Загальна характеристика дорефлективного традиціоналізму

Для архаїчного періоду (VIII–VI ст. до н. е.) та частково для класичного періоду (V–III ст. до н. е.) розвитку літературно-критичного мислення характерним є дорефлективний традиціоналізм. Сутність цього типу осмислення естетичних феноменів і художніх явищ полягає в тому, що сам процес здійснюється у лоні власне художньої творчості, тобто, судження про поезію висловлюються на сторінках художніх творів (поем, трактатів, віршів, трагедій та комедій) античних авторів.

 Коли основні види мистецтва давніх греків (поезія, архітектура, скульптура) вже досягли високого ступеня розвитку, а розвій філософської думки набув певної динаміки і потужності, склалися об’єктивні передумови та виникла потреба теоретичного осмислення художніх здобутків і естетичних досягнень. Особливості рецепції мистецтва в Давній Греції зумовлені низкою факторів. У ті часи мистецтво ще не виокремилося в самостійну сферу людської діяльності й було тісно пов’язане з ремеслом, вихованням, гімнастикою, політикою і медициною. Тож не дивно, що давні греки розглядали мистецтво менш духовно, утилітарно-прагматично, як прикладне явище. Звідси – уявлення про прекрасне як про доцільне, добротне і корисне. У античному світосприйнятті все було розміреним, а сама міра мислилася як кінечне, завершене, таке, що можна осягнути. Давні греки боялися усього хаотичного і необмеженого та підсвідомо прагнули звузити й упорядочити світ. Тож цілком закономірно, що грецька культура постає як культура обмеженого простору. Ключовими компонентами (категоріями) античної естетики є категорії міри (де міра мислиться як цілісність, тотожність елементів, їх симетрія) та гармонії (поєднання протилежностей, діалектичної єдності всього сущого). Уся антична свідомість має пластично-тілесний характер, тобто все у макрокосмі співвідноситься з реальним людським тілом. Антропоморфний характер має і грецька міфологія, і естетичні уявлення античного періоду: і для піфагорейців, і для Платона, і для Арістотеля космос постає як тіло, що звучить як музика, а предмет мистецтва мислиться як органічно створена пропорційна і гармонійна жива істота. Найвідоміші представники естетики дорефлективного традиціоналізму – Гомер, Гесіод, представники піфагорійського гуртка та Геракліт Ефеський.

 Гомер уявляв мистецтво таким, що не відрізняється від реального життя і є продуктом волі муз та Аполлона. Уже в епічних поемах Гомера вперше зустрічаються зачатки ключового поняття античної естетики – поняття мімесису (наслідування). Першим, хто звернув увагу на відмінності поезії від реального життя, був Гесіод (VII–VII ст. до н. е.), який не лише вказав на наявність художнього вимислу у творах мистецтва, але й вперше інтуїтивно відчув таку важливу рису Поезії, як спроможність дарувати насолоду. Піфагорійці (гурток, очолюваний відомим філософом і математиком Піфагором) вважали, що мистецтво є гармонією, яка базується на єдності протилежностей. Основа цієї гармонії може бути прорахована за допомогою цифр. Саме піфагорійці встановили математичну основу музичних інтервалів і запровадили основні музичні гармонії (октава, кварта, квінта). Вони наголошували на тому, що музика сприяє вихованню. Подібно до піфагорійців, Геракліт Ефеський вважав, що прекрасне має об’єктивну основу, але ця основа не у числових співвідношеннях, а у якостях матеріальних речей. Крім того, саме цей філософ уперше висунув тезу про відносний характер категорії прекрасного.

Основні різновиди літературної свідомості

Виокремлюють три основні типи літературно-художньої свідомості:

1. Нормативна поетика, яка виходить з ідеї незмінності критеріїв оцінювання тексту (мислить художній твір як цілісність, створений за певними правилами і канонами, а отже оцінює його з огляду на ці правила. Час панування цього типу від античності до 18 ст.)

2. Власне літературна критика у вузькому смислі слова (зароджується в античності, коли у творах письменників і філософів висловлюються судження про літературні тексти та оцінюються творчі здобутки того чи іншого автора).

3. І, зрештою, літературознавство як наукове мислення починає функціонувати з 19 ст. і продовжує свій розвиток паралельно з літературною критикою, активно взаємодіючи з нею)