Естетика німецького романтизму: ключові персоналії та їхні здобутки в царині літературної критики

 Розвиток літературно-критичного мислення в Німеччині доби Романтизму розгортається в контексті стрімкого розвою філософії та несе на собі відбиток її безпосереднього впливу. Важливу роль у цьому процесі відіграли засновник німецької класичної філософії І. Кант та філософи Й. Г. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г.В.Ф. Гегель, брати Шлегелі. І. Кант уперше наголосив на тому, що естетичне судження походить не від інтелекту чи чуттєвого спостереження, а від вільної гри розуму та сили уяви. Він проголосив важливу для романтиків тезу: прекрасне не може бути обґрунтоване логічно, а є предметом незацікавленого замилування. Згідно з І. Кантом, мистецтво не є ремеслом, що опікується результатом, а є своєрідною грою, забавою; істинний художній твір є продуктом генія, а процес творчості – неосяжним. Й.Г. Фіхте, один із засновників суб’єктивного ідеалізму, обґрунтував суб’єктивний характер творчості та проголосив, що будь-які правила стримують генія. Аналогічної думки дотримується і Ф. Шеллінг, який наголошує на тому, що геній вкладає у художній твір безкінечність, яка недоступна людському розумові. Г.В.Ф. Гегелеві німецька естетика має завдячувати насамперед тим, що він одним з перших запровадив історизм у рецепції історико-літературного процесу і дав одне з найпопулярніших визначень жанру роману (роман зображує конфлікт між поезією серця і прозою життєвих стосунків та випадковістю зовнішніх обставин).

 Представники Ієнської школи романтиків брати Август і Фридрих Шлегелі розробили теорію романтичної іронії (іронія проголошується формою вияву авторської переваги над об’єктом оцінювання), дали визначення романтичної поезії як поезії прогресивної, універсальної і сучасної та вперше запропонували систематично-концептуальний начерк історії світової літератури. А.В. Шлегель, що стояв на позиціях ідеалістичної інтерпретації процесу творчості, наполягав на тому, що провідним принципом романтичного мистецтва має бути поетична фантазія. Він проголосив літературну критику важливою ланкою, яка перебуває між історією, що вивчає досягнуте, та теорією, яка роз’яснює, що має бути досягнуто. Функції літературної критики, за А. Шлегелем, – роз’яснити історію і запліднити теорію. А. Шлегель і Л. Тік відіграли важливу роль у популяризації творчості В.Шекспіра у Німеччині. Ієнський романтик Новаліс не тільки обстоював ідеї суб’єктивізму художньої творчості, а й успішно втілив їх у власній мистецькій діяльності. На його думку, сферою інтересу поета має бути світ, зібраний у фокус сучасності.

 Представник пізнього німецького романтизму, поет і літературний критик Г. Гайне досить критично осмислює теоретичні концепції своїх попередників, засуджує містику і спроби підпорядкувати літературу християнській ідеології. Він наголошує на тому, що поетична творчість має бути пов’язаною з реальною дійсністю, дає досить цікаву характеристику німецького романтизму, показуючи його складність та суперечливість.

Літературно-критичні трактати французьких романтиків: проблемно-тематичний спектр

 Становлення романтизму уФранції відбувалося у складній, мінливій історичній ситуації, що відображала боротьбу буржуазії, дворянства і народних мас. Чимало французьких романтиків (Р. де Шатобріан, А.М.Л. де Ламартін, А. де Він’ї, Ж. де Сталь, Б. Констан, В. Гюго, Жорж Санд) долучилися до літературно-критичних дискусій доби. Вагома роль в еволюції французького романтизму належить також вченню соціалістів-утопістів К.А. Сен-Симона і Ш. Фур’є.

 Естетичним і художнім маніфестом французького романтизму вважається робота Р. де Шатобріана “Геній християнства”. Р. де Шатобріан акцентував переваги християнського мистецтва перед античним, полемізуючи з просвітницькою естетикою XVIII ст. Автор “Генія християнства” виступає за “виправлену природу”, за відхід від зображення предмета у його споконвічному вигляді. Ідеальна краса народжується, на думку Р. де Шатобріана, на противагу реальному і земному, вона зображує людину наближеною до Бога.

У роботах Ж. де Сталь (“Про літературу”, “Про Німеччину”) знаходять своє розгорнуте теоретичне обґрунтування художні принципи романтизму. Дослідниця висловлює думку про те, що культура Нового часу є більш сприятливим ґрунтом для виникнення романтичного характеру, ніж античність. Постантична доба сприяє розвиткові індивідуальності, внутрішньому духовному ростові. Людина більше не живе публічним життям, вона замкнена у собі, у своєму приватному, домашньому існуванні. В центрі уваги письменників Нового часу – почуття любові та його розвиток. Людина античності більш життєрадісна і задоволена своєю долею. Глибокий песимізм людини Нового часу, на думку Ж. де Сталь, є наслідком її ізольованості від суспільства. Незадоволеність стимулює пошуки нового, недослідженого, романтичного. У книзі “Про Німеччину” Ж. де Сталь називає характерною рисою німецької літератури її прагнення пов’язати все з внутрішнім життям людини. Така увага до найпотаємніших куточків душі є наслідком впливу християнства і ознакою нових народів, що були виховані цією релігією. Вершиною німецької літератури Ж. де Сталь вважає драми Ф. Шіллера “зрілого періоду”.

 Початок 20-х років у Франції ознаменований активною полемікою між прибічниками класицизму і романтизму. У розпалі суперечки і з’явилися дві брошури Стендаля: “Расін і Шекспір” і “Расін і Шекспір № 2”. Стендаль виступав за використання сюжетів із національної історії, які відповідали запитам і смакам сучасників, рішуче заперечував правила трьох єдностей і олександрійський стих у драмі, звеличував кумира романтиків В. Шекспіра.

 В той же час на захист Романтизму виступив і В. Гюго. У критичних статтях “Про Вальтера Скотта”, “Про лорда Байрона” він формулює деякі естетичні принципи романтизму. Аналізуючи роман В. Скотта “Квентін Дорвард”, В. Гюго висуває в якості головного принципу романтичної поетики зображення життя у його контрастах. Визначальним фактором розвитку сучасного суспільства він вважає боротьбу протилежних моральних начал.

 Найбільш розгорнуте вираження принципи романтизму отримали у славнозвісній передмові В. Гюго до драми “Кромвель”. Розвиваючи культурно-історичну концепцію Ж. де Сталь, В. Гюго по-своєму визначає історичні етапи розвитку мистецтва. Первісна доба, на його думку, зумовила розвиток наївної ліричної поезії, античність явила світу епічну поезію з її простотою. Романтична епоха Нового часу породила драматичну поезію, особливістю якої є реальність як гармонія протилежностей.