Гіпофізарний нанізм (первинний гіпопітуїтаризм, гіпофізарна карликовість, гіпофізарна наносомія, гіпофізарна макросомія)

ГІПОФІЗАРНИЙ НАНІЗМ - пропорцій­на затримка росту та розвитку дитини.

Карликовим вважається у чоловіків зріст нижче за 130 см, у жінок - менший

120 см. Частота хвороби 1:30000, частіше в осіб чоловічої статі.

Етіологія. Внутрішньоутробне уражен­ня гіпофіза, уроджені вали розвитку, по­логова травма, гіпоталамічні порушення. Ізольована недостатність СТГ часто спад­кового характеру, яка може поєднувати­ся з інсуліновою недостатністю.

Ізольовану недостатність СТГ поділя­ють на три типи:

· автосомно-рецесивний (А – немає гена синтезу СТГ; В – генетичний дефект полягає у відсутності соматоліберину);

· автосомно-домінантний (природа генетичного дефекту невідома) – характеризується підвищенням вмісту інсуліну в крові; рецесивне захворювання, зчепле­не з Х-хромосомою (ізольована недостат­ність СТГ).

У хворих із множинною недостатністю гіпофіза найбільш імовірний генетичний дефект гіпоталамуса. Поєднане ураження тропних функцій гіпофіза призводить до рі­зних морфофункціональних змін у щитопо­дібній, статевих і надниркових залозах.

Патогенез. Зниження продукції СТГ аденогіпофізом може бути ізольованим або поєднуватися з випадінням інших тропних функцій гіпофіза (зниження продукції ТТТ, ЛГ, ФСГ). Продукція СТГ зни­жується внаслідок первинного ураження аденогіпофіза та (або) порушення синтезу соматоліберину гіпоталамусом. В остан­ньому випадку знижується кількість пептидергічних клітин, що секретують соматоліберин, або відзначається недостатність функції нейротрансмітерної системи, що регулює його секрецію та вивільнення. У разі гіпоталамічних порушень знижується також синтез соматомединів у печінці.

При синдромі Ларон, за якого рівень гормону росту в крові підвищений, а соматомедину - знижений, виявляють брак або відсутність рецепторів СТГ у печінці, внаслідок чого відзначається резистент­ність до екзогенного СТГ, а також сомато­мединів у тканинах-мішенях. Рецепторна недостатність успадковується за аутосомно-рецесивним типом.

Клініка. Внутрішньоутробний дефі­цит СТГ не призводить до затримки росту, тому новонароджені ні за зростом, ні за масою тіла не відрізняються від здорових. Затримка росту спостерігається в різні пі­кові періоди - іноді наприкінці 1-го року життя, а часом і в 2-3 роки.

Найчастіше відставання в рості помічають у віці 5-6 років, коли воно до­сягає 2-3 сигмальних відхилень. Діти ро­стуть постійно, але повільно. Кістковий вік значно відстає від паспортного, зони росту залишаються відкритими до 20 років і більше.

Тілобудова дитини з гіпофізарним на­нізмом пропорційна, іноді відзначається незначне вкорочення кінцівок і збільшен­ня довжини тулуба і голови. Хворі схильні до надлишкової маси тіла. Над- і підклю­чичні ямки виповнені. Шкіра суха, тонка, із жовтуватим відтінком, спостерігається тенденція до рівномірного утворення змо­рщок (геродерма - стареча шкіра). Голос високий. Скелет і внутрішні органи малі за розмірами (спланхномікрія). Відзнача­ються виражена брадикардія, схильність до артеріальної гіпотензії. Статеві органи інфантильні, вторинних статевих ознак немає. У жінок немає менструацій, секреція андрогенів в чоловіків різко ослаблена, хворі не­плідні.

Описані казуїстичні випадки спон­танного статевого розвитку і народження дітей при ізольованому дефіциті СТГ. Ін­телект нормальний або дещо знижений.

Відзначаються риси емоційного інфан­тилізму. Якщо є деструктивний процес, у ділянці гіпофіза виявляють характерну рентгенологічну симптоматику, звуження полів зору, застійні явища на очному дні.

Диференційний діагноз. Диференці­юють гіпофізарний нанізм з такими захворюваннями: хромосомна патологія (син­дром Шерешевського-Тернера, синдром трисомії, дисгенезії гонад); сімейно-конституційна затримка росту; захворювання, що супроводжуються порушенням синтезу соматомединів (хвороби печінки, нирок, недостатня кількість білків у їжі); цереб­ральний, примордіальний, соматогенний, психосоціальний нанізм; порушення фо­рмування кісток (хондродистрофія. захво­рювання хребта та ін.); різні ендокринні порушення (тиреогенний нанізм, адрено-генітальний синдром, хвороба Іценка-Кушинга, синдром Моріжка тощо).

Лікування. Патогенетичне лікування гіпофізарної карликовості - призначення гормону росту - сайзен, генотропін, біосом, хумагропін, нордитропін. Рекомендована доза - 0,5-0,7 ОД/кг на тиждень. Тижневу дозу ділять на 4-7 ін'єкцій та уво­дять підшкірно.

Рекомбінантні препарати гормону ро­сту мають низькі імунні властивості, вна­слідок чого їх можна призначати впродовж тривалого часу без небезпеки утворення антитіл в організмі пацієнта. Тривалість лікування визначається клінічним ефек­том, рентгенологічним віком хворого, до­сягненням задовільного росту. При синдромі Ларон СГГ не ефективний.

Доцільно поєднувати СГГ з тиреодними препаратами, інсуліном і анаболічними стеро­їдами, що посилюють синтез білка в організмі, підвищують концентрацію СГГ в крові.

Анаболічні стероїди необхідно засто­совувати під контролем кісткового віку пацієнта та клініки захворювання (у дівча­ток можлива вірилізація).

З метою стимуляції статевою розпитку у хлопчиків застосовують хоріонічний гонадотропін, який підвищує активність інтерстиціальних ендокриноцитів і збільшує секрецію андрогенів – прегніл, метилтестостерон.

У дівчаток проводять циклічне ліку­вання естрогенами (1-ша половина міся­ця) та хоріонічним гонадотропіном або прегніном (2-га половина місяця).

Корекцію статевого розвитку рекомен­дують розпочинати у віці 15-16 років. Піс­ля закриття зон росту хворим призначають тривалу замісну гормонотерапію.

Разом із гормонотерапією застосовують комплекс загальностимулювальних засобів (вітаміни А, Е та групи В, фолієва кислота, завись плаценти, АТФ, бальнеологічні процедури, ЛФК, УФО, повноцінне харчуван­ня, препарати, що підвищують апетит).