ХРОНОТОПІЧНОСТІ ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ

Оксана Шупта-В’язовська

Одеський державний університет імені І.І.Мечникова,

вул. Петра Великого, 2, 65000 Одеса, Україна

Проводено спостереження над специфікою художнього мислення І.Франка в поетич-ному циклі “Майові елегії” у контексті універсальної властивості художнього мислення.

Ключові слова: хронотопічне мислення, художнє мислення, поетичний цикл, елегія.

Хронотопічність художнього мислення письменника є специфічним проявом універсальної властивості мислення людини, яка, існуючи “тут” і “за-раз”, не може не мислити себе у часі і просторі. По суті хронотопічність мислен-ня є здатність осмислення власної (і загальної) вписаності у час і простір, психологічне усвідомлення і прийняття залежності від “тут” і “зараз”, врешті-решт здатність узгодити час індивідуального життя із загальною часопро-сторовою детермінованістю цього світу, його часопросторовою природою. Від уміння людини “вписати” себе у конкретний існуючий хронотопічний конти-нуум, прийняти дане їй “тут” і “зараз” багато в чому залежить органічність і гармонійність здійснення нею власного існування, необхідно повної самоорга-нізації. Художнє мислення в його хронотопічній даності можна розглядати як одну з форм (поруч із науковим, релігійним, побутовим) переживання й усвідомлення залежності людини від часу і простору, багатоманітності зв’язків з ними, але у певному розумінні і як форму “боротьби” з диктатом часопро-сторовості через осягнення і заперечення її всевладності.

Надзвичайно цікавим аспектом хронотопічності художнього мислення є історичний, який дозволяє побачити шлях освоєння дійсності художньою свідомістю. В цьому випадку хронотопічність мислення заявляє про себе як картина світу, що виражає не стільки індивідуальне, скільки історично-культурне розуміння часу і простору.

Картина світу в античній літературі, літературі середньовіччя чи новій має свої особливості, які свідчать про ту чи іншу детермінованість у сприйнятті і відображенні часопростору. Хронотопічність художнього мислення в історик-ному аспекті дає змогу уявити певну еволюцію самого художнього феномена, його розгортання у часопросторовому світі.

В історичному плані в системі хронотопічності художнього мислення істотною тенденцією стає типологізація, в процесі якої важливо виявити загальні спільні закономірності у баченні світу митцями одного часу (певної історико-культурної доби). Тут ми говоримо про тип хронотопічності художнього мислення, який втілюється у творчій практиці творчої індивідуальності. Коли, наприклад, Іван Франко досліджує полемічні виступи Івана Вишенського, він аналізує тип середньовічного мислення з властивою йому часопросторовою картиною світу.

Але слід зазначити, що феномен художнього є самодостатній, універсальний, системно-цілісний як такий. У цьому випадку історичний тип мислення як форма його втілення, має достатньо повно розкривати його природу. Іншими словами, між письменником Вишенським і письменником Франком, хоча їх і розділяє кілька століть, існує не тільки відмінність, але й чимало спільних моментів, які визначають їх як майстрів художнього слова. Хроно-топічність художнього мислення Вишенського і Франка пов’язана з різними картинами світу, але і в першому і другому випадку ми говоримо саме про хронотопічність художнього мислення.

Художнє мислення, крім історично-типологічних ознак, обов’язково пов’язане з началом індивідуальним, яке висловлює природу людини, що протягом, принаймні, нашої цивілізації істотно не змінилася. Це дозволяє феномен хронотопічності художнього мислення розглядати не тільки історично, але і в індивідуальній площині. Тут у взаємодію вступають історична та інди-відуальна картини світу. Причому перша є заданою зовнішньою даністю і даністю творимою, такою, що постає через творчу практику. Таким чином, художнє мислення в будь-який момент одночасно відтворює зовнішнє змінне і свою внутрішню екзистенцію.

Слід зазначити, що, попри різні стосунки людини з часом і простором в історичному часі, часопросторова природа нашого світу є незмінною, тому історична типологія картин світу щоразу універсалізується творчою практикою, тобто можна сказати, що картина світу пізнього середньовіччя з сучасної точки зору є, певним чином, обмеженою, неповною, – хронотопічне мислення людини цієї доби ще не знає тієї свободи, що буде властива людині ХХ ст., хоча саме як картина світу, цей феномен є системно цілісним, а, отже, достатньо повним, завершеним. Проблема неповноти тієї чи іншої історичної картини світу втрачає сенс на рівні творчості окремого письменника (звичайно, йдеться про письменників першого плану, інакше ми б не мали “геніїв минулого”).

На рівні індивідуальної творчості важить не тільки інтелектуальне, раціональне розуміння часу і простору, але і їхнє переживання, переживання хронотопічної природи навколишнього і власного існування. І переживання це – позаісторичне, позаісторичне у тому сенсі, що здатне сягати смислового апогею у будь-який час. Шевченкове “Все йде, все минає…” не було відкриттям нових властивостей часопросторового світу, але ця картина, як індивідуальне переживання давно відомої істини, висловлена високомистецьки і досьогодні залишається художнім взірцем, одкровенням.

Ці загальні закономірності дістають цікаве втілення у творчості Івана Франка, зокрема у циклі “Майові елегії”, який, хоча і не належить до хрестома-тійних, взірцевих творів письменника, але, як нам видається, надзвичайно послідовно, цілісно й виразно свідчить про специфічність художнього мислення митця (а хронотопічність є основоположним параметром, фундаментом, консти-туюючою основою цього процесу, континуумом, у якому розгортається процес мислення).

На перший погляд може здатися, що в “Майових елегіях” авторові не вдалося знайти пластичного поєднання особистих, інтимних та громадських мотивів, стосунки між якими встановлюються тільки на рівні авторської свідо-мості, що визначає декларативну позицію ліричного героя. Це може свідчити про конфліктність особистого й громадського, своєрідне роздвоєння, розривання творчої індивідуальності у розумінні власного призначення. Але загальний тон циклу суперечить цій думці, оскільки створює враження гармонійного ліричного переживання.

У кожній елегії циклу чітко зафіксована така властивість хронотопіч-ності художнього мислення, як співвідношення певного настрою, думки із зоровою картиною. У I елегії розгортається картина бурхливого, могутнього буяння весни, причому домінантами цієї картини є просторові образи (втілення “мрії про вольний простір”), які створюють широке панорамне зображення. Картина розкутої повної сили та енергії природи контрастує з усвідомленням вичерпаності власних життєвих сил, скутості, яка приходить до ліричного героя з життєвим досвідом, зрілістю, відходом з життя (“Та напосіли літа, давить життя тягота”). Саме на ґрунті цього контрасту заявляє про себе основний мотив І елегії – “весно, ти мучиш мене”, який тричі – напочатку, в середині і у кінці – повторюється у творі.

Якщо у І елегії хронотоп пластичної картини, що розгортає, унаочнює ліричне переживання життєвої драми героя, пов’язаний з реаліями фізичного, матеріального буття, то в II елегії, яка по-своєму варіює, доповнює і виводить на новий рівень тему І, цей хронотоп набуває “вторинності”. В уяві героя зринає згадка про живописне полотно, у зв’язку з яким зображення весни набуває алегоричного значення. Умовність хронотопічності зорової картини II елегії сприяє своєрідній лоґізації, інтелектуалізації ліричного переживання. Означена у І елегії драма усвідомлення невідповідності протікання часу людського існування з природним усе відчутніше переноситься у стихію інтелектуального розмислу (елегія II).

Своєрідним вивершенням цього процесу є III елегія, яка, продовжуючи конкретизацію хронотопу II елегії, поступово позбавляє його буттєвої деталізації, і врешті-решт ліричний герой може висловити суто інтелектуальну, так би мовити, літературознавчу, сентенцію: “На романтичнім візку в край реалізму майнем”.

IV елегія якнайкраще виконує сформульоване завдання. В ній ліричний герой ніби “забуває” себе, відходить від ліричного переживання часу індиві-дуального існування. Натомість перед читачем постає реальне, рельєфне, достовірне зображення життя підгірського села, в яке весна приносить не тільки радість (“Сонце сміється, і небо сміється блакиттю…”), але й горе (“…шкандибає від хати до хати // Сум і жура: дифтерит, коклюш і тиф черевний”). Здається, далека у своєму зображальному плані від попередніх картина будується за вже розгорнутим принципом аналогії, коли краса і сила природи контрастує з обмеженістю, злиденністю, драматичністю людського існування.

У IV елегії відбувається підміна хронотопу індивідуального існування хронотопом існування суспільного, але ця підміна не розриває обидва хронотопи, а робить їх суголосними, взаємодоповнюючими, у певному розумінні навіть взаємототожними. Чітко помітна тенденція переживання суспільного як свого – ліричний герой, з його високою мірою інтелектуалізації емоційного, розчиня-ється серед бідних, серед блідих селянських дітей, стає одним з них. Крім всього іншого, подібне свідчить про таку властивість хронотопічного мислення автора, як розуміння, художнє бачення ним універсального начала у, здавалось би, різних явищах. Саме на цьому ґрунті розгортається його прагнення до гармонізації цих явищ (індивідуального і суспільного), поєднання їх у систему. Водночас системність буття людини, як людського буття, засвідчує своєрідний над-погляд автора, формує його позицію над-знання.

V елегія, що завершує цикл, обривається на середині рядка, але це, як не дивно, не псує враження від самого циклу, яка видається цілком достатньою. У викінченості V елегії ліричне переживання втрачає драматичну напруженість, набуваючи натомість гармонійної врівноваженості, відповідає філософській споглядальності. Композиційно елегія поділяється на дві частини, що складаються з двох живописних, хронотопічно організованих картин. Перша з них це зображення весни у селі. Але пейзаж тут, на відміну від елегії IV, позбавлений внутрішньої експресії як своєрідної агресії вираження. Він тяжіє до реалістичної замальовки, витриманої у пастельних тонах.

Друга частина V елегії є портретом ліричного героя, портретом в якому відбувається істотна конкретизація – зближення героя з автором (заявляє про себе автобіографічне начало). Ця частина цікава тим, що в ній ніби відбувається “проявлення негативу”: якщо в попередніх елегіях ми бачили внутрішній психологічний стан літературного героя, скорботу душі у момент прийняття життєвого досвіду, то у V елегії ця душа набуває конкретного тілесного зображення. Одночасно вона ніби заспокоюється – як у першій частині знято напругу пейзажного опису, так у другій частині елегії – напругу душевних переживань.

Якщо лейтмотивом І елегії є зізнання “весно, ти мучиш мене”, то завершується цикл весняним уздоровленням ліричного героя. Шлях муки і є шляхом до зцілення, але цікава та показова в цьому випадку сама колізія зцілення, пов’язана з істотністю хронотопічного мислення І.Франка. Ця колізія пов’язана з відмовою від рефлексій, від “погляду у себе” і зверненням його до дійсності, до суспільного життя, що передовсім для Франка означає життя народу, селянства, нації.

Ось чому, крім усього іншого, IV елегія є цілком закономірною структурною одиницею у системі циклу. Таким чином відбувається і коняре-тизація самого конфлікту. У загальний екзистенційний конфлікт усвідомлення і прийняття часу власного існування вступає конфлікт, який, здається, можна означити цілком традиційно як зіткнення свідомості літературного героя із соціальною несправедливістю (нужденне село, приречені на смерть від холоду, голоду й хвороб діти тощо). Але ці “зовнішні” візії ліричного героя по суті є продовженням його внутрішньої суто індивідуальної драми, коли драма нужденного села – це не відокремлене соціальне явище, а одна з іпостасей драми душі самого героя. Тому, не випадково ми бачимо його у V елегії “давши дань свою демону злої хвороби”: тут конкретне, автобіографічне набуває значно ширшого, у певному розумінні символічного звучання, коли відбувається злиття індивідуального як внутрішнього і суспільного як зовнішнього (“…зцілющим бальзамом у груди пречисте повітря // Ллється, й тепло весняне так і підносить мене” – “…і бігають діти // Ті, що їх чудом якимсь ще не замів дифтерит”.

У V елегії надзвичайно цікаво розкривається одна з істотних властивостей хронотопічного мислення у ліриці. Формою викладу матеріалу у циклі є внутрішній монолог ліричного героя, який переходить в оповідь від першої особи. Але у V елегії, яка починається пейзажем, що його бачить ліричний герой, далі, як ми вже зазначали, подано його портрет, який свідчить, що “бачити” той пейзаж він не може: “Наче крізь сито лише бачу довкола я все”, – принаймні ота чіткість і панорамність погляду, що починає заявляти про себе наприкінці III елегії, нібито не може належати означеному героєві. Таким чином, ми можемо говорити про те, що поруч із ліричним героєм як діючою особою, присутній ліричний герой, що споглядає. Якщо I (ліричний герой) чітко хронотопічно локалізований (переживає весну), то II не локалізований у часі. Його свідомість одночасно, одномоментно переживає екзистенцію, охоплює собою не тільки “весну”, а загалом життя.

Подібне роздвоєння ліричної свідомості, яка споглядає саму себе, відіграє подвійну роль: по-перше, сам ліричний конфлікт у всіх його нюансах набуває узагальненого характеру, зв’язок елегій з “маєм” видається художнім прийомом, коли весна не стільки виражає пору року, скільки дедалі виразніше ототожнюється з рушійним животворчим началом, – відбувається знецінення хронотопу весни на користь хронотопу існування. По-друге, хронотопічна роздвоєність ліричної свідомості сприяє формуванню позиції над-бачення, що відповідає філософізації ліричного переживання.

Отже, п’ять елегій, об’єднаних у цикл на підставі функціонування у кожному творі образу весни, який щоразу отримує достатню хронотопічну деталізацію, формує і визначає хронотопічну ситуацію, а відтак виступає хронотопічною цінністю, що актуалізовано художньою свідомістю.

Але, як бачимо, не тільки відзначене є підставою циклізації елегій, оскільки у цьому випадку саме в межах п’яти творів виявляється істотна закономірність (властивість) хронотопічності мислення І.Франка, яка полягає у специфічному коливанні ліричного переживання між образом-координатою та інтелектуальною умовністю, у специфічному відбіганні та поверненні до реалій буття, хронотопу дійсності.

“MAY ELEGY” BY I.FRANKO IN THE CONTEXT