Літературно-критичні погляди англійських романтиків

Вважається, що англійський романтизм був породжений двома революціями. Вже наприкінці XVIII ст. в Англії були відчутні наслідки промислового перевороту, відбулися глибокі зміни у суспільному житті, виникла опозиція капіталізмові. У ході суспільної боротьби в Англії здобули популярність теоретики і практики демократичного руху Т. Пейн і В. Годвін. Ідеї цих громадських діячів знайшли своє вираження у творчості поетів “озерної школи”, які виступали проти промислового перевороту та революційних змін у суспільстві. Більш пізній період в історії романтизму в Англії пов’язаний з революційною творчістю Дж.Г. Байрона і         П.Б. Шеллі. У творчості В. Скотта вже визначилася тенденція переходу від романтизму до реалізму.

 Одним з найвидатніших англійських теоретиків і критиків доби Романтизму був представник “озерної школи” С.Т. Колрідж. Основні літературно-критичні розвідки: “Ліричні балади”, “Літературна біографія”, цикл лекцій “Про Шекспіра”.

 Слідом за Ф. Шеллінгом С.Т. Колрідж вбачає у мистецтві поєднання краси, добра й істини, він називає мистецтво посередником між людиною і природою, вважаючи їх відображенням ідеального світу думки. Так само, як Ф. Шеллінг, він надає поезії майже містичного значення, наділяючи поета якостями мудреця і пророка.

 Найважливішою частиною теорії С.Т. Колріджа є вчення про уяву, яке визначається ним як найважливіший акт пізнання.

 В історії літературної критики англійського романтизму велике значення має передмова до другого видання “Ліричних балад”, написана англійським поетом-романтиком В. Вордсвортом. Він меншою мірою, ніж С.Т. Колрідж, залежав від німецьких романтиків, натомість на його творчості позначився потужний вплив філософів і естетиків англійського Просвітництва.

 Своєрідність його романтичної концепції проявилася у тому, що він віддавав перевагу “смиренному сільському життю”. Поет возвеличував значення почуттів, стверджував демократичну сутність поезії. Недарма він виявляв прихильність до такої жанрової форми, як балада, в якій події буденного життя описуються простою мовою. Хоча критерієм прекрасного для В. Вордсворта залишалася природа, він розумів її як втілення божественного. Різницю між поезією і релігією автор вбачав лише в тому, що перша повинна звертатися до розуму через почуття і пристрасті.

 П.Б. Шеллі – автор відомого теоретичного трактату “Захист поезії”. В цій роботі, яка залишилася незавершеною, викладається коротка історія поезії, а також характеризується її роль і суспільне значення. П.Б. Шеллі додав дещо суттєве і нове до загально-романтичного уявлення про прекрасне в мистецтві як вираження природного. Прекрасне, у його розумінні, – це поєднання соціального і природного, символ протилежності реального і такого, яке має бути. Навідміну від поетів “озерної школи”, П.Б. Шеллі більшою мірою наділений почуттям історизму в аналізі літературних явищ.

 Блискучим англійським літературним критиком і публіцистом цієї доби, одним з найвидатніших теоретиків англійського романтизму був В. Гезліт (“Лекції про англійських комічних письменників”, “Лекції про англійську драму єлизаветинської доби”, “Дух віку”). Знайти ідеал, на думку В. Гезліта, можна за допомогою уяви. В. Гезліт, як і Новаліс, наблизився до розуміння того, що у ХХ ст. отримає назву “ефекту очуження” чи “прийому відсторонення”. Він вважав, що звичайній уяві приступне лише поверхове пізнання предмету, натомість поет пов’язує предмет з безліччю асоціацій, змушує читача побачити його у новому світлі.

 У книзі “Дух віку” В. Гезліт виступає як майстер літературного портрету.  Вивчення його портретних нарисів про С.Т. Колріджа, В. Вордсворта, Дж.Г. Байрона, В. Скотта, Р. Сауті й інших поетів, філософів, політичних діячів дає уявлення про тогочасну ідейну, політичну та літературну боротьбу.

 У своїх літературно-критичних біографіях Дж. Драйдена, Дж. Свіфта, Г. Філдінга В.Скотт не лише вивчає характери героїв своїх нарисів, а й намагається включити в описи їхнього життя спостереження щодо взаємовпливу літературної творчості та вдачі письменника.

 В “Ессе про роман” В. Скотт підбив підсумок дослідженням своїх попередників з історії і теорії жанру. Головною ознакою роману він вважає особливість тематики, здатність цього жанру відображати звичаї суспільства та його окремих прошарків.

 Ще одним видатним публіцистом, істориком і літератором доби Романтизму був Т. Карлейль. Він постав активним проповідником творчості й ідей Й. Гете, Ж.-П. Ріхтера, називав їх ясновидцями і героями. Р. Бернса він цінував вище за Дж.Г. Байрона. Його симпатії належали письменникам високого натхнення і яскраво вираженого пафосу, діяльним, не стільки освіченим, скільки наївним талантам. Поетична форма для Т. Карлейля не має вирішального значення, найважливіше – це зміст твору. Якщо автор описує глибокі почуття і висловлює сильні переконання, його книга прекрасна.