Лекція №1-2 Предмет, завдання, принципи патопсихологічного дослідження дітей.

За даними статистики група дітей з проблемами у розвитку в середньому складає від 4,5 до 11%, в залежності від того, які порушення враховуються. При цьому, кількість таких дітей зростає з року в рік, оскільки збільшуються і фактори ризику, які впливають на появу порушень у розвитку дітей.

На сучасному етапі розвитку суспільства розширились зарубіжні контакти, з’явилась можливість познайомитися з дослідженнями колег з інших країн. Досвід розвинутих країн, соціальні перетворення у нас, актуалізують концепцію інтегрованого навчання дітей з порушеннями у розвитку і дітей, які нормально розвиваються. Дані факти, незаперечно, впливають на формування програм підготовки спеціалістів для роботи з зазначеним контингентом дітей з в таких умовах.

При ненормативному віковому розвитку має місце специфічне когнітивне, емоційне становлення особистості дитини, своєрідними є стосунки з батьками та включення в різні групи соціуму, що потребує виявлення особливостей та підбору для такого контингенту дітей найефективнішої системи освіти. Таким чином об’єктом патопсихологічного обстеження є дитина, котра розвивається, і формування у якої психологічних новоутворень відбувається в умовах специфічної соціалізації – порушення взаємодії особистості з оточуючим середовищем. Важливо також брати до уваги те, що патопсихологічне дослідження слугує завданням виявлення закономірностей оволодівання дітьми з атиповим розвитком знаннями, вміннями, навичками в процесі навчально-виховної роботи. Загалом, воно повинно орієнтувати дорослих на доступний кожній дитині рівень її розвитку та соціалізації

Принципи патопсихологічного дослідження ґрунтуються на загальнопсихологічних уявленнях про культурно-історичну зумовленість людської психіки, провідну роль мовлення у формуванні психічних процесів. Принцип детермінізму при розумінні психічних порушень – це положення про те, що кожен тип відхилення у розвитку має свою систему детермінант біологічного, психологічного, соціального походження. Принцип розвитку при організації патопсихологічного обстеження дитини орієнтує дослідника на дотримання положення про те, що психіка дитини розглядається як процес неперервного розвитку. При аналізі порушень психічного розвитку діяльнісний підхід ґрунтується на уявленні, що кожна психічна функція розвивається у процесі діяльності, набуває складної структури, тому її порушення у різних дітей протікають по різному. Принцип комплексності диктує необхідність співпраці спеціалістів різного профілю при обстеженні дитини з атиповим психічним розвитком. Принцип якісного аналізу припускає зосередження уваги дослідника не лише на результаті, а й на діях дитини при виконанні нею завдання, на її поведінці під час обстеження, на способах виконання завдання і прийняття рішень, типі помилок, ставленнях дитини до них, реакціях на зауваження дорослого тощо.

Психодіагностика здійснюється з метою визначення особливостей розвитку дитини, співвіднесення сукупності виділених діагностичних ознак до певної групи, категорії. Вона слугує ранньому виявленню відхилень у її розвитку для надання своєчасної психологічної допомоги, забезпечення оптимальної соціалізації.

Аналіз соціальних установок стосовно людей з проблемами у психічному розвитку дозволяє віднаходити способи гуманізації суспільної свідомості у цьому питанні. В уявленнях про людей з дефектами психіки завжди містились і певні правила поводження з ними. Найбільш рання модель ставлення соціуму до таких людей – каритативна. В її основі лежить християнська любов до хворих, немічних, стражденних. Пріоритетною допомогою їм є опікування як спосіб служіння Богу, своєрідне «зняття» почуття вини перед ними.

Згодом у суспільстві (середина 19 століття) виникла клінічна концепція допомоги людям з проблемами розвитку, суть якої полягала у лікуванні дефекту. Саме у цей період відбувається становлення дефектології як науки про навчання та виховання дітей з порушеннями у психічному та фізичному розвитку, з’явились такі поняття як «аномалія», «дефект», «діагностика», «лікувальна педагогіка» тощо. Вчені обґрунтували систему допомоги таким дітям у формі відбору медико-психологічними комісіями в спеціальні навчальні заклади закритого типу.

З розвитком соціології клінічну, медичну модель ставлення до людей з атиповим розвитком замінила реабілітаційна. Для включення людини у соціальне життя необхідні зусилля самої людини, але і суспільство повинно проявити готовність прийняти таких людей, забезпечити адекватні уявлення про їхні можливості. Дітям в рамках цієї моделі практикується допомога не лише в закритих закладах інтернатного типу, вона доповнюється спеціальними групами в дитячих садочках, спеціальними класами у загальноосвітніх школах.

Сучасна соціокультурна модель ґрунтується на таких провідних поняттях як «соціальна адаптація», «соціалізація». Соціум при цій моделі пропонує ширший спектр освітніх закладів 1) спеціалізованого типу навчання, 2) таких, де здійснюється сумісне навчання дітей нормальних і проблемних, 3) в закладах інтегрованого навчання дітей з різними варіантами порушень.

У контексті особистісно орієнтованої парадигми у вітчизняній освіті норма – це таке поєднання соціуму та особистості, коли вона безконфліктно та продуктивно виконує провідну діяльність, задовольняє свої основні потреби, відповідаючи при цьому вимогам соціуму відповідно до свого віку, статі, психосоціального розвитку. Орієнтація на норму важлива на етапі виявлення недоліків у розвитку з метою визначення спеціальної допомоги. Дефект – це психічний чи фізичний недолік, який зумовлює порушення нормального розвитку дитини. Його вплив на розвиток дитини лише подвійний: з одного боку він утруднює нормальне протікання діяльності організму, а з іншого – слугує посиленому розвитку інших функцій, які компенсують недолік.

Загальні закономірності відхилень у розвитку дітей. Насамперед у всіх дітей з атиповим відмічається загальне пониження рівня розвитку. Наприклад, Т.О. Власова, характеризуючи дітей з важкими порушеннями, зазначила, що у всіх спостерігається недостатній розвиток психічних процесів, різні за глибиною, порушення розумової діяльності, недоліки рухової сфери, мовленнєвого розвитку тощо. Наступну особливість відмічає Ж.І. Шиф, вказуючи, що спільним у всіх випадках аномального розвитку є видозміни особистісного становлення дитини. Зокрема це такі характерологічні особливості як часті прояви поведінкових стереотипів, схильність до підкорення і навіювання, що може мати досить негативні соціально-психологічні наслідки в залежності від прийняття чи неприйняття дітьми норм суспільного життя та окремих мікросоціальних груп. Особливістю також є порушення процесу спілкування у всіх дітей з атиповим розвитком. При цьому міра комунікативних розладів може бути різноманітною: від повної відсутності мовленнєвих засобів до окремих фонетичних порушень. Закономірності пізнання дійсності при аномаліях розвитку мають специфічний психологічний зміст. Загалом вчені, які досліджували цю проблематику, вказують на обмежену обізнаність таких дітей про оточуючий світ, понижену орієнтацію в соціумі, утруднення в питаннях розв’язання практичних та інтелектуальних задач. Уповільнення темпів мислення у дітей з проблемами у розвитку, насамперед, процесу узагальнення, також є загальною їм притаманною закономірністю. Також визначальною особливістю аномального розвитку є порушення спонтанності, самостійності дитини, тому підвищення психічного статусу дитини можливе лише при посиленій допомозі з боку дорослих.