Духовно-історична школа та її теоретичні здобутки

Філософські й естетичні основи духовно-історичної школи, яка стала своєрідною реакцією на позитивізм культурно-історичної школи І.А. Тена, були визначені в теорії німецького філософа-ідеаліста В. Дільтея, у його так званій “філософії життя”. Природничим і суспільним наукам, прагненню звести людську поведінку й творчість до природних, расово-етнічних та інших закономірностей, В. Дільтей протиставив “безпосереднє переживання суб’єкта” (дух). На переконання дослідника, література і мистецтво глибше виражають життя, ніж наукове пізнання. Єдиним джерелом філософії, релігії, літератури і мистецтва, пануючого світогляду тієї чи іншої доби є дух. У центрі літературознавчого аналізу, запропонованого представниками духовно-історичної школи, постає особистість митця, що є точкою перетину різних культурних систем, в які вплетене його існування. В. Дільтей наголошує на індивідуальному і неповторному характері будь-яких культурних систем.

 Він вперше формулює відмінність “наук про дух” від “наук про природу”, підкреслюючи, що явища природи можуть відтворюватися експериментально й повторюватися, а факти історії є одномоментними і унікальними. Абсолютизуючи автономію гуманітарних наук, В. Дільтей і його послідовники цілком справедливо відривали їх від природничих наук, але несправедливо відокремлювали від соціальних, ігноруючи той факт, що розуміння не можна вважати актом виключно психологічним, оскільки для пізнання і адекватного розуміння літературного твору необхідним є максимально широкий пізнавальний контекст.

З часом в історії розвитку духовно-історичної школи сформувалися такі два напрями, як “історія ідей” (наслідування поглядів В. Дільтея) та “символічний” напрям, що наслідував погляди Ф. Ніцше та А. Бергсона. Лідером “символічного” напряму був Ф. Гундольф, який вважав основним завданням літературознавства виявлення особливих сил в особистості й творчості художника, виокремлення з усіх течій доби “єдиного образу” і “сильного художника” – символу і міфу часу.

Міфологічна школа та її послідовники

 Міфологічна школа виникла ще в епоху Романтизму. До найбільш ранньої стадії теорії міфу належить дослідження італійського мислителя Дж. Віко “Нова наука” (1725). У цій роботі Дж. Віко дав характеристику міфологічного “поетичного” мислення. Саме із міфів, на думку Дж. Віко, вийшли тропи. Теорія міфу Дж. Віко визначала основні напрямки у вивченні міфу: гердерівське (Ф. Шлегель, Й.Г. Гердер та ін.) і романтичне (Я. Гримм та ін.). Й.Г. Гердер розглядав міфи з точки зору їх національної своєрідності, поетичності як елемент народної творчості, народної мудрості. Як зазначав Я. Гримм, із міфології в процесі її еволюції виникли казка, епос, легенда. Я. Гримм прагнув визначити методологію виявлення міфологічної основи художніх творів.

 Для подальшого розвитку міфотеорій особливе значення мають ідеї лідера натуралістичної школи М. Мюллера, який обстоював лінгвістичну теорію походження і побутування міфу. Згідно з цією теорією, міф утворився внаслідок семантичної недостатності давньої мови. З огляду на незначний потенціал мовних засобів у словнику давньої людини абстрактні поняття позначались через конкретні ознаки за допомогою метафори. Згодом, коли первісний смисл втрачався (а залишалось тільки поняття), виникав міф.

 М. Мюллер обстоював так звану теорію міфологічної епохи. Згідно з нею в історії людської цивілізації існували часи, коли були створені всі існуючі міфи. Можливість існування такої доби пов’язана із особливим (міфічним) станом розвитку свідомості давньої людини, завдяки якому було можливе створення міфів.

Англійська антропологічна школа (Е. Тейлор, Е. Ленг та ін.) на відміну від натуралістичної шукала пояснення феномена міфу не у недостатності первісної мови, а в еволюційному розвитку суспільства від стадії дикунства до цивілізованої.

 Антропологічна і натуралістична школи вперше розглянули міф з наукових позицій, а точніше – поставили міфологію на наукову основу. Проте, як антропологічна, так і натуралістична концепції значно обмежують потенціал міфології, заперечуючи поетичний зміст останньої та позбавляючи її будь-якої самостійності і вагомості.