Звільнення від покарання за хворобою

Після вчинення злочину до постановлення вироку або після його постановлення особа може захворіти на психічну або іншу тяжку (непсихічну) хворобу.

Питання про звільнення від покарання особи, яка після вчи­нення злочину і до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, вирішене в ч. 3 ст. 19 КК. Така особа не підлягає покаранню. Суд може застосувати до неї примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

Інші ситуації, пов’язані із звільненням від покарання за хво­робою вирішує ст. 84 КК, незалежно від ступеню тяжкості вчи­неного злочину, виду і строку призначеного за його вчинення покарання.

Першою такою ситуацією є наступна: особа під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, яка позбавляє її мож­ливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Очевидно, що такі особи мають всі ознаки, що відносяться до юри­дичного, психологічного і медичного критеріїв неосудності, хоча на момент вчинення злочину вони і були в стані осудності. Звичай­но, відбувати будь-яке покарання такі особи не можуть. Згідно з ч. 1 ст. 84 КК таку особу суд має звільнити від відбування покаран­ня, незалежно від тяжкості вчиненого нею злочину, строків невід-бутого покарання тощо. Він може застосувати до неї примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 КК (будуть розглянуті далі). Якщо ж судово-психіатрична експертиза дійде висновку, що психічна хвороба, на яку захворіла особа, непозбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, суд нецзобов’язаний звільняти її від покарання.

Другою ситуацією є така: особа після вчинення злочину або після постановлення вироку захворіла на іншу тяжку (не пси­хічну) хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання. На­явність такої хвороби до постановлення вироку підстав для зас­тосування ст. 84 КК не дає.

Перелік таких хвороб встановлений спільним наказом Дер­жавного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 р. ¹ 3/6. Йдеться про найбільш тяжкі форми туберкульозу, інфек­цію вірусу імунодефіциту людини, злоякісні новоутворення, тяжкі прояви хвороб ендокринної системи, органів кровообігу тощо. Наявність саме такої хвороби і факт її перешкоджання відбуванню покарання має встановити спеціальна лікарська ко­місія, а при потребі — призначена судом судово-медична експер­тиза.

Незалежно від висновків лікарів, суд може прийняти рішення про звільнення особи від покарання, або не приймати такого рі­шення. Особа, яка захворіла іншою тяжкою хворобою, залишаєть­ся в здоровому глузді і щодо неї, хоч і обмежено, можуть здійсню­ватися передбачені законом заходи примусового і виховного характеру. Треба також мати на увазі, що в системі Державного департаменту України з питань виконання покарань існує мере­жа медичних стаціонарів для лікування хворих всіх профілів. Нарешті, деякі засуджені до позбавлення волі, в першу чергу убивці, сексуальні маніяки тощо, як правило, не заслуговують та таку милість, та й можуть бути схильні до рецидиву.

Отже, суд вирішує питання про звільнення такої категорії осіб від покарання або подальшого його відбування, враховуючи тяжкістьц вчиненого злочину, характеру, захворювання особи засудженого та іншіуобставиниусправи. Суд також враховує пове­дінку засудженого під час відбуття покарання, ставлення до праці, ступінь його виправлення, чи не ухилявся він від призначеного лікування, а також інші обставини.

І якщо суд дійде висновку про доцільність звільнення від покарання на підставі ч. 2 ст. 84 КК, він приймає позитивне рішення.

Треба зауважити, що засуджені, щодо яких службовою пере­віркою встановлено, що їх хвороба є результатом навмисного заподіяння собі ушкоджень під час відбування покарання, на звільнення від дальшого відбуття покарання через хворобу не представляються, за винятком випадків, коли під час заподіян­ня таких ушкоджень особа перебувала в стані гострого психіч­ного розладу, що підтверджено лікарями-фахівцями (ч. 2 п. 2¹ постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1973 р. ¹ 8 “Про практику застосування судами законодав­ства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захво­ріли на тяжку хворобу”).

Нарешті, третьою ситуацією є така, коли військовослужбовці, засуджені до одного із трьох видів покарання: службового обме­ження, арешту (який відбувається згідно з ч. 2 ст. 60 КК військо­вослужбовцями на гауптвахті) або тримання в дисциплінарному батальйоні, визнаються в ході відбування покарання непридат­ними до військової служби за станом здоров’я. У таких випад­ках вони обов’язково і остаточно звільняються судом від пока­рання (ч. 3 ст. 84 КК).

Що ж до звільнення від покарання осіб, що захворіли на пси­хічну або іншу тяжку хворобу, то у разі їх одужання, вони по­винні бути направлені для відбування покарання.

При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися при­мусові заходи медичного характеру (тобто до хворих на психіч­ну хворобу), зараховується в строк покарання за правилами, пе­редбаченими в ч. 5 ст. 72 КК, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медич­ного характеру (ч. 4 ст. 84 КК). Отже, особам, які звільнені від покарання у зв’язку із захворюванням на іншу тяжку хворобу в разі їх вилікування строк лікування у строк відбутого пока­рання не зараховується.

Особи, звільнені від покарання у зв’язку з захворюванням на психічну або іншу тяжку хворобу, не можуть (навіть у разі оду­жання) бути примушені для подальшого відбування покарання, якщо закінчилися строки давності, передбачені ст. ст 49, 80 КК, або у наявності є інші підстави для звільнення від покарання (наприклад, акт амністії).

Особи, звільнені від подальшого відбування покарання, мають вважатися такими, що мають судимість на загальних підставах (ст. 89 КК), крім осіб, до яких застосовані примусові заходи ме­дичного характеру.

Амністія

Амністія (від грец. Атпезііац— забуття, прощення) — це акт законодавчої влади, який приймається Верховною Радою Ук­раїни як закон і яким повністю або частково звільняються від кримінальної відповідальності і покарання певні категорії осіб, винних у вчиненні злочинів.

Амністія оголошується законом про амністію, який приймається відповідно до положень Конституції України, Кримінального ко­дексу України та Закону України від 1 жовтня 1996 р. (із зміна­ми і доповненнями) “Про застосування амністії в Україні”.

Згідно з ч. 3 ст. 92 Конституції амністія оголошується Зако­ном України, тобто знаходиться у компетенції Верховної Ради України.

Питанням амністії присвячені ст. 44, 85, 86 КК, п. 4. ч. 1, ч. 2, 3, 5 ст. 6 КПК, а також ст. 152, ч. 1 ст. 154 КВК.

Таким чином, треба вважати, що амністія є комплексним інсти­тутом державного, кримінального й кримінально-процесуально­го і кримінально-виконавчого права.

Приймаючи рішення про амністію, держава підкреслює гума­ністичний напрям у своїй внутрішній політиці, дає можливість певним категоріям злочинців відчути піклування про себе і не допускати вчинення злочинів у майбутньому.

Акт амністії не змінює і не відміняє кримінальний закон, що передбачає відповідальність за діяння, вчинене амністованою осо­бою. Амністія не кидає тіні на законність і обґрунтованість ви­року, винесеного такій особі, не реабілітує її.

Акт амністії поєднує в собі звільнення як від кримінальної відповідальності, так і звільнення від покарання (ст. 44, 85, 86 КК, ст. 1 Закону від 1 жовтня 1996 р.).

Амністія згідно з прийнятим законом розповсюджується на певні категорії осіб (тобто має не персоніфікований характер), які на думку законодавців, заслуговують на застосування до них цього акту. Категорії цих осіб і умови їх звільнення визнача­ються в кожному акті про амністію окремо.

Акт амністії приймається з нагоди певної знаменної події в житті держави (“День незалежності” тощо). Закон про амністію не може прийматися частіше одного разу протягом календарного року (крім так званих умовних амністій).

У всіх випадках не підлягають амністії:

1) особи, яким смертну кару (призначену у часи, коли вона була передбачена законом) в порядку помилування замінено на позбавлення волі, і особи, засуджені до довічного позбавлення волі;

2) особи, що мають дві і більше судимості за вчинення умис­них тяжких і особливо тяжких злочинів;

3) особи, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обстави­нах;

4) особи, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого чи особливо тяжкого злочину (крім злочинів, передбачених у п. 3) і які відбули менше половини призначеного вироком суду основ­ного покарання.

Законом про амністію може бути передбачено:

1) повне звільнення зазначених у ньому осіб від криміналь­ної відповідальності чи від відбування покарання (як основного, так і додаткового);

2) часткове звільнення зазначених у ньому осіб від відбуван­ня призначеного судом покарання (як основного, так і додатко­вого);

3) заміна засудженим покарання або його невідбутої части­ни більш м’яким покаранням (ч. 3 ст. 86 КК).

У першому випадку така амністія зветься повною, у другому і третьому — частковою.

Судимість законом про амністію не знімається. Це питання вирішується на підставі ст. 88–91 КК із врахуванням фактично відбутого покарання.

Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно (маються на увазі ті злочини, по яких особи, що їх вчинили, підлягають амністії). Амністія не поширюється на злочини, що тривають або продов­жуються (див. розділ “Множинність злочинів”), якщо вони закін­чені, припинені або перервані після прийняття закону про амніс­тію. Наприклад, якщо людина незаконно зберігала вибухові речовини (ч. 1 ст. 263 КК), і на осіб, які вчинили цей злочин, з певної дати була оголошена амністія, то продовження зберіган­ня цих речовин означає, що амністія на цей злочин не поши­рюється.

Законом передбачена ще так звана умовна амністія, яка прак­тично не застосовувалася. Її суть сформульована таким чином: “У виняткових випадках, з метою припинення суспільно небезпеч­них групових проявів, чинність амністії може бути поширено на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених в за­коні про амністію” (ч. 2 ст. 4 Закону від 1 жовтня 1996 р.).

На вже виконане до вступу в силу закону про амністію пока­рання майнового характеру (конфіскація майна, штраф) цей акт не поширюється. У той же час амністія не звільняє від обов’язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду (йдеться про необхідність по­дальшого виконання амністованим його обов’язків, що випли­вають із задоволеного судом цивільного позову, пов’язаного із вчиненням злочину).

Остаточне рішення у справах конкретних осіб, що підпадають під амністію, приймає суд. Він приймає рішення, впевнившись, що особа відповідає всім вимогам, які сформульовані в законі про амністію.

Якщо акт амністії вступає в силу, коли справа знаходиться у стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання (ч. 2 ст. 6 КПК). Закриття справи за актом амністії не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку (ч. 3 ст. 6 КПК).

Помилування

Помилування — це акт Президента України, за яким певна особа (група осіб) повністю або частково звільняється від пока­рання.

Згідно з п. 27 ч. 1 ст. 106 Конституції України помилування є прерогативою глави держави.

Питання помилування також регламентується ст. 44, 85, 87 КК. Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. ¹ 588/2000 затверджено Положення “Про порядок здійснення помилуван­ня”.

У ч. 1 ст. 44 КК зазначається, що особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності на підставі акта помилування. Таким чином, закон наділяє Президента правом помилування осіб, відносно яких ще не було постановлено обви­нувального вироку, але така форма помилування у практиці не зустрічається, не зазначена вона і у затвердженому Указом Пре­зидента України Положенні “Про порядок здійснення помилу­вання”.

У вказаному Положенні зафіксовано, що клопотання про поми­лування може бути подано після набрання вироком законної сили (ч. 1 ст. 4). Із клопотанням про помилування можуть зверта­тись засуджена особа, а також захисник, батьки, дружина (чоло­вік), діти, законний представник, громадські організації (ст. 3).

Помилування засуджених здійснюється у вигляді:

• заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк. Цей строк має бути не менше двадцяти п’яти років (ч. 2 ст. 87 КК). У разі засудження особи до довічного позбавлення волі клопотання про помилування її може бути подано після відбуття нею не менше як двадцяти років при­значеного покарання (ч. 2 ст. 4 Положення);

• повного або часткового звільнення від відбування як основ­ного, так і додаткового покарання;

• заміни покарання або його невідбутої частини більш м’яким

покаранням.

Про помилування Президент України видає Указ (ст. 16 По­ложення). Він має персоніфікований характер. Якихось додат­кових рішень для виконання Указу не потрібно.

Коло засуджених осіб, відносно яких може бути здійснено по­милування законом не визначене. Практично це може бути будь-який засуджений і Президент може прийняти відносно нього будь-яке з вказаних рішень зразу після засудження до покарання або в ході його відбування (певні обмеження для помилування засуд­жених до довічного позбавлення волі були наведені вище).

Під час розгляду клопотання про помилування враховуються: характер і ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа засудже­ного, його поведінка, ставлення до праці, участь у громадському житті в місцях відбування покарання, строк відбутого покарання та інші обставини; думка керівника установи виконання пока­рань або іншого органу, який відає виконанням вироку, спостережної комісії, служби у справах неповнолітніх, громадських органі­зацій і трудових колективів, а в необхідних випадках також думка місцевого органу виконавчої влади та органу місцевого само­врядування (ст. 12 Положення).

Особа, яку раніше було неодноразово (два і більше разів) за­суджено за вчинення умисних злочинів, або до якої раніше було застосовано амністію, помилування, умовно-дострокове звільнен­ня від відбування покарання, заміну невідбутої частини пока­рання більш м’яким, звільнення від відбування покарання з ви­пробуванням, якщо вона до погашення чи зняття судимості знову вчинила умисний злочин, може бути помилувана лише у винят­кових випадках (ст. 13 Положення).

Клопотання про помилування засуджених, які не стали на шлях виправлення, відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, а також клопотання осіб, засуджених за особ­ливо тяжкі злочини, розглядаються лише за наявністю надзви­чайних обставин (ст. 14 Положення).

Підготовку матеріалів для розгляду клопотання про помилу­вання здійснює Управління з питань помилування Адміністрації Президента України. Підготовлені Управлінням матеріали попе­редньо розглядаються Комісією при Президенті України у пи­таннях помилування. Комісія вносить Президентові пропозиції про застосування помилування.

Контрольні питання

1. Що таке звільнення від покарання? Чим воно відрізняється від звільнення від кримінальної відповідальності?

2. Назвіть види звільнення від покарання.

3. В чому полягає звільнення від покарання у зв’язку з втратою осо­бою суспільної небезпеки?

4. Які умови звільнення від відбування покарання з випробуванням і які обов’язки можуть бути покладені на особу, щодо якої застосо­вано цей інститут?

5. Охарактеризуйте інститут звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років.

6. В чому полягає сутність звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку?

7. Що таке умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і які підстави застосування цього інституту?

8. Які умови заміни невідбутої частини покарання більш м’яким?

9. Охарактеризуйте інститут звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років.

10. Які особливості звільнення від покарання за хворобою?

11. Що таке амністія? До яких осіб вона не застосовується? Які види вона має?

12. Чим характерне помилування?

13. В чому полягає різниця між амністією і помилуванням?

Розділ XVII

СУДИМІСТЬ

17.1. Поняття судимості та її правові наслідки

17.2. Погашення судимості

17.3. Зняття судимості

Поняття судимості

Та її правові наслідки

Судимість — це особливий правовий стан особи, який вини­кає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком щодо неї, яким вона засуджується до певного покарання, і по­в’язаний з настанням для цієї особи певних негативних право­вих наслідків. Стан судимості закінчується її погашенням або зняттям.

Інституту судимості присвячений розділ XIII Загальної час­тини КК (ст. 88-91).

Після вступу в силу обвинувального вироку з призначенням винній особі покарання (в тому числі й зі звільненням від його відбування з випробуванням) у неї виникає стан судимості. Цей стан завершується у певних випадках моментом відбуття пока­рання (закінченням строку випробовування), а у більшості ви­падків він продовжується і після відбуття покарання, до закін­чення певних, встановлених в законі строків.

Отже, строк судимості складається з: а) проміжку часу від вступу вироку у законну силу і до початку його виконання; б) пе­ріоду відбування покарання; в) проміжку часу від відбуття пока­рання (або від звільнення від його подальшого відбування) і до моменту погашення судимості або зняття її судом.

Доцільність інституту судимості обумовлена необхідністю закріплення мети покарання, у першу чергу — спеціального і загального попередження злочинів.

Судимість має правове значення у разі вчинення нового зло­чину, а також в інших випадках, передбачених законами Украї­ни (ч. 2 ст. 88 КК).

Особа, що має судимість, піддається певним обмеженням ци­вільно-правового і адміністративно-правового характеру (т. з. загально-правові наслідки), які покликані сприяти запобіганню нових злочинів і мають певний примусовий вплив. Ці наслідки мають безумовний характер, адже настають в результаті припи­су закону або судового рішення.

Так, наявність у особи судимості є перешкодою для обіймання нею певних посад і заняття певними видами діяльності. Судимість не дозволяє особі бути суддею, нотаріусом, судовим експертом, адвокатом, співробітником прокуратури, служби безпеки, міліції тощо. Не може бути обраним депутатом Верховної Ради Украї­ни, Верховної Ради Автономної Республіки Крим громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину. Особи, які мають судимість за крадіжку, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не мо­жуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об’єднаннях) керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.

За певними категоріями осіб, які мають судимість після відбут­тя покарання у виді позбавлення волі, згідно з законом від 1 груд­ня 1994 р. “Про адміністративний нагляд за особами, звільне­ними з місць позбавлення волі” судом встановлюється адміністративний нагляд, який пов’язаний з певними обмежен­нями їх прав і свобод.

Поруч із загально-правовими наслідками особа, що має су­димість, може відчути наслідки кримінально-правового харак­теру, пов’язані із цим станом. Але вони мають умовний харак­тер, тобто настають тільки у випадках, коли особа, перебуваючи у стані судимості, вчинить новий злочин. Отже можливість на­стання цих наслідків є важливим запобігальним чинником для впливу на особу, що має судимість.

Так, у частині статей Особливої частини КК наявність суди­мості за аналогічний злочин є кваліфікуючою ознакою. Напри­клад, порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ст. 213 КК) буде кваліфікуватися за ч. 2 цієї статті, якщо вчи­нене особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією стат­тею.

Судимість також входить у більш широке поняття, яким є повторність злочину. Вчинення тотожного (а в певних випадках і однорідного) злочину за наявності судимості за аналогічне діян­ня є різновидом повторності, що теж у багатьох випадках є ква­ліфікуючим чинником. Скажімо, вчинена повторно (в т. ч. і за наявності судимості) легалізація (відмивання) доходів, одержа­них злочинним шляхом, кваліфікується за ч. 2 ст. 209 КК.

Вчинення злочину особою повторно та рецидив злочину є обста­винами, що обтяжують покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК). Вчинен­ня злочину при наявності судимості за злочин, вчинений раніше, за певних умов збільшує строки настання формально-юридичної підстави для умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК) або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК).

Наявність судимості позбавляє можливості застосовувати до особи звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 45–48 КК).

Судимість пов’язана із призначенням покарання (в тому числі й зі звільненням від його відбування з випробуванням). Тому особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнені від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, а також які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають суди­мості (ч. 3, 4 ст. 88 КК).

Погашення судимості

Погашення судимості є таким моментом закінчення перебу­вання особи у стані судимості, який здійснюється автоматично (“сам по собі”). Для цього не потрібно ані спеціального рішен­ня суду, ані іншого документа, який би засвідчував даний факт. Але погашення судимості може статися за наявністю певних, встановлених законом, умов.

Ст. 89 КК регламентує строки погашення судимості. Їх мож­на розподілити на три види:

1) Судимість погашається закінченням встановленого виро­ком суду іспитового строку при дотриманні особою передбачених законом вимог. Так, особи, засуджені відповідно до ст. 75 і 79 КК, якщо протягом вказаного строку вони не вчинять нового злочину, виконають обов’язки, покладені на них судом у відповід­ності зі ст. 76 КК, і не порушать вимог, передбачених ст. 78, 79 КК, звільняються судом від реального відбуття покарання після збігу іспитового строку і вважаються такими, що не мають суди­мості. Це означає, що їх судимість погашається. Якщо строк додаткового покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання (п. 1 і 2 ст. 89 КК).

2) Судимість погашається в момент відбуття особою певних видів покарання: позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, службового обмеження для військо­вослужбовців або тримання в дисциплінарному батальйоні війсь­ковослужбовців чи дострокового звільнення від цих покарань, після відбуття військовослужбовцем покарання на гауптвахті замість арешту (п. 3–4 ст. 89 КК).

3) Судимість погашається після відбуття особою покарання через певні, вказані в законі строки, які диференційовані залеж­но від виду покарання і ступеню тяжкості вчиненого злочину: штраф, громадські роботи, виправні роботи — через рік з дня відбуття покарання; обмеження волі, а також позбавлення волі за злочини невеликої тяжкості — через два роки з дня відбуття покарання; позбавлення волі за злочин середньої тяжкості — через три роки з дня відбуття покарання; позбавлення волі за тяжкий злочин — через шість років з дня відбуття покарання; позбавлення волі за особливо тяжкий злочин — через вісім років з дня відбуття покарання (п. 5–9 ст. 89 КК).

Закон має на увазі відбуття як основного так і додаткового покарання. Скажімо, особа була засуджена на чотири роки поз­бавлення волі і як додаткове покарання їй було призначено три роки позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Строк погашення судимості почне обчислю­ватися після семи років і буде визначатися залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину.

При умовно-достроковому звільненні або іншому достроково­му звільненні від відбування покарання строк судимості починає обчислюватися не з моменту закінчення призначеного су­дом строку покарання, а з моменту фактичного дострокового звільнення особи від відбування основного і додаткового пока­рання.

Якщо невідбуту частину покарання було замінено більш м’я­ким покаранням, то строк погашення судимості обчислюється з дня відбуття більш м’якого покарання (основного та додаткового) (ч. 4 ст. 90 КК).

Сплив вказаних в п. 5–9 ст. 89 КК строків погашення суди­мості призводить особу до стану, коли вона визнається такою, що не має судимості, тільки у випадках, коли під час перебігу вказа­ного строку нею не буде вчинено нового злочину.

Якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку по­гашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку пога­шення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання (основ­ного та додаткового) за останній злочин (ч. 5 ст. 90 КК).

Тобто перебіг цих строків судимості (інколи їх не два, а більше у однієї особи) здійснюється паралельно і кожний закінчується в строки, вказані в законі.

В разі засудження особи за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) чи сукупністю вироків (ст. 71 КК) строк погашення судимості повинен обчислюватися з моменту відбуття остаточного пока­рання, але для кожного злочину, за вчинення якого відбула по­карання особа, цей строк буде самостійним, залежно від кате­горії злочинів і в розрізі диференційованих згідно з п. 5–9 ст. 89 КК строків.

Скажімо, за сукупністю злочинів особа була засуджена за на­ругу над могилою (ст. 297 КК) до одного року позбавлення волі і за кваліфіковане хуліганство (ч. 4 ст. 296 КК) до шести років позбавлення волі. Остаточне покарання було призначене у виді семи років позбавлення волі. Після відбуття цього строку (або після дострокового звільнення від відбуття покарання) почина­ється перебіг строків погашення судимості, який для злочину середньої тяжкості (ст. 297 КК) становить три роки, а для тяж­кого злочину (ч. 4 ст. 296 КК) — шість років.

Зняття судимості

Зняття судимості полягає у припиненні стану судимості постановою судді до закінчення встановлених ст. 89 КК строків погашення судимості.

Тобто йдеться про дострокове зняття судимості порівняно зі строками погашення її.

Зняття судимості можливе тільки при засудженні особи до обмеження або позбавлення волі (ч. 1 ст. 91 КК). Зняття суди­мості при засудженні до інших видів покарання недоцільне, адже по їх відбутті строк судимості становить всього один рік.

Закон не пов’язує зняття судимості зі ступенем тяжкості вчи­неного особою злочину та строком відбутого покарання.

Підставою застосування інституту зняття судимості є те, що особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення (ці положення розглянуті в параграфі про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання).

Зняття судимості можливе тільки постановою судді і допуска­ється лише після закінчення не мнеш як половини зазначеного у ст. 89 КК строку погашення судимості.

Порядок зняття судимості встановлюється ст. 414 КПК.

Клопотання про зняття судимості розглядається за участю особи, яка його порушила, а у разі звернення з клопотанням колективу підприємства, установи, організації — за участю та­кож їх представника.

Якщо суддя відмовить у достроковому знятті судимості, пов­торне клопотання може бути порушено не раніше як через рік з дня відмовлення.

Інститут погашення судимості є обов’язковим, а зняття суди­мості — факультативним, таким, що вирішується судом стосов­но конкретного клопотання. Водночас як погашення, так і зняття судимості є чинником остаточним і безумовним.

Контрольні питання

1. Які правові наслідки пов’язані з судимістю?

2. Що таке погашення судимості?

3. Охарактеризуйте зняття судимості і його умови.

Розділ XVIII

примусові ЗАХОДИ медичного

ХАрАктерУ ТА примусове

ЛІКУВАННЯ

18.1. Поняття та мета примусових заходів медичного характеру й примусового лікування

18.2. Види примусових заходів медичного характеру

18.3. Застосування примусових заходів медичного характеру й примусового лікування