Програмно-кодифікуючий характер Поетичного мистецтва» Н.Буало

Найбільш повно викласти правила і норми класицизму зміг один із найвидатніших теоретиків цього напряму Н. Буало (1636 – 1711) у трактаті “Поетичне мистецтво”. Значне місце в трактаті Н. Буало приділяє оцінці суспільної функції літератури, питанню про відповідальність поета перед суспільством. Продажній та беззмістовній поезії, яка приносить насолоду знатним і капризним меценатам, автор “Поетичного мистецтва” протиставляє літературу, яка корисна суспільству та виховує читача. У поемі чітко декларується основне правило класицизму – при написанні твору керуватися розумом. Це перш за все виражається в підпорядкуванні форми змісту, здібності художника мислити послідовно, логічно і ясно. Н. Буало виступає проти оригінальничання в лексиці, римі, синтаксисі – всього того, що затемнює смисл. Наступним важливим принципом естетики і поетики Н. Буало є вимога наслідувати природу в дусі раціоналістичної філософії. Центральне місце в поетиці мають посідати жанри, в яких суспільні та моральні зв’язки людини розкриваються в дії: трагедія, епопея і комедія. Ліриці відведене підпорядковане місце. Раціоналіст і теоретик класицизму не цінує індивідуальне переживання як прояв одиничного, випадкового. Виключення зроблено ним для улюбленого жанру – сатири. Тут Н. Буало відходить від класицистичної традиції, яка зараховувала сатиру до “низьких” жанрів, а оду – до “високих”.

 Метою та завданням літературної критики Н. Буало вважає виховання і розвиток смаку читаючої публіки на кращих зразках античної та сучасної поезії. Він вимагає від критика глибокої обізнаності, високих моральних якостей і розумності.

Літературна теорія бароко і її вплив на художню практику

Теоретична і літературно-критична думка представників бароко розвивалася не так інтенсивно, як у представників класицизму. Найбільш раннім вираженням теорії бароко був “Трактат про Дотепність”, виданий теоретиком італійського бароко М. Перегріні (1595 – 1652) у 1639 р. Його автор критикував крайності барокового стилю: надзвичайне захоплення дотепністю, ускладненими метафорами і порівняннями – усім тим, що мало сприяє серйозному проникненню в суть проблеми. На думку М. Перегріні, красномовство може перетворитися в беззмістовне прикрашання, плід витонченої художності, а не глибокої думки.

 Однією зі значних праць теоретиків бароко був трактат іспанського прозаїка Б. Грасіана (1601 – 1658) “Дотепність, або Мистецтво витонченого розуму” (1642), полемічно спрямований проти книги М. Перегріні. Автор звертає увагу читача на те, що більшість сучасних йому критиків літератури не займалися дослідженням дотепності, суть якої полягає у “витонченому поєднанні, в гармонійному зіставленні двох чи трьох далеких понять, пов’язаних єдиним актом розуму”. Б. Грасіан здійснив переоцінку “Поетики” Арістотеля, вважаючи, що художня творчість відрізняється від логіки. Давні, на його думку, знайшли закони логічного пізнання, але ці закони виявилися непридатними для пізнання художнього. Останнє є реалізацією швидкого розуму, творчої інтуїції. Закони “гострого розуму” іспанський теоретик і романіст убачав у творчій практиці таких поетів, як Т. Тассо, Дж. Маріно, Л. де Гонгора.

 Б. Грасіан уперше в естетичному розумінні вжив поняття “смак” як вираження однієї з властивостей людського пізнання.

 Одним із найвпливовіших теоретиків барокової поезії був італієць Е. Тезауро, поет, драматург, дослідник літератури і мистецтва, автор трактату “Підзорна труба Арістотеля”. Як і Б. Грасіан, він намагався замінити античну поетику новою, не підпорядковував поетичне мистецтво законам мислення. Головна мета трактату – пошуки джерел художньої вигадки. Вся поетика Е. Тезауро просякнута поклонінням метафорі. Він встановив різні види й роди метафор у літературі й архітектурі.

 У дослідженнях теоретиків бароко про метафору проглядають контури сучасних уявлень про художній образ як особливу модель світу із системою взаємовідображень. У своїй опозиції до класицизму вони прагнули більшої свободи жанрових форм, виразності, що пізніше утвердилися у літературі романтизму і реалізму.

Своєріднусть розвитку літературно-критичної думки в епоху Романтизму

Розвиток літературної теорії та художньої критики кінця XVIII – першої пол XIX ст. відбувається в контексті загальноєвропейського романтичного руху, і це визначає його природу, основні тенденції, характер і динаміку. Сутність романтичної концепції мистецтва полягає втому, що воно проголошується аналогом природи, при цьому митець постає як деміург, що не наслідує природу, а творить поряд і в згоді з нею, скоряючись спільним законам. Романтична літературно-критична теорія має яскраво виражений філософсько-естетичний характер: уявлення про природу творчості, задекларовані Дж. Кітсом, С.Т. Колріджем, братами Шлегелями та ін., безпосередньо пов’язані з філософією ідеалізму. Водночас більшість романтиків усвідомлюють зв’язок естетичних проблем з проблемами суспільного життя (Ж. де Сталь, лейкісти, Дж.Г. Байрон). П. Б. Шеллі наголошує на високій виховній ролі поезії, продовжуючи у такий спосіб традиції просвітників і солідаризуючись зі своїми французькими (Ф.-Р. де Шатобріан, Ж. де Сталь, В. Гюго) та німецькими сучасниками (Т. А. Гофман, Г. Гайне). Тож важливою рисою літературно-критичної думки Романтизму правомірно вважати її зв’язок із соціальною практикою.

 Серед теоретичних здобутків літературно-критичної думки Романтизму важливе місце посідають концепція поетичної уяви (С.Т. Колрідж, В. Вордсворт), акцент на суб’єктивізмі художньої творчості (Й. Г. Фіхте, Новаліс), теорія романтичної іронії (Ф. Шлегель, Т. А. Гофман), а також обґрунтування специфіки романтичного мистецтва як такого, що суттєво відрізняється від античного, є сучасним і прогресивним 

 (А. Шлегель, Ж. де Сталь, В. Гюго). Романтики розробили новий методологічний принцип аналізу культурних феноменів, в основі якого – історична діалектика.

Риси романтчної естетичної теорії та літературної критики

 Романтична літературно-критична теорія має яскраво виражений філософсько-естетичний характер: уявлення про природу творчості, задекларовані Дж. Кітсом, С.Т. Колріджем, братами Шлегелями та ін., безпосередньо пов’язані з філософією ідеалізму. Так, приміром, Й. Г. Фіхте проголосив, що справжня краса перебуває лише у сфері духу, і саме дух формує внутрішній настрій художника. Ф. Шеллінг назвав мистецтво рухом від чуттєвого до духовного, поступовим звеличенням духу над матерією. А. Шлегель обстоював думку, згідно з якою поет не тільки наслідує природу, але й перетворює її у відповідності до законів духу. Для Дж. Кітса краса дорівнює істині, а для С.Т. Колріджа поетична уява є життєдіяльною, оскільки вона спроможна відтворювати світ.