Вул. A. Mіцкевича, 5, 79005 Львів, Україна

Статтю присвячено дослідженню і класифікації психологічних типів-злочинців у прозі І.Франка. В основі запропонованої типології – особливості психічної природи особистості, її характеру та мотивація поведінки.

Ключові слова: тип, злочинець, проза, характер, психологія.

Художній типаж персонажів-злочинців (художнього суб’єкта творів з кри-мінальним сюжетом) у Франковій прозі досить різноманітний, бо кожен з них репрезентує певний людський характер, соціальний статус, спосіб поведінки, мотиваційну сферу вчинків. Відтак, зображаючи той чи той тип переступника, письменник намагається не лише показати строкатість психологічних різновидів особистості, а й простежити в їхній характеристиці певну суспільну, людино-знавчу, морально-етичну проблему, закорінену передусім у проблеми окремого індивіда.

Франкове розуміння правопорушення ґрунтувалось на теорії нової на той час кримінально-антропологічної школи, серед представників якої були М.Бенедикт і Ч.Ломброзо. У статті “Моральні типи”, пропагуючи основні ідеї цієї школи, Франко пропонує оцінювати злочин не лише на основі його дефініції, а виходячи з тих постулатів антропологічної криміналістики, які формулює М.Бенедикт: “у з’ясуванні злочинів і заходів щодо їх зупинення виходити передусім з самої суті злочину, який є нічим іншим, як лише виявом психології злочинця” [9; с.149]. Таким чином, велику увагу Франко звертає на особистість самого правопорушника, його психічну конституцію та характер.

В основу класифікації художніх типів переступників, представлених у Франковій прозі, покладено особливості їхньої психічної організації, характеру й мотиваційної сфери злочинної поведінки. Майже всі ці персонажі відзначаються винятковими психічними ознаками, тому маємо підстави говорити про певний рівень “акцентуації” (термін К.Леонгарда) характерологічних рис у багатьох Франкових переступників. За словами німецького психолога, “акцентуація – це, в основному, ті ж індивідуальні риси, але котрі мають тенденцію до переходу в патологічний стан” [3; с.17].

Одним з типів персонажів-злочинців, досить поширеним у прозі письмен-ника, є так званий меркантильний тип, представники якого здійснюють свої злочини задля матеріальної наживи, корисних власницьких інтересів. Окрім властивої цим злочинцям скупості й жорстокості, вони володіють проникливим хистом для всіляких афер, діючи за певною злочинною стратегією.

Яскравий художній приклад меркантильного типу – Олімпія Торська та її син Адам (“Основи суспільності”). Визначальною рисою психологічної поведінки Торської є її “демонстративність”. Як зауважує К.Леонгард, особли-вості демонстративних реакцій “пов’язані з усвідомленим або хоча б частково усвідомленим стремлінням до чого-небудь” [3; с.43]. Олімпія дуже добре усвідомлює свої меркантильні бажання – отримати чималу суму заощаджених грошей отця Деревацького для залагодження власних господарських та приватно-інтимних справ сина. Для реалізації цих афер графиня будує далеко-сяжні плани, хитро продумуючи усі етапи підступної комбінації, в основі якої лежить намагання різними способами задобрити свою жертву. Властиво, “демонстративність” Торської виявляється в умінні швидко перевтілюватись, змінювати ролі, демонструючи щоразу різні, вигідні для її афер, людські маски: спершу вдає чуйну й добру господиню, що опікується самотнім, майже немічним священником, а після категоричної відмови отця віддати гроші, в тій жінці,“що досі все являлася перед ним дамою, м’якою, ніжною, вищою істотою, він [о.Не-стор – А. Ш.] уперве почув існування звіра, хижої бестії <…>” [8; т.19; с.210]. Іншу маску благородної пані Олімпія демонструє гостям, намагаючись показати “у своїм домі скромну та тиху ідилію” [8; т.19; с.253].

Модифікацією ролі доброї господарки є поведінка Торської після злочину. Керуючись інстинктом самоохорони, Олімпія одягає маску наче переляканої, розчуленої страшним випадком добродійки, яка начебто намагається дошукатись причин страшного випадку, що стався в її обійсті, – насправді ж майстерно приховати сліди вчиненого злочину. За класифікацією М.Бенедикта, наведеній у Франковій статті “Моральні типи”, Олімпію Торську можна визначити як особу категорії “низької моральності” (“Homme canaile” – франц.), “які, проте, з різних причин не потрапляють до рук правосуддя. Вони уміють ужити на свою користь добрі й погані людські прикмети, вміють навіть використати найблагородніші моральні принципи як гасла для досягнення найгіршої мети. Характерною рисою їхнього морального обличчя є непохитний егоїзм і непорядність” [9; с.150-151].

Визначальною ознакою в графининому психологічному механізмі є ізольо-ваність від оточення, що спричиняє її песимістичну настроєвість, невротичність, а також стає основною формою взаємин з людьми. Вороже ставлення Олімпії до людей в окремих випадках доходить до яскраво вираженої мізантропії, поро-джуючи в її психіці цілий комплекс фобій – Олімпія боїться жити серед людей. “Вона не довіряла нікому з тих людей, що її окружали, знала, що всі її ненави-дять, що ніхто її не любить і добра їй не бажає, і жила між ними, мов у лісі між дикими звірами <…>” [8; т.19; с.158]. Така форма контакту з людьми уви-разнює акцентуйованість характеру Торської, властиво, її ненависті й жорстокості.

Психологічний тип Адама Торського вибудуваний за прийомом “взаємо-доповнюючого контрасту” [5; с.114]. відносно образу його матері. Якщо Олімпія наперед продумує всі етапи своїх злочинних афер, зважуючи найменші обставини і прагматично проектуючи наслідки злодіянь на майбутнє, то для Адама на першому місці була не думка, а враження, хвилевий імпульс, бодай швидкоплинне, одномоментне відчуття розкоші життя. “Дбати про далеке будуще, укладати якісь хитрі плани – не було його ділом: він ловив момент, не дбаючи про те, що той момент сплодить і до якого кінця доведе” [8; т.19; с.220]. Виразно контрастує з психомоделлю матері й поведінка Торського після вчиненого злочину, в якій виявляються риси “тривожно-застрявальної особистості” [3; с.309]. З одного боку, ці люди прагнуть самоутвердження, а з іншого – боягузливі і невпевнені в самих собі, що, як правило, не дає їм змоги досягати мети, реалізовувати задуми або призводить до швидкого викриття їхніх злодіянь.

Модифікацією меркантильного типу злочинців у Франковій прозі є так званий авантюрний тип, найяскравіше втілений в образах своєрідного злочинного дуету – Шварца й Шнадельського (“Перехресні стежки”). Злодійська біографія Шнадельського досить подієва й різноманітна (від судового службовця до народного “адвоката-злодія”), за нею постає тип професійного шахрая, котрий щоразу винаходить нові шляхи для досягнення своїх прагматичних цілей. А коли комерційна кар’єра селянського псевдоадвоката зазнала краху, Шнадельський об’єднується з досить впливовим, хитрим і професійним злодієм Шварцом, який стає ініціатором усіх наступних планів цієї злочинної спілки. На противагу Шнадельському, Шварц є злочинцем більшого “калібру”: його не задовольняють малоприбуткові афери, й він намагається провадити своє ремесло тільки задля великих фінансових розрахунків. Одним з таких способів було пограбування найбагатшого місцевого “жида” Ваґмана, що закінчилося трагічною смертю жертви, а для хитрого й мстивого Шварца – омріяною можливістю виїхати за океан. На думку Т.Пастуха, Шварц репрезентує “найвищу психічну організацію злодійського типу у всій романістиці Івана Франка” [5; с.67].

Психологічний тип Шнадельського, який виразного контрастує з психомоделлю Шварца, виявляє вже згадані риси “тривожної” особистості. Після вчиненого злочину Шнадельський не витримує важкого психічного випробу-вання свідомості й, у всьому зізнавшись, накладає на себе руки.

Іншим представником авантюрного типу є Невеличкий (“Петрії і Довбущуки”). За авторською характеристикою, “найзнаменитішою чертою його характеру була якась непізнанна, зміїна хитрість і лагідність средств, котрих уживав, но, осягнувши свою ціль, він ставав не раз свиріпим і диким” [8; т.14; с.87]. В образі Невеличкого Франко подав приклад одноцільного злодійського типу, еластичного й непоступливого характеру і водночас дуже небезпечного своїми хитрими й підступними аферами.

У Франковій прозі нами виокремлено ще один тип злочинців – патологічний. Письменник намагається показати, як некеровані пристрасті, ситуація затьмареної свідомості приводять людину до несвідомого вчинення злочину та небачених форм жорстокості. Усіх представників патологічного типу у творах Франка можна охарактеризувати як “застрявально-збуджених особисто-стей” [3; с.305], для яких властива “патологічна стійкість афекту” [3; с.74]. Влада егоїстичного темпераменту робить цих злочинців злопам’ятними й мстивими. Вони образливі, імпульсивні й легкозбуджувальні.

Вражене самолюбство Барана (“Перехресні стежки”), спричинене зрадою дружини, спонукало його помститися невірній жінці, яку в припливі імпульсивних реакцій Баран втопив у річці. Спалахи безпричинної жорстокості Прокопа (“Панталаха”) штовхнули його до страшного братовбивчого злочину. У поведінці такого типу патологічних особистостей вирішальними є не розсуд-ливість чи логічна мотивація вчинків, а потяги, інстинкти, неконтрольовані емоції й пристрасті, так звана акцентуйована емотивність.

За визначенням М.Бенедикта, Прокіп й Бовдур належать до типу “здегенерованих осіб (виродків)”, “психічна сутність яких від народження виявляє настільки глибокі прогалини у розумовій та емоційній сферах, у сфері стимулів і гальмуючих психічних уявлень, що вони зовсім не можуть опиратися злочинам, коли лишень потрапляють в обставини, які сприяють злочинним діям. Ця група переважно постачає злочинців найтяжчої категорії” [9; с.152], про що свідчать особливо жорстокі форми їхніх злочинів.

Окрім спалахів дикої пристрасті, схильності до жорстоких вчинків, цьому типові злочинців властива і депресивна настроєвість. У рефлексіях Бовдура вона проявляється через сумні затаєні спогади про щирого друга та ніжну кохану дівчину, ”бо вони обоє силою контрасту споріднені з його душею, доповнюють її” [8; т.15; с.152]. Депресивність Барана викликана його нав’язливими бажан-нями повернути загиблу дружину.

Найбільш психологічно ускладненим у цьому злочинному типажі є, на нашу думку, постать Бовдура. За письменниковою характеристикою, Бовдур – “різка, самолюбна, дика, немов кільчаста натура” [8; т.15; с.151]. Ця “кільчастість” виявляється у циклічності його психопочуттів, у спонтанному процесі наростання й зміни емоційних реакцій. Проте психологічний тип Бовдура Франко не лише окреслює як винятково патологічний, а й показує мотиваційний аспект його психічної організації. Тим-то на Бовдурів злочин автор пропонує дивитись не як на явище побутового, розрахункового криміналу, а як на складний, навіть трагічний, людський феномен.

Внутрішній корінь Бовдурового злочину – це почуття ізоляції, відірваності від світу і людей, властиво, той, за словами Франкла, “екзистенційний вакуум” [7; с.126], в якому опиняється людина, позбавлена усіх життєвих радостей, приречена на вічну самотність і голодне існування. Невипадково в особі кожної, навіть доброї, людини, Бовдур звик бачити лихих людей. Ситуацію психічного аутизму значно спровокувала соціальна біографія злочинця – його роль вічного наймита і приблуди. У відомому внутрішньому діалозі злочинця, властиво діалозі з приводу мотивів злочину, представлена своєрідна теорія переступу са-мотньої, відкинутої всіма людини. Для Бовдура цей злочин стає не лише матеріальною спонукою, а й вирішенням онтологічної проблеми життєвої не-влаштованості, а згодом й усвідомленням людської сутності. Відчуття відмежо-ваності від світу зла і несправедливості, закорінене в глибині Бовдурової душі, після злочину виступає назовні.

Явище психопатології Франко намагався осмислити як у контексті біоло-гічної організації людини, через фізіологічну мотивацію поведінки, так в аспекті її соціальності, подивитися на патологічну особистість не лише як на певну аномалію, проблемний тип, а й як на складну внутрішню трагедію людини, в якій акумуляція різних душевних переживань спричиняє вибухи звірячої жорстокості. Про це, зокрема, писав С.Єфремов: “Франко не так цих людей судить та гудить, як виясняє, чому вони саме такими, а не іншими поробились; з нього не так суворий та немилосердний суддя, як люблячий учитель, що тільки показує на негативних прикладах, як люди відхиляються від нормальної людської натури” [2; с.151].

До розбійницького типу персонажів-злочинців у творах Франка належать постаті Семка Тумана (“Лель і Полель”), Флавіана (“Оповідання про розбійника Флавіана”), діда Гарасима (“В тюремнім шпиталі”). Перипетії злочинної долі розбійників вибудовуються за однотипним життєвим алгоритмом: шлях злочину і гріхів – подієва ситуація, своєрідний морально-етичний перелом у свідомості – катарсис.

Історію морального падіння й втрати єднального зв’язку зі світом, складну драму внутрішніх суперечностей у долі Семка Тумана та діда Гарасима письмен-ник представляє у сповідальному слові колишніх злочинців. Так прочитується символічна притча про розбійника.

“Оповідання про розбійника Флавіана” можна розглядати як логічне вкраплення (властиво, як композиційну зав’язку) у сюжет попередніх творів про розбійників Семка й Гарасима. Флавіан постає своєрідною біографічною експо-зицією цих типів.

Сюжетні й внутрішньо-психологічні колізії життя обох розбійників (Семка і Гарасима) об’єднані мотивом скарбу, досить поширеним у світовій літературі. Символічний образ скарбу у Франкових творах позбавлений містичності, а є, властиво, засобом амбівалентної характеристики персонажів, показуючи їхню психологічну еволюцію. Таким чином образ скарбу у творах зазнає певних модифікацій: спершу – це матеріальна категорія, яку ціною злочинів і жорсто-кості прагнуть здобути злочинці. На схилі життя, для знесилених внутрішньою тривогою й докорами сумління колишніх переступників, цей скарб є мовби духовим спасінням. Тому переступники прагнуть використати його для добра й справедливості, як мізерну компенсацію за колишні гріхи. Інша модифікація образу – це скарб-тягар, який усе життя несуть на плечах переступники, й лише в нащадках, молодому поколінні, знову зазнаючи художньої модифікації, цей образ набуває свого ідеального символічного наповнення – це скарб душі, чисто-го сумління й високої моралі. Так реалізується концептуальний у прозі письмен-ника мотив переродження розбійника.

За психологічними ознаками дуже близький до патологічного садистич-ний, або деструктивний типперсонажів-злочинців. Репрезентантами цього типу у Франкових творах є Валер’ян Стальський (“Перехресні стежки”) та Олекса Довбущук (“Петрії і Довбущуки”). Схильність до садистичних вчинків просте-жується і в Довбущукових синів.

Найприкметнішою рисою садистичного типу є руїнницька енергія, що проявляє себе в усіх способах поведінки переступника: своїми злодіяннями Довбущук руйнує сім’ю, рід, заповіт предків (використати Довбушів скарб для загального добра і згоди), руйнує цілісність і спокій роду Петріїв і врешті, наприкінці роману, духово й фізично руйнує себе. Деструктивний інстинкт Стальського проявляється у його звірячому ставленні до дружини – зруйнувавши в самому зародку гармонію та щастя своєї сім’ї, Стальський тільки тим і живе, що придумує різні способи знущання над жінкою. Патологія характеру Стальського виявляється в психічній сфері його інтересів та схильностей – у деструкції усього людського. Він лицемірно топче усе, що не підпадає під його життєву філософію.

Психологія садизму, за Франковим психоаналітичним дослідженням, поро-джена ірраціональною ненавистю, закоріненою в самому характері людини. У свідомості Стальського ця ненависть є абсолютною. Така людина є наче мертвою, бо постійно переповнена бажанням завдати комусь болю, страждання, у її душі відсутній потяг до прекрасного. Ненависть стає акцентуйованою характерологічною константою і в психіці Олекси Довбущука. Психологічні витки Довбущукового характеру еволюціонують як різні прояви цієї ненависті.

Внутрішньо складним у злочинницькому типажі Франкових творів є імпульсивний тип переступника. Ця імпульсивність виражена як на емотивному рівні психіки, так і в мотиваційному аспекті злочину. Чи не єдиним представни-ком цього типу є Реґіна Твардовська (“Перехресні стежки”). Психічна конститу-ція Реґіни має риси “дистимічної особистості” – “за натурою серйозної і звичай-но зосередженої на темних сумних моментах життя значно більшою мірою, аніж на радісних” [3; с.120].

За вироком долі Регіна стала живою власністю деспотичного чоловіка, проте вона навіть не робить спроб змінити свого життя і, змирившись з долею, покірно зносить усі знущання. У свідомості Реґіни міцно закладені категоричні патріархальні поняття сімейної субординації, і тому вона керується не голосом серця чи інстинкту, а нормами традиційного подружнього закону, отож вона не може переступити шлюбної присяги. Проте приховані справжні почуття Реґіни щоразу сильніше виходять на поверхню її емоційних станів, спричиняючи складні суперечності і внутрішні докори за власну пасивність і невміння боротися за своє щастя.

Розполовиненість внутрішньої структури Реґіниної психіки зумовлює конфліктність двох рівнів її буття – покірного терпіння й прагнення духовного вивільнення. Останнє бажання, стаючи підсвідомим мотивом, виявляє себе в афектованих реакціях, що спричиняють імпульсивний злочин Реґіни: у стані божевілля вона вбиває свого ненависного чоловіка. Проте у Реґіниному злочині ці мотиви трансформуються у підсвідомий рівень, перебувають десь на марґінесі її свідомості, а керує цим напівбожевільним вчинком лише яскраво виражена експресія, котра після довготривалого пресу свідомості вивільняється назовні. Тут можна говорити про парадоксальний імпульсивний злочин, жорстокі форми якого суперечать внутрішньому – доброму, меланхолійному й чутливому – укладові психіки Реґіни.

Найпоширенішим типом злочинців у Франкових творах є ситуативний тип. Від попередніх ці персонажі відрізняються ситуацією, що привела їх до злочину. У психологічному складі цього типу відсутні акцентуйовані риси чи інші патологічні феномени, натомість існує надзвичайно складна психомотивація поведінки.

Один із представників ситуативного типу злочинців – Анеля Ангарович (“Для домашнього огнища”). За психологічною характеристикою К.Леонгарда, Анеля – “гіпертимічна особистість” [3; с.116], якій властиві оптимістичний погляд на життя, піднесена настроєвість, потреба активної діяльності, задля досягнення успіхів, комунікабельність і товариськість.

Щоб утримати домашнє господарство, Анеля стала спільницею Юлії Шаб-лінської у ганебному, зате прибутковому промислі – торгівлі живим товаром. Так окреслюється мотиваційна ситуація злочину. З іншого боку, злочинну діяльність Анелі письменник мотивує її виховним укладом, умовами достатку й розкоші, до яких вона звикла. Отже, в мотиві Анелиного злочину ситуація матеріальна на-кладається на внутрішньо-психологічну, ускладнюється конфліктом між вну-трішнім чуттям, прагненням спокою в родині й ситуативним бажанням легкого збагачення. Тому характер Анелі Ангарович розкривається на перехресті мо-ральної і прагматичної площини.

Ситуацію Анелиного злочину ускладнює конфлікт внутрішніх супереч-ностей, любові й аморальності. Властиво, цей конфлікт у характері жінки узагальнюється до рівня етичної конфронтації. Тим-то риторичне запитання Ангаровича стає своєрідним запитально-психологічним лейтмотивом Анелиного характеру: “Любов і бездонне зопсуття чи ж можуть жити в парі?” [8; т.19; с.81]. Але саме в любові до родини розкривається справжнє жіноче, материнське начало Анелі й виразно окреслюється трагізм цього жіночого образу.

За класифікацією Ч.Ломброзо, Анеля Ангарович належить до типу “випадкових злочинниць”, яким властиве “почуття покаяння, материнської любові” і які “швидко повертаються на шлях добра”. “Аморальність та зіпсо-ваність випадкових злочинниць досягають порівняно незначного ступеня, і в них не відсутні душевні чесноти” [4; с.484].

Франко зображає своєрідний моральний закон, що існує в сім’ї Ангаровичів, за яким чоловік не стає спільником, ба навіть не приховує злочинних справ дружини в такому прибутковому ремеслі, навіть за умови матеріального нестатку в родині. Внутрішня трагедія жінки-злочинниці – в пору-шенні цього закону сім’ї, у відчутті зради перед найдорожчими людьми. Тому в амбівалентному світі Анелиних бажань, у драматичному сплетінні конфліктів утверджується, хоч і страшною ціною самогубства, перемога добра, любові до сім’ї та людей.

Іншим представником ситуативного типу злочинців є Ганка (оповідання “Ріпник”). Ситуація вчиненого нею злочину мотивована бажанням позбутися своєї суперниці Фрузі. Скориставшись непритомністю фізично слабшої дівчини, Ганка зіштовхнула її у глибоку яму з кип’ячкою. Певними імпульсами цього ситуативного злочину були обставини: нічна пора, непритомність Фрузі, безлюд-не місце. А з іншого боку, егоїстичне бажання Ганки будь-якою ціною досягти задуманого (зокрема любові Івана), її безчуттєвість, грубість натури, допомогли скористатись цими обставинами, дозволили злочину відбутися. Реакцією на жорстокість вчиненого вбивства стали Ганчині докори сумління, страхітливі нічні видіння, фізичне виснаження і врешті – смерть.

До ситуативного типу злочинців належить і Женя (повість “Великий шум”). Ситуація Жениного злочину (вона стає замовником убивства чоловіка) виникає на тлі матримоніальних стосунків. Атмосфера постійної домашньої тиранії, в якій жінка є лише предметом використання, змушують Женю до екстремальних дій. З допомогою гондольєра, який вбиває розпусного графа, вона вирішує проблему власної сободи, своєрідного неофіційного розлучення.

В поведінці, властиво, в генезі Жениного злочину, домінантною стає “біологізація психологічних мотивувань” [1; с.116]. Наслідки першої шлюбної ночі по суті спричинили ситуацію кризи сімейних стосунків, ізоляцію, відчужен-ня подружжя: Женя замикається в своїх переживаннях і задумах, а граф – у розвагах з повіями. Саме цей конфлікт, заснований на психологічній, етичній, темпераментній, біологічній несумісності подружжя, стає прецедентом злочину.

За психологічною характеристикою, Женя є певним антиподом Реґіни Твардовської. Реґіна приходить до злочину в несвідомому стані, в апогеї екзальтованої імпульсивності, а до того вона, пасивно замикаючись у собі, примирюється зі ситуацією. Женя дієвіша й рішучіша – все сплановує завчасу. Це егоцентрична особистість, не здатна підпорядковуватися й миритися з обста-винами. Тому, коли виникає певний дискомфорт, фізичний чи психологічний тиск, вона його ліквідовує.

Ознаки відразу двох типів – ситуативного й патологічного – виражені в характері Напуди (“Микитичів дуб”). Сімнадцятирічна дівчина – жертва зґвал-тування, – вбиває свою щойно народжену дитину. Патологія Напудиної психіки має латентний характер: проявляється назовні (активізується) лише в певній ситуації. Психологічна мотивованість страшного злочину Напуди ускладнюється ще й біологічним моментом: автор акцентує увагу на проблемі ще не цілком сформованої психіки, інфантильної свідомості. Напуда опиняється у своєрідному комунікативному, просторовому вакуумі й не може подолати життєвих труднощів, психологічно здолати внутрішню трагедію.

Інфантильна психіка Напуди, риси її дитячої свідомості й сприйняття проявляються лише на емфатичному рівні, де приховано зринають дитячі мрії, миготять цікаві образи казок. У реальному бутті Напуда вже давно перестала бути дитиною, адже чудовий світ дитинства недоступний їй ще від народження. Вона стає жертвою у свавільному й жорстокому світі дорослих, який не приймає її, а лише підло використовує дитячу працю й молоде тіло. Тому в злочині Напуди, попри тлумачення його як патологічного феномена, вчиненого в несвідомому, особливо експресивному стані, можна віднайти й набагато глибші внутрішні мотиви: Напуда вбиває своє немовля, щоб позбавити його тих страждань і мук, яких зазнала у цьому світі вона сама.

Модифікацією ситуативного типу злочинців є тип злочинця-месника, найяскравіше окресленого в образах братів Басарабів та Прийдеволі (“Борислав сміється”). Характерною рисою мотиваційної поведінки цього типу є несвідоме уявлення про правоту своїх вчинків. У психології злочину месника виникають ніби два мотиви – істинний і уявний, усвідомлений і неусвідомлений.

Басараби живуть за принципом, що “всяка кривда мусить бути укарана, всяка неправда мусить пімститися <…>” [8; т.15; с.319]. Це дало підстави канадському дослідникові М.Тарнавському називати цих “мстивих робітників” ”моральними еквівалентами Бовдура”, котрі, як і Бовдур живуть “у тому ж матеріальному, утилітарному, практичному і аморальному світі. Їхня помста – це виключно прагматичне вирішення проблеми, інстинктивна реакція на несправедливість, яка була їм завдана” [6; с.490]. Тому Басарабів мало цікавить моральне значення їхніх вчинків.

Ідейний спільник Басарабів – Прийдеволя – людина емоційного темпера-менту, надзвичайно щира й чутлива до людської кривди. Переживши трагедію смерті коханої, що сталася з вини касира-“жида”, Прийдеволя у розпуці шукає порятунку від своєї біди у помсті, властиво, стаючи виконавцем ініційованих Басарабами злочинів.

Загалом дуже складно на основі такої психологічно строкатої типології цілісно окреслити загальний портрет людини-злочинця – художнього суб’єкта кримінальних творів І. Франка. Це швидше буде психологічний портрет суперечностей, де жорстокість межує з сентиментальністю, підступність і злість однієї людини суперечать духовому благородству іншої.

Через типологізацію персонажів-злочинців Франко зумів розкрити глибин-ну психологію людських вчинків, психічні механізми поведінки, показати суб’єк-тивний бік злочину. Властиво, Франко розширив амплітуду психологічного аналізу, показавши складність і мінливість людської психіки, схильність осо-бистості до різних, зокрема й протилежних за моральним рівнем, учинків. Автор урізноманітнив таким чином характерологічний типаж персонажів новими проблемними типами.

1. Гаєвська Л. Іван Франко. Романтизм, натуралізм, реалізм? // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ – поч. ХХ ст. – К., 1991.

2. Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. Спроба літературної біографії й характеристики Івана Франка. – К., 1913.

3. Леонгард К. Акцентуированные личности. – К., 1989.

4. Ломброзо Ч. Гениальность и помешательство. – Минск, 1998.

5. Пастух Т. Романи Івана Франка. – Львів, 1998.

6. Тарнавський М. Ідеалізм героїв Івана Франка // Літературознавство: Матеріали
ІV конгресу Міжнародної асоціації україністів. – К., 2000. – С. 483-493.

7. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М., 1990.

8. Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К.:Наук. думка, 1979. – Т. 19. – С. 210. Надалі, покли-каючись на це видання, в дужках вказуємо том і сторінку.

9. Франко І. Моральні типи (переклали з польської М.Данилюк і Т.Пастух) // Україн-ське літературознавство. Іван Франко. Статті і матеріали. Львів, 2001. – Вип. 64. – С. 148-153.