I.FRANKO’S IMPRESSIONISTIC POETRY

Valerij Kornijchuk

Ivan Franko National University of Lviv Philology Department

Universytetska st., 1, UA-79000 Lviv, Ukraine

The article deals with Franko’s poems written at the boderline of the centuries, which have, according to the author, very distinct features of impressionistic style are distinguised by elegiac mood, peculiar colouring the play of light and shadow, sound harmony.

Key words: lyric poetry, impressionism, plenerysm, mood, galucination.

Стаття надійшла до редколегії 05.05.2001

Прийнята до друку 14.10.2001

УДК 821.161.2–14.09“18”(092)І.Франко

“БУРКУТСЬКІ СТАНСИ” ІВАНА ФРАНКА

Андрій Скоць

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

“Бyркутські станси” (їх чотири) – перший віршовий цикл у збірці Івана Франка “Semper tiro”. Він доповнює вступну частину збірки і значною мірою визначає творчі параметри всієї книги – її м’який ліризм, ніжну інтимність, глибоку філософічність і творчу позицію автора. “Бyркутські станси” збагачують художній світ збірки І.Франка “Semper tiro” і є її окрасою.

Ключові слова: станси, катрени, образ автора, ліричний герой, образ-символ.

На початку серпня 1901 р. Іван Франко відпочивав у карпатському селі Буркут (тепер Верховинський р-н Івано-Франківської обл.). Перебував тут не надто довго – лише п’ять днів. Але в його житті вони залишилися пам’ятними. У цей час (з 24 липня до 30 серпня) в Буркуті лікувалася Леся Українка. Тут був також фольклорист Климент Квітка. Товариство вельми поважне, поштиве, твор-че і приємне. Буркутські дні Франка наповнені піснями. Багато (понад тридцять) народних пісень з його голосу записав тоді К.Квітка. Деякі з них записала Леся Українка. Квітчині записи увійшли в збірку “Українські народні мелодії. Зібрав Климент Квітка” (“Слово”. – Київ, 1922).

Тут, у Буркуті, І.Франко написав чотири “Буркутські станси”. Вперше вони були надруковані 1901 року в журналі “Літературно-науковий вісник”.– Т.15. – Кн.9. – С.237-238. Згодом І.Франко включив їх як окремий поетичний цикл у збірку “Semper tiro” (Львів, 1906).

У літературознавчих словниках переважно так визначено жанрову форму станси: невеликий ліричний вірш, побудований з чотирирядкових строф, кожна з них у своїх межах містить закінчену думку, а в цілому твір розробляє єдину тему глибоко філософського змісту [1].

У композиції збірки “Semper tiro” “Буркутським стансам” відведено важ-ливе місце. Після вступних, програмних творів “Semper tiro”, “Сонет”, після ліричного послання “Мойому читачеві”, що виконують функцію поетичних прологів, настроюють читача на відповідний камертон сприймання усієї поетичної книжки, станси – це перший віршовий цикл. Хоча за обсягом невеликий, але в ідейно-естетичному сенсі важливий: він доповнює вступну частину збірки і значною мірою визначає творчі параметри всієї книги – її м’який ліризм, ніжну інтимність, глибоку філософічність і, щонайголовніше, творчу позицію автора – semper tiro (новобранця, новака).

Станси І, ІІ містять по три катрени, ІІІ, ІV – по два.

Композиційно в стансі І (“Кожда кичера в млі...”) можна виокремити два образи – автора й ліричного героя. Автор описує пейзажну картину і вступає в розмову з ліричним героєм. Два початкові віршові рядки “прив’язують” твір до карпатського краю. Опорними лексемами, ключовими словами в них є карпатські топоніми – кичери (гірські вершини, порослі лісом) і гірські плаї (лісові стежки, поляни в горах). Вони закурені, покриті мрякою (“Кожда кичера в млі, Кождий плай закуривсь”). Два пейзажні штрихи служать художнім паралелізмом до двох запитань автора. В особі ліричного героя він знайшов співрозмовника, побратима. Автор стурбований його тяжким духовним станом і запитує: “Що за мла на твойому чолі? Ти чого, брате мій, зажурився?” [2; с.103].

Закурена мрякою, зажурена природа – зажурений ліричний герой. Звертання “брате мій” інтимізує розмову, зближує автора з ліричним героєм, немов би скорочує відстань між ними.

Зорові пейзажні образи в першому катрені змінюються звуковими в другому. Перед нами – знову карпатський край, чуємо його звучанння – клекіт гірських потоків, шум-гул Черемоша. Карпатська ріка і карпатські потоки виступають у ролі художнього порівняння:

Як потік клекотить!

Як гуде Черемош!

Щось таємнеє душу гнітить,

Якихсь дум обігнатись не мож.

Щось таке, як докір,

Над душею гука,

Мов та каня, що в млі поверх гір

Сумно скиглить і дощ наклика [2; с.103].

Останні процитовані два рядки також художнє порівняння, яке зв’язує поетичну розмову з Карпатами. Такі зорові й слухові образи, написані, як кажуть, з натури, могли народитися тільки в Карпатах. Іван Франко облюбував цей чудовий край і мав тонко розвинений поетичний зір і поетичний слух, спроектований на Карпати.

Чуємо трепетну скаргу ліричного героя, його душа змучена чимсь таємничим, невизначеним, невиразним, тяжкі думи лягли на його душу. Панує мінор, сум, печаль. І.Франко виступає як майстер психологічного аналізу, тонкий психолог, що вміє вловити найпотаємніші порухи людської душі.

Станса ІІ (“Дівчино, моя ти рибчино...”) розкриває причину страждань ліричного героя. Тут він себе самовиявляє. Причина його духовних бід – кохана дівчина:

Дівчино, моя ти рибчино,

Дівчино, кохання моє,

Ти, мого страждання причино,

Скарбнице, що щастя дає! [2; с.103].

Твір написаний у мажорній тональності. Постає величний образ ліричної героїні – коханої дівчини. До болю ліричний герой закоханий у неї. Для нього вона страждання, скарб і щастя. Скарбниця сраждального щастя. Франко застосовує оксиморон – поєднання двох протилежно-суперечливих понять, які, з’єднані способом несподіваної асоціації ідей-образів, дають нове поняття – любові як болю, кохання як страждання.

Поетичний образ коханої дівчини (ліричної героїні) подається способом опосередкованої характеристики через сприймання ліричного героя. Подається у двох художньо-часових вимірах – у теперішньому часі і в часі майбутньому: якою вона є для закоханого хлопця тепер і якою вона буде в майбутньому. Він мріє зв’язати особисте життя з улюбленою дівчиною. Для нього вона мрія і надія, з нею не страшні йому життєві незгоди:

Обоє підемо, обоє

В далеку мандрівку життя.

Нічого не страшно з тобою,

Бо ти чудодійне дитя.

Ти стрілиш очима – і горе

Розвієсь, мов мла наверсі;

Всміхнешся – й розбурхане море

Поклониться твоїй красі [2; с.103].

Яка життєдайно-всемогуча сила жіночих очей і уст! Дві вагомі портретні деталі – очі як дзеркало людської душі й усміхнені уста як вияв духовного стану людини. Жіночі очі й уста виступають у контексті гіперболи-максими. У змалюванні жіночої краси тут відчувається почерк автора збірок “Зів’яле листя” та “Із днів журби”.

Станса ІІ (“Дівчино, моя ти рибчино...”) приваблює і чарує нас не тільки своїм змістом, але й легкою, граційною коломийковою ритмомелодикою. Це один з найкращих в українській літературі зразків любовної лірики. Прикметно, що на сорок п’ятім році життя Іван Франко писав такі, пройняті високою любовною експресією твори.

Станса ІІІ в заголовку має точно визначеного адресата – “Ользі С.” (У ЛНВ цей твір надрукований без заголовка). Якій Ользі – невідомо. Поки що не вдалося розшифрувати криптонім “С”. У франкознавстві це одна з “білих плям”. Можли-во, в майбутньому якийсь щасливий дослідник натрапить на слід адресатки цього вірша і розгадає Франковий тайнопис.

Твір невеликий за обсягом, містить чотири самостійні речення як змістово замкнуті синтаксичні структури. Читати їх можна не тільки підряд, але й вибірково, навіть можна міняти їхню послідовність. По суті, це чотири самостійні афоризми. Вони симетрично одновимірні: у кожній строфі (катрені), а їх дві, чітко визначені двовірші – афоризми. Катрени милозвучно заримовані в других і четвертих поетичних рядках (рими жіночі):

Найгарніша для нас

Заграничная квітка;

Найлюбіше лице,

Що стрічається зрідка.

Найчистіша сльоза,

Причарована штукою;

Найвірніша любов,

Усвячена розлукою [2; с.104].

Стисло, лаконічно, дефінітивно, тезисно, гранично чітко тут сформульова-ні вічні істини – людських цінностей, людської краси, людського почуття, людської любові. В сукупності маємо глибоку філософію людського буття: чуже, далеке завжди краще, миліше; улюблена особа – це поняття небуденне; глибокі почуття збуджуються мистецтвом; розлука скріплює і множить любов. Найваж-ливіше змістове навантаження несуть лексичні пари, побудовані сполукою прикметника найвищого ступеня з іменником – найгарніша квітка, найлюбіше лице, найчистіша сльоза, найвірніша любов, що виражають життєву мудрість. Не випадково Івана Франка називаємо поетом думки, поетом-мислителем.

Актуальним змістом відзначається станса ІV (“О, розстроєна скрипка, розстроєна!..”). Композиційно вона завершує цикл “Буркутських стансів”. Основний центр твору – поетичний образ розстроєної скрипки. Вона розстроєна тому, що багато “рук нетямущих, брудних” (читаймо: музикантів-нездар, ремісників, дилетантів) доторкалися струн чарівних, – і вона їхнім “розстроєм напоєна” [2; с.104].

Оригінальна метафора – “розстроєм напоєна”, тобто видає фальшиві тони, детонує, “ріже вухо страшними акордами, У тонац’ї ніяк не встоїть” [2; с.104]. Поезія закінчується риторичним запитанням:

Де ти, майстре, щоб вмів настроїть,

Оживить її співами гордими? [2; с.104].

І.Франко шукає справжнього майстра-скрипаля, щоб грав величні мелодії, “співи гордії”, тобто справжню музику, а не її імітацію, сурогат. Мова йде про громадянський обов’язок митця і мистецтва, їх відношення до народу, до дійсності. Скрипка тут є образом великих творчих обріїв. Це образ-символ, що виражає високе мистецтво, а розстроєна скрипка – псевдомистецтво, лжеми-стецтво. І.Франко говорить про потребу справжніх майстрів у літературі. І таким майстром, меценатом у поезії був він сам.

Стансу ІV (“О, розстроєна скрипка, розстроєна!..”) слід розглядати контекстуально, в типологічному ряді з програмними, вступними творами збірки “Semper tiro” – поезією однойменної назви і “Сонетом”. Їх об’єднує спільність теми – мистецтво як творчість, роль Пісні в житті людини і людства.

Поезія “Semper tiro” починається афоризмом: “Життя коротке, та безмежна штука і незглибиме творче ремесло” [2; с.101]. Автор розкриває суть мистецької незглибимості, викладає велику науку, філософію, естетику творчої діяльності, секрети поетичної творчості. Своїм співрозмовником він обрав молодого поета-новобранця (“Semper tiro”). Художнім різновидом його є метонімічний образ “молодої ліри”.

І.Франко обстоює, захищає дійове, справжнє, високе мистецтво, а не мистецтво як оп’яніння, забавку, розвагу, обман, дилетантство. Мистецтво як мозолисту працю, а не як ефектацію, славу і рабську залежність від зрадливої богині, примхливої Музи. “Не вір мелодії, що з струн її дзвенить...” [2; с.101], – заявляє він (це та ж сама “розстроєна скрипка” із станси ІV) і дає молодому піїті розумні заповіти творчої особистості й творчої позиції митця – бути завжди учнем у поезії (літературі), тобто постійно вчитися:

О, не дури себе ти, молодая ліро!

Коли в душі пісень тісниться рій,

Служи богині непохитно, щиро,

Та панувать над нею і не мрій.

Хай спів твій буде запахуще миро

В пиру життя, та сам ти скромно стій

І знай одно – poeta semper tiro [2; c.101].

Із стансою ІV (“О розстроєна скрипка, розстроєна...”) тематично перегуку-ється “Сонет” – висока поетизація Пісні, своєрідний їй гімн і молитва. Так, справді, він має всі ознаки величального гімну і величальної молитви. Поезія починається молитовним звертанням до пісні як до Богоматері. Автор побожно благоволіє перед маєстатом Пісні, з великим пієтетом говорить про її потужну духовну силу, всемогутність:

Благословенна ти поміж жонами,

Одрадо душ і сонце благовісне,

Почата в захваті, окроплена сльозами,

О раю мій, моя ти муко, Пісне!

Царице, ти найнижчого з-між люду

Підносиш до вершин свойого трону

І до глибин терпіння, сліз і бруду

Ведеш і тих, що двигають корону.

Твій подих всі серця людські рівняє,

Твій поцілуй всі душі благородить

І сльози на алмаз переміняє.

І дотик твій із терня рожі родить,

І по серцях, мов чар солодкий, ходить,

І будить, молодить і оп’яняє [2; с.102].

Маємо один із найкращих у світовій поезії твір на тему Пісні. У “Сонеті” Пісня, мов із станси ІV чарівними струнами настроєна скрипка, оживає “співами гордими”. І в “Сонеті”, і в стансі ІV (“О, розстроєна скрипка, розстроєна...”) йдеться про мелодику (пісенну, скрипкову), яка є художнім вираженням ролі поезії в суспільному житті. Отже, ці твори, як уже зазначалось, тематично споріднені.

Висновок напрошується такий: цикл “Буркутських стансів” значною мірою збагачує художній світ Франкової поетичної книжки “Semper tiro” і є її окрасою.

1. Лесин В.М., Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. – К.: Дніпро, 1971. – С.400.

2. Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1976. – Т.3 (Далі цитати з поетичних творів Франка подаються за цим виданням і томом, у тексті вказується сторінка).

“BURKUTSKI STANSY” BY IVAN FRANKO

Andrij Skotś

Ivan Franko National University of Lviv Philology Department

Universytetska st., 1, UA-79000 Lviv, Ukraine

In the article: “Burkutski Stansy” (four) is the first poetic cycle in Ivan Franko’s collection “Semper Tiro.” It complements the introductory part of the collection and, to a great extent, determines creative parameters of the whole book – its soft lyricism, tender intimacy, profound philosophy and artistic perspective of the author. “Burkutski Stansy” enriches the artistic world of Ivan Franko’s collection “Semper Tiro” and is its ornament.

Key words: stanza, quatrain, figure of author, lyrical hero, image-symbol.

Стаття надійшла до редколегії 04.03.2001

Прийнята до друку 14.10.2001

УДК 821.161.2–143.091“18”(092)І.Франко

“МАЙОВІ ЕЛЕГІЇ” І.ФРАНКА У КОНТЕКСТІ