Особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності

У розділі XV Загальної частини КК передбачено специфіч­ний, характерний тільки для неповнолітніх злочинців вид звільнення від кримінальної відповідальності: із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК). У цьому розділі також визначені пільгові умови звільнення від криміналь­ної відповідальності осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнад­цяти років, у зв’язку із закінченням строків давності, порівняно з умовами, передбаченими у ст. 49 КК.

Примусові заходи виховного характеру є заходами криміналь­но-правового впливу, але вони не є кримінальним покаранням і можуть застосовуватись замість нього. В основі своїй вони є захо­дами виховання, переконання і, базуючись на принципах гуманіз­му і економії кримінального покарання, мають на меті вплинути на неповнолітнього таким чином, щоб відвернути його від подаль­ших злочинних намірів. Елемент примусу у вказаних заходах має не головне значення, хоча його вага різна стосовно окремих їх видів.

Перелік примусових заходів виховного характеру дається у ч. 2 ст. 105 КК.

1) Застереження. За своєю суттю воно є попередженням про більш суворий підхід до неповнолітнього у разі кримінального рецидиву з його боку.

2) Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього. “Під обмеженням дозвілля і вста­новленням особливих вимог щодо поведінки неповнолітнього слід розуміти: обмеження перебування поза домівкою в певний час доби; заборону відвідувати певні місця, змінювати без згоди органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживання, навчан­ня чи роботи, виїжджати в іншу місцевість; вимогу продовжити навчання, пройти курс лікування при хворобливому потягу до спиртного або вживанні наркотичних засобів, психотропних ре­човин, їх аналогів тощо” (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 травня 2002 р. ¹ 6 “Про практику розг­ляду судами справ про застосування примусових заходів вихов­ного характеру”).

3) Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання.

“Вирішуючи питання про передачу неповнолітнього під на­гляд батьків чи осіб, які їх заміняють, або окремих громадян, суд повинен виходити з даних, що їх характеризують. Неприпус­тимо передавати неповнолітнього під нагляд батька або матері, які позбавлені батьківських прав, а також батьків чи інших осіб, котрі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього.

Неповнолітній може бути переданий під нагляд педагогіч­ного колективу навчального закладу тільки за місцем навчання, а трудового колективу — за місцем роботи при наявності да­них про те, що цей колектив спроможний здійснювати належ­ний контроль за поведінкою неповнолітнього та позитивно впли­вати на його виховання” (п. 6 постанови).

4)                              Покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнад­
цятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку
відшкодування заподіяних майнових збитків.

Призначаючи цей захід, суд має встановити, що неповнолітній досяг п’ятнадцятирічного віку і може реально відшкодувати за­подіяні злочином (в результаті крадіжки, хуліганства тощо) майнові збитки.

5)                              Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-
виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення,
але на строк, що не перевищує трьох років.

“Роз’яснити, що до спеціальних навчально-виховних установ, передбачених п. 5 ч. 2 ст. 105 КК, направляються неповнолітні, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного ха­рактеру...”

До спеціальних навчально-виховних установ належать загально­освітні школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації. Статус зазначених установ визначений Законом від 24 січня 1995 р. “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”... (п. 8 постанови).

До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусо­вих заходів виховного характеру. Тривалість заходів виховного характеру, передбачених у п. 2 та 3 ч. 2 ст. 105 встановлюється судом, який їх призначає (ч. 3 ст. 105 КК).

“Судам слід мати на увазі, що передбачений ч. 2 ст. 105 КК перелік примусових заходів виховного характеру є вичерпним.

Поряд із застосуванням одного чи кількох із них суд може в передбаченому законом порядку призначити неповнолітньому вихователя” (п. 4 постанови).

Згідно з ч. 1 ст. 97 КК неповнолітній, який вчинив злочин, може бути звільнений судом від кримінальної відповідальності із застосуванням до нього примусових заходів виховного харак­теру, якщо буде встановлено, що: 1) злочин вчинено ним вперше; 2) цей злочин є злочином тільки невеликої тяжкості; 3) його виправлення можливе без застосування покарання. Прийняття такого рішення є правом, а не обов’язком суду.

Згідно з ч. 2 ст. 97 КК примусові заходи виховного характеру суд застосовує також до особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, але вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК.

Отже мова в ч. 2 ст. 97 КК іде про осіб, які вчинили діяння, передбачене як злочин у КК, але не досягли на цей момент відпо­відно чотирнадцяти або шістнадцяти років (залежно від мінімаль­ного віку, з якого настає кримінальна відповідальність за це діян­ня). Такі особи не є суб’єктами злочину і не можуть бути покарані за його вчинення. Але очевидно, що певне владне реагування на такі випадки необхідне. Воно і полягає в застосуванні до таких осіб примусових заходів виховного характеру. Мінімальний вік цих осіб стосовно першого, другого і третього заходу не встанов­лений, щодо четвертого — він дорівнює п’ятнадцяти рокам, що ж до п’ятого, як про це сказано у ст. 8 Закону “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для не­повнолітніх”, — одинадцяти.

Пленум Верховного Суду України у п. 10 згаданої вище по­станови підкреслив, “що згідно зі ст. 8 Закону від 24 січня 1995 р. до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направля­ються неповнолітні віком від 11 до 14 років включно, а до про­фесійного училища соціальної реабілітації — від 14 років.

Учні тримаються в зазначених установах в межах установле­ного судом строку, але не більше трьох років: у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації — до досягнення ними 14, у про­фесійних училищах соціальної реабілітації — 18 років, а у ви­няткових випадках (якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки) за рішенням суду — відповідно 15 і 19 років”.

Таке рішення суду відносно осіб, що не досягли віку кримі­нальної відповідальності, є безумовним.

Що ж до неповнолітніх, до яких судом були застосовані при­мусові заходи виховного характеру замість покарання (тобто до тих, що є суб’єктами злочину), це рішення є умовним. Згідно з ч. 3 ст. 97 КК у разі ухилення неповнолітнього, що вчинив зло­чин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються і він притягується до кримі­нальної відповідальності.

Таким ухиленням треба вважати і вчинення неповнолітнім під час застосування до нього примусових заходів виховного характеру нового злочину. Відповідальність у таких випадках повинна наставати за сукупністю вироків (ст. 71 КК).

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до такої відпові­дальності осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосовується відповідно до ст. 49 КК (тобто загальних вимог, які дають підстави для висновку, що цей інститут дав­ності повинен бути застосований) з урахуванням положень, пе­редбачених ст. 106 КК. До вказаної категорії осіб (незалежно від їх віку на момент вирішення питання про звільнення) зако­ном (ч. 2 ст. 106 КК) в більшості випадків встановлені скоро­чені, порівняно із загальними, зазначеними в ст. 49 КК, строки давності:

1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості (за ст. 49 КК можливе і три роки);

2) п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяж­кості (так і в ст. 49 КК);

3) сім років — у разі вчинення тяжкого злочину (за ст. 49 КК — десять років);

4) десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочи­ну (за ст. 49 КК — п’ятнадцять років).

До неповнолітнього можливе застосування й інших видів звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до ст. 45–48 КК.