Лекція № 5 Закономірності атипового психічного розвитку дитини.

ПЛАН

1. Основні положення розуміння сутності психічного розвитку у вітчизняній психології.

2. Роль біологічної та соціальної детермінації у ґенезі порушень розвитку дитини.

3. Класифікація порушень психічного розвитку дітей.

Основні поняття: діалектичний підхід до трактування психічних явищ та фактів, системний аналіз всіх складових психічного розвитку людини, зона актуального, найближчого розвитку психіки дитини, первинні, вторинні (гностичні), третинні зони головного мозку, соціалізація, сфери соціалізації, соціальна депривація, клінічно-педагогічний та клінічний підходи до класифікації порушень психічного розвитку дітей, діти «групи ризику».

Література

1. Блейхер В.М. Клиническая патопсихология. – Ташкент, 1976.

2. Забрамная С.Д. Психолого-педагогическая диагностика умственного развития детей. – М., 1995.

3. Лебединский В.В. Нарушения психического развития детей. – М., 1985.

4. Лубовский В.И. Психологические проблемы диагностики аномального развития детей. – М., 1989.

5. Лурия А.Р. Высшие корковые функции человека. М., 2000.

6. Максимова Н.Ю., Милютина Е.Л. Курс лекций по детской патопсихологии: Учебное пособие. – Ростов н/Д., 2000.

1. Основні положення розуміння сутності психічного розвитку у вітчизняній психології.

Досягненнями дефектології, медицини, вікової психології визначають методологічні позиції спеціальної психології, яка виникла на стику даних наук. У поясненні явищ і фактів психологія використовує діалектичний підхід, коли при аналізі психіки вона трактується як відкрита багатовимірна система, яка постійно розвивається, володіє внутрішніми і зовнішніми контурами регулювання.

Концептуальними джерелами спеціальної психології є, насамперед, теорія діяльності О.М. Леонтьєва, теорія поетапного формування розумових дій П.Я. Гальперіна, теорія мозкової локалізації вищих психічних функцій О.Р. Лурії, ідеї Л.С. Виготського про зону найближчого розвитку дитини, сучасні теоретичні напрямки дослідження процесу соціалізації.

Вони доповнюють одна одну у розумінні сутності психічного розвитку людини, тому можна виділити такі основні положення:

1) Соціум трактується як джерело та стимул психічного розвитку;

2) Розвиток індивіда відбувається у процесі діяльності;

3) Головною умовою психічного розвитку є визрівання мозкових структур;

4) Рушійною силою психічного розвитку вважається навчання;

5) Індикатором успішного розвитку є сформованість вищих психічних функцій;

6) Мовлення є новоутворенням, що якісно перебудовує всю психічну діяльність людини

Відхилення у нормативному розвитку можуть виникати різних етапах онтогенезу, у різних складових структури психічного розвитку, зумовлюються причинами біологічного і соціального характеру. Тому їх вивчення можливе та необхідне у порівнянні з віковим нормативним розвитком.

2. Роль біологічної та соціальної детермінації у генезі порушень розвитку дитини.

Основними чинниками, які впливають на психічний розвиток дитини є наступні:

1) Біологічні: характер і ступінь вираження порушення залежать від часу його появи, стану здоров’я дитини;

О.Р. Лурія структури мозку умовно об’єднав у три функціональних блоки, які обов’язково беруть участь у будь-якому виді психічної діяльності.

Перший блок (енергетичний) забезпечує регуляцію оптимального тонусу і бадьорості кори головного мозку у сукупності стовбурових та підкіркових утворень ретикулярної формації. Враження цих структур зумовлює пониження тонусу, активації кори, внаслідок чого спостерігається підвищена виснажуваність при різних видах діяльності, нестійкість уваги, порушення афективної сфери (з одного боку байдужість, з іншого – тривожність, занепокоєння).

 Другий блок забезпечує отримання, переробку, збереження інформації. Він розташований у задніх відділах головного мозку і включає потиличну (зорову), скроневу (слухову) і тім’яну (загальносенсорну) області, які володіють модальною специфікою, приймаючи відповідну кожній з них інформацію. В свою чергу, кора головного мозку у цій зоні має складну ієрархічну будову: первинні і вторинні зони, які забезпечують різний рівень обробки інформації, яка поступає у мозок. Первинні зони забезпечують прийом , аналіз специфічних подразників; вторинні (гностичні) зони забезпечують синтез роботи окремих аналізаторів (наприклад, забезпечують фонематичний слух). Оскільки пізнавальна діяльність людини дуже складна, потребує здатності інтегрувати всю інформацію, тому забезпечує взаємодію різних аналізаторів, сумісну роботу всіх зон головного мозку так звана третинна зона. Вона функціонально слугує основою цілісної картини світу у свідомості людини, відповідальна за складання планів і програм поведінки, регуляцію і контроль діяльності. Порушення цього блоку зумовлює утруднення у формуванні навичок лічби, понять, логічного мислення загалом. О.Р. Лурія зазначає, що у процесі онтогенезу відношення між трьома видами зон кори не є однаковими: на ранніх стадіях онтогенезу для успішного формування вторинних зон необхідна збереженість первинних, а для формування третинних необхідний певний рівень розвитку вторинних зон. У дорослої людини основного значення набувають вторинні і третинні зони кори, тому що третинні управляють вторинними. При ураженнях мозку дорослого вторинні відіграють важливу ролу у компенсації третинних.

Третій блок здійснює програмування, регуляцію, контроль складних форм активної свідомої діяльності людини. Його складові розташовані у передніх відділах кори великих півкуль, а саме: 1) «виконавчий» апарат блоку – передня центральна звивина, так звана «рухова зона», в яку проектуються органи, що потребують тонкої рухової регуляції (м’язи кінцівок, обличчя, губ, язика); 2) префронтальні відділи лобних долей кори, які співвідносять активність людини з її намірами, задумами, виконують функцію загальної регуляції поведінки. Таким чином, даний блок є органічною основою формування когнітивного стилю пізнавальної діяльності людини, образу власного «Я», тому має складну динаміку розвитку. Темп розвитку лобних долей різко підвищується в 3-4 роки, другий стрибок припадає на 7-8 років, що пов’язано із зростанням здатності дитини програмувати власну діяльність, будувати плани, висувати цілі. Враження третього блоку (або незрілість його структур) зумовлюють порушення складних форм регуляції свідомої діяльності: утруднення у побудові планів на майбутнє, формуванні стійких намірів, нездатність підкорити свою поведінку заздалегідь продуманій програмі, відволікання уваги, імпульсивні реакції, неадекватна самооцінка.

Послідовність дозрівання структур мозку відображається у послідовності становлення рівнів регуляції поведінки на різних етапах дорослішання і соціалізації. Мимовільна регуляція, зумовлена фізіологічними потребами і афектами, пов’язана із підкірковими структурами, актуалізується у формі бажань – «Я хочу». Регуляція, яка потребує розуміння своїх можливостей «Я можу», вже є довільною і потребує фізіологічного дозрівання другого блоку мозку. Регуляція «Я повинен» базується на процесах, які опосередковані мовленням, виникає в онтогенезі найпізніше завдяки дозріванню третього блоку мозку.

2) Соціальні чинники, які впливають на психічний розвиток дитини: спонтанне научіння дитини (вплив сім’ї, групи ровесників, засобів масової комунікації тощо), спеціально організоване навчання (у дитячому садку, школі, спеціальному навчальному закладі), в результаті чого має місце корекція та компенсація порушень у розвитку дитини.

Феномен соціалізації у психологіїтрактується як входження індивіда у соціальне середовище, пристосування до неї, опанування соціальних ролей, налагодження соціальних зв’язків, податливість до соціальних впливів. Він дозволяє виявити: 1) як відбувається особистісне становлення дитини з атиповим розвитком; 2) яким чином такі діти опановують соціальні ролі, набувають навичок взаємодії з іншими людьми, отримують знання про устрій суспільства, в якому живуть, 3) як у їхній свідомості формується картина світу, 4) як у суспільстві ставляться до таких дітей.

Г.М. Андрєєва виділяє такі сфери соціалізації, які дозволяють примножити, розширити соціальні зв’язки індивіда з зовнішнім світом: діяльність, спілкування, самосвідомість.

 Для діяльності авторка виділяє такий важливий моменти як орієнтування у системі соціальних зв’язків внаслідок формування системи особистісних смислів: 1) виділення, освоєння індивідом важливих, цікавих форм діяльності, 2) центрування навколо головної спрямованості , підкорення їй всіх видів діяльності як формування системи переваг, 3) осмислення у процесі діяльності значущості нових соціальних ролей. 

Сфера спілкування в руслі соціалізації розглядається насамперед як примноження контактів людини з іншими людьми, що актуалізує розвиток функцій, засобів спілкування при атиповому розвитку дитини.

Аспект соціалізації – розвиток самосвідомості, Я-образу особистості – розвивається як становлення таких трьох її компонентів: пізнавального (знання себе), емоційного (самооцінка), поведінкового.

З точки зору соціалізації розпізнати і спрогнозувати відхилення у розвитку дозволяє знання специфіки взаємин між дитиною і середовищем у кожний конкретний віковий період. Порушення процесу соціалізації виявляються у дезадаптивних способах поведінкового реагування на неприйняття найближчим оточенням, насамперед з боку сім’ї, а також і суспільства в цілому.

В немовлячий період для дитини життєво важливим є тепле емоційне ставлення матері. Доброзичливість дорослих задовольняє потребу дитини у безпеці, не менш важливу аніж фізіологічні потреби. Порушення соціальної взаємодії у цей віковий період позначається терміном «соціальна депривація», може спричинити важкі когнітивні та емоційні розлади на наступних етапах розвитку дитини (наприклад, втрату здатності до емоційного зв’язку).

У ранньому віці у формі співробітництва з дорослими дитина оволодіває людськими діями, способами поводження з предметами, згідно з їх функціональним призначенням, а також здобуває навички побудови фраз, розширюється її словниковий запас. Інтенсивно прогресує в цей період сприйняття. Загальні уявлення про реальність ґрунтуються на нормальному функціонуванні сенсорних органів. Основним механізмом соціалізації є наслідування.

У дошкільному віці розширюється вплив інститутів соціалізації. Саме у спілкуванні з ровесниками дитина набуває досвіду, який слугує основою самооцінки і самопізнання. В іграх формується почуття ініціативи, освоюються соціальні нормативи як системи правил поведінки. Механізмом соціалізації є ідентифікація.

У молодшому шкільному віці, як правило, вперше чітко заявляють про себе порушення розвитку, які виникли на попередніх етапах онтогенезу. Із вступом дитини у школу суттєво змінюються умови її соціально-психологічного розвитку, дисциплінарність та регламентованість зокрема. Відбувається оволодіння роллю учня, понижується значущість батьків, увага переключається на особу вчителя, контакти з ровесниками стають більш вибірковими. Дитина стає чутливою до поглядів та оцінок інших людей, активно опановує соціальні цінності.

Соціалізація як соціальна адаптація припускає соціальну успішність людини, а саме: 1) здатність людини до зміни Я-концепції, своїх ціннісних орієнтацій; 2) вміння знаходити певний баланс між своїми ціннісними орієнтаціями і соціальними вимогами; 3) орієнтацію на прийняття універсальної системи цінностей.

3)  Важливим чинником, який впливає на психічний розвиток дитини є також її власна психічна активність (інтереси, нахили, емоції, здатність до вольових зусиль, сформованість довільності психічних процесів).