, на його думку (якій важко, якщо не неможливо заперечити), дала практичні наслідки тільки у випадку з УПСФ, а голова УЦР, який передовсім мав би бути зацікавлений у розв’язанні проблеми, «був занадто завалений роботою в Центральній Раді — і, очевидно, так і не спромігся перевести відповідну реформу в структурі інших українських партій»38.

Своє ставлення до однієї з кардинальних політичних проблем сучас­ної йому доби — до речі, не розв’язаної й до сьогодні, — А. Марголін висловив так: «І як непереконливо, по-обивательськи звучать всі ці розмови про те, що «Україна не може існувати без Великоросії», що «Великоросія не може існувати без Чорного моря»... Інше питання, чи бажане повне відокремлення України від сусідніх з нею Дону, Білорусі, Великоросії й т.д. або ж, навпаки, взаємні економічні інтереси всіх частин Східної Європи вимагають в майбутньому утворення з них однієї економічної цілості на основах митного союзу або конфедерації»39.

Еміграційна історіографія залишила нам у спадок і теоретичні дослід­ження. Один з кращих, на нашу думку, прикладів такої літератури — творчість відомого історика, публіциста І. Кедрина. Надзвичайно актуаль­ним сьогодні звучить, зокрема, таке міркування І. Кедрина. «Тому роки 1917–1918, — писав він,— мають в історії української політичної думки значення горнила, в якому перетоплювались: романтичний патріотизм з неясним уявленням рідної волі, неясна австрофільська концепція само­стійної України, сфедерованої з двома частинами наддунайської монархії під скіпетром Габсбургів, автономізм галичан, який до 1 листопада 1918 р. не виходив поза межі поділу (за офіційною термінологією) «Королівства Галичини і Лодомерії з великим князівством Освєнцімським і Заторським» на західну польську і східну українську частини, свідома чи хай навіть підсвідома віра у спільність української свободолюбної ідеології з російсь­ким лібералізмом, особливо ж із російським соціалістичним табором, — віра в можливість «договоритись» з російською демократією, — автоно­мізм в межах української держави. Усі ці й їм подібні течії, що ще глибоко нуртувались у горнилі української революції у виразний світогляд держав­ницького самостійництва»40. Головним же досягненням доби національно-визвольних змагань І. Кедрін вважав те, що українці «відкрили в часи революційної практики те, що Європа відкрила сторіччями раніше: соціаль­ну справедливість однаково з повнотою культурних прав можна осягнути тільки у власній державі»41.

Ще один приклад неупередженого погляду на процес політичного буття України в 1917–1920 рр. — творчість В. Старосольського. Він довів бездо­казовість марксистської історіографії епохи, показавши, що укра­їнська революція була не пролетарською, а селянською. Наслідком цієї соціальної революції за В. Старосольським стала «тільки народня маса — закріпощена, темна, безсильна, що тільки десь в глибіні душі заховала пам’ять про минуле, про колишні соціяльні та політичні змагання і по­риви»42.

В контекстi теми даного дослiдження не можемо не згадати попу­лярну працю одного з найвiдомiших сучасних українських iсторикiв — профе­сора Т. Гунчака. Це — виклад полiтичних подiй в Українi, зокрема в 1917–1919 рр., написаний з позицiї обгрунтування необхiдностi та доцiль­ностi формування української самостiйної соцiалiстичної i демокра­тичної держа­ви. Однак прискiпливiсть вченого постiйно перемагала патрiотичний ентузi­азм. Зокрема, Т. Гунчак показав, що в одному з вирiшальних пунктiв полiтичної боротьби — мiстах Надднiпрянської України — УЦР та її при­хильники мали абсолютну меншiсть прибічникiв, що було «мабуть найбiль­шою перешкодою у створеннi української дер­жави»43.

Підводячи підсумок, можна констатувати, що при всіх явних відмін­ностях двох зазначених груп джерел та літератури, їх об’єднує неповнота: небажання (в першому випадку) і неможливість (у другому) взяти до уваги весь комплекс матеріалів, які стосуються певного іншого того процесу, який, зазвичай, називається сьогодні добою революції та громадянської війни на Україні 1917–1920 років. При цьому обидва напрями впродовж десятиріч існували немов би у паралельних світах — автономно одна від одної і не кореспондуючись між собою у видимий спосіб.

Ситуація принципово змінилася з приходом до влади в СРСР партійно-державного керівництва на чолі з М. Горбачовим. Повернення до наукового та громадського обігу джерел та літератури, вилучених протягом попередніх 70 років, реабілітація спочатку наукових шкіл (у першу чергу П. Волобу­єва), а згодом і політичних діячів тієї буремної доби (наприклад, Л. Троць­кого, М. Бухаріна, М. Грушевського, В. Винниченка), дозволили спочатку на емоційному, а потім і на раціональному рівні розпочати процес переосмис­лення вітчизняної історії початку ХХ століття. На Україні її власну «берлінську стіну» свідомих фальсифікацій та умовчання почали руйнувати наприкінці 1988 — на початку 1989 р., коли політична ізоляція і, отже, відставка тодішнього партійного керівництва республіки на чолі з В. Щербицьким вже не викликала сумнівів. Революційну роль у цьому процесі відіграли київські клуби «Спадщина» та «Український культурологічний», редакції часописів «Пам’ятки України», «Філософська та соціологічна думка», «Київ», неперіо­дичного друкованого органу Інституту історії АН УРСР «Історичні зошити», а також тодішнє керівництво новонародженого Народного руху України за перебудову. Саме вони розпочали процес повернення історичної правди — у формі диспутів, «круглих столів», наукових конференцій, публікацій уривків з невідомих тоді в Україні друкованих джерел. Перші публічні непідцензурні диспути науковців44 засвідчили, що українські суспільствознавці поділилися на два основних табори. Представники першого (наприклад, В. Верстюк, Я. Грицак, Ю. Кондуфор, О. Копиленко, І. Курас, М. Литвин та інші) вже тоді зробили значний крок у напрямі об’єктивного дослідження подій зазначеного періоду, закликали колег до їх неупередженого вивчення. Ця група дослід­ників вбачала свій професійний та громадянський обов’язок у тому, щоби, скориставшись послабленням цензурних та ідеологічних обмежень, пролити світло на «темні плями» минулого.

Так, В. Боєчко, О. Ганжа та Б. Захарчук дослідили ставлення урядів України до такої складної, суперечливої та надзвичайно «вибу­хонебезпеч­ної» теми, як демаркація її державних кордонів. Розмірко­вуючи над проб­лемою українсько-польських міждержавних відносин, автори, зокре­ма, відзначили «особливе місце» в них територіального питання. Кордони польської держави були визначені в грудні 1919 року у Спа за принципом: національна держава — національні території. Однак екстремістські еле­менти у керівництві Польської республіки, під­креслювали дослідники, нама­галися відновити Польщу «від можа до можа», головним чином за рахунок українських земель. З початку свого існування Польща відмовля­лася визнати кордони УНР і поволі від­сувала свої кордони на схід. В. Боєчко, О. Ганжа та Б. Захарчук до­слідили деталі квітневої (1920 р.) угоди між УНР та Польщею, згідно з якою до останньої мали відійти «Східна Галичина і п’ять повітів Волині з населенням понад 10 млн чоловік по річках Збруч і Горинь, тобто території, які раніше належали Австро-Угорщині»45.

Ще одна наукова сенсація того часу — відомості про те, що Централь­на Рада сприяла захопленню Бессарабії румунськими військами напри­кінці грудня 1917 – у лютому 1918 р., сподіваючись на підтримку останньої у боротьбі проти більшовиків, але фактично прорахувалася. Після виходу військ на рубежі Дністра Румунія вже не хотіла підтримувати Центральну Раду, що також претендувала на південну (Буджак) та північну (Хотин­щина) частини Бесарабії. Ця позиція Бухареста була підтримана керів­ництвом Антанти46.

Одна з небагатьох розвідок, яка, до слова, торкалася реальностей залаштункової політики в Україні в період досліджуваної доби, вийшла з-під пера В. Манжосова. Хоча в цілому автор не зміг розв’язати цієї проблеми, але фактом свого дослідження поставив на порядок денний проблему ролі і місця у визначенні нових принципів та форм державного будівництва організацій тієї частини імперської фінансово-промислової еліти, яка діяла на території України47.

Натомість, друга група дослідників (наприклад, П. Варгатюк, Ю. Гам­­­рецький, І. Гошуляк, Я. Мендусь, Ф. Рудич, Р. Симоненко, В. Сол­да­тенко, І. С. Хміль та інші) стояла на послідовно марксистсько-ленінських позиціях, вбачаючи головне завдання у потребі «правильного прочи­тання В. Леніна», в дослідженні «концептуальних проблем початкового етапу історії КП(б)У» тощо. Її представники бурхливо сперечалися, наприклад, з такої «проблеми»: як правильно визначити період від 25 жовтня 1917 р. до лютого 1918 р. — «Перемога Жовтневої революції і початок громадянської війни в Україні» чи «Тріумфальна хода Ра­дянської влади і початок громадянської війни в Україні» тощо.

Наведемо лише два приклади творчості представників цього напряму в українській історичній науці. Наприклад, тогочасні розвідки І.С. Хміля грунтувались на апріорній ідеологемі: Центральна Рада, Генеральний Секретаріат та Директорія — «політичні утворення буржуазно-націона­лістичної контрреволюції, яка піднялася як реакція на Великий Жовтень і встановлення Радянської влади в Україні». Дослідник стверджував, не обтяжуючи себе при цьому ніякими доказами, що «історію запроданства, вчиненого Центральною Радою ...повторила Директорія, яка ціною незалежності України здобувала підтримку з боку імперіалістів Антанти і США»48.

Інший активіст цього напряму, Ю. Гамрецький, вважав, що УЦР «являла собою ліберально-демократичний орган буржуазних і дрібно­буржуазних партій та організацій і була установою парламентського типу». На його думку, «лідери Ради обмежувалися проголошенням вказаних гасел (демократичних та соціалістичних — Д.Я.), не прагнучи здійснювати корінні зміни в соціально-економічному житті України». Дослідник дотри­мувався тієї точки зору, що в серпні 1917 р. «особливо яскраво виявилася двоїстість політики Ради, яка не наважувалася розірвати стосунки з Тимча­совим урядом, щоб не викликати революційний вибух мас, яких вона найбільше побоювалась, і разом з тим змушена була боротися за збере­ження свого впливу». Оцінюючи значення III Універсалу, Ю. Гамрецький писав, що в згаданому документі УЦР не наважилася проголосити само­стійність, бо, мовляв, «самостійницькі гасла не підримують трудящі». На його думку, після оприлюднення цього акта, «протягом п’яти — шести тижнів Центральна Рада повністю дискредитувала себе»; «лідери Цент­ральної Ради, враховуючи роль Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів у революції, всіляко намагалися дезорієнтувати маси», оскільки Центральна Рада не ставила за мету докорінно змінити суспільний лад». На його думку, IV Універсал «став заключним акордом у діяльності Цент­ральної Ради». «За час, що минув після обнародування попереднього Універсалу, — доводив він, — тобто за два місяці, вона остаточно викрила себе як антинародна організація». Автори IV Універсалу, за Ю. Гам­рецьким, «намагалися викликати національну ворожнечу, прищепити українським трудящим почуття ненависті до братнього російського наро­ду». «Контрреволюційна політика Ради зумовила піднесення розмаху політичної боротьби на Україні, — заявляв автор. — На першому етапі своєї діяльності Рада дійсно сприяла національному відродженню укра­їнської державності. Завдяки цьому, — підсумовував він, — зростав її авторитет в масах. Але її соціальна політика не відповідала інтересам трудящих і невдовзі призвела до повного розриву з власним народом, що, зрештою, зумовило крах Центральної Ради і закономірний перехід у табір ворогів революції»49.

1 История национально-государственного строительства в СССР 1917–1978: В 2-х т. Т. 1. Национально-государственное строительство в СССР в переходный пе­­­риод от капитализма к социализму (1917–1936). — 3-е изд., доп. и перераб. — М., 1979.

2 Гамрецкий Ю., Тимченко Ж., Щусь О. Триумфальное шествие советской власти на Украине.— К., 1987.— С. 2, 28, 29, 30 та ін.

3 Винниченко В. Щоденник: У 2-х т. Т.1. 1911–1920.— Едмонтон; Нью-Йорк, 1980.— С. 309.

4 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. В 7 т. — Скрентон, 1962. — (Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Бібліотека українознавства. — Т. 10). Єдиний вiдомий нам цiкавий аналiз роботи Стахiва див: Прохода В. Уваги до працi д-ра Матвiя Стахова «Україна в добi Директорiї УНР» (Т.Т. 1–7, 1962–1966, Скрентон, США) // Український iсторик. — 1967. — № 1–2 (13–14). — С. 91–102. Головний висновок автора, який в 1919 р. обiймав посаду начальника штабу Коростенської групи Армiї УНР, полягав у тому, що «нацiональна революцiя для Великої України прийшла перед-часно. Пiсля двохсот­лiтнього нацiонального духовно-культурного понево­лення український народ був в стадiї етногенези. Процеси нацiогенези почались «в огнi i бурi революцiї...».

5 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. Власними силами. — С.12.

6 Там само. С. 12–13. В іншому місці цієї ж праці автор вважає першим періодом діяльності Директорії час від 15 листопада 1918 р. до 12 січня 1919 р. Див.: Там са­­мо. С. 220.

7 Пеленський Я. Гетьманат Павла Скоропадського. Міфи та дійсність // Останній Гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. — К., — 1993. — С. 5–6.

8 Говорячи сучасною мовою, В. Винниченко активно використовував службове становище в особистих цiлях упродовж 1917–1919 рр. Див.: Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського (Володимир Виннченко та Микита Шаповал по допомогу до Москви — до Ленiна). — (Б.м.), 1973. — С. 320–326.

9 Там само. С. 157.

10 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— Рим, 1989. — С. 264.

11 Шкільник М. Україна в боротьбі за державність в 1917–1921 роках. — Торонто, 1971.— С. 318–320.

12 Полтавська Петлюрiана. Матерiали II Петлюрiвських читань, проведених у Полтавi 15 серпня 1993 р. — Полтава, 1993.— С. 3.

13 Ревегук В. Постать С. Петлюри на тлi української революцiї 1917–1921 рр. // Полтавська Петлюрiана. Матерiали II Петлюрiвських читань, проведених у Полтавi 15 серпня 1993 р.— Полтава, 1993. — С. 8, 10, 12.

14 Там само. С. 28, 29, 30, 32.

15 Там само. С. 38.

16 Там само. С. 39, 40, 42, 43.

17 Ротач П. Науковий внесок професора М.О. Степаненка в петлюрознавство// Там само. С. 58, 65.

18 Никитченко Д. Петлюра на фронтi // Полтавська Петлюрiана. Число 2. Матерiали III Петлюрiвських читань, проведених в Полтавi 5 листопада 1994 р.— Полтава, 1996. — С. 25–29.

19 Литвин С. Симон Петлюра в українській історіографії новітньої доби (1990–1999) (матеріали до бібліографічного покажчика) // Бібліотечний вісник.– 2000. – N1.– С. 44–48.

20 Там само. – С.44.

21 Докл. див.: Богословія. — Рим, 1984. — Т. 48. — С. 109–111.

22 Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народньої Респуб­ліки. — Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто. — 1987. — 50 С. — (Наукове товариство ім. Шевченка. Бібліотека українознавства. — Том 58.— Правнича комісія, ч. 3). Розвідку про М. Чубатого див.: Ленцик В. Микола Чубатий. Спогад про професора і виховника // Богословія. — Рим., 1976. — Том 40. — С. 155–163.

23 Чубатий М. Державний лад…— С. 2.

24 Там само. С. 4, 11.

25 Костів К. Конституційні акти відновленої української держави 1917–1919 років і їхня політично-державна якість. — Торонто, 1964. — 186 С.

26 Там само. С. 9.

27 Там само. С. 181.

28 Там само. С. 182.

29 Там само.

30 Трембіцький В. Хрест в українських державних інсигніях, на гербах та прапорах в 1918–1920 роках // Богословія. — Рим, 1984. — Том 48. — С. 160.

31 Трембіцький В. Дванадцять українських Конституцій // Альманах Українського Народного Союзу. — Джерзі Сіті; Нью Йорк. — 1997. — С. 52–60.

32 Там само. С. 55–58. У черговому випуску «Вісника УН Союзу» В. Трембіцький подав тексти ще двох конституційних документів: Акту соборності та тимчасової конституції УНР, ухваленої Конгресом Трудового Народу України 28 січня 1919 р. — запозичені з публікації Костіва К. «Конституційні акти... »(С. 166–178). Див.: Трем­біцький В. Державні акти УНР. — С. 61–66.