Медичного характеру й примусового лікування

Примусові заходи медичного характеру та примусове лікуван­ня призначаються судом без вказівки на тривалість строку засто­сування цих заходів. Адже у кожному окремому випадку хвороб­ливий стан особи може мати різні характеристики і передбачити попередньо строк необхідного лікування неможливо.

Оскільки лікування носить примусовий характер і призна­чається за рішенням суду, за його виконанням встановлюється судовий нагляд. Це стосується як примусових заходів медичного характеру, так і примусового лікування від алкоголізму чи нар­команії. Проходження курсу примусового лікування від інших хвороб, небезпечних для здоров’я не тільки особи, яка проходить курс такого лікування, а і сторонніх людей, контролюється орга­ном, що виконує покарання.

Ситуацію щодо осіб, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру, суд розглядає не рідше, ніж кожні шість місяців, приймаючи на підставі медичних висновків рішення про продовження, зміну або припинення застосування цих заходів.

Так, згідно з ч. 1 ст. 95 КК, продовження, зміна або припинен­ня застосування примусових заходів медичного характеру здійс­нюється судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомо­гу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

У разі припинення застосування примусових заходів медич­ного характеру через змінення психічного стану особи на краще, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом (ч. 3 ст. 95  КК).

Щодо примусового лікування, то воно застосовується до осо­би, відносно якої судом постановлено обвинувальний вирок, не­залежно від покарання. Наявна у засудженого хвороба, що ста­новить небезпеку для здоров’я інших осіб, може мати безпосереднє відношення до факту вчинення злочину (вчинення наркоманом крадіжки для придбання на викрадене наркотичних засобів, за­раження венерично хворою особою іншої особи тощо), але й може такого відношення не мати (хворий на СНІД вчинив вбивство, особа, що має відкриту форму туберкульозу, вчинила хуліганство тощо). У всіх випадках факт наявності хвороби і те, що вона становить небезпеку для здоров’я інших осіб, має бути доведено відповідним висновком лікувальної установи (ч. 4 ст. 324 КПК).

У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів пока­рань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікуваль­них закладах (ч. 2 ст. 96 КК).

Питання про припинення примусового лікування від алко­голізму чи наркоманії, призначеного відповідно до ст. 96 КК, вирішується суддею районного (міського) суду за місцем зна­ходження виправно-трудової установи (зараз — кримінально-виконавчої установи) або медичного закладу, де засуджений пе­ребуває на лікуванні, за поданням адміністрації цієї установи чи закладу на підставі висновку лікарської комісії (ч. 2 ст. 411¹ КПК).

Контрольні питання

1. Дайте визначення понять “примусові заходи медичного характеру” й “примусове лікування”.

2. Яку мету переслідує застосування примусових заходів медичного характеру й примусового лікування?

3. Що спільного й що розбіжного в покаранні, з одного боку, й приму­сових заходах медичного характеру й примусовому лікуванні — з другого?

4. Чим відрізняються примусові заходи медичного характеру від при­мусового лікування?

5. До кого можуть бути застосовані примусові заходи медичного ха­рактеру?

6. Назвіть види примусових заходів медичного характеру.

7. Який порядок продовження, зміни або припинення застосування примусових заходів медичного характеру?

Розділ XIX

особливості КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА покАрАння

НЕПОВНОЛІТНІХ

19.1. Проблема кримінальної відповідальності неповнолітніх

19.2. Особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності

19.3. Види покарань, що застосовуються до неповнолітніх, і особливості їх призначення

19.4. Особливості звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування

19.5. Особливості погашення та зняття судимості відносно неповнолітніх

Проблема кримінальної

Відповідальності неповнолітніх

Неповнолітні — це особи у віці від 14 років до 18 років. Малолітні — особи, які не досягли чотирнадцяти років (ст. 6 СК України).

Від природи неповнолітні за біологічними і психологічними показниками значно відрізняються від осіб повнолітніх (дорос­лих), що і визначає особливості їх соціального і правового статусу.

Державні органи й установи повинні здійснювати, головним чином, “батьківські” заходи щодо неповнолітніх, максимально сприяючи їх соціалізації, вихованню достойними громадянами держави. Кримінально-правові заходи державного примусу вель­ми небажані щодо неповнолітніх. Адже неповнолітні не мають достатнього життєвого досвіду, легко піддаються навіюванню, не завжди розуміють різницю між моральним і аморальним, у них в значній мірі відсутні необхідні знання, навички соціальної поведінки, адекватна оцінка своїх вчинків.

І все ж, сьогоднішній стан злочинності в Україні, в тому числі серед неповнолітніх, не дає можливості відмовитись від застосу­вання до них заходів кримінально-правового впливу, коли інші види державного впливу вичерпані або неефективні.

Законом встановлений оптимальний вік, з якого можлива кримінальна відповідальність громадян, — шістнадцять років і тільки за деякі злочини, суспільна небезпека яких очевидна і для осіб молодшого віку — з чотирнадцяти років (ст. 22 КК).

Головною метою застосування кримінально-правових заходів щодо неповнолітніх, які вчинили злочин, є їх виправлення, недо­пущення рецидивних проявів з їх боку. Неповнолітній злочи­нець повинен відчути особливість підходу суспільства до питан­ня його відповідальності за вчинене.

Відправною позицією кримінального законодавства є така, що вчинення злочину неповнолітнім завжди є обставиною, що по­м’якшує покарання (п. 3 ч. 1 ст. 66 КК). Закони про амністію в першу чергу розповсюджуються на неповнолітніх злочинців. Але цього недостатньо.

У КК міститься розділ XV Загальної частини “Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх”. Всі ці особливості мають виключно пільговий характер порівняно з кримінальною відповідальністю і покаранням повнолітніх зло­чинців.

Підстави і принципи кримінальної відповідальності непов­нолітніх єдині із тими, що закон встановлює для дорослих.

На них розповсюджуються положення норм Загальної і Особ­ливої частин КК, за тими виключеннями і відмінностями, які зазначені в розділі XV Загальної частини.

Ці виключення й відмінності стосуються питань звільнення від кримінальної відповідальності, видів і розмірів покарань, що застосовуються до неповнолітніх, звільнення їх від відбування покарання, погашення та зняття з них судимості.