Розвиток літературно-критичного мислення в елліністично-римський період

 Розвиток літературно-критичного мислення в елліністично-римський період (ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.) пов’язаний з остаточним становленням риторики як ораторського мистецтва та осмислення суспільно-громадського призначення поета. Саме в цей період в умовах стрімкого розвитку стоїцизму й епікурейства філологічна критика намагається виокремитися з філософії та особливого значення набуває формальний аналіз художніх текстів. Одним із перших критиків вважають Аристофана Візантійського, який запропонував критичне осмислення текстів Гомера, Гесіода та грецьких ліриків. Найвищі здобутки так званої александрійської філології пов’язані з іменем Аристарха Самофракійського, який вперше висунув тезу про право поета вільно інтерпретувати міфологічний матеріал.

 Здобутки літературної критики античного Риму пов’язані з іменами Ціцерона та Горація. Ціцерон у своєму трактаті “На захист поета Архія” обґрунтовує тезу про прагматичну користь літератури і про високе громадянське призначення Поезії. Художню значимість твору Ціцерон вбачав у достоїнствах стилю і риторичній правильності. Ціцерон приділив велику увагу аналізу епосу та трагедії.

 Автор однієї з перших античних поетик, римський поет Квінт Горацій Флакк, розглядає проблеми функціонування мистецтва Поезії. Написаний у формі послання до родини Пісонів, твір Горація, який нерідко називають “наукою Поезії”, містить ряд приписів і законів поетичної техніки того часу. На відміну від Платона, Горацій наголошує на тому, що поет має не стільки покладатися на божественне натхнення, скільки вдумливо і ретельно працювати над словом. Горацій віддає перевагу мудрості та філософічності поетичного мистецтва і закликає поетів прислухатися до суворої та об’єктивної критики.

Риторика і поетика в період високого Середньовіччя

У розвиткові літературно-критичної думки епохи Середньовіччя виокремлюють три регіональні єдності: Схід (Індія, Китай), Візантія (сучасні Балкани, Турція, Греція), Західна Європа. Коли йдеться про Високе Середньовіччя, мається на увазі розвиток культур Візантії та Західної Європи. У мистецтві Візантії IV–XV ст. спостерігається відчутна тенденція до релігієзації культуротворчих процесів: мистецтво все більше перетворюється на засіб пропаганди релігійних ідей. Водночас воно все активніше використовується для звеличення імператорської влади і піддається суворій регламентації в аспекті форми і змісту. Алегорія і символ одержують повну перемогу (своєрідний наслідок боротьби іконоборців та іконопочитателів). Здобутки візантійської естетики пов’язані з іменами Іоанна Дамаскіна, якому завдячуємо однією з перших теорій художнього образу, Михаїла Пселла, який вперше за часів Середньовіччя висунув тезу про цінність мистецтва як такого, не пов’язану з релігійно-пропагандистською метою.

 Для західноєвропейського Середньовіччя характерною є тенденція до спіритуалізації прекрасного, а панівним способом світосприймання є містицизм. Земне буття сприймається як тимчасове і безрадісне; його вважають лише відлунням небесного, що зумовлює домінування літургійного образу у мистецтві й пріоритетні позиції алегорії та символу. Саме тому на перший план виходить алегоричне або символічне тлумачення текстів. Одним з найвідоміших теоретиків середньовічного мистецтва є Августин Блаженний, який обґрунтував ідею цілісності, що проголошується прекрасною, якщо прекрасними є її складові. В автобіографічному трактаті Августина “Сповідь” домінує психологічний підхід до інтерпретації творів літератури і мистецтва. Важливий внесок у розвиток літературно-критичної думки Середньовіччя внесли автор “Керівництва до божественної і мирської словесності” Магн Аврелій Сенатор та засновник так званої “другої риторики” (поетичної риторики) Есташ Дешан.

Літературна теорія в епоху Відродження

 Літературно-критичне мислення доби Відродження безпосереднім чином пов’язане з діяльністю гуманістів, наслідком якої стало знайомство з теоретичною спадщиною античних філософів і теоретиків мистецтва, а також із загальною тенденцією становлення національних літератур. Органічне засвоєння здобутків літературно-критичної думки давніх греків і римлян сприяло активізації інтересу до теоретичного осмислення природи поезії та сутності поетичного мистецтва. Так, приміром, італійські теоретики, зокрема Л. Кальстельветро, популяризували ідеї Арістотеля і водночас проголошували, що мета Поезії полягає не тільки у повчанні та досягненні доброчинності, але і в тому, щоб дарувати насолоду. Ідеї гедоністичного призначення мистецтва підтримують і Ф. Робортелло, і французький теоретик Ю.Ц. Скалігер, котрий, не заперечуючи педагогічних функцій Поезії, проголошує її “веселою наукою”, і англійці Дж. Гасконь, Ф. Сідні, Т. Лодж.

 Важливим компонентом літературно-критичних теорій доби Відродження було затвердження високої громадянської місії мистецтва слова (Ю.Ц. Скалігер, Й. Рейхлін, Еразм Роттердамський, Ф. Сідні, М. Сервантес). Актуальною є також проблема створення національних літератур на нових європейських мовах (Дж. Боккаччо, Дю Белле, Ф. Сідні, В. Шекспір, Л. де Вега), а також інтенсивне відстоювання ідеї свободи творчості та прав автора на художній експеримент (Данте, Ф. Сідні, Дю Белле).