Класифікація порушень слуху.

Навіть незначне, здавалося б, зниження слуху, що настало у ранньому дитинстві, негативно позначається на формуванні мовлення дитини. При важкій туговухості і глухоті без спеціального навчання дитина взагалі не опановує мову. Це відбувається тому, що вона не чує свого голосу, не чує мови оточуючих і, отже, не може їй наслідувати. Різке недорозвинення мови або її відсутність ускладнює контакти дитини, порушує процес формування пізнавальної діяльності та в цілому – його особистості.

До категорії дітей з порушеннями слуху відносяться діти, що мають стійке (незворотне, так як слух відновити не можна) двостороннє (на обидва вуха) порушення слухової функції, при якому мовне спілкування з оточуючими зазнає труднощів (туговухість) або стає неможливе (глухота). Ця категорія детей являє собою різнорідну групу.

За станом слуху розрізняють дітей зі зниженим слухом (туговухих) і глухих.

Туговухість – стійке зниження слуху, що викликає утруднення в сприйнятті мови. Туговухість може бути виражена в різній мірі – від невеликого порушення сприйняття шепіту до різкого обмеження сприйняття мови розмовної гучності. Дітей з туговухістю називають діти зі зниженим слухом.

Глухота– найбільш різкий ступінь ураження слуху, при якому розбірливе сприйняття мови стає неможливим. Глухі діти – це діти з глибоким, стійким двостороннім ураженням слуху, придбаним в ранньому дитинстві або вродженим.

Існують різні класифікації ступеня зниження слуху. У нашій країні найбільш поширеними є аудіо-логопедагогічна класифікація Л.В. Неймана, яка широко використовується в освітніх установах, і міжнародна класифікація, яка використовується в медичних установах.

За класифікацією Л.В. Неймана, діти зі зниженим слухом, залежно від величини середньої втрати слуху в області від 500 до 4000 герц (на 4 мовних частотах), можуть бути віднесені до однієї з наступних ступенів туговухості, що наведені у таблиці 2:

Таблиця 2

Згідно з міжнародною класифікацією виділяють 4 ступеня туговухості і глухоти, залежно від середньої втрати слуху в діапазоні трьох мовних частот (500, 1000 і 2000 Гц) ( табл. 3)

Таблиця 3

За часом настаннязниження слуху діти діляться на дві групи:

1) ранооглухлі діти, тобто ті, які втратили слух на першому-другому році життя або народилися глухими;

2) пізнооглухлі діти, т. б. ті, які втратили слух в 3-4 роки і пізніше, і зберегли мову в зв'язку з відносно пізнім виникненням глухоти; сам термін «пізнооглухлі діти», хоча і є загальноприйнятим, носить умовний характер, так як дану групу дітей характеризує не час настання глухоти, а факт наявності мови при відсутності слуху.

Пізднооглухлі діти, у зв'язку зі своєю своєрідністю, складають особливу категорію дітей зі зниженим слухом.

За наявності або відсутності додаткових відхилень у развитку дітей з порушеним слуху можна віднести до однієї з наступних груп:

- діти, які не мають додаткових відхилень у розвитку;

- діти, які мають додаткові відхилення в розвитку (одне або в поєднанні): порушення інтелекту, зору, опорно-рухового апарату, емоційно-вольової сфери.

Як вже зазначалося, дефект слуху в першу чергу негативно впливає на формування тієї психічної функції, яка найбільшою мірою залежить від стану слухового аналізатора – на формування мовлення.

Вроджена туговухість, а також туговухість, що виникла в домовному періоді або в початковому періоді формування мовлення, приводить до порушення нормального мовного розвитку дитини.

Глухота, вроджена чи набута в домовному періоді, позбавляє дитину можливості оволодіти мовою без спеціальних прийомів навчання, а якщо мова вже почала формуватися, то рання глухота може привести до розпаду недостатньо зміцнілих мовних навичок.

У пізнооглухлих дітей ступінь збереження мовлення залежить від часу настання глухоти (чим пізніше сталася втрата слуху, тим довше зберігатиметься мова, навіть за відсутності коррекційної допомоги) і від умов подальшого розвитку дитини, зокрема, від наявності (або відсутності) спеціальної роботи по збереженню і розвитку мовлення.

За станом словесної мови серед дітей з порушеним слухом виділяють:

1) неговорячих (ненавчені діти);

2) дітей, у мовленні яких є окремі слова (на початковому етапі навчання);

3) дітей, що мають коротку фразу з аграматизмом;

4) дітей з розгорнутою фразовою мовою з аграмматизмом;

5) дітей з нормальною фразовою мовою, відповідно віку.

За інших рівних умов, як вперше було відзначено Р.М. Боскисом, чим менше знижений слух у дитини, тим вищий рівень його мовного розвитку; чим пізніше виникає порушення слуху, тим менш згубно воно впливає на стан мовлення дитини. При своєчасному початку корекційної роботи та її систематичному та адекватному проведенні протягом тривалого часу рівень мовного розвитку навіть глухої дитини може бути максимально наближеним до норми.

Ступінь і характер мовної недостатності у дітей з порушеннями слуху залежать від взааємодії чотирьох основних факторів:

- від ступеня зниження слуху;

- від часу виникнення ураження слуху;

- від наявності додаткових відхилень у розвитку;

- від умов розвитку дитини після поразки слуху.

Таким чином, діти з порушеним слухом представляють собою різнорідну групу, що характеризується: ступенем(тугоухість, виражена в тій чи іншій мірі, і глухота) і характером (кондуктивна, сенсоневральна і змішана туговухість) порушення слуху; часом, в якому відбулося зниження слуху; рівнем мовного розвитку; наявністю або відсутністю додаткових відхилень у розвитку.

Потенційні можливості дітей з порушенням слуху вкрай великі. Діти, незважаючи на те, що сьогодні у медицини немає можливості повернути їм фізичний слух, можуть максимально зближуватися за рівнем психомоторного і мовного розвитку з однолітками, які нормально чують.

У дошкільнят, які не мають додаткових відхилень у розвитку, при цілеспрямованій та адекватній корекційній роботі, що проводиться з перших місяців життя, вже до 3-5 років, незважаючи на важку туговухість та навіть глухоту, можна максимально наблизити не тільки рівень їх загального, але і мовного розвитку з віковою нормою. У цьому випадку вони володіють розгорнутою фразовою мовою, вільно спілкуються з дорослими і дітьми, розповідають про побачене, те, що трапилося, читають вірші, підспівують пісеньки. Ці діти добре розуміють звернену до них мову, яку сприймають слухо-зорово, тобто дивлячись на губи того, хто говорить і одночасно слухаючи його за допомогою індивідуальних слухових апаратів. Звучання їх власної мови, як правило, мало відрізняється від мови повносправних однолітків. Такі діти надалі, як правило, навчаються разом із дітьми, які чують нормально в дитячих садках і школах загального типу.

Настільки ж високого рівня реабілітації можна досягти в процесі цілеспрямованої і своєчасно розпочатої корекційної работи з пізднооглухлими дітьми. Якщо вдається зберегти мову дитини і вдосконалювати її, а також швидко відновити усну комунікацію вже на іншій сенсорній основі (зорово-слуховій, зорово-вібротактильній, зоровій), то пізнооглухлий дошкільник може втриматися в тому дитячому колективі, в якому він виховувався до втрати слуху, і може бути підготовлений до успішного навчання в умовах масової школи.

Відносно високий рівень загального та мовного розвитку може відзначатися у частині слабочуючих дітей з незначним зниженням слуху за сприятливих умов їх розвитку, навіть якщо відсутній цілеспрямований корекційний вплив в дошкільному віці.

Високого рівня психомоторного і мовного розвитку також можуть досягати діти з тяжкою приглухуватістю і глухотою при відносно пізньому початку навчання - в 2, 3, 4 роки за наявності низки сприятливих факторів.

Слід також особливо підкреслити, що ефект корекційного впливу, а тим самим і реалізація реабілітаційного потенціалу дітей з порушеним слухом визначається своєчасністю (з моменту виявлення ступеня і характеру зниження слуху) якісного слухопротезування та використання на заняттях з педагогом та вдома різної якісної звукопідсилюючої апаратури (за відсутності медичних протипоказань до звукопідсилення).

Обстеження слуху у дітей

Самим простим і доступним методом є дослідження слуху за допомогою шепітного і звичайного розмовного мовлення. Слух вважається нормальним при сприйнятті шепітного мовлення на відстані 6 – 7 м.

Для дослідження слуху безпосередньо шепітного мовлення використовують дві групи слів. Перша група слів має низьку частотну характеристику і їх можна почути на відстані в середньому 5м., друга група слів – володіє високою частотною характеристикою і чути на відстані 20 м. До першої групи належать слова, до складу яких входять голосні у, о, із приголосних – м, н, р, в. До другої групи належать слова, які включають із приголосних шиплячі і свистячі звуки, а із голосних – а, і, є.

Якщо дитина повторює слова невпевнено, необхідно підійти на 1 м. Пізніше відзначається відстань, при якій вона повторює слова впевнено.

За умови, що дитина не чує жодного слова, необхідно виявити здатність до сприйняття голосних і приголосних звуків: м, н, р, д, г, у, о (низькочастотні); шиплячі, і, є (високочастотні). В процесі обстеження необхідно врахувати й загальний стан: утомлюваність, увага, готовність до виконання завдань.

Дослідження слуху у дітей дошкільного та молодшого шкільного віку повинно проводитися у формі гри, використовуючи до того ж мовленнєвий матеріал і іграшки, які звучать.

Особливі труднощі виникають у дітей, які не володіють мовленням. Первинне дослідження з такими дітьми ліпше проводити за допомогою іграшок, які звучать. Дитині дають дві гармошки, корови тощо. Одна з цих іграшок звучить, а інша ні. Глуха дитина буде приділяти однакову увагу двом іграшкам. Слабочуюча дитина буде маніпулювати іграшкою, яка звучить.

Для точного визначення слухової чутливості і обсягу слухового сприйняття служить аудіометрія. Аудіометрія – це дослідження слуху за допомогою спеціальних електроакустичних приборів – аудіометрів.

Порівнянно з іншими методами дослідження слуху (мовленням, камертонами, свистками), аудіометрія має ряд переваг: допомагає дозувати інтенсивність звукових сигналів у міжн. одиницях – децибелах (дБ), проводити дослідження майже всіх звукових частот, які сприймаються людиною, і здійснювати ряд функціональних проб (дослідження абсолютної та диференційної чутливості за інтенсивністю тощо). Аудіометрія доповнює інші методи дослідження слухового аналізатора, дає змогу точніше охарактеризувати функціональний стан й функціональні можливості аналізатора.

Аудіометрію проводять у звукоізольованих камерах: результати заносять на спеціальні бланки у вигляді графіка – аудіограми. Залежно від сигналу, який подається розрізняють аудіометрію тональну, мовленнєву, шумову; автоматичну і рефлекторну. Сьогодні в аудіометрії використовується метод реєстрації слухових викликаних потенціалів, які об’єктивно відображають ступінь зниження слуху і рівень ушкодження. Аудіометрія – основа диференційної діагностики ушкодження різних рівнів слухового аналізатора.

При використанні звичайної аудіометрії у дітей з порушеннями слуху та мовлення трапляються значні труднощі, так як діти не завжди розуміють інструкцію. У зв’язку з тим великого значення набувають методи об’єктивної аудіометрії. До них належить дослідження за допомогою умовних рефлексів. Л.В. Нейман і В.І. Лубковський запропонували модифікацію методики „ігрової аудіометрії”, в якій звуковий подразник поєднують з показом малюнків, надаючи, таким чином, звуковому подразнику сигнального значення.