Загальна характеристика біографічного методу Сент-Бева

Біографічний метод — спосіб вивчення літератури на підставі виявлення її зв'язку з біографією письменника, яка розглядається як визначальний чинник художньої творчості. Інколи пов'язаний з абсолютизованим запереченням стильових напрямів, шкіл, обстоює суб'єктивне, імпресіоністичне тлумачення тексту.

Біографічний метод відомий здавна («Порівняльні життєписи» Плутарха, «Життєпис найславетніших митців, скульпторів та архітекторів» Дж. Базарі, герменевтика Ф.-Е.-Д. Шлейєрмахера, соціологічні настанови О. Конта тощо), але в науковий обіг його запровадив й успішно використовував французький поет і критик Ш. О. Сент-Бев. У його працях (тритомні «Літературно-критичні портрети», 1836—1839; п'ятнадцятитомні «Бесіди щопонеділка», 1851—1862; п'ятитомний «Пор-Рояль», 1840—1859) було проаналізовано історію письменства, яку дослідник інтерпретував як «виповнене захопленням читання», необхідне «для з'ясування розмаїтих фактів, власне добре написаних біографій великих людей» за рахунок естетичної вартості їхніх творів, акцентував на постаті письменника, його генеалогії, позамистецьких явищах — приватних листах, розмовах, щоденниках тощо. Побутові обставини, випадкові зустрічі, мінливі душевні стани, властивості психіки митця були для Ш. О. Сент-Бева чинниками, що зумовлюють своєрідність літературного твору чи доробку, пов'язану зі звичками певного автора, «прикріпленого… до землі», до «реального існування».

Таку концепцію з прагненням до універсалізації, висвітленням спадкоємності письменника, що відповідала настановам тогочасної історичної критики та зароджуваної психологічної школи, не сприймали прибічники соціальної критики, зокрема В. Бєлінський, А. Луначарський, почасти Г. Плеханов. Водночас Ш. О. Сент-Бев у статті, присвяченій Ж. Ж. Амперу, підтвердив практику порівняльного літературознавства, поширювану на біографічний метод і зорієнтовану на виявлення типологічних паралелей у творчості письменників, висвітлення їх духовної спорідненості, «специфічної близькості […] духовних кланів». Результати дослідження творчості окремих письменників дослідник подавав у їх літературних портретах.

Методологічні принципи Ш. О. Сент-Бева використав данський критик Георг Брандес («Головні течії в європейській літературі XIX ст.», 1872—1890), назвавши свій спосіб аналізу історико-психологічним; у тлумаченні приділяв увагу ідеологічним чинникам та національно-культурному контексту художньої дійсності. Його досвід перейняв Н. Котляревський («Старовинні портрети», 1907), переконаний, що кожна літературна подія «мусить поціновуватися передусім як документ своєго часу і як документ, що пояснює психіку поета».

Різновидом втілення біографічного методу вважають праці І. Тена, який, розглядаючи закони взаємодії історичних та літературних процесів, доповнив теорію Ш. О. Сент-Бева поняттями «раса», «географічне середовище», «момент», заклав підвалини культурно-історичної школи та соціологічної критики, однак недооцінював специфіку таланту як неповторного феномену.

Шарль Огюстен де Сент-Бёв (фр. Charles Augustin de Sainte-Beuve) -- французский литературовед и литературный критик, заметная фигура литературного романтизма, создатель собственного метода, который в дальнейшем был назван «биографическим». Публиковал также поэзию и прозу.

В историю французской литературы и журналистики Сент-Бёв вошел как авторитетнейший литературный критик, создатель «биографического метода», согласно которому, чтобы понять своеобразие творчества того или иного художника, необходимо «увидеть в поэте человека», «воскресить живой облик» писателя, изучить его биографию.

Одним из первых критиков «биографического метода» Сент-Бёва стал Марсель Пруст, писавший в своей книге «Против Сент-Бёва»: «Кажется, за всю свою жизнь Сент-Бёв так никогда и не понял, в чем суть литературы. Он ставил ее на одну доску с беседой».

Как бы то ни было, современные французские литературоведы высоко оценивают вклад Сент-Бёва прежде всего в развитие литературной критики, называют его «поэтом в критике» (П. Моро), «критиком-портретистом» (Р. Файоль). Продолжателями традиции жанра литературного портрета во французской литературе XX века стали А. Франс, Р. де Гурмон, А. Жид, Ж. Кокто, А. Моруа [7].

Критический метод Сент-Бёва часто называли и до сих пор определяют как «биографический». Сам Сент-Бёв дал повод для подобного определения, так как не раз писал, что его «всегда привлекало изучение писем, разговоров, мыслей, различных особенностей характера, нравственного облика -- одним словом, биографии великих писателей» («Дидро»), причем написанные так, чтобы они позволяли «проникнуть... в душу» писателя, заставили его жить,«двигаться, говорить так, как это должно было быть на самом деле», связывали его личность «бесчисленными нитями с действительностью» («Корнель»).

Однако, как поясняет Сент-Бёв, изучение биографии представляет для критика лишь средство, способствующее воспринять и передать читателю исторически неповторимые черты творческой индивидуальности писателя.

Стремясь в своих критических этюдах через биографию писателя подвести читателя к пониманию своеобразия его личности, Сент-Бёв, -- и это важно учитывать для верной исторической оценки его статей, -- в отличие от представителей «биографического» метода в буржуазной литературной науке, отнюдь не считал личность писателя конечной (или единственной) субстанцией для объяснения явлений художественного творчества. Скорее наоборот: личность писателя рассматривается критиком как фокус, в котором отражаются страна и эпоха, как равнодействующая многих разнородных -- психологических, литературных и социальных влияний.

Поэтому индивидуальность писателя никогда не выступает в его статьях как некая неразложимая, первичная субстанция, никак и ничем необусловленная! Но вместе с тем именно личность художника, его особый духовный склад, особенности творческой индивидуальности, неотделимые от воздействия истории, от общественной и культурной жизни эпохи и обусловленные ими, представляют собой в глазах Сент-Бёва основной исторический факт, подлежащий углубленному изучению критика. Этот анализ позволяет понять и оценить особую окраску, своеобразное выражение и красоту, эстетические законы литературы и искусства каждой эпохи.

Отсюда вытекает и особое внимание Сент-Бёва -- критика к духовному складу творца анализируемых им художественных произведений, и самый жанр критического «портрета» писателя.