Літературна боротьба в епоху Просвітництва і її відбиття в літературній критиці

 Художня різноманітність доби європейського Просвітництва зазвичай розглядається як система, домінуючою тенденцією якої було возвеличення активної, діючої людини, поєднання матеріалістичних філософських теорій з практикою мистецтва, посилення його пізнавального та дидактичного начал і реалістичних тенденцій. До здобутків літературно-критичної думки доби Просвітництва слід віднести зміцнення зв’язків художньої творчості з суспільним рухом, демократизацію мистецтва; зарахування до факторів літературного розвитку залежність мистецтва від зміни матеріальних, суспільних відносин, ідеології; заперечення суворого раціоналістичного духу правил класицизму; виявлення специфіки словесного і зображального мистецтва (Г.Є. Лессінг); посилену увагу до суб’єктивного аспекту творчості (К. Юнг, Ж.Ж. Руссо, Й.В. Гете, Ф. Шіллер); ініціацію розробки теоретичної проблеми взаємовідносин народної та професійної художньої творчості; початок систематичного вивчення фольклору; активне прагнення глибше осмислити найважливіші літературні напрями і загальні тенденції літературного процесу доби; розробку методології літературознавчих досліджень (історичний, порівняльний, типологічний підходи); розробку теорії драми (Д. Дідро, Г.Є. Лессінг); розповсюдження літературної критики, яка в цей час уже знаходить своє втілення у сучасних жанрових формах, її зв’язок з публіцистикою і актуальними життєвими проблемами. У добу Просвітництва закони критики все менше диктуються “суворою античністю”, все більше визначаються “здоровим глуздом і необхідністю”, “розумовою проникливістю” (С. Джонсон), талантом генія (К. Юнг), насущними проблемами життя (Ф. Шіллер).

 Основні принципи естетики Просвітництва формувалися у палкій літературній боротьбі-суперечці, ініціатором і активним учасником якої був французький літератор Ш. Перро. Ця так звана “суперечка століття” – між “древніми” і “новими” – тривала майже 25 років. ЇЇ головним питанням було ставлення до античної спадщини. Дискусія була започаткована поемою Ш. Перро “Доба Людовіка Великого” (1687), уякій часи царювання Августа порівнювалися з роками правління Людовіка XIV, і при цьому перевага віддавалася останньому. Виступивши проти античного канону, Ш. Перро поставив під сумнів принцип мімесису, який лежав в основі античної поетики. Згідно з Ш. Перро, основу мистецтва “древніх” становить наслідування природи, а основу мистецтва “нових” – панування розуму над природою. Великого значення автор надає художній прозі та високо цінує народне поетичне мистецтво. Подібної думки дотримувався Б. Фонтенель та деякі інші літератори, а головним опонентом цієї позиції виступив Н. Буало (його прибічниками були Ж. Расін, Ж. де Лабрюйєр, Ф. де Ламот Фенелон), який висловив свою впевненість у тому, що античне мистецтво – це універсальне дзеркало, яке дає змогу побачити вічне й ідеальне. Уході дискусії було сформоване нове, притаманне добі європейського Просвітництва, ставлення до античності: у давніх слід вчитися простій правді життя. Незаперечним є значення суперечки між “древніми” і “новими” для формування реалістичних принципів в європейській літературі.

Основні теоретико-літературні здобутки класицистичного періоду розвитку літературно-критичного мислення

Теоритичні основи французького класицизму розроблялися ще в епоху Відродження. Так, Франсуа де Малерб (1555-1628) у своїй поетиці осмислює тенденції тогочасної французької поезії, виступає з гострою критикою епігонів «Плеяди» і говорить, що для генія вкрай важливою є орієнтація на високу норму. Мистецтво поезії інтерпретується їм як ремесло. Він пропонує правила віршування які, на його думку, є універсальними. За Малербом, людина наділена культурним потенціалом, має думку, може творити. Взірцем проголошує вишукану мову французької еліти і закликає удосконалити простонародну французьку мову. Неприпустимими є архаїзми, просторіччя, діалектизми. Одним з лозунгів є заклик до «дегасконізації двору» - прагнення усунути фаворитів від короля.

Ідея про сувору жанрову ієрархії, якої має дотримуватись кожний літератор…..

Жан Жаплєн (1595-1674) – апологет французької мови. Приділяв надзвичайно важливу увагу тому як писати. Є одним із провідних теоретиків класицизму у Франції і засновником нормативного класицистичного театру. Пропонує драматургам послідовно і неухильно наслідувати древніх.Говорить про те, що у творі має бути єдність фабули, місця і часу дії.

Пьєр Корнель (1606-1774) пише передмову до власних п»єс, де наполягає на тмоу, що герой повинен бути високим, конфлікт психологічним, інакше твір не буде успішним.

Ніколо Буало (1636-1711) у трактаті «Поетичне мистецтво» міститься декількамеседжів:

- дуже високо оцінює суспільну функцію літератури і наголошує на персональну відповідальність поета перед суспільством. Продажній і беззмістовній поезії….автор «Поетичного мистецтва» протиставляє літературу, яка корисна суспільству, адже виховує читача.

Якщо для теоретиків бароко пріоритетним є аспект самовираження поета, поет може і має право дослуховуватись до власної інтуїції, художнього смаку, порухів душі і серця, то згідно з Буало, при написанні твору постійно має керуватися здебільшого розумом: «так пусть же будет смысл всего дороже вам, пусть блеск и красоту дает лишь он стихам».

Виражається у підпорядкування форми змістові твору.

Художник має мислити послідовно, логічно і ясно.

Виступає проти затемнення смислу за допомогою оригінальних метафор, а також проти намагання бути оригінальним в лексиці, ритмо-мелодійності і синтаксисі. Наслідувати природу поет повинен в дусі раціональної філософії: «Мы холодны душой к нелепым чудесам и лишь возможное всегда по вкусу нам».

Центральне місце в поезії мають посідати жанри, в яких суспільні та моральні зв»язки людини розкриаються в дії (трагедія, епопея, комедія). Ліриці відведене підпорядковане місце. Раціоналіст і теоретик класицизму Н.Буаловважає індивідуальне переживання, яке так високо поціновується в бароко, проявом одиничного і випадкового, а отже малоцінним. Виключення – сатира, адже вона завжди конкретна.

«Не злобу, а добро стремясь посеять в мире являет истина свой чистый лик в сатире».

В такій рецепції сатири Буало відходить від традиції, яка зараховувала сатиру до низьких жанрів, а оду….

«Герой, в ком мелко все, лишь для романа годен: пусть будет он у вас отважен, благороден, но все ж без слабостей он никому не мил».

Таким чином, герой за концепцією Буало має поєднувати дві важливі риси:Орієнтація на високий етичний ідеал;Життєподібність.

Метою і завданням літературної критики Буало вважає виховання і розвиток смаку читаючої публіки на кращих зразках античної та сучасної поезії. Вимагає від критика обізнаності, високих моральних якостей та раціоцентризму або розумності.