У зв’язку із втратою особою суспільної небезпеки

Згідно з ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.

Отже, суд, визнаючи особу винною, звільняє її від покарання при визнанні:

1) що нею був вчинений злочин тільки невеликої або серед­ньої тяжкості;

2) що на час розгляду справи в суді особу не можна вважати суспільно небезпечною.

Підставою для такого висновку має бути визнання того, що особа має бездоганну поведінку і сумлінне ставлення до праці на момент постановлення вироку, а отже, цілі, які ставляться перед покаранням, досягнуті й без його призначення.

Час бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці з боку особи може стосуватися періодів як до вчинення злочину, так і після його вчинення. Якщо такі показники характерні для особи тільки після вчинення злочину, то реально це можна оці­нити тільки при спливу достатньо значного часу.

Бездоганність поведінки визначається як мінімум відсутніс­тю за досліджуваний час адміністративних та інших правопору­шень, а також аморальних вчинків з боку особи. Важливим чин­ником є і наявність обставин, що пом’якшують покарання, особливо тих, що передбачені в п. 1 і 2 ч. 1 ст. 66 КК.

Сумлінне ставлення до праці визначається як мінімум чес­ним виконанням своїх трудових і професійних обов’язків. Якщо людина не за своїм бажанням є безробітною, але приймає всі залежні від неї заходи для працевлаштування, це не може бути перепоною для застосування ч. 4 ст. 74 КК при наявності всього сказаного вище.

Особа, звільнена від покарання на підставі ч. 4 ст. 74 КК ви­знається такою, що не має судимості (ч. 3 ст. 88 КК).

Звільнення від відбування покарання з випробуванням

Загальний інститут звільнення від відбування покарання з випробуванням (бо є ще один, передбачений ст. 79 КК) регулю­ється ст. ст. 75-78 КК.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням полягає в тому, що, суд, призначивши винному покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років (незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину), дійшовши висновку про можливість виправлення засудженого без відбуван­ня покарання, приймає рішення про звільнення від відбування по­карання, одночасно встановлюючи винному певний іспитовий строк, протягом якого останній повинен довести своє виправлення.

Закон не ставить перед судом якихось формалізованих обме­жень щодо випадків застосування розглядуваного інституту звільнення від відбування покарання. Висновок про можливість його застосування базується на врахуванні судом ступеню тяж­кості вчиненого злочину (характеру реальної участі винного в ньому), особи винного (поведінка до і після вчинення злочину, співпраця із слідством і судом, сімейний стан, здоров’я) та обста­вин, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Водночас очевидно, що застосування випробування недоцільно при вчиненні особою тяжких злочинів (крім можливих випадків другорядної участі у них засудженого або при незакінченому злочині) й особливо тяжких злочинів, при пенітенціарному реци­диві тощо.

Суд вправі застосувати до звільненого від відбування пока­рання з випробуванням додаткові покарання (крім конфіскації майна).

Випробування для осіб, до яких воно застосоване, полягає у тому, що їм призначається іспитовий строк тривалістю від одного року до трьох років. Цей строк не залежить від виду і строку призначеного покарання і встановлюється судом на свій розсуд. Очевидно, що чим суворіше покарання, тим довший іспитовий строк має бути призначений.

Для здійснення контролю за засудженими органами вико­нання покарань суд може покласти на засудженого такі обов’яз­ки:

1) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи;

2) повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання;

3) періодично з’являтися для реєстрації в органи криміналь­но-виконавчої системи.

Крім того, суд може покласти на засудженого обов’язок по­просити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого та пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захво­рювань, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб (ст. 76 КК).

Кількість покладених обов’язків визначається судом.

Контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування пока­рання з випробуванням, протягом іспитового строку здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією за місцем проживання за­судженого, а щодо засуджених військовослужбовців — коман­дирами військових частин (ч. 2 ст. 76 КК, ч. 1 ст. 163 КВК).

Іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення ви­року суду (ч. 1 ст. 165 КВК).

Отже, іспитовий строк пов’язаний із здійсненням постійного контролю за поведінкою засудженого і виконанням ним покладе­них на нього судом обов’язків. До того ж протягом цього строку він вважається таким, що має судимість (ч. 1 ст. 89 КК).

Після закінчення іспитового строку засуджений, який вико­нав покладені на нього обов’язки та не вчинив нового злочину, звільняється судом від призначеного йому покарання (ч. 1 ст. 78 КК).

Негативні наслідки для особи, звільненої від відбування пока­рання з випробуванням, настають, якщо вона:

1) не виконує покладені на неї обов’язки. Невиконанням обов’язків вважається ситуація, коли засуджений не виконав хоча б один з обов’язків, які було покладено на нього судом;

2) систематично вчинює правопорушення, що потягли за со­бою адміністративні стягнення. Систематичним вважається вчи­нення засудженим трьох і більше правопорушень, за які його було притягнуто до адміністративної відповідальності. Ці право­порушення повинні свідчити про небажання особи стати на шлях виправлення.

У таких випадках за поданням кримінально-виконавчої інспек­ції суд направляє засудженого для відбування призначеного по­карання (ч. 2 ст. 78 КК, ч. 2 ст. 166 КВК).

У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку но­вого злочину (будь-якого) суд призначає йому покарання за прави­лами, передбаченими в статтях 71, 72 КК (ч. 3 ст. 78 КК).

Тобто суд відміняє звільнення від відбування покарання з випробуванням і вважає призначене покарання таким, яке підля­гає відбуванню. Покарання за другий злочин складається із по­каранням за перший злочин за правилами призначення пока­рання за сукупністю вироків (ст. 71 КК). Час іспитового строку, що сплинув до вчинення особою нового злочину на строк при­значеного покарання не впливає.

Наприклад, особа була засуджена до виправних робіт стро­ком на два роки із застосуванням ст. 75 КК із іспитовим строком рік і 6 місяців. Через рік вона вчинила новий злочин, за який засуджена до трьох років позбавлення волі. При повному скла­данні покарань суд визначить остаточну міру покарання у виді позбавлення волі строком 3 роки і 8 місяців.