Розвиток літературно-критичної думки в ренесансній Англії

Літературно-критичні твори англійського Ренесансу і на сьогодні залишаються надзвичайно цінним джерелом інформації, яка дає змогу зрозуміти складну природу взаємодії класицистичного, ренесансного, маньєристичного і барокового компонентів у художньому мисленні єлизаветинської доби, а також осягнути специфічну логіку літературного розвитку, споглядаючи його, так би мовити, зсередини, тобто очима тих, хто були безпосередніми учасниками культуротворчого процесу.

 На відміну від авторів італійських і французьких поетик, єлизаветинці мало цікавилися питаннями поетичної творчості, а пріоритетну увагу приділяли аспектові етичному та прогностично-прикладному. Саме цим і можна пояснити той факт, що жанрова природа більшості літературно-критичних творів єлизаветинської доби тяжіла до памфлетної (С. Госсон, Т. Лодж, Р. Грін, Т. Неш) або памфлетно-полемічної стихії. Відчутною була також і роль трактатного начала, особливо у творах тих авторів, що віддавали перевагу теоретичному дослідженню проблем художньої творчості (Р. Вілліс, Дж. Гасконь, Ф. Сідні, Т. Кемпіон, С. Деніель).

 Літературно-критичне мислення ренесансних англійців не було догматично-наслідувальним, а відзначалося потягом до самостійності. Аналізуючи стан справ на літературній ниві, єлизаветинці розробили систему критеріїв оцінки художнього твору. Ключовими атрибутами істинної поезії вони проголосили повчальність, дотримання декоруму та спроможність твору дарувати естетичну насолоду. Одним із провідних мистецьких імперативів для англійців, як і для їх континентальних сучасників, виступав славнозвісний принцип Горація “розважаючи, повчай”.

 Потужним фактором активізації літературно-критичного мислення в ренесансній Англії послужило стрімке розгортання пуританського руху, учасники якого боролися проти світського мистецтва і театру. Критика поезії на сторінках пуританських памфлетів (Ф. Стаббз, С. Госсон та ін.) спричинила гучний резонанс у колах захисників мистецтва і поставила на часі осмислення ряду теоретичних питань, пов’язаних із походженням мистецтва слова, природою поетичного натхнення (Дж. Паттенгем, Ф. Сідні, Т. Лодж,), гостро актуальними проблемами тогочасного літературного життя (Т. Кемпіон, С. Деніель, Дж. Гасконь). Єлизаветинські критики накреслили вельми привабливі перспективі розвитку національної літератури, розробивши систему заходів, спрямованих на зміцнення позицій національної мови, реформування системи англомовного віршування та очищення поезії від так званих “непристойностей”.

Апологія Поезії» Ф.Сідні в контексті ренесансних дискусій навколо театру і поезії

 Поява трактату Ф. Сідні “Апологія Поезії” зумовлена насамперед свідомим прагненням відомого і талановитого літератора обстояти право мистецтва слова на існування у жорстокій суперечці між гонителями і захисниками Поезії. Спричинена активізацією пуританського руху, представники якого виступали проти світських розваг (С. Стаббз, С. Госсон, Дж. Нортбрук, В. Ренкінс), полеміка навколо мистецьких проблем поставила на часі осмислення суто теоретичних питань, а саме: походження поетичної творчості, природи і сутності Поезії, жанрів літератури та ін. Трактат Ф. Сідні став не лише важливим кроком на шляху реабілітації мистецтва слова від пуританських нападок, але й вагомим внеском у розвиток ренесансної естетики. Ф. Сідні обґрунтував тезу про поєднання божественного і людського компонентів у процесі творчості, наголосивши на необхідності поета ретельно працювати над словом. Він аргументовано спростував закиди пуритан наадресу поетів, довівши право митця на художній вимисел і його спроможність виховувати високі морально-етичні якості.

 Щодо стану тогочасної національної літератури, то Ф. Сідні визнає деякі прорахунки своїх колег і вважає, що англійська драма має орієнтуватися на арістотелівську “Поетику”. Він виступає проти поєднання в одній п’єсі трагічних і комічних епізодів та наголошує на необхідності дотримуватися принципу трьох єдностей. У цьому відчутно проступає орієнтація Ф. Сідні на класицистичні естетичні канони.

 Внесок Ф. Сідні у розвиток ренесансної естетики та літературно-критичного мислення англійців важко переоцінити: він започаткував плідну традицію теоретизування з приводу Поезії, виступив як конструктивний критик і водночас накреслив блискучі перспективи національної англомовної літератури.

Війна памфлетів в ренесансній Англії та розвиток літературно-критичної думки

 Біля витоків так званої “війни памфлетів” стояла діяльність пуританських блюстителів чеснот Дж. Стоквуда, Ф. Стаббза та С. Госсона, які проголосили театр “скотобійнею християнських душ” і звинувачували Поезію в тому, що вона є служницею диявола. Памфлет С. Госсона “Школа непристойностей” містить доволі широку систему аргументів проти музики, театру й поезії і протиставляє світське мистецтво і релігійне виховання. При цьому С. Госсон нерідко апелює до авторитетів античності й отців церкви, досить суб’єктивно інтерпретуючи їх тези. Цей памфлет спричинює хвилю протестів у літературних колах і, як наслідок, з’являється низка літературно-критичних творів на захист мистецтва. Найвідомішими із них є памфлет Т. Лоджа “Відповідь Госсону” та трактат Ф. Сідні “Апологія Поезії”. Поділяючи в цілому платонівську інтерпретацію творчості як богонатхненного акту, обидва літератори категорично заперечують тезу про диявольську сутність Поезії і обґрунтовують її високу морально-етичну та громадянську функції. І Т. Лодж, і Ф. Сідні наполягають на високій відповідальності поета перед читацькою аудиторією, крім того, Т. Лодж приділяє значну увагу реабілітації соціальних функцій поета і спростовує тезу С. Госсона про те, що Платон оголосив поетів недостойними жити у його ідеальній державі.