Вул. І.Франка, 24, 82100 Дрогобич, Україна

У статті, порівнюючи дві редакції повісті Івана Франка “Петрії і Довбущуки”, просте-жено історіософський синтез Старого і Нового Завітів, у якому письменник розчинив суто український (русинський) матеріал: в образах Ісаака Бляйберґа й середовища “чесних і учених жидів” – завуальований світ русинів і його можливий шлях до переродження й поступу. Автор також звертає увагу на перетворення психологічного портретування у ранній повісті “Петрії і Довбущуки” в іманентну властивість подальшої творчості Івана Франка.

Ключові слова: подвійні редакції Франкових творів, єврейська тема, повість, психоло-гічне портретування.

Подвійні редакції Франкових творів – цікаве й важливе поле для літера-турознавчих студій. Уже саме існування таких явищ передбачає активний твор-чий діалог. Одних дослідників він спонукає до запитання “Чому?” Інших – “Як?” Ще інших – “Для чого?” Результат пошуку завжди полягає у відкритті нових несподіваних аспектів Франкової геніальності.

Мою увагу привертає повість “Петрії і Довбущуки”, оскільки саме її редакційні варіанти є прикладом оригінальної трансформації тексту-твору, а також ключем до зрозуміння процесу глибинної психологічної самоінтерпретації митця. Такий процес Франкової самоінтерпретації у статті розглядається як літературно-культурна психодрама, розгорнута у підтекстовому сповідальному дискурсі. У ньому Франко унікально поєднує ролі “протагоніста”, який опиняєть-ся в центрі уваги і задає сюжет психодрами, “альтер Его”, що полягає у використанні елементів двійництва, а також роль досвідченого, тонкого психолога, який “концентрується на власних емоціях і розуміє їхні психологічні витоки” [12; с.90].

Твір уже здобув відчутно вагоме місце у сучасному літературознавчому дискурсі. Його трактують як “серйозну заявку на створення суспільного роману – завдання, яке визначило характер цілого позитивістського етапу в европейських літературах другої половини ХІХ століття” [4; с.23], а також як “велику романну творчу лабораторію”, де “були покладені зародки всіх ідейних настанов, місти-лись основні сюжетні і композиційні складники подальших Франкових романів” [5; с.451]. Отже, повість розглядали переважно як широке епічне* полотно, а варіативність – як “глибинну філософсько-естетичну системність індивідуаль-ного світобачення письменника, яка виразно відчутна на всіх етапах його творчости, незважаючи на еволюцію естетичної програми” [4; с.32-33].

Але прискіпливе прочитання “Петріїв і Довбущуків”, яке нагадує розкоду-вання зашифрованої настанови, зміщує бачення і розуміння твору в особистіс-ний, сповідальний вимір. У повісті він представлений історією Ісаака Бляйберґа і подається як внутрішнє психологічне автопортретування. Традиційно цю “вну-трішню історію” відкривають у пізніх творах Франка, зокрема у поемах. Саме тоді найчастіше вдаються до висвітлення проблем художнього провидіння, межо-вих ситуацій, психоаналітичних витоків художніх образів і мотивів, говорять про винятковість, “антитетичність”, “футурологічність” цих творів, по суті, методами intrinsic тa extrinsic створюють із частини Франкової літературної спадщини певний самодостатній анклав. Але слід пам’ятати про те, що “твор-чість – це не просто сукупність творів митця, розташованих у хронологічному порядку. Це складний процес. Він має свою внутрішню логіку, внутрішню єд-ність, яка не виключає багатогранності і певних, часом серйозних супереч-ностей” [1; с.261].

У статті “Вождівство і роздвоєння: тема “валленродизму” в творах Фран-ка” Г.Грабович пише, що “в таких поемах, як “Смерть Каїна” (1889), “Похорон” (1899) “Іван Вишенський” (1900), “Мойсей” (1905), “а почасти також у “Поемі про білу сорочку” (1889) зображується своєрідна поетична, хоч не зовсім споє-нонаративна, внутрішня історія, і якщо цей символічний портрет ще не завер-шений, то це уже виразні і драматичні штрихи до такого портрета” [2; с.114].

З цією (і з подібними) точкою зорою можна було б погодитись, коли б існувала лише друга редакція “Петріїв і Довбущуків”, а точніше, окремий твір, що органічно вплітався б в ідейно-тематичний (а особливо у психологічний, проблематичний) макроконтекст пізніх Франкових поем. Проте, се – лише друга редакція більш раннього тексту-твору, в якому і слід шукати час і витоки “інтелектуально-емоційних зарисовок” до “автопортрета-сповіді”.

“Петрії і Довбущуки” – це дійсно ”велика творча лабораторія” (і не тільки романна, але про це згодом), і їй властивий свій грандіозний психологічний експеримент, що проглядає крізь підтекстовість історії “жидівського” рефор-матора.

Ісаак Бляйберґ й середовище “чесних і учених жидів” – це завуальований (хоч і не завжди вдало у ранній повісті, а в пізній у “вуалі” вже немає потреби) світ русинів, котрий у композиційному плані за принципом віддзеркалення (саме в такому аспекті вперше у творчості Франка подається проблема двійництва) накреслює можливий шлях переродження і поступу усієї нації. І власне цей момент є пунктом відліку, з якої починає прослідковуватись генеза конфрон-тативної діади “я – вони”, “лідер – натовп”, “Пророк – раби”. У цьому псевдожи-дівському вимірі активно пульсує глибоко інтимна “внутрішня історія” митця, що розпочинається прийняттям “відкликання” Ісааком (див. ІХ розділ. Посліднє зібраннє в Жидачеві, перша редакція) і поступово еволюціонує, розгортаючись у приреченість Каїна, роздвоєність Мирона, сумнів Мойсея і... беззастережну або-неґацію того ж Ісаака Бляйберґа (див. Х розділ. Збори в Жидачеві, друга редак-ція). Таким чином, внутрішнє психологічне портретування із прогнозуючої експериментальної моделі у ранній повісті перетворюється в іманентну власти-вість художньої творчості Івана Франка.

Коли зіставити і порівняти редакції “Петріїв і Довбущуків” 1875-1876 і 1911 р., можна виразно побачити, що найважливіші зміни (архітектонічні, мовно-стилістичні, а особливо ідейно-проблематичні) відбулися навколо висвітлення історії Ісаака Бляйберґа.

У ранній повісті автор зосереджує увагу на створенні композиції за принципом віддзеркалення, а за принципом двійництва сюжетних ліній Андрія Петрія та Ісаака Бляйберґа. Тут чітко виділяються такі спільні моменти: 1) герої змушені залишити науку і повертатися на село до батьків: 2) Андрій перебуває у товаристві “другів шкільних літ”, а Бляйберґ – “межи чесними й ученими жида-ми”; 3) Андрій повинен збудувати “народні школи і воспиталища”, Ісаак Бляйберґ – “велику жидівську школу, устроєну на взір заграничних”; 4) місцем і часом зустрічі обидвох героїв є 25 липня 1866, Львів, “Народний дім”; 5) обоє, як виявляється, русини, і в обох – спільне “поле ділання”.

Сумнів щодо жидівськості героя подається цілою системою авторських натяків, що створюють навколо цього персонажа загальний настрій антиципації: “Подорожній жид, котрого дігнав Петрій, мав у лиці своїм щось таке принадне, таке нежидівське, таке руське та людське, що Петрій зараз за першим поглядом зупинився і зачав пильно приглядатися йому. Свобода рухів, великі розумні та ясні очі, простий ніс – знак енергії, сили характеру, щирість і одвертість – усі ці риси такі незвичайні у більшості жидів, ударили Петрія [...]. В дальшій розмові побачив Петрій, що Ісаак цілком не говорить ізжидівська, а плавно і звучно по-руськи, як родовитий русин” [10; с.338-339]. І звичайно, що не жида хвилю-ватимуть “зубожілі, бездомні хлопи”, “намноження пролетаріату”, “терпіння всього краю, всієї держави”. У першій редакції “Петріїв і Довбущуків” автор розкрив-таки таємницю Ісаака Бляйберґа і цим способом органічно “перетопив” двійництво Андрій – Ісаак у єдиний сплав Ісаак – Олекса. У другій редакції Франко зніме цю проблему (проблему двійництва) й повністю зосередиться на образі “жидівського реформатора”.

Автор моделює повість як історіософський синтез Старого і Нового Завітів, розчиняє суто український (русинський) матеріал у вимірі Біблійної всеохопності. А відкриті, яскраво виражені христологічні мотиви (суд над Ісааком Бляйберґом) є лиш окремою цеглиною у величній будівлі Франкового архітвору.

Олекса Довбуш, як старозавітний Ягве, піклується про Андрія Петрія (втілення обранця, “образ нової людини”), він рятує його в дитинстві від гірських ведмедів. “І від того-то часу кождої ночі в сні представлявся Андрієві незнаний, таємничий його спаситель” [9; с.23]; від жорстокої ненависті Довбущуків у “пустині” (несподіваний хронотопічний елемент, знову ж таки Біблійного вимі-ру!). І в час зневіри Андрія, в час кривавого протистояння двох родів порятунок знову приходить від старого Довбуша: його син “іде на суд неправих”, його синові вдається відродити молодого Петрія до великого “ділання”.

Але у повісті 1875-1876 рр. образ Ісаака Бляйберґа й ідея, що її він акумулює в собі, реалізується не повністю. Герой не готовий ще до самозречення й самопожертви. Він приймає відкликання: “Я визнаю, що хотів-єм обалити і розорити закон Мойсея новою наукою, істребити свій народ новим вихованнєм” [10; с.173]. На перший погляд ситуація нагадує суд над новозавітнім Месією, але герой приймає відкликання, Ісаак не підноситься у своєму діянні до величі Христа; його “минає чаша”, позбавивши цим самим ореолу мучеництва. У цій психологічній мікроситуації він більше схожий на учня, ніж на вчителя: “Тоді він став клястись та божитись: “Не знаю Цього Чоловіка!” [Мт.26.74]. Цей сумнів є причиною того, що в ранньому творі персонаж залишається лише Ісааком-Олексою (Симоном-Петром!). Ісаак Бляйберґ повинен пройти ще низку ініціацій, щоб постати перед читачем у другій редакції повісті властивим для цього контексту героєм. Але в ранній повісті Франко-“протагоніст” на це дозволу не дає, хоча Ісаак має можливість про ці випробування сказати: “а ніт Мойсея, котрий би із тої скали видобув живущу, цілющу воду! Панове, моє серце говорить, що нас нині на то зібрала господня ласка, щоби ми положили підвалину до нового “Народного дому”, не будованого на скалі і камені, але в серцях тисячей!” [10; с.243-244]. Автор повісті також підтверджує, що “то був лише пролог до властивої повісті, лише казка перед історією, лиш пригравка до пісні” [9; с.244]. Тобто намічені проблеми, а також сповідальний дискурс повинні мати своє проявлення у подальших Франкових творах. Залишається лише відповісти, в яких саме.

Тарас Пастух, розглядаючи повість “Петрії і Довбущуки”, говорить про те, що у ній “письменник виводить “на сцену”, окреслює всі ті типи героїв, які стануть центральними в його наступних романах” [5; с.451]. Звідси й розуміння образу Ваґмана (“Перехресні стежки”) як логічного продовження образу Ісаака Бляйберґа: “У душі Ваґмана після смерті сина бере гору “бджолина половина”. Ваґман стоїть на позиції відстоювання, насамперед, інтересів своєї нації і у той же час, – сповідає ідею консолідації єврейського народу з народом українським. Тому він іде на контакт з хлопським адвокатом Євгеном Рафаловичем, допомагає багатьом селянам позбутися сплати немилосердних боргових процентів”       [5; с.455]. Але спосіб, яким окреслюється образ Ваґмана, показує, що Іван Франко не повертається до цього типу у “Перехресних стежках” безпосередньо, а використовує опосередковану модель, зовнішній план з історії Ісаака Бляйберґа. Він не наповнює образ Ваґмана тим емоційним, емпатійним змістом, котрий подається у підтекстовому плані “Петріїв і Довбущуків”. І тому, мабуть, образ Ваґмана доволі плакатний, схематичний і за способом створення нагадує тип Бенедя Синиці (це образ-ідея, образ-концепт, витвір більше ratio, аніж emotio).

Гадаю, пошук допоміг з’ясувати, куди саме змістився сповідальний дискурс і де саме починається ота “властива повість”. Очевидно, що домінанта виняткової психологічної напруги, драматичності дії, тонкої саморефлексії спрямувала підтекстове автопортретування у ліро-епічне річище оригінальних та перекладних творів Івана Франка.

У центрі уваги поем та віршів – глибоко інтимні переживання самотності, відчуженості, приреченості і водночас винятковості, обраності, харизматичності. Іманентними ознаками цих творів є сильно виражене Біблійне начало, а також центральний герой – колосальна постать, котра здобула вже авторитетну історію в європейському та світовому літературно-культурному контексті (звідси потужна інтертекстуальність). Це насамперед Каїн Байрона, Самсон Мільтона, Ісус Навин Віктора Гюґо. Сповідальний дискурс Франка має два шляхи реалізації у перекладних творах: 1) висловлення через сам акт перекладання; 2) вислов-лення (переважно способом підтексту) в численних передмовах, postscriptum-ах, студіях. Про це яскраво свідчить і робота над перекладом Мільтонівського “Самсона”. Ось уривок з тексту:

Та я не був такий, як хто-небудь інший,

А мав у собі надзвичайну силу;

Зробив се я по заповіді неба,

Щоб увільнити свій народ. Коли ж

Народ у своїм рабськім нахилі

Не взнав мене, що висланий був я

Для освободження його, й за ніщо

Мене віддав побідникам своїм,

То се його вина й його ганьба.

За неї він ще й досі пута носить [8; с.528].

А ось уривок із розгляду драми: “Для нас сей твір, окрім пам’ятки творчості великого англійського поета та борця за свободу думки і слова, має значення також задля тих глибоких почувань людського терпіння, що творить його основу, а не менше також задля численних глибоких та влучних спосте-режень із людського життя, з відношень між мужем і жінкою, між вітцем і сином, між одиницею і народом, між чоловіком і божеством. Ся ідейна сторона запевняє Мільтоновій драмі визначне місце у всесвітній літературі і в пам’яті освіченого людства” [8; с.485]. Промовистим є й те, що Франко у примітці до публікації частини перекладу в “Літературно-науковому віснику” назвав цей твір “сповіддю поета, сумою його життєвих досвідів, зворушливим малюнком характеру і світо-гляду”.

Зрозуміло й без опису, що саме хвилює Франка в Байроновому “Каїні”; він не тільки переосмислює, але й емоційно переживає його і як результат – власний Каїн-Христос. Внутрішню близькість бачимо і в перекладі поезії Віктора Гюґо:

Гриміть, гриміть раз в раз, ви, труби слів, думок!

Коли Ісус Навин, загніваний пророк,

З народом своїм став край мурів Єрихону

За сьомим разом – глянь! – і мури в крах розпались [9; с.292-293].

Виділені рядки ведуть активний діалог з іншими, вже згадуваними у цій статті творами: Каїну теж довелося стояти під стіною, що “мов світ увесь на- двоє / На віки вічні перерізать хоче”; а старий Олекса Довбуш під час своєї сповіді говорить: “У віщих снах, котрі я бачив, було виразно, що рід мій числити буде сім членів, коли я вмру!” (сьомим був син від любої Емілії).

Сповідальне начало настільки у Франка відчутне, що зустрічається в найнесподіваніших ракурсах. Взяти хоча б “Вавілонські гимни і молитви”. Здається, що це суто наукова розвідка, але уважне прочитання відкриває і тут психологічне автопортретування: “На закінчення подаю заховані на кількох табличках часті досить просторової поеми про терпіння праведного чоловіка, в якій історик вавілонської літератури вбачає деяку аналогію до староєврейської книги Іова, де просторо, аж надто просторо, обговорюється “загадка терпіння побожного чоловіка” [7; с.61]. Яку ж (і з ким!) аналогію Франко вбачає у вірші 44 “Страждання праведного”, можна зрозуміти із самого змісту останнього:

О, яке то безпуття та лихо на світі!

Оглянусь поза себе – все гонив мене труд,

Немов би я дару мому богу не дав (…)

Молитва була правило моє,

А жертва мій порядок.

Я вчив усю свою країну

Зважать на божеє ім’я (…)

Людей своїх я наставляв,

Народ я напучав (…)

І день і ніч зміня людей настрої.

Коли в них голод, ходять, наче трупи,

Як ситі, раді би богам рівнею бути.

А прийде смутку час, то й пекла їм не треба.

Дім мій став в’язницею для мене;

Мої руки, мов заковані

У окови мого тіла;

Мої ноги ходять, мов в кайданах

Власного свойого м’яса

[Бракує один рядок тексту].

Побив мене, мов батагом

Страшенно вузлуватим (…)

Вже відчинялася мені труна,

Готовлено вже погріб мій;

Ще я не вмер, а вже по мні

Плачок заводив рій.

Весь край мій кликав уодно:

“Ось як його скрутило лихо!”

А ворог мій, почувши се,

Утішився й сміявся тихо;

А ворога мого жона,

Почувши се, була звеселена.

Та знаю, ще прийде мій час,

І звеселиться весь мій рід,

І серед духів охоронних

Прославить божество весь світ [7; с.64].

Коли у попередніх віршових прикладах виділялися певні окремі рядки, то тут, мабуть, жодного не можливо оминути.

Глибока внутрішня історія пронизує також вірші із збірки “Semper tiro” (цикли “На старі теми” й “Із книги Кааф”). У віршах “Поете, тям” і “Блаженний муж, що йде на суд неправих” знову “програється” психологічна мікроситуація самозречення й самопожертви. Про мотив самозречення у циклі “Із книги Кааф”, як про євангельську позицію св.Франциска Ассизького: “Зректися світу і бути присутнім у ньому” цікаво подається у статті Зенона Гузара “Цикл Івана Франка “Із книги Кааф”, яка пропонує, на мою думку, ще одне оригінальне трактування Франкового сповідального дискурсу [3; с.390-392].

Отже, Ісаак-Олекса пройшов ініціацію кількох десятиліть Франкових творчих шукань і знову опинився перед судом синедріону. Але тепер (у повісті 1911 р.) у нього немає жодних сумнівів, він не приймає Аронового: “Відклич!”. Адже усе його попереднє існування було підготовкою до цього самозречення, і саме його уста озвучили цей вирок:

Як я люблю тебе, мій рідний краю,

Як я люблю красу твою, твій люд,

Як гаряче молюся і бажаю

Для твого щастя свій віддати труд!

Як радо я життя свого зречуся,

І щастя, і вдоволення, й житла,

Прийму все горе, в муках і скінчуся,

Щоб тільки ти не знав руїни й зла!

Що я? Черв’як, марная порошина:

Життя моє – листок, що ріс і зв’яв,

Коб лиш цвіла й пишалась деревина,

Листок собою дорожити б мав? [6; с.362].

1. Гольберг М. Прикарпаття у творчості Максима Рильського //Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. – Дрогобич: Вимір, 1999. – Вип.IV.

2. Грабович Г. Вождівство і роздвоєння: тема “валленродизму” в творах Франка
(До століття “Ein Dichter des Verrates” i “Похорону”) // Сучасність. – 1997. – №11.

3. Гузар З. Цикл Івана Франка “Із книги Кааф” //Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конференції (Львів, 25-27 вересня 1996). – Львів: Світ, 1998.

4. Гундорова Т. Франко – не Каменяр. – Мельбурн: Ін-т імені Монаша. – 151с.

5. Пастух Т. Типологія героїв у романістиці Івана Франка // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конференції (Львів, 25-27 вересня 1996). – Львів: Світ, 1998.

6. Франко І. По краю йду. Сади та виногради // Франко І. Зібр.тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1976. – Т.3.

7. Франко І. Вавілонські гімни і молитви // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1977. – Т.8.

8. Франко І. Самсон-борець. Франко І. // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1978. – Т.12.

9. Франко І. Гриміть, гриміть раз в раз ви, Труби слів, думок! – // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1978. – Т.12.

10. Франко І. Петрії і Довбущуки (Повість в трьох частях) // Франко І. Зібр. тв.:        У 50 т. – К.: Наук. думка, 1978. – Т.14.

11. Франко І. Петрії і Довбущуки (Повість в двух частях) // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1979. – Т.22.

12. Яценко Г. Психологічні основи групової психокорекції: Навч. посібник. – К.:Либідь, 1996. – 264 с.

“HEBREW THEME” IN TWO VERSIONS STORY

“PETRIIS AND DOVBUSHCHUKS”

BY I.FRANKO: THE MOVEMENT OF TEXT-COMPOSITION

Viktoriya Durkalevych

Ivan Franko University of Drohobych Philology Department

I.Franko st., 24, UA-82100 Drohobych, Ukraine

In the article the author traces historicosophical synthesis of the Old and New Testaments in two versions of the story “The Petriis and the Dovbushchuk’s” by Ivan Franko, where the author embodied peculiarity Ukrainian (ruthenian) material: in the character of Isaak Bliberg and in the midst of honest and educated Jewish people – the conseated world of the ruthenians and his possible way to regenerelation and development. The author emfasises that psychological portraying in the early story “The Petriis and the Dovbushchuk’s” transforms into the immanent peculiarity of I.Franko’s further creative activity.

Key words: two-fold versions of Franko’s works, Hebrew theme, story, psychological portraying.

Стаття надійшла до редколегії 08.07.2001

Прийнята до друку 14.10.2001

УДК 821.161.2–32.09:159.9“18”(092)І.Франко