Поетика» Арістотеля як класичне втілення античної естетичної думки

Місце літературної критики в дисциплінарній парадигмі літературознавчих наук

Літературна критика належить до числа основних дисциплін науки про літературу, тобто літературознавства. Крім неї, до цієї категорії дисциплін зараховують теорію літератури, яка вивчає специфіку загальних закономірностей розвитку мистецтва слова й основні закони художньої творчості, та історію літератури, що досліджує розвиток літературного процесу та специфіку формування різних національних літератур. Літературна критика оцінює нові художні явища літературного процесу, допомагає усвідомити загально-естетичні вимоги до літературного твору і виховує естетичні смаки аудиторії. Водночас вона є окремим видом творчої діяльності, вякій переважає оцінний суб’єктивний момент. Саме суб’єктивність, зумовлена тим, що літературна критика базується на враженнях і естетичному досвіді певної особи (критика), відрізняє цю літературознавчу дисципліну від інших основних та допоміжних (бібліографія, текстологія, джерелознавство, палеографія тощо) дисциплін літературознавчої науки. Досить часто у ролі літературних критиків виступають майстри слова (згадаймо, приміром, відгуки про трагедію “Король Лір”, що їх висловили В. Гюго та Л. Толстой), історики літератури (Г. Брандес), лінгвісти (Дж. Толкієн), філософи (К. Юнг, М. Фуко), психологи (З. Фройд) та ін. Важливою рисою літературної критики є її спроможність живо реагувати на важливі літературні події сучасності: у цьому аспекті правомірно говорити про те, що літературна критика супроводжує власне мистецьку творчість. Реципієнтом літературно-художньої критики може виступати як широкий читацький загал, якому вона допомагає зорієнтуватися у безмежному морі творів, так і власне автор (письменник), якому вона дає можливість усвідомити естетичні потреби і художні смаки читацької аудиторії та вимоги, які ставить перед митцем сучасність.

Періодизація розвитку античних уявлень про художню словесність

Розвиток естетичних уявлень в епоху античності умовно можна представити у вигляді трьох хронологічних періодів, кожний з яких має яскраво виражену проблемно-тематичну і естетично-концептуальну специфіку. Це архаїчний період (VIII–VI ст. до н. е.), класичний період (V–III ст. до н. е.) та елліністично-римський період (ІІІ до н. е. – ІІ н. е.).

 Естетичні ідеї та перші спроби теоретичного осмислення сутності мистецтва в цілому і мистецтва слова зокрема виникають ще в архаїчний період (у рабовласницьких суспільствах Давнього Сходу та Давньої Греції). Цей період інколи називають періодом дорефлективного традиціоналізму, оскільки судження про поезію в ті часи висловлювалися на сторінках художніх творів античних авторів. Найвідоміші представники естетики дорефлективного традиціоналізму – Гомер, Гесіод, представники піфагорійського гуртка та Геракліт Ефеський.

 У межах класичного періоду виокремлюють ранньокласичний (V–IV ст до н. е.) та власне класичний (IV–ІІІ ст. до н. е.) періоди. Найвідомішими представниками ранньо-класичного періоду є засновник теорії ораторського мистецтва Протагор, засновник першої риторичної школи Ісократ, а також відомий філософ Сократ. Власне класичний період представлений іменами родоначальника об’єктивного ідеалізму Платона та автора славнозвісного трактату “Поетика” Арістотеля.

 Елліністично-римський період (ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.) позначений інтенсифікацією інтересу до загальних проблем елліністичної поетики. Розвиваючись у контексті занепаду Греції та стрімкого розвитку республіканського Риму, літературно-критичне мислення супроводжує розвій елліністичної культури і прагне осмислити її ключові проблеми, серед яких центральними є: визначення природи, сутності й призначення Поезії, співвідношення Поезії з історією, філософією і риторикою. Найвідомішими представниками цього періоду є Ціцерон, автор теорії художнього мовлення, та поет Горацій, чиє “Послання до Пісонів” справедливо вважають класикою пізньоантичної літературно-критичної думки.

 Класичний період, у межах якого виокремлюють ранньокласичний (V–IV ст. до н. е.) та власне класичний (IV–ІІІ ст. до н. е.), характеризується поступовим рухом філософської думки від “міфу” до “логосу”. Саме в цей час формується усвідомлена потреба пояснити сутність мистецтва, ретельним чином вивчається і осмислюється його технічно-ремісницький аспект, виробляються перші правила нормативності, ораторського і поетичного слова, виникають перші класифікації. Найвідомішими представниками ранньокласичного періоду є засновник теорії ораторського мистецтва Протагор, засновник першої риторичної школи Ісократ, а також відомий філософ Сократ, який вперше пов’язав мистецтво з наслідуванням природи, проголосив об’єктом мистецтва прекрасну духом і тілом людину та висунув поняття іронії, яке згодом буде детально обґрунтоване Арістотелем.

 Власне класичний період представлений іменами родоначальника об’єктивного ідеалізму Платона та автора славнозвісного трактату “Поетика” Арістотеля. Платон приділив велику увагу осмисленню сутності поетичної творчості і був одним з перших філософів, хто замислився над функцією мистецтва у суспільстві. Саме Платон висунув припущення, що Поезія здатна змінювати внутрішній світ людини і впливати на її характер. Сутність містичної теорії поетичної творчості полягає у тому, що сам процес творчості розглядається як богонатхнення. Мистецтво при цьому постає як продукт ірраціональний і водночас такий, що не має жодного пізнавального значення (мистецтво проголошується тінню тіні). Платон уперше розподілив Поезію на три види (епос, лірика і драма). Основними здобутками естетики Арістотеля вважаються теорія мімесису, теорія катарсису та теорія літературних родів. Головна літературно-критична праця Арістотеля “Поетика” має нормативний характер: спирається на осмислення конкретних мистецьких явищ, дає чітке уявлення про розвиток сучасного мистецтва і пропонує звід правил та настанов.

Поетика» Арістотеля як класичне втілення античної естетичної думки

 Трактат Арістотеля (384–322 рр. до н. е.) “Поетика” був першим науковим дослідженням поетичного мистецтва, який дійшов до нас від античності та був виконаний філософом-систематизатором у формі навчального посібника. Виходячи із розробленої ним методики аналізу, автор “Поетики” прагнув показати, у чому полягає поетичне мистецтво, яке розуміється як техне. Підкреслюючи творчий бік техне, Арістотель вказував на те, що вона прагне до розкриття загального характеру явищ і до дослідження причин їх виникнення. Арістотель вбачав головну специфічну рису поезії в наслідуванні та розглядав наслідування як природжену потребу людини з дитинства, пояснюючи цим походження Поезії.

 Текст “Поетики”, що зберігся до наших часів, включає в себе розбір трагедії та епосу на основі творів грецької літератури, причому основна увага приділяється трагедії.

Дослідження трагедії в “Поетиці” завершувалося аналізом стилю, мовних засобів. Достоїнством словесного вираження Арістотель вважав уміле поєднання звичайних і незвичайних слів, зараховуючи до останніх діалектизми (глоси), метафори, неологізми. Звичайні слова надають поезії ясність, незвичайні – благородність і новизну. Арістотель першим осмислив поетичну техніку не як випадкову суму прийомів, а як систему із взаємозумовленими частинами.

 На прикладі гомерівського епосу Арістотель прагнув розкрити основні принципи ідеальної норми поетичної майстерності. Цю норму він визначив поняттями “належне” і “правильність”. “Належне” – це художня умовність, “поетична неправда”. Платонівське поняття “правильність” Арістотель поділяв на дві категорії – “правильність реального об’єкта” і “правильність самого мистецтва”. Першу він ставив нижче другої та допускав неадекватне зображення предмету з метою особливої художньої виразності.

 Розглядаючи вроботі “Політика” природу музичного катарсису, Арістотель вважає його засобом громадянського виховання і очищення душі від пристрастей. У “Поетиці” видатний філософ античного світу визначає катарсис як “афект, що має неабиякий вплив на психіку”, викликає ентузіазм і збудження, які нібито приносять зцілення, очищення і полегшення.