WHO SPEAKS IN A LITERARY WORK?

(A narratology problems in I. Franko’s criticism)

Vasyl Budnyj

Ivan Franko National University of Lviv Philology Department

Universytetska st., 1, UA-79000 Lviv, Ukraine

The article realizes examinations of evolution in I. Franko’s criticism attitudes to various forms of narration in a literary work. It turned out that narratology conception development of the outstanding literary critic was directed from initial naive realistic identification of “biographical author” and “narrator” categories to their posterior delineation. Such changings can be treated as an evidence of the gradual rise of poetical tendencies in ukrainian literary critique at the end of the  XIX – the beginning of the XX centuries.

Key words: subject of enuntiation, biographical author, narrator, auto-refentiality, psychological and style interpretation, subjectivity/objectivity.

Стаття надійшла до редколегії 8.08.2002

Прийнята до друку 12.10.2002

ТЕОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ

УДК 821.161.2.02:316“18/19”(092)І.Франко

ДО ПРОБЛЕМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ

СОЦІОЛОГІЧНОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА В УКРАЇНІ

(І.ФРАНКО – С.ЄФРЕМОВ)

Михайло Гнатюк

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У межах культурно-історичного підходу до літератури важлива роль належить соціологічній зумовленості мистецького полотна, яка зайняла важливе місце в українському літературознавстві кін. ХІХ – поч. ХХ століття. У статті досліджено особливості соціологіч-ного підходу до аналізу творів у літературознавчих працях І.Франка 70-х – поч.. 80-х рр., та С.Єфремова.

Ключові слова: культурно-історична школа, соціологічний підхід до аналізу художньо-го твору, психологічний метод у літературознавстві, народництво, І.Франко, С.Єфремов.

З іменами І.Франка, а пізніше С.Єфремова пов’язують один з найяскраві-ших періодів в українському літературознавстві, що припадає на кін. ХІХ – поч. ХХ ст.

Відомо, що науково-методологічний арсенал І.Франка-літературознавця надзвичайно широкий. Видатний український учений у своїх працях використо-вував здобутки міфологічного, порівняльно-історичного, культурно-історичного, філологічного та психологічного напрямів у науці про літературу. У межах культурно-історичної школи у літературознавстві важливу роль відігравав соціологічний підхід до аналізу художнього твору, від якого власне і починається діяльність І.Франка-критика.

Літературно-критичні статті І.Франка 70-х р. ХІХ ст., а серед них розвідка “Література, її завдання і найважнійші ціхи”, характеризувалися увагою до відтворення у літературі соціальних типів та обставин. Увага до суспільних проблем, намагання знайти соціологічний еквівалент у творі виявилися й у літе-ратурознавчих працях І.Франка, написаних у 90-х рр. ХІХ – на поч. ХХ ст. Деякі вчені стверджують, що І.Франко йшов від соціологічного до психологічного методу дослідження літературного твору [7; с.56]. Намагання використовувати різні підходи до аналізу художнього полотна (культурно-історичний, порівняль-но-історичний, психологічний), що їх культивує І.Франко у цей час, не вів до ігнорації уваги естетичних критеріїв літературного твору. На зламі ХІХ – ХХ ст. І.Франко вважає, що поетична краса художнього твору не є самоціллю. Вона не є самою красою поетичної форми, ні нагромадженням якихось нібито естетичних і гарних образів, ані комбінацією гучних слів. На думку вченого, усі ті складники тільки тоді творять дійсну красу, коли стають частинами вищої цілості – духов-ної краси, ідейної гармонії. Свідченням єднання естетичної краси та краси ідейної може бути стаття І.Франка “З останніх десятиліть ХІХ віку”: “Переважно селянські сини за походженням, соціалісти за переконаннями, молоді письмен-ники взялися зображувати життя, але краще всього знали, – селянське життя. Соціальна критика суспільного устрою давала їм вказівки, де шукати в цьому житті контрастів, потрібних для твору мистецтва” [8; с.500]. Але тут І.Франко не забуває про суто мистецькі прийоми художнього відображення. Тільки той митець може називатися справжнім поетом, “хто, малюючи нам конкретні і яркі образи, рівночасно вміє торкати ті таємні струни нашої душі, що озиваються тільки в хвилі нашого власного, безпосереднього щастя або горя”, але разом з тим ідейність твору “не є ніякою штучною примішкою, її не можна “вложити до твору”, вона є те, що німці називають immanent, є впливом такого, а не іншого способу думання, бажання і почування автора, впливом і маніфеста-цією його душі, образом його індивідуальності” [9; с.272-273].

І.Франка характеризують як дослідника, у літературознавчих працях якого з’явилися поліфункціональні принципи аналізу літературного твору. Літературо-знавчу діяльність С.Єфремова зв’язують, як правило, з однією, соціологічною концепцією літературознавчого аналізу. При цьому “соціологічна” концепція літератури С.Єфремова завжди сприймалася як обмежена, така що не давала можливості проаналізувати художній твір в усій його повноті, не ігнорую-чи його естетичні особливості, його мистецьку вартість*.

Зрештою, сучасні С.Єфремову дослідники по-різному оцінювали його літе-ратурознавчі концепції. Л.Білецький, напр., визначав їх як ідеологічні, В.Доро-шенко кваліфікував як суб’єктивно-соціологічні, що виходили зі школи росій-ського народника М.Михайловського. В.Дорошенко, зокрема, закидав С.Єфремо-ву прихильність до російської суб’єктивної школи в соціології, де замість історії літературного розвитку подавалася лише характеристика літературних творів, перейнята публіцистичним духом. Дещо зміщуючи акценти, подібну оцінку повторила сучасна дослідниця М.Овчаренко [4; с.147].

Теза про соціологічний еквівалент була тісно зв’язана з концепціями росій-ського філософа Г.Плеханова. Плеханівська естетика передбачала опосередкова-не виведення “соціологічного еквівалента” після детального вивчення естетично-го (художнього) боку твору: “Можна сказати, що не людина для краси, а краса для людини. А це вже утилітаризм в його дійсному, широкому сенсі, тобто в сен-сі корисного не для людини, а для суспільства: племені, роду, класу. Але саме то-му, що ми маємо на увазі не окрему особу, а суспільство (плем’я, народ, клас), в нас залишається місце для кантівського погляду на це питання: судження смаку, безумовно, передбачає відсутність будь-яких утилітарних міркувань індивідуума, який його висловлює, тут теж повна паралель із судженнями, які висловлюються з точки зору моралі: якщо я оголошую даний вчинок моральним тільки тому, що він мені корисний, то я не маю ніякого морального інстинкту” [6; с.434].

М.Михайловський, як і інші російські народники, розглядав питання естетики літератури на матеріалі сучасних письменників. В їхніх літературно-критичних працях мистецькі питання обов’язково зливалися з суспільними, набираючи войовничого характеру. Свою діяльність народницька критика розу-міла як невід’ємну частину загальнодемократичної праці.

Оскільки проблема народництва в українському літературознавстві сьогодні набула досить однобокого трактування, розглянемо її дещо ширше. У літературознавчих працях, присвячених модернізмові, народництво переважно трактують як суспільну ідеологію, що виникла під впливом ідей російського філософа і політичного діяча М.Михайловського.

Чи можна говорити про вирішальний вплив російського народництва на С.Єфремова? Справді, ідея служіння народові вплинула на українського вченого і літературознавця, проте йому йшлося про плекання і захист національних святинь українського народу.

Намагання деяких сучасних дослідників принизити народництво є штуч-ним. Як і штучними є спроби довести примітивізм мислення тих, хто обстоював національні святощі у літературі. Українське народництво значною мірою сприяло зверненню літератури до нових тем і проблем. Такі ідеї характерні і для народництва в інших літературах. Леся Українка у відомій статті “Два напрями у новітній польській літературі” писала про те, що польське народництво оновило польську літературу.

Своєрідно аналізує літературознавчу концепцію М.Михайловського Г.Гра-бович. Погоджуючись з думкою про народницьку основу літературознавчих концепцій С.Єфремова, він говорить про особливості народництва. “Центральна концепція народництва, себто концепція літератури на службі народу, випливає з тривалої панівної течії в російському й українському письменстві – від Бєлінського й Чернишевського, Франка і Грінченка. Йдеться тут не так про романтичну спадщину та нашарування позитивістських ідей (віра в прогрес, постулат наукової бази, зокрема дорогою впливів Драгоманова і Франка), як про те, що в контексті російської імперії література була чи не єдиною альтерна-тивою до народників – письменників дуже різних за своїми ідейно-естетичними уподобаннями. Однак, народництво у Росії й в Україні мало різні настанови. Якщо С.Єфремов і посилається на М.Михайловського, – то це тільки для певного ритуалу. Сам С.Єфремов вкладає у поняття “народне” зміст “національне”. В Україні не було “ходіння в народ”, як це було в Росії. Отже, за термінологією С.Єфремова, “народний” письменник асоціюється з поняттям “національний”.

Сучасні дослідники Т.Гундорова та Н.Шумило вважають, що зріле народ-ництво (те, що тяжіло до традиційних, старих автономних структур: бароко, бурлеск, до активного продукуванння романтико-народницької ідеології, до закріплення дидактичної та етнографічної форм творчості – М.Г.) було неодностайним у відповіді на питання про сутність літератури і культури. На їхню думку, “народництво включало в свої рамки відмінних Шевченка і Куліша, Франка і Нечуя-Левицького. Основним положенням політичного народництва була концепція народу як селянства, яку підтримувало багато ідеологів, зокрема І.Франко. У творчості І.Франка народ став об’єктом зображення й найвищою метою літературної творчості. Інтелігенція має значення постільки, поскільки виконує суспільну та літературну роль для народу” [1; с.33].

Справді різними були Шевченко і Куліш, ще більшими антиподами були І.Нечуй-Левицький та І.Франко. Якщо І.Нечуй-Левицький створив певну есте-тичну формулу, якій відповідали його етнографічно-селянські твори, то І.Франко виходив далеко за межі традиційного народництва, обираючи і об’єкт зобра-ження, і мету літературної творчості. Безсумнівно, інтелігенція у творах І.Франка виконує суспільну і літературну роль для народу, проте це аж ніяк не відповідає традиційним приписам народництва.

І.Франко відійшов від народницьких ідеалів ще у 70-х рр. ХІХ ст., коли у критичних виступах, присвячених історичним творам К.Устияновича “Вадим” та “Іскоростень” гостро критикує автора за нічим не обґрунтовану ідеалізацію старовини, що вивищувало один момент з життя старої Русі, не давало ширших узагальнень. Про відхід І.Франка від народницьких ідеалів пише Д.Павличко у розвідці “Поетичний вступ до поеми “Мойсей” Івана Франка”: “В поетичному вступі до “Мойсея” нема базованої на якійсь одній історичній події, зачиненої на цьому вузької, народницької думки. Народ в розумінні Франка – це рухома, суперечлива в своєму розвитку невмируща сила, яка прагне свободи і дає свідо-мість колективного безсмертя мислячій національній одиниці” [5; с.13].

Як і І.Франко, С.Єфремов відводив важливу роль у роботі літерату-рознавця дослідженню ідей, їхньої появи у літературній творчості. При цьому С.Єфремов висуває своєрідну образну тріаду, найважливішу для української літератури: 1) ідея індивідуальної волі (“елемент свободи для людини, невпинна визвольна течія – це перша ідея”); 2) національна ідея, яка, на думку дослідника, “тягнеться другою червоною ниткою через усю історію нашого письменства...”; 3) ідея української мови – третя ідея (“...течія народности в змісті і формі, насамперед у літературній мові – третя риса, що визначається виразно в історії національного письменства”).

С.Єфремов сприймав народність насамперед як ідею служіння своєму народові, а не намагання ходити в народ. Вплив культурно-історичного літературознавства на ідеї С.Єфремова виявився у відмові від старих підходів і намаганні застосувати новітні ідеї та принципи.

Про особливість соціологічного підходу С.Єфремова до аналізу літератур-ного твору може свідчити і відома полеміка С.Єфремова з Б.Лепким. У 1912 році С.Єфремов, відповідаючи Б.Лепкому з приводу задекларованого нижче виключ-но естетичного принципу при аналізі літературного твору, писав: “Принципом краси не можна охопити ні всіх потреб людського духа, які має задовольняти і які задовольняє мистецтво, ні навіть спеціальної сфери людської творчості. Естетичні емоції – то тільки частка, і дуже невелика частка того духовного надбання, що дає нам кожне письменство: поза естетичною втіхою лишається ще величезна гама інших переживань од творів мистецтва” [2; с.20-21]. Як бачимо, С.Єфремов ні декларативно, ні практично зовсім не ігнорував естетичного принципу при аналізі літературного твору, вважаючи при цьому, що ним не можна обмежувати літературознавчого аналізу.

Напрям соціологічного аналізу С.Єфремов чітко визначає у своєму дослі-дженні про І.Франка, про соціологічну спрямованість якого свідчить і сама назва праці – “Співець боротьби і контрастів”. Автор прагне “Подати загальну харак-теристику письменника, викрити, скільки зможу, ті окрушини, що направляли його в літературній та громадській діяльности, висвітлити, чим жив він і захоп-лювався, що любив і що ненавидів, од чого тікав і простував до чого” [2; с.15].

С.Єфремова не влаштовують ні принципи аналізу літературних творів, які прийняв О.Огоновський (докладний реєстр творів з “критичними зауваженнями”, ні позначений дидактизмом літературознавчий аналіз А.Крушельницького).

С.Єфремову-дослідникові особливо імпонують, сказані в автобіографії, слова І.Франка про намагання описати у циклі коротких прозових жанрів усі сторони людського життя, разом з тим, заглянувши у “секрети творчості письменника”, показати економічні, освітні, правничі та політичні відносини серед людей. “Не розробив зазначеної програми на цілу її широчінь тай у всенькій цілості наш автор. Не розробив навіть тією мірою, на яку був цілком здатний, коли вважати на його хист, бо на заваді стали обставини, як особистого життя письменника, так і літературно-громадського на Галичині, що ніякий систематичній праці не сприяли, а швидше перебивали й всяку таку працю гальмували” [3; c.8].

Для С.Єфремова важливим є соціокультурний контекст творів І.Франка бориславського циклу. На відміну від Е.Золя, який мав нормальні умови для праці й зміг здійснити усе задумане, І.Франко, як вважає дослідник, зміг дати тільки окремі частини задуманої широкої картини. Бориславські оповідання могли б зіграти значно більшу роль, якби вони були широко відомі серед письменницької громади. Адже саме у творах бориславського циклу вперше в українській літературі письменник зумів “виявити в белетристичній формі зміст і розвиток великої соціальної боротьби, хоча б тільки в одному закутку на Укра-їні” [3; с.99].

С.Єфремов, аналізуючи соціальні мотиви у творах І.Франка бориславсько-го циклу, звертає увагу на художньо-естетичні особливості творів письменника. Дослідник підкреслює, що мотив любові, мотив морального переродження завжди був у Франка на першому місці.

Віднаходячи у Франка контрастні картини на тлі ідилічних картин при-роди, С.Єфремов приходить до порівняння галицького письменника з Ф.До-стоєвським. У цьому порівнянні І.Франкові належить вище місце. “Достоєвський на початку своєї діяльности виявив був гуманістичний, мовляв Добролюбов, напрям, але потім зробився справжнім віртуозом невблаганного мучительства й безпотребної гри на нервах читача. Наш же письменник, навпаки, забив у собі жорстоку сторону свого таланту й вийшов на справжнього співця любови й гуманности” [3; с.150].

Схвальну оцінку С.Єфремова викликає Франкове однозначне засудження всілякої зради, хоч якими благородними намірами вона б прикривалася. Цим виправдовує дослідник і виступ письменника проти міщанства у статті “Ein Dichter des Verrаtes”. За словами С.Єфремова, стаття мала принципове значення як благородний протест проти того, що видається авторові найстрашнішим з усіх учинків людини – лукавства та здирництва, що до кінця вбивають в людині людину.

Намагання знайти соціологічний еквівалент у творчості письменника при-водить С.Єфремова до думки, що творчість Франка відбиває те ненормальне становище, в якому перебувало українське письменство, коли навіть міцним та дужим талантам були зав’язані крила. І врешті навіть з творів письменника такого таланту як І.Франко, маємо тільки самі уривки, клаптики великої картини української дійсності, нашвидкуруч зроблені, іноді надто порівнені.

Соціологічний метод у літературознавстві, яскраві риси якого бачимо у багатьох працях І.Франка, а пізніше й С.Єфремова, не ігнорував уваги дослідника до художніх особливостей літературного твору. І це підтверджується більшою частиною праць згаданих дослідників. Видатний український літературознавець М.Зеров вважав, що критика повинна широко використовувати висновки соціо-логії та історичні літературні узагальнення. Намагання виключно застосовувати соціологічний метод у літературознавстві є недосконалим, оскільки критики-соціологи так само можуть розійтися у висновках та оцінках, як і критики-естети, психологи.

На жаль у кінці 20-х – на поч. 30-х рр. в українському літературознавстві відбувається вульгаризація соціологічного методу у літературознавстві. М.Зеров вважав, що у критикові чи не так само, як і в перекладачеві, цінні своєрідність та глибина сприймання, вразливість, смак, соціальна обдарованість. Бо як би не го-ворили ми про наукові методи в критиці, а критика завжди матиме щось спільне з мистецтвом. Критичні оцінки завжди зводитимуться на суперечки про смаки і остаточний критичний присуд буде такий же неможливий, як остаточний пере-клад літературного твору.

Вульгаризація соціологічного літературознавства у працях С.Щупака, В.Коряка, Б.Коваленка, Ф.Якубовського, що з’явилися у кінці 20-х – на поч. 30-х рр., не мала нічого спільного з тими досягненнями соціологічного літерату-рознавства, найвищі вияви якого зв’язані з працями І.Франка та С.Єфремова.

1. Гундорова Т., Шумило Н. Тенденції розвитку художнього мислення (Початок
ХХ століття ) // Слово і час. К., 1993. – № 1.

2. Єфремов С. Історія українського письменства: У 2 т.. – Київ; Ляйпціг, 1924. – Т.1.

3. Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. – К.: Вік, 1913.

4. Овчаренко М. С.Єфремов як літературознавець // ЗНТШ. – 1962. – Т. 173.

5. Павличко Д. Поетичний вступ до поеми “Мойсей” Івана Франка. – Львів, 2001.

6. Плеханов Г. Избранные философские произведения: В 5 т. – М., 1958. – Т.5.

7. Див. Фізер І. Іван Франко: від соціологічної до психологічної зумовленості літера-тури // Слово і час. – К., 1993. – № 5.

8. Франко І. З останніх десятиліть ХІХ віку // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1984. – Т. 41.

9. Франко І. Леся Українка // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1981. – Т.31.