THE TYPOFICATION OF CHARACTER-CRIMINALS IN FRANKO’S PROSE

Аlla Shvets΄

T.H. Shevchenko Institute of Literature Lviv Branch

A. Mitskevycha st., 5, 79005 Lviv, Ukraine

The article is devoted to the investigation of the criminal types in Franko’s prose. The typofication of character-criminals on the base of psychological organization, humane temper and motivation of behavior is proposed.

Key words: type, criminal, prose, character, psychology.

Стаття надійшла до редколегії 17.07.2001

Прийнята до друку 14.10.2001

УДК 821.161.2–92.091:323.1“18”(092)І.Франко

Франко–публіцист у контексті ідеї державності

Степан Кость

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Проаналізовано еволюцію ідей державності в українській політичній думці, приділя-ючи головну увагу поглядам І.Франка щодо згаданої проблеми.

Ключові слова: Iван Франкo, українська політична думка, ідея державності.

І.Франко як публіцист, як діяч не був за життя харизматичною постаттю. Його погляди не завжди мали належну підтримку в українському суспільстві, іноді їх просто не розуміли, зважаючи на складність, глибину, неоднозначність того, що захищав І.Франко. Щось подібне сталося із його думками про політичну незалежність України, про ідеал самостійності. Усвідомивши суперечливість поглядів нашого видатного попередника, чий геній у повному обсязі так і не було визнано, можливо, ми зрозуміємо краще і кризу нашої державності на сучасному етапі.

Поперемiнність перiодiв державностi та її втрати протягом останньої тисячi рокiв завершилася тим, що iдея державного самоздiйснення втiлилася у вiдновлену державнiсть наприкiнцi ХХ ст. Це столiття стало для нас знаменним саме тому, що iдея державностi знову пройшла всi етапи чи фази розвитку вiд її проголошення до реалiзацiї. Як би ми не дивились на походження держави (держава як закономiрний результат розвитку якоїсь нацiї, що означає: нацiя – це синонiм держави – I.Лисяк-Рудницький писав, що нацiя – це колектив людей, якi хочуть бути державою; держава як генетично зумовлена особливiсть, яку можна визначити як “держава в нас”, що ранiше чи пiзнiше втiлюється у певну державну форму; мiстичне розумiння держави, радше, сказати б, теологічне, як дару Божого, як результату Божого помислу; розумiння держави як наслідку еволюцiйного розвитку i поступу не лише якогось окремого етносу, народу, а навiть групи етносiв, реалiзацiя їхніх прагнень до вищої форми органiзацiї життя i упорядкування рiзноманiтних сфер життєдіяльності i стосункiв; хiба що не будемо брати до уваги теорiю класового походження держави), ми переконує-мося в одному: процес формування української нацiї невiддiльний вiд iдеї державностi. Щоправда, І.Лисяк-Рудницький застерiгає вiд ототожнення народу i нацiї, формування українського народу i формування української нацiї: на його думку, iсторiя українського народу триває вiд передiсторичних часiв, а була завершена в першiй половинi I тисячолiття н.е., початки української нацiї треба шукати щойно в Київськiй Русi [8; т.1; с.17-18], тобто на кiлька столiть пiзнiше пiсля сформування українського народного (етнiчного) колективу. Але це питання спецiальне, а суть проблеми в iншому. Нас цiкавлять власне не стiльки iсторичнi традицiї нашої державностi, скiльки тяглiсть, неперервнiсть самої iдеї. Адже ця iдея не зникала iз втратою державностi у формi Київської Русi, Галицько-Волинського королiвства, а частково, може, i Великого князiвства Литовського, вона не зникала разом iз попелищами програних битв доби Хмельницького, Руїни, Мазепи, а також пiсля зруйнування Запорiзької Січi i лiквiдацiї залишкiв автономiї України. Ця iдея продовжувала жити в iсторичнiй пам’ятi народу, i це було важливим чинником, запорукою її вiдновлення, оскiльки зовнiшнiх сприятливих умов (i в цьому трагiзм українського iсторичного процесу), як правило, не було – “українську карту” завжди розi-грували i використовували iншi держави лише в своїх iнтересах. I.Лисяк-Руд-ницький заперечує тотожнiсть народу i нацiї, але вiн ототожнює тяглість нацiї i державностi, а iснування нацiї зумовлює наявнiстю держави. Щоправда, чомусь полякiв не перестали вважати нацiєю пiсля останнього розподiлу. На нашу думку, не тому, що вони не втратили провiдну верству (або лише частково втратили), як це дехто з iсторикiв уважає, а тому, що не пропала iдея державностi, не зник потяг народу до державностi. Українцi, на жаль, втратили свою елiту, та на щастя – не втратили i не забули iдеї державностi. Так, на погляд І.Лисяка-Рудницького, “нацiя, що викристалiзувалася пiсля в Галицько-Волин-ському Королiвствi та Великому Князiвствi Литовському, загибає пiсля Люблiн-ської унiї. Вдруге бачимо це явище в нашiй iсторiї на переломi ХVІІІ та ХІХ сто-лiть” [8; т.1; с.18]. Але чому i тодi українська нацiя двiчi вмирала i двiчi вiдро-джувалася? I.Лисяк-Рудницький не вiдповiв на це питання. Некоректною є i його думка про “неiсторичнiсть” української нацiї (як i про те, що новiтня українська нацiя народилася щойно в 1917 р.), – це ставить пiд сумнiв наше iсторичне i природнє право на державнiсть, тобто на власну державу. Порушивши у своїй статтi “Формування українського народу й нацiї” таку важливу проблему, як ставання i завмирання української нацiї, автор формулює у зв’язку з цим низку питань, що мало з’ясовані в iсторіографiї та соцiологiї: чому двiчi асимiлювалася наша провiдна верства, чому двiчi зникала i вiдроджувалася українська нацiя; яким був справжнiй нацiональний характер Київської Русi i значення Литовського князiвства у формуваннi української нацiї, ствердження думки про козацьку державу (доба Хмельницького) як про станову, а не всенародну в сучасному розумiннi (I.Лисяк-Рудницький схильний, радше, до недооцiнки ко-зацької України, нiж до її патрiотичної романтизацiї й iдеалiзацiї). У цiй статi є багато суперечливого, але вона дає змогу зробити два висновки. По-перше, автор не змiг вiдповiсти на порушенi питання через те, що недооцiнив нацiотворчої ролi i сили самої iдеї державностi. По-друге, автор недооцiнив значення суб’єк-тивного чинника, тих членiв нацiї, якi є носiями цiєї iдеї i якi або вiдновлюють забуту традицiю, або пiдтримують жеврiючий вогонь цiєї iдеї, або ж прямо i вiдверто пропагують її. Iсторики преси повиннi звернути увагу на такий уривок iз статтi I.Лисяка-Рудницького: “Незважаючи на це, в ЧСР нашої доби бачимо могутнiй ренесанс гуситських традицiй. Слово “традицiї” тут треба взяти в лапки, Бо в цьому випадковi теж нема справжнього “передавання” певного духовного добра вiд ХV ст. аж до сучасників. Процес був iнший: будителi чеської нацiї, вiд Паляцького до Масарика, щойно наново створили цю псевдо-традицiю. Але по кiлькох десятилiттях дослiдної i пропагандивної роботи iдея знову защепилася, з книжок i наукових кабiнетiв увiйшла в свiдомiсть мас нарiвнi з реальними традицiями” [8; т.1; с.24]. Зауважимо лише, що так мож- на погодитися i з тим, що українська нацiя, мова i загалом українська справа чи iдея – це вигадка чи то Меттерніха, чи то Бісмарка, і цю iдею можна “защепити”, як i створити “псевдотрадицiю”), якби не було для цього вiдповiдного ґрунту в характерi, ментальностi народу, в його колективнiй пам’ятi, вже не кажучи про певнi суспiльно-полiтичнi передумови. З чим же треба погодитися – пропаганда iдеї державностi на шляху до її вiдновлення – обов’язковий етап i елемент полiтичного життя нацiї. Проте одна рiч, коли ця iдея державностi iснує в iсторичнiй пам’ятi народу (нацiї), iнша – як квiнтесенцiя поетичних образiв, ще iнша – як усвiдомлена теоритично i практично iдея, яку втiлюють у життя.

Українська полiтична думка, як i публiцистика, вкотре вiдкривши для себе iдею державностi як теоретичну і полiтичну проблему, далеко не вiдразу змогла дати вiдповiдi на всi складнi питання, пов’язанi з нею. Справдi, сама iдея може iснувати в колективнiй пам’ятi народу, потяг до незалежностi, до волi, волелюбнiсть може бути рисою нацiонального характеру, державнiсть (спогади про неї) може бути оспiвана в народнiй творчостi, в лiтературi, але найважли-вiший, принциповий момент полягає в тому, щоб ця iдея була чи стала основним положенням партiйних програм, метою життя нацiї, її моральним iмперативом.

Над українською полiтичною думкою тяжiли і упереджене ставлення представникiв iнших народiв, і певна традицiя, певний стереотип, – твердження про неiсторичнiсть, недержавнiсть української нацiї. Характернi щодо цього погляди К.Маркса i Ф.Енгельса на нацiональне питання. ХIХ ст. було не лише періодом нацiонально-визвольних рухiв, але й періодом зародження соцiалiстич-них i робiтничих рухiв. Вони вважали, що робiтники не мають вiтчизни, а тому повиннi об’єднатися для боротьби у пiдготовцi свiтової соцiалiстичної революцiї; пiсля її перемоги нацiї зникнуть, а разом iз цим зникне i нацiональна експлуатація. Але i Маркс, і Енгельс, i тi, хто не подiляв думки про зникнення нацiй, в одному були одностайнi – в подiлi народiв на державнi й “недержавнi”, “неiсторичнi”. До останнiх вони зараховували насамперед слов’ян (роблячи виняток для полякiв i росiян). Так, Енгельс писав про українцiв: “вони здавна належать до Польщi, i лише вiд Меттерніха довiдались, що поляки – їх гнобителi” [5; т.6; с.174].

Австрiйськi соцiал-демократи (К.Реннер, К.Каутський, О.Бауер) не запере-чували нацiї, захищали її як iсторичну реальнiсть, як реальнiсть сприймали i нацiонально-визвольнi рухи, й нацiональну iдею. Але вони безуспiшно намага-лися примирити нацiональну i соцiальну iдеї. Як “австрiйськi” патрiоти, вони висували гасло “держави нацiональностей”, маючи на увазi перебудову Австрiї на федеративних засадах. Фактично це теж означало вiдмову “малим” народам у власній державi. Але й вiдомий український iсторик ХIХ – поч. ХХ ст. В.Антонович писав про “нездатнiсть i нелюбов українцiв до державницького життя”.

У цьому контекстi треба сказати i про М.Драгоманова. Вiн дуже прислу-жився українській справi кiлькома iдеями. Його визначення долi й життя України у складi росiйської iмперiї як “пропащого часу” образне, але через це воно не стало менш глибоким й точним; незважаючи на втрату державності вiн уважав Україну нацiєю; вiн усiма силами намагався полiтизувати український рух i критикував його за культурницьке спрямування; вiн належно оцiнив загально-нацiональне значення Галичини; вагомою й плiдною як в iсторичному, так i в методологiчному сенсi була його думка про Україну як про частину європей-ського свiту, чого вiн не писав про Росiю; надзвичайно вагомим i пророчим було міркування про росiйських революцiонерiв: якi, за його твердженням, зовсiм не розхитують iдеї державно-централiстичного самодержавства, а лише передають його до iнших рук; вiн критикував росiйських соцiалiстiв за цинiзм у методах боротьби i шовiнiзм у ставленнi до народiв, яких гнобила Росiя; вiн бажав вiдро-дження української нацiї. Цей перелiк можна було б ще продовжувати. А з-помiж помилок i хиб треба назвати лише одну – М.Драгоманов не був державником, хоча не заперечував права кожної нацiї на вiдокремлення вiд Росiї, але “… повстання проти Австрiї й Росiї, таке, як робили за свою державну власнiсть iтальянцi за помiччю Францiї, для нас рiч неможлива. Швидше можливе дiло для нас – стати усiм в однiй державi, це коли б одна з тих держав, що тепер володi-ють нашою землею, одiрвала решту її од другої держави. Звiсно, це швидше може зробити Росiя з Австрiєю, нiж Австрiя з Росiєю… Далеко можливiше для українцiв добиватися в тих державах, пiд котрими вони тепер, усякої громадської волi за помiччю других пород, котрi теж пiдданi тим державам”[4; с.293-294].

Ставлення М.Драгоманова до iдеї державностi згубно вплинуло на українську полiтичну думку кiнця ХIХ – початку ХХ ст. Аналiзуючи її через призму доцiльностi й можливостi практичної реалiзацiї, М.Драгоманов позбавляв українську нацiю iсторичних перспектив, а українську iдею – сенсу i змiсту.

Полiтичний рух у Галичинi, що активiзувався пiсля “весни народiв” 1848 р. (i в останнiй чвертi ХIХ ст. перебував пiд значним впливом М.Драгоманова), iдею державностi оминав увагою теоретично i практично. Так, у 1890 р. група галицьких iнтелігентiв заснувала Русько-Українську радикальну партiю (серед iнiцiаторiв були I.Франко та М.Павлик). Аналiз партiйної програми дає можли-вiсть зробити висновок, по-перше, про помiтний вплив iдей М.Драгоманова. Так, уже в першому пунктi програми читаємо, що “… в справах суспiльно-еконо-мiчних змагаємо до перемiни способу продукцiї згiдно зi здобутками наукового соцiялiзму, т.є. хочемо колективного устрою працi i колективної власностi средств продукцiйних”. У полiтичнiй частинi програми говорилося про автономiю: “Запанованє у внутрiшнiй полiтицi Австрiї правдивого автономiзму, котрий би бачив силу монархiї в якнайкрасшiм культурнiм i нацiональнiм розвою провiнцiй i народностей…”. I далi: “Зваживши, що розвiй мас народних мож-ливий тiлько на ґрунтi нацiональнiм, русько-українська радикальна партiя в спра-вах нацiональних змагати буде до пiднесення почутя нацiональної самосвiдомо-сти i солiдарности в масах усього русько-українського народа, через лiтературу, збори, з’їзди, товариства, демонстрацiї, вiдчити, печать i т.д.” [10; с.301-303].

Прагнення до автономiї було висловлене цiлком у дусi австро-марксизму. Але є ще одна важлива обставина. Програма РУРП не була цiлiсною. Макси-мальну частину готували Є.Левицький, В.Охримович, М.Ганкевич (представники молодшого поколiння), вони бiльшою мiрою дотримувалися засад марксизму, помiтнiшим був i вплив М.Драгоманова. “Програму мiнiмальну” готували I.Франко, М.Павлик, I.Данилович, положення цiєї частини програми, по сутi, суперечили “програмi максимальнiй”, захищаючи, наприклад, селянина-власника i виступаючи проти поспішної й надмiрної пролетаризацiї селянина.

Своєрiдний парадокс полягає в тому, що саме старше поколiння пiд впливом М.Драгоманова стояло на федералiстичних позицiях, а тому й не вимагало створення незалежної української держави. Молодшi радикали (Ю.Ба-чинський, Є.Левицький, В.Охримович, О.Колесса, М.Ганкевич, С.Вiтик) були “радикальніші”. Власне, в їхньому середовищi вперше в iсторiї української полi-тичної думки було висловлено iдею самостiйностi України. Це зробив Ю.Бачин-ський у книзi “Україна irredenta” (1895 р.). Iз марксистських позицiй, не завжди переконливо Ю.Бачинський доводить, що “полiтична самостiйнiсть України, то conditio sine qua non єї економiчного i культурного розвитку, умови взагалi – можливости єї iснованя” [1; с.94-95].

Зауважимо, що полiтична думка надднiпрянських українцiв, яка пiсля розгрому Кирило-Мефодiївського братства не виходила за рамки україно-фiльства, любовi до “народу”, не виходила за межi чисто культурницького руху, теж прямувала до iдеї української державностi.

З цього приводу треба згадати про таємне “Братство тарасiвцiв”, яке у  1891 р. органiзували I.Липа, М.Базькевич, М.Байздренко, В.Боровик. Докумен-тально зафiксованої програми товариства не залишилося. У 1893 р. львiвська “Правда” опублiкувала статтю “Profession de foi”, яка дає можливiсть зробити певнi висновки про мету “тарасiвцiв”. Вони вбачали її в тому, щоб “… розбити росiйськi кайдани i визволити усi росiйськi народи з-пiд гнiтучого їх деспотизму i централiзму” [12; с.202]. Безперечно, що “тарасiвцi” зробили великий крок уперед вiд “культурництва”. Вони iронiчно ставилися до багатьох iдей та iдеалiв українофiлiв, але до iдеї державностi пiднятися не змогли. Вони писали про самобутнiсть українцiв, прагнули звільнитися від російського поневолення, але полiтичний устрiй майбутньої України бачили все ж таки в автономiї, хоча й в автономiї повнiй [2]. А якщо до цього додати, що свiй рух вони визначали як культурно-просвiтний, то iсторична й полiтична обмеженiсть програми “тарасiв-цiв” стане очевидною.

У 1899 р. у Галичинi виникло вiдразу двi партiї. У вереснi було засновано Українську соцiал-демократичну партiю, а в груднi того ж року – Українську нацiонально-демократичну партiю (первiсна назва – “Нацiонально-демократичне сторонництво”).

У програмi НДП остаточна мета українських змагань визначалася як здобуття культурної, економiчної й полiтичної самостiйностi i об’єднання з часом в єдиний нацiональний органiзм. Але усе це мало вiдбутися десь у майбутньому, а на шляху до цiєї мети партiйна програма передбачала автономiю у межах Австрiї, як i для пiдросiйської України – автономiю у межах Росiї [7; с.327-328].

Соцiал-демократи заявляли про боротьбу в iм’я соцiалiзму i визволення нацiонального. У передовiй статтi “Волi”, органу УСДП, йшлося про вiльну державу українського народу як про цiль, але це теж була справа майбутнього, а найближчим актуальним завданням було здобуття нацiональної автономії у скла-дi Австрiї [2].

Величезне значення мала брошура М.Мiхновського “Самостiйна Україна”. Ось що вiн пише: “Кiнець ХIХ вiку позначився явищами, що характеризують новий зворот в iсторiї людства. Цi явища свiдчили про те, що п’ятий акт великої iсторичної трагедiї, званої “боротьбою нацiй”, вже почався i його закiнчення наближається… Отже, коли справедливо, що кожна нацiя з огляду на мiжнароднi вiдносини хоче виявитися в формi незалежної самостiйної держави, що тiльки держава одноплемiнного національного змiсту має дати своїм членам нiчим не обмежену свободу розвитку духового та осягнення найлiпшого матерiального гаразду; коли справедливо, що iстинний розквiт iндивiдуальностi можливий тiльки в державi, для якої плекання iндивiдуальностей є метою – тодi стане зовсiм зрозумiлим, що державна незалежнiсть це нацiональний iдеал у дiлянцi мiжнацiональних вiдносин” [13; с.3]. М.Мiхновський не тiльки вживає, як бачимо, термiн “нацiя”. Вiн проголосив гасло самостiйностi i незалежностi тодi, коли “українофiли”, драгоманiвцi носилися з iдеалами просвiтянщини i вимагали культурної автономiї, в кращому випадку – федерацiї.

М.Мiхновський виступав за соборну Україну. Вiн не лише висунув iдеал самостiйностi i державної незалежностi й надав йому реального змiсту. Вiн так далi пише:”Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: “Смерть полi-тична, смерть культурна для української нацiї”. Це не самi слова: їм вiдповiдає змiст… I ось серед таких лихих обставин ми зiйшлися докупи, ми згромадилися в одну сiм’ю, перейнятi великим болем до тих страждань, що вщерть виповнили народню душу i наперекiр логiцi цих подiй – ми виписали на свойому прапорi: “Одна, Єдина, Нероздiльна, Вiльна, Самостiйна Україна вiд Карпат по Кавказ!” [13; с.9].

Дуже чiтко у брошурi “Самостiйна Україна” пролунав мотив боротьби. Зачитаємо кiлька промовистих уривкiв: “Коли б навiть було доведено, що ми тiльки рiзноманiтнiсть росiйської нацiї, то й тодi нелюдськi вiдношення росiян до нас освячують нашу до них ненависть i наше моральне право вбити насильника, обороняючись вiд насилля… Через те ми можемо обсуджувать тiльки засоби i способи боротьби. Бо хiба можливий для нашої нацiї поступ i освiта доти, доки нацiя не матиме права розпоряджати собою й доки темрява є способом держати нашу нацiю в неволi” [13; с.9], “Часи вишиваних сорочок, свиток та горiлки минулися i нiколи не вернуться. Третя українська iнтелігенцiя стає до боротьби за свiй народ, до боротьби кривавої i безпощадної. Вона вiрить у сили свої й нацiональнi i вона виконає свiй обов’язок. Вона виписує на свойому прапорi цi слова: “Одна, Єдина, Нероздiльна, Вiльна, Самостiйна Україна вiд Карпат по Кавказ”. Вона вiддає себе на службу цьому великому iдеаловi й доки хоч на одному клаптi української територiї пануватиме чужинець, доти українська iнтелігенцiя не покладе зброї, доти всi поколiння українцiв йтимуть на вiйну. Вiйна провадитиметься усiма засобами: i боротьба культурна вважається також вiдповiдною, як i боротьба фiзичної сили. Ми проголошуємо, що вiзьмемо силою те, що нам належить по праву, але вiдняте вiд нас теж силою… Україна для українцiв, i доки хоч один чужинець залишиться на нашiй територiї, ми не маємо права покласти зброю” [13; с.12].

Такого ще не було в українськiй полiтичнiй думцi того часу. Це було несподiванкою для українського характеру, мудрого, спокiйного, вихованого на культурницьких традицiях i обмеженого рамками цiєї культурницької дiяльностi. Пiсля Шевченка це було перше слово, таке бойове, войовниче, закличне… Це був заклик до боротьби з Москвою. Важливо, що ця боротьба мала бути не лише фiзична, але й культурна.

Так само чiтко пролунала iдея державностi у 10 заповiдях, полiтичного “Вiрую”, якi написав М.Мiхновський для Української Народної Партiї. А перша заповiдь така: “Одна, Єдина, Неподiльна, Самостiйна, Вiльна, Демократична Україна – республiка робочих людей”, третя: “Україна для українцiв”.

На нашу думку, не є випадковим те, що Мiхновського називають батьком українського нацiоналiзму. Власне, вiн уперше висловив тi основнi думки, положення, що лягли у фундамент українського нацiоналiзму: вiн обґрунтував не просто iдею державностi, а й говорив про iдеал нацiї, вiдзначав українську нацiональну окремiшнiсть, пiдкреслював значення патрiотизму, iдею державностi пов’язував iз безкомпромiсною боротьбою (маючи на увазi боротьбу фiзичну, тобто збройну).

Безперечно, у контекстi такої проблеми нас цiкавить ставлення I.Франка до iдеї української державностi. Дехто однозначно готовий у патрiотичному запалi зарахувати його до державникiв. Подiбна позицiя не цілком коректна. Справдi, I.Франко загалом позитивно оцiнив книжку Ю.Бачинського i навiть висловив сподiвання, що iз зростанням популярностi iдеї полiтичної самостiйностi України “справа ся вийде на порядок денний полiтичного життя Європи i не зiйде з него, поки не осущиться” [15; с.482]. Але ж він разом із М.Павликом критикував “молодих” радикалiв, коли вони пiдготували нову програму РУРП, що суперечила офiцiйнiй програмi. “Молодi” радикали вимагали подiлу Галичини на Захiдну i Схiдну, тобто на польську й українську, об’єднання Схiдної Галичини з Буковиною в рамках самостiйної України. Вони вважали, що унiтарна i високою мiрою централiзована австрiйська держава, що складається з кiлькох нацiй, не вiдповiдає потребам часу: “Тi потреби вимагають, щоби кожна народнiсть, пiд загрозою загибелi, була органiзована в самостiйний полiтичний органiзм: новожитну централiстичну державу… Ми яко партiя полiтична австрiйська мусимо йти до перемiни Австрiї з держави одноцiльно централiстичної, в державу федерацiйну, що складається з автономiчних нацiональних держав. Яко партiя полiтична, мусимо йти до самостiйности полiтичної рускої нацiї, до єї державної органiзацiї, в новожитнiм змислi, о скiлько се дасться осягнути на дорозi правнiй, без порушення цiлости Австрiї” [10; с.157]. Можна було i не сумнiватися, що правним шляхом не вдалося б досягнути державностi, але I.Франко критикував цю спробу “молодих” радикалiв ревiзувати програму партiї за iнше – навiть не за iдею державностi, а за утвердження думки про можливiсть побудови української держави. Разом iз М.Павликом вiн уважав за недоцiльне боротися за нацiональну державу: “… самостiйнiсть полiтична в наших часах, се дiло страшенно коштовне: для її виборення i пiдтримування потрiбно затратити масу сил i капiталiв, що ними любiсiнько, в рамках iснуючої держави, можна устроїти людовi робочому далеко кориснiше житє” [14; с.8-9]. I.Франко i М.Павлик пiдкреслювали, що державнiсть малих нацiй, зважаючи на присутнiсть великих, перетворюється у фiкцiю.

Подiбна позицiя була тим бiльше незрозумiлою, якщо взяти до уваги тривалу i наполегливу боротьбу iнших слов’янських народiв за свою держав-нiсть. Пояснюється це тим, що I.Франко (пiд впливом того ж М.Драгоманова) вiддавав перевагу соцiальному перед нацiональним. Загальноприйнято зараз уважати, що еволюцiю поглядiв I.Франка, його перехiд на самостiйницькi позицiї прискорила смерть М.Драгоманова. На наш погляд, вiдбувався звичайний пошук iстини. I.Франко як чесний вчений та iнтелектуал, переконавшись у хибностi якоїсь теорiї, думки, не мiг би служити їм iз кон’юктурних чи iнших мiркувань. Так було i з соцiалiстичними iдеалами (хоча вiн нiколи не був нi марксистом, нi переконаним драгомановцем).

Наприкiнцi 1896 р. I.Франко помiстив у журналi “Житє i слово” статтю “З кiнцем року”, яка викликала жваву реакцiю надднiпрянських українцiв. I.Франко пише, що “… систематична праця на кожнiм полi”, – ось що стало гаслом теперiшньої доби”, пише про новi вимоги до тих, хто провадить серед народу просвiтницьку роботу. “Зробити з тих мас полiтичну силу (а темнi маси такою силою не можуть бути) – ось що головна мета, яку поклала собi Українсько-руська радикальна партiя i до якої по змозi своїх сил iде всiма можливими шляхами. А шляхи тi самi собою визначаються потребами житя народного. Тут пiдходять вiча i збори, агiтацiя виборча i праця по громадах, помiч правна i лiкарська, публiцистична, газети i брошури” [16; с.30].

Не говорить, як бачимо, I.Франко нiчого про державнiсть, але пiдкреслює значення народу як сили (хоча лише полiтичної сили). Цiнним є й iнше – визнання того, що рiвень полiтичної свiдомостi визначає i можливості народу як полiтичної сили. Ось чому I.Франко критикує надднiпрянських українцiв, якi були прихильниками соцiалiстичних iдей (“Говорять нам, що на Вкраїнi i загалом в Росiї є українськi радикали, Драгоманiвцi чи як вони себе там величають”). Критикує їх вiн за абстрактне розумiння своїх завдань, за надмiрне теорети-зування. У зв’язку iз цим вкажемо ще на одну цiнну думку статтi: це потреба нацiонального iдеалу в полiтичнiй роботi i боротьбi. I.Франко пише:”Ми певнi, що в Росiї i на Українi не виродили ся сильнi, енергiчнi, геройськi натури, що зумiють i тут пiти на пролом, як пiшли Желябови, Кiбальчичi i сотки инших українцiв на боротьбу за всеросiйську революцiю. Згадуючи про тих дiйсних но-вочасних героїв, ми нiколи не можемо позбути ся безконечного жалю. Кiлько сили, кiлько золотих характерiв потрачено i з яким результатом? Усунули особу Александра II, щоб зробити мiсце Александрови III. Серце стискаєт ся з болю й досади. Адже ж якби тi люди були зумiли вiднайти нацiональний iдеал, основа-ний на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройнятi, повернули були свої великi сили на працю для того iдеалу серед рiдного народа, якби поклали були свої голови в боротьбi за той iдеал, ми були б нинi величали їх па-м’ять у рядi наших найлiпших борцiв i – справа вiльної, автономної України сто-яла б нинi i в Росiї i в Європi як справа актуальна, що жде свого рiшення, i може зовсiм иншим шляхом iшов би розвiй молодих українських поколiнь!” [16; с.30].

Як бачимо, критикуючи надднiпрянських українцiв за захоплення соцiалiстичними iдеями, висловлюючи щирий жаль з того приводу, що вони пiшли на боротьбу за всеросiйську революцiю, а не поклали свої голови за нацiо-нальний iдеал, не вiддали свої сили для працi серед рiдного народу, I.Франко водночас не конкретизує змiст цього поняття – “нацiональний iдеал”, хоча й пише, що вiн заснований на волелюбних думках, що це праця для народу. Щоправда, саме у зв’язку з цим пише вiн про вiльну, але автономну (!) Україну. Чи могло це бути тодi для нього самого i для читачiв синонiмом самостiйностi, незалежностi? Здається, що нi.

Але не випадково цю статтю прихильно зустрiли однодумцi М.Мiхновського (група радикально нацiональна, як їх називає I.Франко), а викликала вона обурення соцiалiстiв, драгоманiвцiв, у тому числi й Лесi Україн-ки. Ця група людей (дехто вважає, що авторство належить Лесi Українцi, проте вона могла бути скорше спiвавтором) написала у вiдповiдь статтю “Не так тiї вороги як добрiї люде”, яку пiд iнiцiалами Н.С.Ж. було надруковано у тому ж журналi “Житє i слово”. Н.С.Ж., полемiзуючи з I.Франком, теж роздумує (чи роздумують) над тим, як зробити Україну полiтичною силою. I це було харак-терним для полiтичної думки українцiв того часу, це було чи не найголовнiшим завданням.

У контекстi утвердження в українськiй думцi iдеї державностi важливою проблемою є вiдхiд I.Франка вiд соцiалiстичних iдей, вiд Драгоманова.

М.Мухин справедливо пише, що серед “… численних фальшивих легенд, що мають своїм завданням створювати серед української суспiльности цiлком неправильнi погляди на наше iсторичне минуле, iснує вiддавна, переважно в колах середньошкiльних, а почасти й високошкiльних професорiв-українiстiв, легенда про велетенськi впливи Драгоманова на Iвана Франка. В дiйсностi справ-дi великий вплив Драгоманов мав – з тогочасного поколiння – лише на одинокого Михайла Павлика – й нi на кого бiльше” [9; с.431].

Але цю легенду про I.Франка як рупора соцiалiстичних iдей, послiдовника М.Драгоманова ще наполегливiше пропагували радянськi дослiдники творчостi I.Франка. Зрештою, ще й досi один із сучасних дослідників пише: “Однак глибоко в душi I.Франко залишається соцiалiстом” [6; с.264].

Сам М.Драгоманов неодноразово висловлював своє незадоволення I.Фран-ком. Це можна побачити на прикладi листiв Драгоманова до Франка. Скажiмо, Драгоманову не подобалося спiвробiтництво Франка з народовецькими видан-нями.

Франко лише деякий час був випадковим попутником Драгоманова, але навiть тодi мiж ними були глибокi розходження, вважає М.Мухин. Перше, у чому полягали цi розходження, – це у ставленні до iдей самостiйностi. Драгоманов був федералiстом, Франко еволюцiонував до iдеї державностi. У вiдомiй статтi “Поза межами можливого” Франко критикує Драгоманова за соцiалiстично-матерiалiстичний свiтогляд, за зневагу до того, що називали неполiтичною культурою, тобто просвiтницько-виховною роботою. Важливо, що Франко розходився з Драгомановим у ставленнi до соцiалiстичної iдеї. Вiн критикує марксизм у цiлiй низцi статей (це i “Поза межами можливого” i “Що таке поступ?”, “На склонi вiку” тощо). Найважливiшою у цьому вiдношеннi (мова йде про критику “драгоманiвства”) є, звичайно, стаття Франка “Суспiльно-полiтичнi погляди Драгоманова”, яку вiн написав у 1906 р. У вереснi 1900 р. в “Лiте-ратурно-науковому вiснику” з’являється стаття I.Франка “Поза межами можли-вого” (тобто пiсля появи брошури М.Мiхновського “Самостiйна Україна”). Ма-буть, саме ця стаття дає найкраще уявлення про ставлення I.Франка до iдеї державностi. Статтю написано не з приводу брошури М.Мiхновського, а з приводу дискусiї про нацiональну самостiйнiсть, яка розгорiлася на сторiнках “Буковини”, “Дiла” i “Молодої України”.

I.Франко вiдiйшов уже вiд драгоманiвства, вiд соцiалiзму. Його думка, без сумнiву, рухалася до iдеї державностi. Iдеал нацiональної самостiйностi I.Франко вважав реальним, органiчним, але не актуальним, не питанням дня, насущної боротьби. Проте вживши категорiю можливостi, вiн майже буквально повторив думку М.Драгоманова. Вiн писав: “Iдеал нацiональної самостiйностi в усякiм поглядi, культурнiм i полiтичнiм, лежить для нас поки що, з нашої теперiшньої перспективи, поза межами можливого” [17; с.9]. Можливiсть реалiзацiї цього iдеалу вiн бачив лише у майбутньому i навiть дещо апокалiптично змальовував ситуацiю, коли писав, що через неправильне ставлення до цього iдеалу розвиток матерiальних вiдносин може потоптати i розчавити українцiв, як слiпа машина.

I все ж Франкова стаття надзвичайно цiнна і не втратила свого iсторичного значення й сьогоднi. По-перше, вона свiдчить, що I.Франко продовжує ревiзiю як ранiше соцiалiстичного, так тепер і матерiалiстичного погляду на свiт. Вiн зауважив ту характерну зміну, що в останнє десятирiччя ХIХ ст. сталася в розумiнні рушiйних сил в iсторiї людства. Це десятирiччя вiн називає реакцiєю проти “одностороннього Марксiвського економiчного матерiалiзму чи фаталiзму”. I.Франко пише: “Для Маркса i його прихильникiв iстория людської цивiлiзацiї то була поперед усего iстория продукциї. З продукциї матерiальних дiбр, мов лiторослi з пня, виростали i соцiальнi i полiтичнi форми суспiльности, i її уподобання, науковi поняття етичнi i всякi иньшi iдеали. В останнiх роках обернено питанє другим кiнцем. Що гонить чоловiка до продукциї, витворю-вання економiчних дiбр? Чи самi тiльки потреби жолудка? Очевидно, що нi, а цiлий комплєкс його фiзичних i духовних потреб, який бажає собi заспокоєня. Продукция невпинна i чим раз iнтензивнiйша культурна праця – се виплив потреб i iдеалiв суспiльности” [17; с.8].

По-друге, I.Франко, визнавши iдеали рушiйною силою матерiального (економiчного), суспiльного i полiтичного життя, конкретизував змiст цього iдеалу: “А тут синтезом усiх iдеальних змагань, нiчим не в’язаного i не обмежуваного (крiм добровiльних концесий, яких вимагає дружнє житє з сусiдами) житя i розвою нациї. Все, що йде по за рами нациї, се або фарисейство людей, що iнтернациональними iдеалами радi би прикрити свої змаганя до панованя одної нациї над другою, або хворобливий сантементалiзм фантастiв, що радi би широкими вселюдськими фразами покрити своє духове вiдчуженє вiд рiдної нациї” [17; с.8]. Оскiльки далi I.Франко i висловлює оцю сакраментальну думку про невчаснiсть, неактуальнiсть iдеалу нацiональної самостiйностi, то можна зробити висновок, що саме полiтична самостiйнiсть (майбутня!) є осердям, суттю насущного нацiонального iдеалу. По-третє, I.Франко, як це засвiдчує стаття, дотримувався еволюцiйних поглядiв на iсторiю, вiн був радше помiркованим, нiж схильним до революцiйних гасел i дiй.

Звичайно, що цю статтю треба читати у контекстi цiлої низки iнших його статей кiн. ХIХ – поч. ХХ ст. (це полемiка з “молодими” радикалами на сторiнках “Народу”, вiдгук на книжку Ю.Бачинського, полемiка з “Буковиною”, полемiка з Лесею Українкою, це “Що таке поступ?”, “Суспiльно-полiтичнi погляди М.Дра-гоманова”, “До iсторiї соцiалiстичного руху”, “Свобода i автономiя”, “Соцiальна акцiя, соцiальне питання i соцiалiзм”, “Отвертий лист до галицької української молодiжи”, це бiльшi його працi: “Нарис iсторiї українсько-руської лiтератури до 1890 р.” i “Молода Україна. Провіднi iдеї й епiзоди”.

Про те, як важко проростала ідея державності на занедбаному політичному українському ґрунті, свідчить стаття “Свобода і автономія”. Написав її І.Франко у 1907 р. Позиція І.Франка непослідовна. Спочатку він критикує російських шовіністів, які висували гасло “Росія для росіян”, а потім їх же заспокоює: не треба боятися, надаючи інородцям автономію: вони не відокремляться від Росії, бо для цього нема підстав. І.Франко навіть переконує росіян, що автономія потрібна також окремим частинам (російським) такої великої за розміром держави, як Росія. Ще більш несподіваним є закінчення статті: “… покликом нашим у сю пору не може бути ані автономія sans phrase, ані федералізм sans phrase, але все і всюди: повна політична воля і рівність кожної людської одиниці, забезпечення її людських прав і вже на тій основі автономія національности” [18; с.292]. Відомий франкознавець М.Нечиталюк звинувачує тих істориків, які не помічають і навіть не цитують ці знамениті, на його думку, Франкові слова [11]. Але вони не стільки знамениті, скільки знаменні, бо ще раз засвідчили позицію І.Франка – держав-ність, політична незалежність України не були для нього тоді насущною потре-бою дня. Не випадково І.Франко на перше місце ставить навіть не проблему автономії чи федерації, а політичну волю, рівність особи, її людські права (до речі, суто ліберальний погляд на суспільство). М.Нечиталюк неправомірно ототожнює “повну політичну волю” з політичною незалежністю і самостійністю і суперечить сам собі – який же сенс після цього добиватися національної автономії? Ні, Франко у цій статті не виступав із державницьких позицій і гранично чітко сформулював максимальне завдання українського руху (остання фраза і думка статті) – політична свобода і рівність кожної людини, її права, а вже потім – автономія національності. Але М.Нечиталюк, як і З.Франко, має рацію, коли утверджує думку про пріоритет І.Франка у впровадженні в обіг понять “самостійна Україна”, “політична самостійність”, “національний ідеал”, “українська ідея”, хоча, зауважимо, усе це він зробив не без впливу європейської політичної думки.

Але стаття зовсім не свідчить про появу ірраціональних елементів (момен-тів) в українській політичній думці, як це зауважає Я.Грицак [3]. Обґрунтовує він це таким чином: “Ідеал політичної самостійності України, за словами Франка, лежав “поза межами можливого”, отже, поза межами раціонального пояснення”. Ні. Те, що було “поза межами можливого” (але ж не нереального!), – тобто ідеал політичної самостійності – І.Франко усе ж бачив у майбутньому. Крім цього, те, що не має сьогодні раціонального пояснення, ще не є ірраціональним. Ірраціо-нальним, нелогічним сьогодні ми могли б назвати, радше, ставлення І.Франка до ідеї державності, його побоювання, страхи, але в системі його поглядів, і це мало достатньо мотивований і обґрунтований вигляд...

На нашу думку, І.Франко не був державником у строгому розумінні, бо можливість реалізації ідеї української державності (незалежності, самостійності) він бачив лише у майбутньому, не був послідовний в утвердженні цієї ідеї, але загальна тенденція розвитку його поглядів свідчить, що він ішов до ідеї держав-ності через заперечення марксистських поглядів на суспільство, через пересторо-гу перед захопленнями соціалістичними ідеями, через утвердження себе, насамперед, українцем, зрештою, навіть через захист ідеалу політичної самотійності – хоча і в майбутньому.

1. Бачинський Ю. Україна irredenta. – Берлін, 1924.

2. Воля. –Львів, 1900. – Ч.1.

3. Грицак Я. Від федеративності до самостійництва: до еволюції української політичної думки наприк. XIX – на поч. XX cт. // Другий міжнародний конгрес україністів: Історія. Частина I. – Львів, 1994.

4. Драгоманов М. Переднє слово до “Громади” // Драгоманов М. Вибране. – К., 1991.

5. Енгельс Ф. Боротьба в Угорщині // Маркс К., Енгельс Ф. Твори: У 15 т. – К.,   1960. – Т.6.

6. Ковальчук В. Ідейні основи українського радикального руху в Східній Галичині в кін. XIX ст. // Студії політологічного центру “Генеза”. – 1995. – Ч. 4.

7. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. – Львів, 1926.

8. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. – К., 1994. – Т.1.

9. Мухин М. Іван Франко як критик Драгоманова // Визвольний шлях. – 1956. – Кн. 4.

10. Народ. – Львів, 1891. – Ч. 9.

11. Нечиталюк М. “Публіцистичний контроверс” Франка і Лесі Українки: Спроба нової інтерпретації // Літ. Львів, 1997. – Ч. 56.

12. Правда. – Львів, 1893. – Т. 22. – Вип. 50.

13. Самостійна Україна. – Львів, 1900.

14. Франко І., Павлик М. Руське державне право і народна справа // Народ. – Львів, 1891.– Ч. 1.

15. Франко І.Україна irredenta // Житє і слово. – 1895. – Т.4. – Кн.6.

16. Франко І. З кінцем року // Житє і слово. – 1896. – Ч. 12.

17. Франко І. Поза межами можливого // Літ.-наук. вістник. – 1900. – Т.III. – Кн. X.

18. Франко І. Свобода і автономія // Літ.-наук. вістник. – 1907. – Т. XXXVII. – Кн. 2.