До поразки у першій україно-більшовицький війні 16 страница

Скориставшись бунтом та втечею В. Оскілка, твердженнями останнього про остаточну більшовизацію української армії, генерал Ю. Галлер порушив дане ним зобов’язання. 14 травня 100-тисячна армія під його керівництвом розпочала бойові дії на Волині. Їй протистояли дві дивізії КСС загальною чисельністю 29 тис. багнетів та частини Холмської групи, які налiчували 5–6 тис. вояків при 15–18 гарматах5. Ідеологічне забезпечення кампаніїї — необхідність боротьби з більшовизмом. 16 травня поляки захопили ключовий пункт — м. Луцьк. Уламки «соборної» УНР поспіхом перевозили на територію Західної Областi. Українські частини, які не встигли вискочити з оточення, зосереджувалися вздовж залізниці Броди — Здолбуново, штаб армії та уряд перебралися до Тернополя6.

21 травня у Парижі відбулася зустріч членів Найвищої Ради з українською делегацією у складі Г. Сидоренка, В. Панейка, М. Лозин­ського, Д. Вітовського7. Під час зустрічі британський прем’єр-міністр заявив, що «головним інспиратором заговору проти українців був сам французький уряд і він єдиний несе відповідальність за напад поляків і румунів на Українсько-Галицьку Державу в травні 1919 року»8. Ллойд Джордж також говорив, що, отримавши незалежність, про яку ще 5 років назад вони не могли мріяти, поляки тепер «навіть простягають свою руку по населення, яке не є їх власним. Вони висувають свої претензії до 3,5 млн галичан, — вів англійський лідер, — забуваючи, що при віднові держави не повинні хапати для Польщі непольське населення, яке ніколи не стане польським... «Польща має свою самостійність, здобуту не своїми власними жертвами, — наголошував Д. Ллойд Джордж, — а кров’ю інших»9.

Однак це позитивне ставлення до української справи було зруйноване звістками про безпосередні прямі переговори представників УНР і Польщі. Доцільно пригадати, що офіційні контакти між УНР та Польщею відбу­валися з січня 1919 р., коли до Варшави було направлено українське посольство на чолі з В. Прокоповичем. Паралельно перего­вори з польсь­кими представниками в Одесі провадив і міністр закор­донних справ К. Мацієвич10. Ще одним центром дипломатичних контактів був Париж. «Сьогодні11, — читаємо в «Щоденнику» М. Шаповала, — в газетах є телеграма з Станіславова від 13 мая про те, що 12 мая в Парижі відбулось засідання польсько-української комісії про перемирря. З боку поляків: англійський генерал Бота, Дмовський і генерал Розвадовський, з української: Панейко, Лозинський, Вітовський. Головував Бота, котрий запропонував демаркаційну лінію: від Північного Бугу до західної границі Дрогобицького повіту, цеб-то, що Львів залишається в польській, а Дрогобицький повіт в українській окупаційній зонах. Ця лінія не буде служити за вихідну прі закрипленні державних границь...»12.

Безпосередні ж контакти між керівниками двох держав — С. Петлю­рою та Ю. Пілсудським, за деякими даними, почалися не раніше, ніж в травні 1919 р.13. На цьому етапі вони мали конспіративний характер. Зв’язківцям між С. Петлюрою та Ю. Пілсудськими виступали майор Заглоба-Мазуркевич та «полковник» Клим Павлюк (він же Закшевський). Події розгорталися за сценарієм банального детективу: Заглоба перейшов лінію фронту, дістався до Радивілова, де перебував Петлюра зi штабом. Наслідок: 17 травня українська дипломатична місія під проводом чергового полковника, цього разу на прізвище Левчук, звернулася — між іншим, за спиною Є. Петрушевича і уряду ЗОУНР — до польського командування з пропозицією про перемир’я, а згодом і про мир14. 10–16 серпня 1919 р. в Демблині відбувся черговий раунд переговорів, цього разу під проводом полковника Липки та генерала Тржаски Дирського15.

Треба ясно розуміти: позиція української сторони на переговорах з поляками була заздалегідь програшною. Крім обставин, про які йшлося вище, орієнтація на підтримку Польщі, яку Н. Григоріїв саркастично кваліфікував як «будівничу» ідею занедбання Галичиною й Волинню, остаточно розколола український республіканський політичний фронт на декілька непримиренних таборів16. До того ж, формальне керівництво УНР мало справу з партнером, який представляв консолідовану позицію, схвалену всіма політичними та суспільними силами. Адже керівник польської держави Юзеф Пілсудський, члени Сойму, голова уряду Ігнацій Падеревський, керівник делегації Польщі на Мировій Конференцій Роман Дмовський17, інші урядовці мали підтримку абсолютної більшості польських громадян. Їх політичні гасла відбивали настрої, домінуючі в тогочасному польському суспільстві. Століття національного гноблення польського народу російською монархією не могли не викликати справедливих громадських домагань щодо відновлення державної незалежності. В цьому контексті виникало тільки два питання — яким чином і за чий рахунок повинна бути відновлена державна незалежність Польщі? Очевидно, що будь-які спроби встановити кордони нової західнослов’янської держави на основі т.зв. «етнічного принципу» відразу наштовхувалися, говорячи словами Д. Ллойд Джорджа, на «майже нездоланні труднощі»18. Не останню роль відігравали й особисті якості польського лідера. Як зауважив британський прем’єр, «вислів «немає гіршого шовініста, ніж якобінець, що став шовіністом» цілком можна вжити до Пілсудського. З моменту досягнення влади, — писав Ллойд Джордж, — він віддавав усі сили свого розуму і волі політиці територіальної експансії за допомогою зброї. Він не звертав ніякої уваги на всі протести населення»19.

На жаль, гору взяв політичний розрахунок, згідно з яким більш доцільним вважалося розігрування карти відновлення Речi Посполитої в кордонах 1772 р. На рівні практичної політики це означало розчленування України між Польщею та Росією по лінії Дніпра. 19 березня І. Падерев­ський, попри аргументи англійського прем’єра, який вважав, що «Польща не повинна поглинати населення, яке не є і не хоче бути польським», фактично в ультимативному тоні зажадав від керівників Мирової Конференції анексії всієї території Галичини20. 22 травня вищий законо­творчий орган польської держави офіційно зафіксував свою позицію з цієї проблеми. Згідно з документом, Східна Галичина мала утворити «невіддільну частину польської держави», українськiй меншині евенту­ально надавалися права «широкої» національної, економічної та цивільної автономії. Сойм також висловив «сподівання», що польському населенню в Україні будуть надані аналогічні за обсягом і характером автономні права. Нарешті, Сойм Речі Посполітої запропонував «українцям» укласти таку мирову угоду, яка «гарантувала би вищеподані польські інтереси»21.

Саме на цьому тлі 24 травня офіційний представник українського уряду у Варшаві Борис Курдиновський22 та прем’єр-міністр і міністр закордонних справ Польщі Ігнацій Падеревський поставили свої підписи під угодою про допомогу Україні в боротьбі проти більшовиків. Обидва уряди визнали державну незалежність України та Польщі, погодилися, що підпорядковані їм збройні сили будуть взаємодіяти під загальним польським командуванням, а також визнали необхідність укласти окрему військову конвенцію про конкретні форми взаємо­допомоги. За це український уряд мусив зректися всіх прав на Східну Галичину, визнати українську територію до р. Стир інтегральною частиною Польщі, зобов’язався не робити дипломатичних крокiв без попереднього погодження з урядом Польщі, а також забезпечити громадянськi права польської меншини в Україні та відшкодувати їй матеріальні збитки. Польський уряд, зі свого боку, брав зобов’язання подати Україні збройну допомогу в боротьбі з більшовиками, гарантував забезпечення політич­них та економічних прав українського населення Польщі23.

На думку деяких дослідників, ця угода означала не що інше, як передачу України під польський протекторат, «але тільки в поділеній формі по Дніпро»24. З точки зору інших авторів, цей документ об’єктивно став першим кроком на шляху до Варшавської угоди 1920 р.25.

Переговори Б. Курдиновського та І. Падеревського проходили під гуркіт канонади, яка відкрила широкомасштабний польський наступ у Галичині і на Волині. Український фронт розвалився, немов картковий будиночок. Поляки здобули Луцьк, Директорія та Рада Народних Міністрів через Красне та Золочів перебралися на короткий час до Тернополя. 1 червня втратили і це місто. Шматки, які залишалися від Дієвої армії, втративши все військові запаси, відступили на Галичину, розміщуючись у трикутнику Озеряни — Тернопіль — Збруч.

За цих обставин 9 червня в Чорному островi Проскурiвського повiту Директорiя пiдписала угоду з отаманом Григоріївим. Один з її пунктiв передбачав «органiзацiю мiсцевої влади на трудовому принципi», оскiльки саме цей принцип становив одну з основних пiдвалин полiтичної плат­форми УПСР та УСДРП, партiй, що очолили повстання проти Директорiї та й «взагалi вiдповiдав настроям широких верств українського селянства»26.

16 червня угоду про перемир’я з поляками від імені об’єднаної УНР пiдписав уповноважений представник С. Петлюри генерал Сергій Дельвіг. Лiнiя замирення пройшла по лiнiї: Залізці (біля Тернополя) — Серет — Острів — Золота Липа — Незвиськ. Інший пункт угоди передбачав проведення мирних переговорів у Варшаві. Позитивним моментом цієї угоди, на думку деяких військових фахівців, було те, що вона «давала змогу обом українським арміям мати спокійний шматок землі для конечного спочинку і реорганізації перед спільним наступом на Київ»27. Підписуючи угоду, генерал С. Дельвіг не знав про наслідки контрнаступу УГА, який розпочався 9 червня: 12-го було визволено Теребовлю, 15-го — відбито Тернопіль, 20 червня — Бережани і Зборів. Дієва Армія, зі свого боку, відвоювала у червоних територію на схід від Збруча.

Очевидно, що Диктатор ЗОУНР Є. Петрушевич не міг погодитися і не погодився із характером угоди, підписаної С. Дельвігом. Є. Петрушевич цілком ясно розумів, що невелика територія із приблизно 0,5 млн населення не давала навіть теоретичних можливостей для існування Української держави в майбутньому. Але його точка зору вже нікого не цікавила. 25 червня союзники оприлюднили ноту, яка містила рішення країн-переможниць щодо долі тримільйонного населення Західної України: «З огляду на охорону людей і майна мирного населення Східної Галичини зі сторони більшовицьких банд, — iшлося в документі, — Найвища Рада Союзних та Заприязнених Держав рішила уповноважити збройні сили Польської Республіки продовжувати свої операції аж до р. Збруч. Це уповноваження у жодному випадку не може вплинути на пізніше рішення Найвищої Ради в справі політичного стану Галичини»28. Через два дні — 28 червня, відбулося підписання мирового договору країн Антанти з Польщею. Цей договір, так само як й інші складові частини Версальської системи, відомий французький вчений Жан-Батіст Дюрозель з повним правом назвав «оманливим миром».

«Оманливий мир», зокрема, забезпечував усім мешканцям Польщі — незалежно від того, чи є вони її громадянами — «всебічний і повний захист життя та свободи... без різниці походження, національності, мови, раси чи релігії». Документ містив також зобов’язання Варшави гарантувати всім без винятку громадянам свободу совісті, рівність громадянських, політичних та інших прав, у тому числі право вільно користуватися своєю мовою в приватному та публічному житті й в судах, гарантував рiвнiсть перед законом всіх національних, релігійних, мовних меншин тощо29.

30 червня на зібрання Ради Міністрів Закордонних Справ, членів Мирової Конференції був запрошений А. Марголін. Він був поінформо­ваний, що Мирова Конференція НЕ підтримує домагання України на самостійне існування30. «Так на ділі здійснювалися в той час принципи Вілсона, — констатував згодом український дипломат. — Сполучені Штати підтримували Колчака, Англія — Денікіна і Юденича, Франція — Галлера... Без допомоги залишався один Петлюра...» 31.

У середині липня рештки Дієвої армії були зосереджені на вузькому клаптику української землі — між р. Ушиця, Збручем та Дністром. Під контролем Директорії та уряду (останній в цих днях перебрався до польського Тарнова32) залишалася територія площею приблизно 50 ± 10 км на 30 ± 5 км. З півночі над українськими вояками нависали більшовицькі армії, з південного сходу — денікінські, із південного заходу — румунські, із західного — польські. В цій трагічній ситуації перед українським політичним керiвництвом і військовими постали два питання, від відповіді на які залежала їхня подальша доля. Перше — яким чином розширити смугу фронту для того, щоб армія могла елементарно рухатися та отримувати такі-сякі продукти харчування. Друге полягало в необхідності визначити стратегічний напрямок подальших дій.

Теоретично тут відкривалося три можливості: перейти на територію Галичини, форсувавши Збруч; організувати спробу вибити більшовиків із Києва; просуватися на південь вздовж Дністра, маючи кінцевим пунктом руху Одесу. Реалізувати перший варіант було неможливо через ту просту обставину, що польська армія, користуючись чисельною та якісною перевагою, неминуче розчавила би українців. На користь «київського варіанту» свiдчили політичні міркування. «Одеський» надавав можливість вийти до моря, тобто прорвати блокаду, створював для армії можливість перезимувати, а для політиків — можливості безпосередньо контактувати із західними союзниками.

Саме на останньому варіанті наполягали Є. Петрушевич та його «команда»33. С. Петлюра та його прихильники схилялися до наступу в бік Києва: перебрання контролю над столицею, на їхню думку, спряло би підвищенню міжнародного авторитету УНР. На думку військових фахівців, цей варіант мав принаймні дві хиби — створював реальні передумови збройної боротьби на два фронти, залишав відкритими північні та південні фланги наступаючих. «Похід на Київ, — писав один з безпосередніх учасників тих подій, — се загонистість, казацький збиток, непевна гра «va banque», де все полишається щастю і сліпим припадкам»34.

Рішення про утворення спільного командування під назвою Штаб Головного Отамана на чолі з генералом Миколою Юнаковим35, на якого було покладено керівництво тим, що залишалося від обох українських армій — політичному керівництву далося нелегко. 28 липня М. Шаповал залишив у «Щоденнику» такі рядки: «Петлюра за цей час так змінився, постарівся, що його тяжко пізнати. Повний крах справи. Ясно, що тепер українство дійшло до кінця. Виглядів ніяких на успіх. Страшно важко»36.

2 серпня об’єднана українська армія розпочала наступ на Київ37. Вранці останнього літнього дня військові підрозділи УНР вступили до центральної частини столиці України. Того ж дня до міста увійшли й передові частини 7-ї дивізії генерала Бредова, які протягом останніх місяців, практично не зустрічаючи опору, просувалися Правобережною Україною в напрямку до Москви.

Саме того дня на Хрещатику стався інцидент, внаслідок якого частини армії УНР було вибито з міста, і який українська сторона тлумачила як прикру випадковість38. Насправді київські події 31 липня проявили політичну орiєнтацію керівництва Добрармії. Позиція А. Денікіна полягала в тому, зокрема, що відрив України від Росії унеможливив створення реальної противаги німецькій експансії на Схід або де-небудь у Європі. Крім того, російський воєначальник вважав, що впорається з більшовиками і без допомоги української республіканської армії39. Позиція політичного керівництва УНР, очевидно, мала цілком інший характер. О. Удовиченко сформулював її в так: «Український Уряд не мав жодного бажання вступати у боротьбу з Добрармією, навпаки, вся його політика була скерована на порозуміння, на спільні акції двох армій проти Червоної Армії»40.

Як би там не було, але українські війська були змушені відступити у напрямку залізничної станції Козятин. 6 вересня вони зупинилися на лінії станції Попельня. 17 вересня в умовах фактичного державного розвалу С. Петлюра звернувся із відозвою до населення, в якій виклав головні принципи очолюваного ним режиму (див. додаток 1.32). Документ зафіксував фундаментальну зміну у свідомості політичного проводу УНР, викладену в Декларації Ради Народних Міністрів від 12 серпня. Йшлося про запровадження загального, рівного, таємного, безпосереднього, пропорційного виборчого права, тобто про про відмову від наріжного принципу державного устрою — «трудового принципу» (див. документ 1.31). Головний отаман також обіцяв співвітчизникам неухильно обстоювати самостійність і незалежність Української Народньої Респуб­ліки; передачу «земель казених і всіх великих власників без викупу до рук селянства»; запровадження «цілковитого забезпечення робітничої кляси, як того вимагають інтереси самих робітників та інтереси республіки», 8-годинного робочого дня та страхування робітників; «мир та добре співжиття зі всіма народами світу» та «зав’язання з ними торговельних зносин». С. Петлюра запевняв: «щоб остаточно збудувати і завершити будівлю Української Держави, Уряд Республіки при першій змозі скличе Велику Державну Раду, — яка прозветься українським Парляментом з установчими функціями, до складу якого увійдуть представники найширших кіл українського громадянства. Цей парля­мент, а не хтось інший, розв’яже справу нашого державного устрою і дасть нарешті спокій, лад і силу Державі». За словами І. Мазепи, «протягом вересня всеж не припинялася підготовча праця для скликання в найближчому часі принаймні предпарляменту з законодатними функціями». Військова катастрофа перекреслила ці плани41.

Документ також інформував тих, хто мав змогу його прочитати, що «Верховний Уряд Республіки, Директорія» під головуванням самого Симона Васильовича віднині складається лише з нього, Ф. Швеця та А. Макаренка, а також доводив до відома про призначення нового уряду на чолі з І. Мазепою42 (див. додаток 2.44).

Звернемо увагу на принципову зміну наріжного принципу держав­ного устрою УНР — перехід від закріпленого в рішеннях Трудового Конгресу «трудового принципу» до парламентського. Власне кажучи, декларація від 17 вересня продовжила лінію, зафіксовану в іншому документі вищого політичного і державного керівництва. 12 серпня Рада Народних Міністрів, яка перебувала тоді в Чорному острові, оприлюд­нила звернення, в якому офіційно зафіксувала відмову надалі дотриму­ватися вищезазначеного рішення ТКНУ (див. додаток 1.31). Як пояснив І. Мазепа, саме того дня опозиційна до лівосоціалістичних Директорії та уряду українська «правиця» у складі партій хліборобів, селянської соціалістичної, самостійників-соціалістів, соціалістів-федералістів та народних республіканців, що були згуртувалися в Національно-Держав­ний Союз, поставила перед державним керівництвом вимогу «зазначення ясного принципу парляментаризму і повної консолідації всіх творчих сил «від верху й донизу». Утворилася тяжка ситуація,— писав І. Мазепа.— Тільки що уряд прийшов до певного порозуміння з лівою опозицією, яка в той час була виразницею думок і настроїв досить широких мас на Україні. В інтересах тіснішого контакту з цими масами уряд і Директорія пішли на компроміс: утворення на місцях трудових рад. Тепер права опозиція вимагала: взяти назад ці уступки». В цій ситуації УСДРП запропонувала «втихомирити» опозиціонерів «бодай негайним введен­ням в склад уряду її представників». УПСР, а саме до цієї партії належала «значна частина повстанських атаманів», виступила проти. Есери, які принципово не бажали бачити представників «правиці» в уряді, запропонували встановити диктатуру двох партій, висловилися катего­рично проти «яких-будь змін в загальній політиці». «Після взаємних переговорів і дискусій»,— пригадував І. Мазепа,— есери погодилися на видання урядової деклярації щодо зміни «трудового принципу» на парламентській, «залишивши за собою право агітації за трудовий принцип»43.

Компроміс закріпили на черговій Державній нараді, що відкрилася о 18-й годині 26 жовтня в будинку комісаріату на Губернській площі Кам’янця-Подільського. На неї запросили: уряд УНР, уряд ЗОУНР, 3-х представників Буковинської Національної Ради, по 3 представники від 6-ти політичних партій Наддніпрянщини, 3-х політичних партій Галичини, 3-х єврейських, по 1-му від Поштово-телеграфної спілки та Спілки залізничників, кооперативних організацій, земств, міської управи, Товариства економістів, Учительської спілки та Союзу українок44. Підсумки жвавого обговорення підбив Головний Отаман. В заключному слові він, зокрема, наголосив: «Наш уряд твердо стоїть на грунті останньої деклярації про заведення парляментаризму на широких демократичних підставах. Події на фронті поки що не дають перевести цей державний лозунг в життя. Щоби все ж таки хоч у невеликій частині підготовити грунт для нормальної парляментарної діяльності,— говорив С. Петлюра,— наш уряд скликав отсю першу Державну нараду для обміну думок з представниками народу в найважнійших політично-державних питаннях. Доки не виясниться остаточно наше стратегічно-політичне становище і не дасть змоги урядові скликать парлямент чи передпарлямент, Державна Нарада не раз ще матиме нагоду зустріну­тися з Верховною Владою і урядом для обміркування питань, про які бажано мати авторитет ширшої громадської опінії»45.

Щирі декларації, як завжди буває в таких випадках, не допомогали. Адже ще 22 вересня розпочався організований наступ Добровольчої армії проти українських республіканських військ. Сили сторін були явно не рівні. 40 тисячам голих, босих і майже беззбройних українських вояків протистояло, з одного боку, щонайменше 40 тис. добре озброєних «добровольців», а з другого — більше 20 тис. червоноармійців. 24 вересня Є. Петрушевич дав формальну згоду на оголошення їм війни46.

Але епідемія тифу, нечувана і небачена з часів Першої світової війни, фактично викосила українську армію — в лавах залишилося від 4 до 10 тис. вояків, причому «у сотнях залишалося від 5 до 10 бійців, а полки доходили до 50 — 60 багнетів»47. Епіцентром пошесті став 2-й корпус та корпус УСС, які вели наступ на Коростень, маючи на своєму лівому фланзі польські дивізії генерала Ю. Галлера. Брак грошей, відсутність військової амуніції, негативне ставлення населення до УГА породжували в їх середовищі настрої на зразок: «чого ми тут за них воюємо, коли нам не хочуть продати куска хліба?» — також унеможли­вили ведення дальших бойових дій48. Перед українською армією, рештки якої зосереджувалися в районі Любара, залишалося два варіанти дій. Перший — продовжити збройну боротьбу. Другий — капітулювати або перед більшовицькими військами, або перед Добрармією, або перед польськими збройними силами.

У перших числах листопада в завершальну фазу вступили перего­вори українського командувача генерала Тарнавського та російського воєначальника генерала Слащова щодо умов про перемир’я між двома арміями. Ще 25 жовтня, в той самий день, коли на черговій Державній нараді Є. Петрушевич виголосив зворушливу промову про «одну волю» двох урядів і «одне командування» обох армій (якщо вірити І. Мазепі, з 1 листопада жоден з наказів Штабу Головного Отамана УГА не викону­вався49), генерал Тарнавський «цілком таємно від штабу Над­дніпрянської армії вислав делегацію до денікінського командування для укладання з ним сепаратного договору»50. 6 листопада в Зятківцях, де роз­міщувалася штаб-квартира Слащова, представники Тарнавського підписали угоду про повний перехід УГА разом з усіма її запасами на бік Добровольчої армії. Умовою переходу була відмова від застосування УГА проти військ, що залишалися під проводом С. Петлюри. Інший важливіший пункт договору — припинення діяльності уряду ЗОУНР у зв’язку з «відсутністю території». Осідком адміністрації Є. Петрушевича в договорі було визначено Одесу51.

Наступного дня генерал Тарнавський та інші особи, які поставили свої підписи під договором із денікінцями, були заарештовані52. Адже саме в ці дні Директорія і уряд, які провадили паралельні переговори з більшовиками, прийняли їх умови щодо військово-політичного союзу, спрямованого проти Денікіна. Текст угоди ще 25 жовтня привіз емісар Москви, особистий друг Леніна Ф. Платтен. Формула угоди — «союз проти Денікіна за деякі землі, зайняті большевиками»53. Москва також поінформувала про наказ командувачу своєї 12-ої армії М. Муралову передати Дієвій армії (але тільки після початку переговорів!) 12 тис. рушниць, 200 тис. набоїв, 12 нових гармат і «потрібну кількість кулеметів». Запропоновані умови були прийняті Директорією та Є. Петрушевичем. До більшовиків вислали делегацію, яка мала узгодити технічні деталі54.

Цапами відбувайлами, отже, політики зробили військових. Вони були віддані під військово-польовий суд, який відбувся 11–13 листопада у Вінниці. За два дні до початку суду — 9 листопада — їх підписи були відкликані з-під укладеної угоди, й інша делегація підписала нову угоду, зміст якої майже дослівно повторював попередню. Остаточно договір був підписаний Є. Петрушевичем 17 листопада і в той же день ратифікований. Після цього Диктатор ЗОУНР виїхав до Відня.

Ці дні стали останніми не тільки в історії Директорії УНР як колектив­ного органу управління державою, а й політичного режиму, який вона уособлювала взагалі. 8 листопада в ставці командувача Дієвою армією в Ялтушкові відбулася чергова Державна нарада за участю «всіх членів уряду і командирів дивізій на чолі з Омеляновичем-Павленком. Постано­вили: 1. видати «негайно» закон про передпарламент і «янай­швидше» його скликати. 2. Розпочати 12 листопада наступ проти більшовиків»55. УНР агонізувала карколомними темпами: 15 листопада, згідно із поспіхом оформленим рішенням (див. додаток 1.33), А. Макаренко та Ф. Швець виїхали за межі України56. Вся повнота влади формально і остаточно зосередилася в руках Головного Отамана, який майже через рік — 13 грудня 1920 р. — у листі до Ф. Швеця охарактеризував все, що сталося, такими словами: «воно — результат історичного процесу і певного відношення сил серед нашого народу і вираження державної волі, якими в ці часи — починаючи від закінчення сесії Трудового Конгресу — є активні політично-державні групи та партії українського громадянства, працюючи під гаслом УНР... Зрештою, я повинен підкреслити,— твердив Симон Васильович,— що колегіяльний принцип верховного управління не порушений, бо я працюю на підставі формально-державних пленіпотенцій (тобто «необмежених повноважень».— Д.Я) і закону»57.

Як з’ясував В. Яблонський, того ж дня 15 листопада 1919 р. було прийнято іншу постанову Директорії, яка зробила С. Петлюру одно­осібним лідером УНР. «На час відсутності на території Української Народної Республіки членів Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця,— йшлося в документі,— Верховне Керування Справами Республіки покладається на Голову Директоріїї п. Головного Отамана Симона Васильовича Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони та постанови, ухвалені Радою Народних Міністрів»58. 16 листопада – чи не найтрагічніший день в історії УНР. Саме цього дня почалася евакуація столиці — Кам’янця, «Вдосвіта» до Румунії виїхав Є. Петрушевич. «Пополудні» місто покинув С. Петлюра. Від тифу помер міністр здоров’я Д. Одрина. Напередодні за кордон виїхали керівник міністерства юстиції та закордонних справ А. Лівицький, міністр фінансів Б. Мартос, міністр народного господарства М. Шадлун. У поспіху залишали місто урядовці та партійні активісти. Попри те, що на чолі потягу, в якому евакуювалися члени уряду, стояв сам міністр транспорту С. Тимошенко, рухалися зі швидкістю 2,5 км. на годину… На ст. Гречани, яка знаходиться в 100 км. від Кам’янця, потрапили лише 19 листопада. Із собою до Чорного острова — «сліпого кутка, з якого вже не було виходу» — везли державну скарбницю: 190 тис. золотих франків, 39 тис. золотих рублів, 30 тис. срібних рублів, біля 1,5 млн паперових рублів, 6 млн карбованців та 3 млн радянських рублів59. Саме тут, у Чорному острові, скоротили уряд – аж до 5 осіб: І. Мазепи, Л. Шрамченка, Й. Безпалка, П. Красного та Черкаського. Не відчуваючи себе безпечно, вирушили в напрямку Староконстянтинова. Переїзжали «автами і кіньми». Паралельним курсом на автомобілі рухався С. Петлюра. «Майже всі урядовці і штабові старшини», а серед них — полковник М. Капустянський, міністр внутрішніх справ П. Христюк, товариш міністра освіти Н. Григорієв — «виїхали до Волочиська і далі в Польщу». Вірогідно 20 листопада на Староконстянтинів через Війтівці «автами і кіньми помандрували» інші члени уряду і коло 30 чоловік урядовців. Всі архіви, яких не можна було вивезти, спалено»60.

Остаточну риску під «пленіпотенціями» підвів був Є. Коновалець, розпустивши своє з’єднання. Рештки відділів УГА, яким пощастило оминути епідемію тифу61, відкочувалися на південь — в напрямку на Тульчин — Балту. Тут їх спіткала інша пошесть — червоний полон та перейменування в «Червону Українську Галицьку Армію». Трагічна іронія історії була в тому, — підкреслював у зв’язку з цим Т. Горникевич, — що обидві «українські армії, які досі рам’я в рам’я боролися проти червоного наїзника, тепер мовчки проходили обіч себе, — одна на захід, до поляків, а друга на схід, до Денікіна. Було це 17 листопада 1919 року, — наголошував дослідник, — отже, саме в річницю повалення Гетьмана Скоропадського тим самим корпусом Січових Стрільців під командою того самого полковника Коновальця, і то, за те, що Гетьман так само як тепер УСС, вибрав злуку з Денікіним як менше лихо для України»62.

В таких умовах 2 грудня С. Петлюра дав згоду на підпис А. Лівицьким чергової угоди з поляками, «в якій УНР давала Польщі все, включно з Галичиною і Волинню». Вимоги української сторони були сформульовані в 4-х пунктах, які передбачали: визнання УНР Польщею, звільнення військовополонених, звернення до Польщі про військову допомогу, прохання до Варшави дати дозвіл УНР замовляти необхідні військові матеріали і транспортувати їх через територію Речi Посполітої63.

1–6 грудня нарада членів Ради Міністрів та командування Дієвої армії дійшли висновку про необхідність продовжувати збройну боротьбу та про еміграцію політичного керівництва і особисто С. Петлюри до Польщі64. «Мій від’їзд з України стався внаслідок військово-державної наради за участю п.п. міністрів, начальників всіх дивізій Дієвої Армії в м. Любарі 3 грудня 1919 року, — згадував Голова Директорії. — Нарада під моїм головуванням прийшла до необхідності переміни, з огляду на зраду командування Галицької Армії, методи провадження боротьби з ворогами української державності, а мені виїхати за кордон для провадження державної акції... Протягом цілого часу свого перебування не в Україні, — писав С. Петлюра, — я був найтісніше зв’язаний з міністерствами через прем’єр-міністра І. Мазепу і з призначеним мною командуючим республіканськими військами65 отаманом Омеляновичем-Павленком, даючи їм належні інформації і директиви»66. 5 грудня С. Петлюра у супроводі начальника свого штабу та двох осаулів, які тільки і одержали «дозвіл на проїзд до Варшави», покинув Україну67.