Лекція № 6 Особливості порушень інтелекту та мовлення при відхиленнях психічного розвитку дитини.

Переважання проблематики інтелекту та мовлення при аналізі проблеми відхилень психічного розвитку дитини пов’язане з тим, що саме з оцінками інтелекту корелює успішність у навчанні, соціальна адаптабельність та прояви соціального благополуччя і успіху. Таким чином, саме інтелект та мовлення є найбільш соціально значущими змінними психічного розвитку людини. З іншого боку, при відхиленнях у розвитку найчастіше трапляються випадки ушкодження мислення та мовлення. Скарги на ці складові психіки формулюються у прямій формі або у зв’язку із труднощами у засвоєнні дитиною навчальної програми, є підставою для визначення посильного для неї навчально-виховного закладу. Будь-яке психологічне дослідження повинно відповісти на запитання, чи є у дитини порушення мислення та мовлення, якою мірою вони виражені, який взаємозв’язок між ними. Тому проблема інтелекту та мовлення при відхиленнях у розвитку дітей відображається у змісті діагностичної, корекційно-розвивальної, реабілітаційної роботи з ними.

На сьогодні у психології на питання про психологічну сутність та природу інтелекту немає повної та однозначної відповіді, хоча багато і вітчизняних, і зарубіжних вчених присвячують цій проблематиці свої наукові пошуки. Побудова теоретичної моделі інтелекту при порушеннях психічного розвитку задіює досягнення різних галузей психології. Серед багатьох визначень інтелекту вчені оперують наступними: 1) основна форма пізнання людиною дійсності; 2) процес розуміння, пізнання; 3) здатність до навчання; 4) можливість абстрагувати і встановлювати відношення; 5) спроможність нервової системи модифікуватися; 6) система складних розумових процесів (відчуттів, сприймання, пам'яті, уяви, міркувань тощо).

Сучасні дослідження інтелекту, які ведуться в рамках тестологічного напрямку, дають можливість розширити уявлення про природу інтелекту. В рамках даного підходу його розглядають як множинну структуру у сукупності різних видів інтелекту, що виявляються у різних видах діяльності (музичний, емоційний, соціальний). У сучасній вітчизняній психології інтелект розглядається як сукупність усіх пізнавальних процесів людини. В такому контексті інтелект включає як відчуття і сприймання, так і мислення і уявлення. У більш вузькому значенні він ототожнюється із мисленням, яке розглядається вченими як особливий вид діяльності – інтелектуальна діяльність, як взаємозв’язок ідеальної та практичної складових. За С.Л. Рубінштейном структура інтелектуальної діяльності: усвідомлення проблемної ситуації; висунення гіпотези; етап рішення задачі; перевірка, контроль за результатами і формулюванням міркування з даного питання. Згідно уявлень О.Р. Лурії мисленнєва діяльність має наступну структуру. Етап ознайомлення з задачею, умовами її успішного виконання, а також розуміння логіки і можливості виконання дії. Другий етап мисленнєвої діяльності – виконавчий, як наслідок підбору відповідних засобів та операцій, адекватних виконанню схеми рішення задачі. Третій етап інтелектуальної діяльності – контролюючий – полягає у порівнянні результатів із вихідними умовами задачі. Він може бути попереднім, поточним, підсумковим. П.Я. Гальперін основою структури мислення вважав мисленнєву дію, яка виконує триєдину функцію: орієнтувальну (пізнання і використання людиною сукупності тих об’єктивних умов, які необхідні для успішного виконання заданої дії), виконавчу (реальні перетворення у об’єкті дії), контролюючу (корегування діяльності на орієнтувальному і виконавчому етапі). Термін «інтелектуальний розвиток» у вузькому розумінні трактується як динамічний процес кількісного та якісного вдосконалення мислительних операцій аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення, абстрагування, форм мислення (понять, суджень, умовисновків), а також його видів (наочно-дійового, наочно-образного і словесно-логічного).

Велике значення для спеціальної психології мають проблеми діагностики рівня розвитку інтелекту у дитини, а також вплив інтелектуального розвитку на процес навчання і соціалізації. Виділяють такіформи відхилень інтелектуального розвитку дітей. В умовах стійкого пониження інтелекту на органічній основі мозкових порушень говорять про олігофренію. Слабко виражені відхилення психічного розвитку, в структурі яких є порушення мислення, віднесені до явища затриманого психічного розвитку. При цьому порушення процесу мислення не є переважаючими і провідними,  мають місце рівномірно розподілені загальні і парціальні порушення психічних функцій загалом. Особливі випадки пониження можливостей інтелекту мають діти з комплексними сенсорними дефектами, що зумовлює специфіку та результативність їхнього навчання. Загалом особливості мислення дітей з відхиленням психічного розвитку при розв’язанні інтелектуальних задач проявляються двома типами: несформованість мислення як діяльності; порушення окремих операцій мислення при загальній сформованості мисленнєвої діяльності. 

Найтиповішими особливостями при порушенні операційної сторони мислення є:

1)  переважання конкретного мислення при низькому рівні узагальнення,

2) недостатній рівень словесного опосередкування і перевага функціонального рівня узагальнення,

3) не сформованість самостійності мислення,

4) загальне пониження рівня узагальнення, недоступність задач на класифікацію.

Виконуючи функцію спілкування дитини з дорослим, мовлення є базою для розвитку мислення, становлення вищих психічних функцій загалом, забезпечує можливість планування і регуляції поведінки, а відтак впливає на розвиток особистості дитини в цілому. Р.Є. Левіна виділяє три рівні мовленнєвого недорозвитку:

1) в дітей наявні лише зачатки загальновживаної мови;

2) обмеження мовленнєвого розвитку пов’язане з недорозвитком звуковимови, граматичного ладу, словникового запасу;

3) найбільш поширений рівень, у дітей спостерігаються фонетико-фонематичні і лексико-граматичні порушення: недоліки вимови звуків, порушення складової структури слів, неточне вживання слів, помилки у закінченнях слів тощо. Діти використовують прості речення, уникають складних розгорнутих пояснень.

Лекція 7-8 Соціально-психологічні проблеми дітей з аномаліями у розвитку.

Процес накопичення соціальної інформації людиною, побудова цілісної картини світу є підсумком осмислення нею оточуючого світу, його систематизації та осмислення. В цій картині світу особистість намагається визначити своє положення, позицію, яка залежить від змісту її Я-концепції.

Психологічна реальність людини – це її уявлення про власне Я, своє життя, а також рефлексія спроможності налагоджувати соціальні зв’язки. Загальновизнаним у психології є факт того, що в процесі онтогенезу вона формується під впливом спілкування у соціумі. На початку життя психологічна реальність для дитини структурується, організовується значущими дорослими. Вона залежить від атмосфери у сім’ї, системи дозволів та заборон, рівня домагань батьків щодо майбутнього своєї дитини, її потенційних можливостей тощо.

Психологічна реальність людини зумовлюється також тим, в які соціальні групи вона включена, як організовується її спілкування та взаємодія. Пізнання соціального світу відбувається через систему соціальних інститутів (сім’я, школа, засоби масової інформації, державні заклади, церква тощо), завдяки яким людина засвоює відповідну їм систему цінностей, нормативів. Внаслідок цього особистість адекватно сприймає оточуючий світ, діє в залежності від того, як оцінює ситуацію та реакції інших людей.

В дослідженнях, присвячених соціально-психологічному вивченню проблемних дітей та їхніх батьків містяться дані про те, що в сприйманні людьми проблемної дитини більшою мірою переважають негативні тенденції. Головною є соціальна установка, що «проблемні діти мають недоліки», при цьому слабко виявлені уявлення про їхні позитивні можливості. Вона переважає у свідомості не лише батьків дітей, які нормально розвиваються, але й учителів. Таким чином, з одного боку у проблемних дітей часто вибудовується образ світу як небезпечного, неприємного, що провокує агресію, негативізм, а з іншого боку в соціумі формується негативне ставлення до таких дітей. Тому для активної інтеграції людей з атиповим розвитком у суспільство необхідне сумісне навчання різних категорій дітей, а також розширення взаємних соціальних зв’язків.

У зарубіжній психології на сьогодні сформульований принцип роботи з проблемною дитиною – первинності довіри до її можливостей: «що ви про мене думаєте, такою я і буду». При цьому важливою складовою цього принципу є насамперед професійне виявлення (діагностика) та врахування позитивних актуальних і потенційних можливостей дитини.

Соціальна сітка як сукупність людських взаємин – це ті зв’язки, які налагоджуються з близькими людьми, від яких людина отримує різного роду підтримку (психологічну, фізичну, інформаційну, економічну тощо), тому відіграє важливу роль у збереженні фізичної та психічної цілісності індивіда. Вона може бути різною за розмірами, часом організації, ґрунтується на різних за міцністю зв’язках (сімейних, родинних, дружніх, професійних тощо).

Мікросистема включає всіх осіб, з якими людина налагоджує взаємини. Важливими характеристиками взаємин у мікросистемі дитини є не лише виділення сфер взаємодії (інтенсивність, частота, реальний чи бажаний тип), але й опис таких її особливостей як якість стосунків: підтримка, теплота, дружність, терпимість, конфиденційність, схвалення чи, навпаки, деструкція, конформність тощо.

У проблемної дитини мікросистема її взаємодій має свою специфіку. Вона містить, як і у дитини, яка нормально розвивається, сім’ю, групи ровесників, дитячі заклади (дитячий садочок, школа, гуртки, громадські дитячі організації тощо) та заклади охорони здоров’я. Проте характер мікросистеми і її вплив на проблемну дитину досить специфічний. Зокрема, сім’ї таких дітей часто не повні, батьки зловживають алкоголем, наркомани, з асоціальною поведінкою або ж взагалі діти залишаються сиротами. Іншим чинником звуження соціальної мікросистеми є обмеження кола друзів, що корелюється з мірою замкнутості сім’ї, а також із вираженістю відхилень у розвитку дитини. Зазвичай проблемні діти рідко відвідують гуртки, навчаються у спеціалізованих закладах, проте вони часто спілкуються з лікарями, педагогами, психологами. В контексті розвитку самосвідомості проблемної дитини, оскільки контакти з дорослими будуються не за принципом взаємодії, а впливу, покори, то це часто зумовлює формування залежності від іншої людини, інфантильної довірливості, навіюваності, безініціативності, а іноді і неприйняття дорослих.

В дитинстві основним інститутом соціалізації є сім’я, де дитини отримує перший досвід соціальних взаємин, навички взаємодії, засвоює соціальні ролі. Сім’я є першою групою, до якої дитина вперше усвідомлює свою приналежність. Параметрами діагностичної оцінки сім’ї є: освітній рівень та соціальний статус її членів, спосіб життя, характер взаємин, рівень конфліктності, агресивності у стосунках, емоційна дистантність тощо. Психологи виділяють такі основні параметри аналізу сім’ї як соціального інституту: склад, згуртованість та якість комунікації. У дослідженнях О.Я. Варги, Т.Г. Горячевої зазначені такі детермінанти батьківського ставлення до дитини: особливості особистості батьків; особистісні та клініко-психологічні особливості дитини; соціокультурні та сімейні традиції; особливості сімейного спілкування.

Вчені виділяють такі аспекти впливу сім’ї на проблемну дитину: прийняття-неприйняття дитини з відхиленнями у розвитку; тип ставлення; характер спілкування; організація взаємодії; рівень очікувань стосовно її досягнень тощо. Найбільше досліджень впливу сім’ї проведено стосовно дітей з розумовою відсталістю. Часто в таких сім’ях спостерігаються випадки зловживання алкоголем, наркотиками, в родині наявні психічні розлади, у батьків переважно низький освітній рівень (65%), характерна аморальна поведінка або ж асоціальний спосіб життя загалом, прослідковується також така закономірність, що матері проявляють високу владність стосовно своїх дітей.

Аналіз сім’ї дитини з проблемами у розвитку проводиться на таких рівнях. Соматичному – зміни сім’ї стосуються стану здоров’я членів родини, відмічаються різноманітні соматичні захворювання, астенічні та вегетативні розлади у матері, насамперед. Соціальний рівень аналізу такої сім’ї засвідчує вибірковість та обмеженість зовнішніх контактів внаслідок бажання приховати проблеми розвитку дитини, відгородити її від життєвих труднощів. Загалом у європейській, американській культурі спостерігається орієнтація на активізацію соціальних контактів такої дитини та її сім’ї, а в азійських сім’ях батьки переживають почуття сорому перед родичами, оточуючими, тому виховують дитину вдома, відмовляються від соціальної допомого стосовно її освіти. Психологічний рівень пов’язаний з процесом усвідомлення батьками факту народження неповносправної дитини, коли батьки приймають внутрішнє рішення про своє ставлення до неї (негативне, пасивне, конструктивно-активне).

У зарубіжній психології виділяють такі стадії реакції батьків на неповносправність дитини. Перша: шок, переживання дуже сильних почуттів внаслідок раптового зіткнення з реальністю, втратою очікуваних мрій стосовно дитини. Стадія шоку відтерміновується, коли лікарі зволікають з поданням правдивої інформації про аномалії розвитку дитини, проте у батьків наростає тривога, недовіра до спеціалістів. На цій стадії сім’я потребує особливої уваги та підтримки соціального оточення та фахівців. Друга стадія – нереальних надій, заперечення реальності,як своєрідний спосіб захиститися від болючих почуттів. Батьки відмовляються вірити в те, що з їхньою дитиною щось не гаразд, накопичують необхідний ресурс для того, щоб подолати болючі переживання. Заперечення може мати форму повної невіри у несприятливий діагноз дитини або часткового заперечення серйозності прогнозу її розвитку. Нормальна динаміка другої стадії полягає у поступовому зменшенні інтенсивності заперечення та зростанні усвідомлення реальності, що відкриває шляхи адаптації до неї. Третя стадія – усвідомлення реальності обмежень, пов’язаних з неповносправністю дитини. Це процес прийняття і примирення з втратою можливостей дитини та сім’ї. Ця фаза, як зазначають фахівці, найболючіша для сім’ї, оскільки може набути патологічного перебігу. Діапазон невротичних та психопатологічних розладів у батьків, наприклад, розумово відсталих дітей, досить великий. Мають місце істеричні, тривожні, депресивні розлади зі спробами суїциду, ідеями самозвинувачення, самоприниження. Відкриття того, що життя не скінчилося, що це початок нової дороги є нелегким завданням, проте воно сигналізує про те, що наступила четверта стадія – прийняття, примирення, реорганізація життя. Має місце об’єктивне сприйняття реальності обмежень дитини, реальні очікування щодо майбутнього, переноситься увага на потенціали, можливості дитини. У батьків формується свого роду нова філософія життя, нові цінності, своєму життю вони надають особливого змісту.