ПСИХОПОЕТИКА НОВЕЛИ ІВАНА ФРАНКА

“ПИРОГИ З ЧЕРНИЦЯМИ”

Тарас Пастух

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті простежено три шляхи інтерпретації новели: 1) власне психологічний; 2) етич-ний і 3) виховний. Крім того, дослідник розглядає текст у плані поетики.

Ключові слова: новела, інтерпретація, психологія, етика, виховання.

“Пироги з черницями” – одна з двох найкоротших Франкових новел. Вона, та ще новела “Муляр”, займає лише шість сторінок у 50-томному виданні творів Івана Франка. “Пироги з черницями” – класичний приклад новели акції; тут чітко простежується механізм дії закону новелістичної концентрації, який окреслив дослідник новели Іван Денисюк. Але не досконале авторське чуття жанру, не віртуозне володіння власне новелістичною технікою є предметом цього дослідження. Об’єктом розгляду стане суто новелістичне змістове наповнення, ота здатність новели, за словами згаданого дослідника, грайливо-тонко натякати на щось більше за неї саму, на те, що французи називають другим сенсом (le sens second) [4; с.15].

Сам твір спонукає до трьох інтерпретацій, трьох окремих підходів до “незвичайної події, що трапилася” (Ґете). Кожен розгляд має під собою свої ціннісні та психологічні категорії, свою, зрештою, парадигму. Відповідно у кожному такому прочитанні одні елементи тексту увиразнюються, виходять наперед, інші ж, навпаки, – відходять на дальший план або й зовсім елімінуються. Таке от переструктурування художніх компонентів ми назвемо акцентуацією плану виразу.

Перший план виразу можна умовно назвати “поразка Професора”. Відомий психолог Ерік Берн у психічній структурі дитини (вже від чотирьох років) виділяє складовий елемент Дорослий та дає йому таку характеристику: “Його дії аналогічні роботі точного комп’ютера, котрий у будь-який момент часу обраховує баланс поміж необхідним та допустимим. Цей Дорослий здатний чутливо вловити, що потрібно оточуючим, що вони стерплять, що справить на них враження, що їх образить, а що змусить присоромитись, зробить безпомічними або викличе каяття. Дорослий у дитині – дуже розвинений і тонкий аналітик, і тому ми називаємо його Професором. В реальності він знайомий із практичною психологією та психіатрією набагато краще, ніж кожен справжній професор” [1; с.283].

Тож перед читачем постає шестирічний Лейбуньо-Професор. Після грошей найбільше він любить пироги з чорницями. На самих пирогах варто докладніше зупинитися, адже вони тут мають глибоке й сильне ідейно-естетичне значення. Розпочинає автор новелу власне невеличкою одою цим пирогам: “Що за добра-предобра річ пироги з черницями! Хто їх не їв, а ще таких, які спеціально вміє варити і приготовляти Хане Гольдбаум, – жаль сказати, таких, що не їли подібних пирогів, буде, мабуть, чи не більше на світі від таких, що їли, – той і думкою не здумає і в сні не виснить, яка се добра річ пироги з черницями. Гарячі, маслом облиті, цукром густо посипані, вони так і розпливаються в роті”        [8; с.201]. Франкознавець Микола Легкий вбачає у цьому початкові іронічний тон і висуває тезу, що основним сюжетотворчим імпульсом твору є “іронічний пафос суб’єкта викладу” [6; с.103]. Ми б дали інше трактування такому зачинові. Тут Іван Франко наслідує, і досить успішно, суто єврейський оповідний стиль. Він блискуче представлений у прозі Шолом-Алейхема: емоційно підвищена, з інтонаційними перепадами, оцінними паралелізмами та повторами, з протистав-леннями одної групи явищ іншій, з постуляцією вибраності і надзвичайності певних подій оповідна форма. Тонкий стиліст, Іван Франко й далі дотримується духу єврейської наративності, зокрема уводячи в оповідь риторичні запитання, окличні речення.

Щодо самого предмета оповіді, то читач у цитованому зачині знаходить свідчення високих смакових якостей оцих пирогів. Окрім загальної оцінки “добра-предобра річ” (у значенні “смачна-пресмачна”), автор подає дотикові (“гарячі”), візуальні (“маслом облиті, цукром густо посипані”), смакові (“так і розпливаються у роті”) відчуття. Цінність пирогів в очах Лейбуня зростала ще й тому, що мати так рідко, всього раз на тиждень варила їх, вважаючи, “що все добре видається тим ліпшим, чим рідше являється” [8; с.202]. Додавало “олію до вогню” й те, що Хане Гольдбаум завжди готувала чітко визначену їх кількість: вісім для чоловіка, по чотири Лейбуньові та собі.

В експозиції новели (перша частина твору) є ще одна істотна деталь: батько Куна, так само як і Лейбуньо, любить пироги з чорницями. Друга й третя частини це, власне, розгортання самої новелістичної події. І знову автор наголошує на високоякісному ґатунку складових, що йдуть на виготовлення пирогів (свіжозакуплені чорниці, які до того ж перебирає служниця; найкраще борошно), на “щедрому” рецепті (до борошна пішло “аж цілі три яйця”). Епізод у кухні нагнітає апетит. Відповідно Лейбуньо – в очікуванні пирогів – впадає у сильне емоційне збудження; його увага не здатна сфокусуватися на чомусь одному; він ніяк не може знайти собі місця: “…бігає по покоях, плеще в долоні, зазирає крізь шпари в кождий закамарок, де й так нічого цікавого не побачить, тупцює по сінях, пару разів вибігав уже на подвір’я і взагалі снується всюди, немовби який ґедзь напав на нього…” [8; с.203]. Хлопець дуже прагне піти на кухню, аби подивитися на процес приготування улюбленої страви. Але не сміє. Відтак смакова привабливість пирогів зростає. Перед тим же, як мати мала внести пироги до їдальні, автор звертає увагу читача на очі малого – вони “заблищали радістю”.

Наступний епізод – Лейбуньо продає батькові свої пироги. Найпереконли-вішим і остаточним аргументом на користь продажу є те, що пироги з’їдаються та й по всьому, а монета залишиться. Отож син, згідно зі своїми уявленнями, свідомо йде на продаж. Подальше розгортання подій стимулюється двома чинниками: 1) сильним бажанням Лейбуня таки спожити улюблену страву та 2) тим, що мати ще не розпочала їсти свою порцію. Автор у невласне-прямій мові передає напрям думок малого хитруна: “Але гов! Радість блиснула на Лейбуневім лиці. Мати роздала їм обом по їх звичайній порції, а свою порцію понесла до кухні. Може, вона не буде їсти? А в такім разі, може, йому буде можна дістати ту порцію для себе?” [8; с.205]. Лейбуньо – малий Професор – аналізує ситуацію й будує адекватну стратегію поведінки. Вона розрахована на апеляцію до материнських почуттів Хане (доброти, співчуття), що у кінцевому результаті має дати пожаданий ефект – мати віддасть йому свої пироги. Лейбуньо планує хитрий хід, що будується на потужному інстинкті збереження роду: батьки, а матері особливо, віддають дітям найкраще, відрива-ють від свого задля дітей, віддають останній шматок своєму чадові.

Прагнення Лейбуня досягнути свого підігріває, зокрема, батько, який, “мов вовк”, накидається на куплені у сина пироги, а після “утчі” задоволено цмокає, смакуючи саму споминку про такий смачний обід. Тож малий Професор вдається до найорганічнішого, найдійовішого дитячого способу привернути до себе увагу й вплинути на батьків – плачу. Спочатку він “голосно плаче”, а потім “реве на весь голос” – аж поки не прибігає мати. Його перша фраза по-єзуїтськи хитра та далекосяжна: “А я пирогів не їв!”

Мати з’ясовує ситуацію, а її подальша поведінка веде до появи новелістич-ного поворотного моменту (Wendepunkt’у). Побачивши, що заплаканий Лейбу-ньо “не перестає пасти очима її порцію”, вона кличе з кухні пса і віддає свої пироги йому. Тоді дає малому два замашистих ляпаси й дорікає за плач: “– А ти, драбе, і продав, і ще плачеш?.. Отсе маєш! Знай, як бути гешефтсманом! Коли продав, то не жалуй!” Автор стисло експресивними портретними деталями відтворює душевний стан хлопця: “…сидів, мов камінь, і обома руками держав себе за лице, по котрім бігали терпкі мурашки від ударів” [8; с.206]. А кінцева батьківська репліка тільки посилила біль поразки: “– А видиш! Тепер чей будеш знати, що значить гешефтсман!”

Wendepunkt виявив, що хлопцеві не вдалася гра, що стратегія, яку він вибрав, виявилась безуспішною. Малий Професор, який вирішив зіграти на материнських почуттях, сказати по-іншому, виступити як Geschäftsmann стосов-но до матері, – зазнав поразки. Мати виявилась як не кмітливішою, то сильнішою й цілеспрямованішою. Вона не пішла назустріч запропонованій грі: сльози → жалість → пироги. А натомість покарала занадто хитрого хлопця. Надійні, як здавалося хлопцеві, акції не принесли дивіденду. Відтак надалі малий Професор буде підшуковувати інші, дієвіші механізми впливу на матір, аби у подібних ситуаціях знаходити оптимальніший, кращий вихід.

Другий план виразу можна підвести під загальну назву “срібна спокуса”. Тут на перше місце виходять онтологічні, екзистенціальні мотиви. У такому освітленні перед читачем постає художня репрезентація морально нездорової сімейної атмосфери, коли гроші виступають могутньою доцентровою силою, що сильно впливає на світогляд членів сім’ї, координує їхні взаємини, визначає загалом їхню поведінку. А новелістичний Wendepunkt фокусує й увиразнює оцю патологію через показовий момент – викривлене виховання дитини.

Психічною основою цього явища є т. зв. асоціативне перенесенння інтересу з мети на засіб. Англійський психолог Олександр Бен щодо цього каже: “Асоціюючися спочатку з насолодами, які завдяки їм купуються, та зі звільненням від багатьох страждань, вони (гроші – Т.П.) стають згодом предметом любові самі по собі; у цьому невиробничому стані їм починають надавати перевагу перед усіма тими благами, які на них можна придбати. Такому перенесенню сприяє те, що гроші – це постійний предмет володіння, відчутний на дотик, доступний виміру; задоволення ж, які можна на них купити, часто скороминучі й залишають після себе відчуття жалю, якщо коштували надто дорого. Розум легко звикає знаходити більше задоволення у постійній можливості насолод, ніж у самих цих швидкоплинних благах…” [2; с.382].

Виділимо з тексту ті деталі, які чи то прямо, чи то опосередковано виявляють владу грошей у сім’ї Гольдбаумів, свідчать про викривлені ціннісні орієнтири членів сім’ї і, врешті-решт, про нездорове сімейне виховання.

Завдяки грошам, а, точніше, своєму десятитисячному спадку по батькові, Хане здобула беззаперечну владу в сім’ї. Від батька вона успадкувала не тільки гроші, але й психічні прикмети майновитої людини – гордість та запопадливість. Автор у риторичному запитанні особливо, емоційно наголошує на органічності такого зв’язку: гроші → гордість, запопадливість. Письменник наділяє і батька, і дочку “значущими прізвищами” (Л.Гінзбург), причому свою викривальну тенденцію він завуальовує через використання лексем мови ідиш. Зрештою, ці лексеми тут доречні й необхідні, як на національний склад сім’ї. Між іншим, один із дослідників мови ідиш писав, що найбільша її цінність полягає у внутрішній витонченості, особливо – у характеризуванні людських типів та емоцій [5; с.390]. Так от, батько – “славний бориславський капіталіст” – мав прізвище Шіндер. Der Schinder має значення “шкуродер”, “лупій”, “глитай”. Дочка ж за чоловіком стала носити не менш промовисте прізвище Гольдбаум – der Goldbaum – Золоте дерево. Спорідненість батька і дочки автор підкреслює трохи відкоригованим прислів’ям: “Такого батька така й дочка” [8; с.201].

Влада матері настільки сильна, що Хане бояться і син, і навіть чоловік. Успадкований від батька характер визначає її харизматичну поведінку. Навіть до сина вона соромиться заговорити лагідним тоном. Щотижня Хане вимагає від Куни найретельнішого фінансового звіту, від якого чоловіка кидає у піт. Автор іронізує: “О, шабас для Куни Гольдбаума тяжкий день!” [8; с.202]. Усі гроші, до останнього крейцера, Хане забирає й кладе до вертгаймівського сейфу, ключ від якого вона ніколи нікому не дає. Вона й ніколи не показує свого задоволення від чоловікових гешефтів, а лишень готує на обід ту страву, яку чоловік дуже любить. Сама ж Хане – автор про це пише прямо: “…взагалі нічого не любить, крім грошей” [8; с.203].

У переддень семиліття Лейбуня мати вирішує зробити для сина невеличке свято й готує його улюблену страву – пироги з чорницями. Перед поданням пирогів Хане звертається до сина, що стоїть перед рубіконом дорослого життя, із такими напутніми порадами: “Вчися добре! Тепер треба мати добру голову, аби доробитися маєтку. Як вивчиш усі школи, то тоді знайдеш для себе таку жінку, що буде мати не десять, але сто тисяч посагу. А гроші – то велика річ! […]. У школі зійдешся з різними дітьми, а найбільше там буде “гоїв”. Держися тих, що краще вбрані, паничиків, не попускайся їх, хоч би тебе й ногами копали. У них така натура, але від них найбільше можна скористати. Не забувай, що ти жид, а жид мусить бути “Geschäftsmann”…” [8; с.204]. Цими порадами мати програмує майбутню життєву поведінку сина: “мати добру голову” – аби досягти маєтку; взяти жінку – через великий посаг; у школі (суспільстві) слід триматися, не зважаючи ні на що, заможніших – щоб отримувати найбільший зиск. Привертає увагу й загальна структуризація оточення на “жидів” – Geschäftsmann’ів та “гоїв”, що надаються до визискування. Тобто постулюється агресивне ставлення до всіх націй, окрім своєї.

Як бачимо, материнський монолог – це низка аморальних за своєю суттю напучувань, підпорядкованих досягненню суто матеріальних цінностей, і в яких немає навіть натяку на якесь вище духовне начало.

Торг батька із сином за пироги вже сам по собі показовий факт. Тільки там, де гроші є великою цінністю, може виникнути пропозиція, аби син продав батькові свою порцію пирогів. І цілком закономірно, що Лейбуньо погоджується на продаж, хоча пироги з чорницями дуже любить, хоча нетерпляче чекає їх ще відучора.

Аморальне, глибоко нелюдське асоціативне перенесення автор майстерно розгортає у художньому епізоді. Куна звертається до сина:

“ – Дам тобі за чотири (пироги – Т.П.) шістку, – ади, яку красну, срібну, новеньку! Будеш мати три.

Лейбуньо затрясся на вид поданої срібної покуси, але йому жаль було пирогів.

– А з пирогів що тобі прийде? З’їси, та й нічого не лишиться, – а шістка лишиться” [8; с.205].

Зображуючи епізод продажу, автор від себе вставляє невеличку, але яскраву сугестивну деталь. Він називає монету, яку батько пропонує синові в обмін на пироги, “срібною покусою”. У читача виникає інтертекстуальний перегук із Біблією, Новим Завітом. А там Юда продає свого вчителя Ісуса Христа за тридцять срібляків, міняє на матеріальні цінності те, на що є попит і що він може продати. Звичайно, не можна провести прямої паралелі між продажами
у новелі І.Франка та Біблії, але певна конотативна спільність тут таки є. Адже Лейбуньо міняє на гроші своє уподобання, свою пристрасть, загалом свої почуття. І зовсім не суттєво, що об’єктом почуттів є всього лише вареники. Адже в очах малого Лейбуня саме вони мають велику притягальну силу.

Кунове поїдання куплених вареників – із хапанням на виделку “по два пироги нараз”, із голосним цмоканням – це неусвідомлене знущання з дитини, брак такту з батьківського боку (Лейбуньо починає плакати).

А Поворотний момент новели якраз посилює, зафіксовує патологічний виховний процес. Мати – як найдобріша людина, а тому й найбільший захисник дитини, – не засуджує свого чоловіка, що висунув таку пропозицію, не сварить вона й дитини, котра погодилася на оцей торг. Хане не виступає із розвінчанням самої ситуації, її ненормального підґрунтя. А зробити б це мала, і безпосереднім поштовхом до цього були дитячі сльози. Тим часом мати підтримала торг між батьком та сином, у її очах він набув усіх, так би мовити, юридичних прав. Гнів Хане падає не на Куну, старшого члена сім’ї та призвідця торгівельної операції, а на Лейбуня, який плакав за втраченими пирогами. Вона дає йому ляпасів і сварить не за продаж, не за бажання збагатитися, а за сльози. Тож з поведінки та слів матері хлопець на майбутнє мав винести такий урок: продавати можна і продавати треба, тільки не слід опісля жаліти за втраченим. А предмет продажу визначає попит.

Розгортання новелістичного сюжету веде до того, що Лейбуньо потрапляє під вплив двох полярних сил. З одного боку – гроші, влада, потяг до збагачення. А з іншого – пироги із їхньою психічною символікою → насолода, щирість, доброта. Врешті-решт перемагає Мамона – бог наживи й багатства. Ідею ж са- мої новели у такому інтерпретаційному підході можна означити словами Т.Шевченка:

Не завидуй багатому:

Багатий не знає

Ні приязні, ні любові –

Він все те наймає [9; с.223].

Третій план виразу можна метафорично означити: “у кузні гешефтсмана”. Загальновідомими є високі торговельні, фінансові, загалом економічні здібності й вміння єврейського народу. Один з найвідоміших теоретиків історичної науки Арнольд Тойнбі називає євреїв “комерційними першопроходцями”, які фактично вчили інші, не-єврейські народи торговельному ремеслу [7; с.144]. Автор книги “Історія євреїв” Пол Джонсон пише: “єврейська фінансово-комерційна діяльність у XVIII сторіччі набула такого широкого діапазону, що історики-економісти іноді спокушалися розглядати її як первісну силу, що створила сучасну капіталістичну систему” [5; с.326]. Дослідник бачить такі п’ять основних напрямків, що їх винайшов й утілив в економіку єврейський фінансовий геній:
1) ринок цінних паперів; 2) реклама; 3) широкомасштабні економічні операції;
4) низькі ціни за рахунок зменшення якості продукту; 5) швидкісні інформаційні системи, що давали змогу негайно відгукуватися на політичні, воєнні події, кон’юктуру регіональних й світових ринків [5; с.327-329]. Блискучий приклад тут становить діяльність сім’ї Роштільдів, яка у ХІХ столітті створила свою могутню фінансову мережу в усій Європі.

Іван Франко у своїй новелі якраз і відтворює епізод виховання майбутнього гешефтсмана, який повинен досягнути значних економічних результатів. Починає автор від генеалогії малого Лейбуня. Його дід, благо-получний дрогобицький капіталіст, лишив у спадок доньці немалий капітал, а основне – те, що йому “…помогло доробитися маєтку – твердий характер і реальний погляд на світ і людей” [8; с.201-202]. Саму ж Хане автор наділяє яскравою характеристикою, що створює образ сильної кмітливої жінки: “страш-но розумна”, “страшно запопадлива і оглядна господиня”. І себе, і чоловіка, і дитину вона тримає “в тонусі”; не дозволяє емоціям полонити розум й визначати напрям і форми поведінки. Хане Гольдбаум кожного тижня, як було вже згадано, дуже докладно перевіряє фінансові операції свого чоловіка. У часі це триває немало – дві або й три години – та супроводжується у певних випадках психологічним тиском на чоловіка (коли Хане грізним тоном апелює до батьківських почуттів та обов’язків Куни). І хоч вона ніколи не виявляє своїх радісних почуттів щодо вдалого торгівельного тижня, але, тим не менш, Куна отримує заохочення: у пору чорниць Хане готує його улюблену страву (пироги з чорницями). Успішний результат відповідно стимулюється. Кмітлива жінка у сімейній практиці дотримується ще однієї засади: задоволення не мусить часто повторюватися, аби не нівелюватися. Але коли вона вже за щось береться, то вже робить “на совість”, якнайкраще (згадана рецептура приготування пирогів). Ха-не – жінка не скупа, але економна; у неї велика сила волі і розумна голова.

На початку твору автор подає читачеві деталь, яка виразно свідчить про вже сформовані ціннісні орієнтири малого хлопця: “Лейбуньо… дуже любить їх (пироги – Т.П.), так любить, що віддав би за них усе, але то рішуче все на світі, окрім своїх срібних, наскладаних і в шабасовій камізельці зашитих двадцяти ринських. Тих не віддав би вже, певно, за нізащо в світі” [8; с.201]. Батьки, зокрема мати, належним чином і цілеспрямовано виховують майбутнього гешефтсмана: а) гроші для Лейбуня найбільша у світі цінність; б) вони для нього не засіб отримати задоволення, а самоціль, звідси потяг до накопичення; в) він тримає їх при собі, у своїй шабасовій камізельці. Паралель із матір’ю, що у себе в спальні має вертгаймівську касу, до якої складає гроші і не витрачає їх, – очевидна.

Розгортання ж самої новелістичної події свідчить про неабиякі дидактичні здібності матері. Напередодні того, як малий Лейбуньо має перший раз іти до школи, Хане готує його улюблену страву. Вона свідомо влаштовує синові свято, створює у домі урочисту атмосферу. Це їй вдається і за допомогою пирогів, які викликають у Лейбуня емоційне піднесення, і через патетичну промову до сина. У своєму зверненні Хане двічі наголошує на тому, аби Лейбуньо добре запам’ятав усе, що вона каже. Мати у загальних рисах окреслює синові ціль та напрями його майбутньої діяльності: доробитися удесятеро більшого за батьків-ський маєтку. Задля цього слід вигідно одружитися, триматися, хай би там що було, заможних паничиків, від яких можна добитися найбільшого зиску. Хане стимулює у синові відповідне колективне національне уявлення (“не забувай, що ти жид, а жид мусить бути Geschäftsmann”) й у наказовому способі заповідає синові вже відсьогодні бути гешефтсманом. Як бачимо, саму школу мати розглядає не стільки як заклад, де діти отримують знання з певних предметів, скільки як широке життєве поле, де певні “учні” вчаться заробляти гроші, де їх, зрештою, вони і заробляють.

Продаж батькові пирогів – це перша “оборудка” новонаверненого у гешефтсмани Лейбуня. Усе він зробив правильно, але після продажу повівся не належним чином – пошкодував за проданими пирогами. А цього підприємець робити не повинен. Адже жаль за збутим товаром викликає непотрібне емоційне хвилювання. А якщо цей жаль буде надто сильним та надто тривалим, то це загрожуватиме душевному здоров’ю торгівця. З іншого боку, товар, а точніше, почуття до нього, можуть для гешефтсмана стати важливішими, ціннішими за самі гроші. А це підриває основу капіталозбагачення, знецінює гроші.

Поведінка матері у Wendepunkt’і, на перший погляд, здається незрозумілою; вона дивує й лякає самого Лейбуня. Але у цій поведінці є своя залізна логіка. Хане не жаліє дитини, не віддає їй своїх пирогів. Розумно (згідно з цією логікою) вона чинить й тоді, коли не з’їдає своєї порції, а згодовує її псові. Інакше материнський вчинок підбурив би дитину проти неї, викликав би непотрібний емоційний ефект. Хане не пом’якшує конфлікту тим чи іншим способом. Навпаки, вона його загострює до краю і карає Лейбуня за не гідну гешефтсмана поведінку. Мішенню докорів стає жалість сина за пирогами, його сльози. Мати досягнула бажаного ефекту. Про це свідчить, що Лейбуньо перестає плакати й сидить “мов камінь”, тримаючи обома руками обличчя.

Отож, Хане провчила сина, належно зреагувала на його каприз. Надалі Лейбуньо напевно вже так не “зірветься”, він теж набуває “твердого характеру” та потрібного “погляду на світ і людей”. У свідомості читача “проростає” одна образна деталь твору. Хане Гольдбаум – Золоте дерево – дає відповідний плід. Як кажуть у приказці, яблуко від яблуні далеко не падає.

Розглянуті три інтерпретаційні підходи підтверджують висновок І.Денисюка щодо змістової сутності цього жанру: “…інформація, яку несе новела, – особливої якості: це глибинний зондаж у феноменальні явища життя й особливості людської психіки” [3, с.28]. У новелі “Пироги з черницями” Іван Франко для презентації психічного життя не продемонстрував якоїсь складної оповідної форми на кшалт потоку свідомості. Є у творі, щоправда, невласне-пряма мова, але загалом письменник використав прості композиційні елементи: авторські описи, монологи та діалоги. Та простими, новелістично скупими деталями він вдало скористався, щоб створити захоплюючий, психологічно та ідейно поліфункціональний сюжет. У короткій дії він блискуче передав психіку героїв, їх світоглядні настанови, коротко і влучно виявив їхню екзистенцію. Кожен із запропонованих підходів так чи інакше виключає інші у проекції на читацьку свідомість. Ми не здатні одночасно породжувати відразу два інтерпретаційні значення. Але в образі, художньому тексті означені плани виразу вдало співіснують. Очевидно у новелі присутні й інші плани. Та навіть розглянуті три свідчать про оригінальну образотворчу майстерність Івана Франка, що передавала скомплікованість життєвих явищ, підтверджують високу інтуїцію письменника, котра осягала глибинні механізми психіки й допомагала тонко, у належній стильовій формі відтворювати їх на художніх полотнах.

1. Берн Э. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры. – Минск: Поппури, 1998.

2. Бэн А. Психология //Ассоциативная психология. Г.Эббингауз. А.Бэн. – М: АСТ-ЛТД, 1998.

3. Денисюк І.О. Жанрові проблеми новелістики //Розвиток жанрів в українській літературі ХІХ – поч.. ХХ ст. – К.: Наук. думка, 1986.

4. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози XIX – поч. XX ст. – Львів: Академіч-ний експрес, 1999.

5. Джонсон П. Історія євреїв. – К.: Вид. дім “Альтернативи”, 2000.

6. Легкий М. Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка. – Львів, 1999.

7. Тойнбі А.Дж. Дослідження історії: У 2 т. – К.: Основи, 1995. – Т.1.

8. Франко І. Пироги з черницями // Франко І. Зібр. тв: У 50 т. – К.: Наук. думка,      1978. – Т.16. Подальше посилання на цю новелу за наведеним джерелом. У тексті у дужках вказуватиметься сторінка.

9. Шевченко Т. Кобзар. – К.: Дніпро, 1987.